Особливості роману «Пармський монастир» (1839).

Пан де Реналь та Вально – типові представники влади в провінції.

На початку роману кавалер кількох орденів, мер Вер'єра пан де Реналь з обуренням висловлюється про політичну ситуацію у країні, побоюючись, що місцеві буржуа стануть багатшими за нього, і це перешкодить йому на виборах, характеризуючи таким чином протистояння між буржуа, які намагаються прийти до влади і аристократією, яка втрачає свої позиції. Зарозумілість, пиха, зневага до тих, хто стоїть нижче від нього на соціальних сходах, доповнюють портрет де Реналя. Щоб збільшити свій престиж він запрошує Жюльєна Сореля у свій дім гувернером. В усій неприкритій ницості користолюбство де Реналя виявиться тоді, коли, переконавшись у зраді дружини, він зробить вигляд, ніби нічого не трапилось,— в іншому разі йому довелося б, кинувши пані де Реналь, полишити надії на її спадщину від старої багатої тітки.

«Вищий світ» Вер'єра постає перед нами і в образі буржуа Вально, який керує будинком притулку і нажив маєтність, обкрадаючи нещасних, доручених його піклуванню. У цій особливо ненависній Стендалю постаті зображено представника того класу, що згодом скине владу дворянства, закоснілого у своїх традиціях, і стане за кермо управління державою. У дні, що передували Липневій революції 1830 року, Стендаль чуттям митця передбачив хід історичних подій. Безсоромний і нахабний пройдисвіт Вально, що хизується своїми нормандськими кіньми, золотими ланцюжками, костюмами, пошитими у Парижі, являє впливову силу у Вер'єрі. Він спромігся підірвати авторитет де Реналя, змістити старого кюре Шелана, чесність якого стала на перешкоді. Занепокоєний приїздом ревізора і страхом втратити джерело своїх прибутків — притулок, Вально розгортає активну діяльність, починаючи з анонімних листів де Реналю і кінчаючи зближенням з лібералами як можливою опорою проти мера. Вально, який врешті-решт, досягнув своєї мети і став мером Вер'єра, відіграє фатальну роль у долі Жюльєна, примушуючи суд присяжних винести йому смертний вирок. Образ Вально типовий і страшний своєю узагальнюючою силою.

Дія роману “Пармський монастир” відбувається у Ломбардії (Північна Італія) у 1796 р., під час наполеонівських походів. “Монастир” прославився як друге велике творіння Стендаля і як твір, у якому вперше в історії світової літератури війну було показано із суто реалістичних позицій. Л.Толстой, автор “Севастопольських оповідань”, “Війни і миру”, “Хаджі Мурата “, говорив: “Я більш, ніж хто-небудь інший, багато чим є зобов’язаний Стендалю. Він навчив мене розуміти війну. Хто до нього описав війну такою, якою вона є насправді?”. Е.Хемінгуей теж бачив війну і показав її в своїх романах як брудну і важку буденність, що знищує все живе. Він сказав про автора “Пармського монастирю” так: “Стендаль бачив війну, і Наполеон вчив його писати. Він учив тоді всіх, але більше ніхто не навчився”.

Італією Стендаль захоплювався все життя тому, певно, роман написаний всього за 53 дні. Хронологічно твір розпадається на дві нерівні за обсягом частини. В першій зображена Італія часів республіканських воєн Наполеона, який звільнів країну від влади австрійців, а в другій Італія знову потрапляє під владу реставрованої монархії і іноземців. Попри романтичну піднесеністт і конкретну історичність, роман є широким політичним і художнім узагальненням і викликає асоціації, які сягають далеко за межі князівства Пармського. У ньому, як і в інших творах, Стендаль обстоює свої ідейно-естетичні позиції — переконаність у природному праві людини на щастя і свободу.

Дія роману розпочинається вступом наполеонівських військ до Італії, коли були придушені останні повстання карбонаріїв. Тема твору підказана Стендалю маленькою італійською хронікою, яка розповідає про скандальні пригоди Алессандро Фарнезе, який втік із фортеці Святого янгола, а у 1534 році став папою римським, а ім'я Сансеверіна — іншою хронікою, де йде мова про страту герцогині Сансеверіна у 1612 році за участь у змові проти князя Рануція Фарнезе. Роман Стендаля не претендує на повну історичну достовірність, головне у ньому – дух часу, правдиво відтворений письменником.

Долі персонажів роману обумовлені складною політичною ситуацією у країні. Маркіз дель Донго, знатний дворянин, ненавидить Наполеона, і, чекаючи його падіння, живе у родовому замку Гріанта на озері Комо, подалі від Мілана. Відданий Австрії, він шпигує на її користь. Сестра його дружини, красуня Джіна, виходить заміж за графа П'єтранеру, прибічника нових порядків, і разом з чоловіком слідує за французькою армією до Парижа, коли та змушена залишити Італію. Спадкоємцем маркіза дель Донго, який за австрійців посів важливий пост, є його старший син Асканьо. Молодшому сину Фабріціо, якому за законом судилося після смерті батька залишитися без жодної маєтності, було два роки, коли Наполеон, перейшовши Сен-Бернарський перевал, вступив у Мілан. Графиня П'єтранера, повернувшись до Мілана, стежить за вихованням свого племінника Фабріціо, якого ніжно любить. Хлопець майже десять років перебуває у замку Гріанта, нічому не навчаючись, а потім вступає до Міланського єзуїтського коледжу, користуючись покровительством графині. Вона навіть просить принца призначити Фабріціо пажем, але маркіз дель Донго повертає сина до замку. Падіння Наполеона і загибель графа П'єтранера на дуелі примушують Джіну також оселитися у брата.

