Зображення суспільного життя Франції XIX століття в романі «Червоне і чорне» (1830).

Кінець ХІХ ст. у Франції XIX століття, точніше, кінець Реставрації характеризується гострими соціальними суперечностями і класовим розшаруванням, таким же суперечливим постає внутрішній світ людини, породженої цим часом. Проникливий аналіз її психології, порухів серця здійснив Стендаль в романі «Червоне і чорне». Роман народився з газетної хроніки про карний злочин, причому злочинів, подібних тому, що скоїв Жюльєн Сорель, у Франції періоду Реставрації відбулося декілька. Хлопці (збереглися імена Берте, Лаффарга) заради кар’єри і місця у суспільстві йшли на вбивство, зраду, обман, і це були не жалюгідні, а досить сильні особистості. Судові справи широко висвітлювала преса і часто інтерпретувала їх як типовий приклад низької моралі плебеїв, які, мовляв, народжуються із прихильністю до злочинної діяльності. Республіканця і наполеонівського солдата, який писав під псевдонімом “барон де Стендаль, кавалерійський офіцер”, глибоко обурювали подібні тлумачення, і він створив роман, в центр якого поставив простолюдина із гарячою кров’ю (Червоне), який народився в епоху, коли старі форми життя знову повернулися на арену, в мертвий сезон епохи Реставрації (Чорне).

Судову хроніку Стендаль перетворив на “хроніку ХІХ ст.”, показав провінційні Вєр’єр і Безансон, а також аристократичний Париж через їхніх типових представників. А ланкою, яка пов’язує між собою окремі картини суспільства став Жульєн Сорель та його доля. Вся суть Франції епохи Реставрації втілюється в його короткому житті.

Ідейна і художня тканина роману ґрунтується нa взаємозв’язку двох планів – розвиткові подій і внутрішній дії: русі думок і почуттів головного героя Жульєна Сореля. Завдяки чисельним внутрішнім монологам, які прилучають читача до думок і почуттів героя, «Червоне і чорне» стає взірцем соціально-психологічного роману в світовій реалістичній літературі ХІХ ст.

Назва роману викликає різні тлумачення: це кров і смерть, кохання і безнадія, сміливість волелюбних поривів і гнітюча влада церкви, червоне полум’я революції і чорна реакція, чи полум'яне серце під чорною сутаною.

Образ Жульєна Сореля. Кволий, невисокий на зріст, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і великими чорними очима, в яких палав відблиск полум'яної душі, Жульєн почувався чужим у своїй родині. Замість роботи на лісопильні батька він волів навчатись латині та історії у старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, учасника італійських походів Наполеона, та читати книги, найулюбленішими з яких були «Меморіал Святої Єлени» і «Сповідь» Руссо. Опанований честолюбними мріями, Жульєн схилявся перед Наполеоном, який став для нього кумиром, і марив про військову службу. Та розуміючи, що час, коли воєнна доблесть відчиняла перед молодою людиною усі двері, минув і що вся сила тепер зосереджена в руках церкви, та й платня священика перевищує суму, яку одержували наполеонівські генерали, Жульєн Сорель вирішує здобути духовну кар'єру. Феноменальна пам'ять сприяла його успіхам у богослов'ї – щоб мати прихильність місцевого кюре абата Шелана, Жульєн вивчив напам'ять латинню весь Новий заповіт.

Письменник стверджує, що трагедія життя Сореля полягає в тому, що він народився не в свій час. І тут можна пригадати концепцію людини, яка існувала в творчості Ж.-Ж.Руссо і відобразилась в його “Сповіді”. Згідно із поглядами Руссо (а для республіканця Стендаля Руссо був величезним авторитетом) людина народжується із певним духовним ядром, яке надається від Бога і складає безсмертну душу. Ядро не змінюється, ані за життя однієї людини, ані за життя всіх тих людей, які стають його носіями на протязі розвитку історії. А от оболонка ядра змінюється постійно, в залежності від обставин, в які потрапляють люди. Концепція Руссо яскраво підтверджується романом Стендаля. Якби Жульєн народися в епоху Наполеонівських походів, він міг би стати генералом або пером Франції завдяки природному таланту і хоробрості. Але він народився в епоху Реставрації, яка тамує його природні здібності і прирікає на залежне існування згідно з плебейським походженням, що завдає героєві душевних страждань. Поєднання плебейського, незалежного, благородного з честолюбством стає основою складного характеру Жульєна.

У будинку мера Жюльєн здобуває перші уроки і перше «виховання почуттів». Зустрічі і взаємини з людьми, які уособлюють громадську думку, є зіткненням із соціальною системою Франції доби Реставрації. Герой стає свідком брудних інтриг та шахрайств, що плетуться заради посад і збагачення. Жюльєна обурює й зневажливе ставлення до нього, бідняка, допущеного до краєчка столу аристократів, — і він не схиляється перед ними. Характерним є епізод, коли, ображений де Реналем, Жюльєн заявляє, що залишить будинок. Реакція де Реналя вражає і викликає у нього огиду — замість того, щоб попросити пробачення, де Реналь, побоюючись втратити гувернера, пропонує збільшити платню. Гордий індивідуалізм Жульєна, його самобутня вдача, безмірне честолюбство, загострена чутливість і почуття власної гідності є формою опору суспільству.

Схильність Сореля до ризику не може не викликати поваги, але сила його характеру спрямована на те, щоб вабити і зачаровувати жінок. Роман з мадам де Реналь виникає спочатку через честолюбство хлопця-простолюдина, якому приємно закохати в себе даму із суспільства, в той час як його родичі повинні ламати перед нею капелюхи, Та несподівано у ньому народжується, виходячи з-під контролю, перше в житті кохання. Під владою цього почуття Жюльєн відчує у собі «природну людину» після рокового пострілу у кохану жінку, що змусить його переглянути колишні цінності і відмовитись від подальшої брехні і лицемірства.

Життя в семінарії, куди потрапив Жульєн, стало подальшим випробуванням його характеру: духовна атмосфера Франції епохи Реставрації була сконцентрована у стінах цього закладу. Героя вражає тваринна тупість, обмеженість, невігластво і грубість семінаристів, для яких затвердити кілька латинських слів легше, ніж обробляти землю. Шпигунство і доноси в семінарії насаджуються самими церковниками з метою виховання «слухняних слуг». Немає єдності й у самому середовищі духівництва: прибічник реакції абат Кастанед намагається скинути з посади ректора семінарії янсеніста абата Пірара, старший вікарій абат Фрілер шляхом доносів тримає в руках суддів і префекта.

Здобуті Жюльєном враження в семінарії були лише підготовчим етапом до вступу його у світ великої аристократії. Париж постав у уяві героя як «центр всіляких інтриг і лицемірства». Інтелектуальна вищість, залізна воля і цілеспрямованість, яскрава індивідуальність і блискучі здібності Жульєна Сореля контрастують з бездуховністю, безхарактерністю і неуцтвом аристократії, яка вміло за гарним тоном приховує нікчемність. Жульєн все ж прилучається до світського способу життя: їздить верхи, тренується у стрільбі з пістолета, вчиться мистецтву фехтування. Поїздка у Лондон та орден, яким його нагороджує де Ла Моль, тішать самолюбство і гордість Жульєна, який уже став справжнім денді. Під впливом графа Альтаміри герой роздумує над тим, ком би стали карбонарії в епоху, коли процвітають Вально. Песимістичний висновок підказує власний життєвий досвід: Дантон продався б єзуїтам і став би міністром. Цей життєвий досвід визначає тактику і засоби, керує поведінкою молодого честолюбця і індивідуаліста, яким свідомо стає Жульєн.

Ситуація, яка складається в домі маркіза де Ла Моля, коли Жюльєн привертає до себе увагу Матильди, нагадує ту, що виникла у Вер'єрі, проте вона значно гостріша у психологічному і соціальному плані. Любовний зв'язок є для Жюльєна тріумфом честолюбства, а для Матильди - виявом її вдачі, бурхливої і нестримної, що прагне сильних почуттів, і якій соціальна прірва, що розділяє її і Жюльєна, надає особливої гостроти. Спочатку Сорель може здатися справжнім кар’єристом: він прагне грошей, слави, страждає він прихованого, але розриваючого його із середини гонору. Але ми, знаючи, завдяки Стендалю, про все що відбувається в його душі, поважаємо Жюльєна, бо він не має холодного розрахунку, всі його вчинки говорять про гарячу і пристрасну душу. Він справді мріяв використати Матільду, але їхні відносини переросли у справжній двобій двох гордих душ, двобій двох індивідуальностей.