Гострий сюжетний поворот, який визначає дальші долі усіх персонажів — рішення Фабріціо служити Наполеону, коли той висадився у бухті Куан і протягом Ста днів знову утримував владу. Романтика подвигу і благородні бажання відстояти честь своєї країни володіють юним Фабріціо. Побачивши орла — «птаха Наполеона», який велично летів високо в небі, Фабріціо, вбачаючи у цьому символічну прикмету, думає: «Я теж перетну Швейцарію з швидкістю орла, приєднаюся до цієї великої людини і принесу їй те мале, що можу дати їй,— підтримку моєї слабкої руки». Він вирушає до діючої армії, де переживає низку пригод. Марна надія на зустріч у Парижі з Наполеоном закінчилась тим, що його обікрали, прийнявши за шпигуна, і ув'язнили. Тікаючи з в'язниці, Фабріціо опиняється на полі бою напередодні битви під Ватерлоо. Тут герой повністю втрачає ілюзії у свою діяльність в ім’я суспільства.

Бальзак у «Листах про літературу, театр і мистецтво», наводить як приклад воєнного нарису опис Стендалем битви під Ватерлоо. «Він не взявся за повний опис битви під Ватерлоо, він пройшовся по ар'єргарду і дав два-три епізоди, які малюють і поразку; але такий могутній був удар його пензля, що думка наша бачить більше: зір охоплює все поле бою і картину великого розгрому».Стендаль органічно вписує Фабріціо в цей історичний кадр. Випадково його поніс кінь, і герой опинився в ескорті маршала Нея під вогнем ворожих гармат. Неподалік від нього проскакав Наполеон, оточений генералами і ескортом. Фабріціо бачить, як падають поряд з ним вбиті гусари, поле, вкрите трупами ворогів у червоних мундирах, гуркіт гармат тамує страх, але над усе панує думка: «Нарешті я під вогнем!.. Я був у бою...» Та романтичний ореол скоро розвіюється: у Фабріціо забрали коня і залишили напризволяще. Юнацькі мрії про рицарську дружбу на війні, коли «зовсім не страшна смерть, якщо навколо тебе героїчні і ніжні душі, благородні друзі...», поступається місцем відчаю. Фабріціо стає свідком втечі французьких військ, чує слова капрала про те, що генерали продалися Бурбонам і зрадили імператора. За наказом полковника Лебарона він стоїть на варті біля моста, щоб зупинити всіх, хто намагається тікати, в цей час його поранено. Війна показує Фабріціо свої страхіття — вона «зовсім не той благородний і однодушний порив сердець, закоханих у славу, як він це уявляв, начитавшись закликів Наполеона».

Після повернення Фабріціо почуває себе вигнанцем. Від нього відмовляється батько, за ним стежить пармьска поліція. Герой має зробити вибір між мирним животінням і безрозсудливим життям. Після навчання в Неаполітанській духовній академії Фабріціо повертається у Парму. Релігія не стає для нього потребою душі, на відміну від Жульєна Сореля, він не запалений і перспективою посісти високе місце у церковній ієрархії. Аристократ Фабріціо дель Донго не має наміру виборювати своє майбутнє і користується благами, які забезпечує йому походження. Так відмінність у класовій приналежності двох героїв визначає і відмінність у стимулах поведінки, у життєвій меті і засобах її досягнення.

Останні сторінки роману присвячені душевній нерівновазі Фабріціо. Зайнявши пост головного вікарія і готуючись стати наступником архієпископа, він страждає через шлюб коханої Клелії з маркізом Крешенці. Смерть сина, за ним Клелії спонукають героя відмовитись від сану архієпископа і піти у монастир — останнє пристановище перед смертю.

«Пармська обитель» - складна жанрово-стильова єдність. В динаміці сюжету важливу роль відіграє внутрішня дія, пов’язана насамперед з головним відкриттям письменника – зображенням сильного і яскравого почуття - кохання-пристрасті. В романі посилено епічне начало, яке вимагало гостросатиричного стилю. В творі мають місце нехарактерні для Стендаля авантюрно-пригодницькі елементи, пов’язані з особливостями літературних джерел роману і з традиціями романістики ХVІІІ сторіччя, яка володіла мистецтвом розвитку зовнішньої інтриги.

Новаторський характер художнього методу Стендаля, який точно, глибоко і пристрасно зобразив внутрішній світ людини, виявляється й у стилі його творів — динамічному, стислому. Він обумовлює емоційну наснаженість образів і насиченість дії. Для методу письменника характерний на перший погляд спокійний тон оповідача, який, проте, таїть в собі секрет напруженого лаконізму прози, її надзвичайного емоційного впливу.

Запитання для самоконтролю

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Зображення суспільного життя Франції XIX століття в романі «Червоне і чорне» (1830).	\|	Поняття, мета і завдання професійної орієнтації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.