Подальші події роману розвиваються з кінематографічною швидкістю. Матильда з радістю повідомляє Жюльєну, що має стати матір'ю. Вона пише батькові про остаточне рішення зв'язати з Жюльєном свою долю. Нарешті, капітуляція маркіза де Ла Моля (не без участі абата Пірара) і рента, а також чин гусарського поручика і ім'я шевальє де Ла-Верне, якими він обдаровує Жульєна. «Отже, роман мій врешті-решт завершився, і я зобов'язаний цим тільки самому собі», - скажу Жульєн. Але перспектива такого щастя не може задовольнити стендалівського героя. Причиною тому – його жива душа.

Промова Сореля під час суду є одночасно і кульмінацією і розв’язкою роману. Він в цей час схожий на рицаря, який тривалий час штурмував фортецю, а коли перемогу було вже майже досягнуто, повернувся і пішов із думкою: “а навіщо мені ця фортеця потрібна?” Коротке життя Сореля пройшло в полюванні за щастям, яке він розумів як реалізацію своїх честолюбних комплексів. Але коли Матільда зробила усе, щоб врятувати його, коли “такому принадному юнаку”, портрети якого продають на вулицях у вигляді вітанок, потрібно просто сидіти, мовчати і чекати оплесків і ридання експансивних жінок під час його звільнення у залі суду (який не випадково відбувається у театрі), він неочікувано просить слова і говорить правду.

Остання промова Сореля виглядає неорганізованою й сумбурною. Він говорить про те, що він є сином теслі із села, про те, що сільський священик із благодійних цілей допоміг йому отримати гарну освіту, про те, як він зрозумів, що якою б не була освіта, без зв’язків і післяреволюційної Франції ніяк не пробитися. Він не виправдовується. Йому смішно те, що його збираються помилувати. “Я посягнув на життя жінки, яка заслуговує тільки поваги. Я заздалегідь обдумав мій злочин і намагався вчинити його”, - кидає Сорель у зал, і тим самим сам собі підписує смертний вирок. Він сміливо йде назустріч долі, іронізує на лавці підсудних над суспільством, до якого належать присяжні (“суспільство, яке називають вищим”), він знімає маску, повертаючись до своєї природи. Жульєн сам відправив себе на гільйотину, розірвавши зв’язки із суспільством, яке намагається його судити. Останні сторінки роману — це і його ідейна кульмінація. Постать Жульєна, його індивідуальна трагедія набирають нових соціальних вимірів, сублімуючи долі тисяч таких, як він, не злочинців, а жертв того суспільного устрою, який прирікає їх на жалюгідне існування, перетинаючи шляхи до щастя і вільного прояву людської особистості.

Жіночі образи роману. Кінець роману — це і доведений до логічного кінця розвиток жіночих образів. Чиста, щира і доброчесна пані де Реналь, для якої віра в бога була органічною потребою її єства (а згодом стала фанатичною) є втіленням морального ідеалу письменника. Закохавшись у Жюльєна і жертвуючи заради цього кохання, яке було для неї щасливим одкровенням, усім — добрим іменем, релігійним обов'язком, дітьми,— вона вмирає від горя через три дні після страти Жюльєна.

Особливо цікавим є характер Матільди де ла Моль, який називають “італійським” і порівнюють із цілою низкою “італійських характерів”, яка існує в творчості Стендаля (“Ваніна Ваніні” (1829), “Скриня й привид” (1830), “Напій кохання” (1830).

Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна і насмішлива, Матильда вирізняється із свого оточення. оточення. Гострий розум, освіченість — вона читає Вольтера, Руссо, цікавиться історією Франції, її героїчними епохами,— діяльна натура Матильди примушують її з презирством ставитись до всіх родовитих залицяльників. Від них, і зокрема від маркіза де Круазенуа, шлюб з яким мав би принести їй герцогський титул, про який мріє батько,— віє нудотою. Сучасна дійсність не викликає жодного інтересу Матильди: вона буденна, сіра і зовсім не героїчна, усе купується і продається — «титул барона, титул віконта — все це можна купити...». Матильда живе минулим, яке постає в її уяві оповите романтикою сильних почуттів. 30 квітня Матильда завжди одягає траурну сукню, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла Моля, який загинув на Гревській площі у 1574 році, через спробу врятувати друзів, полонених Катериною Медичі. Серед них був король Наваррський, майбутній Генріх IV, чоловік королеви Маргарити. Матильда схиляється перед силою пристрасті Маргарити Наваррської, яка здобула у ката голову свого коханця і власноруч поховала її.

Матильда до кінця зостається вірною своїй ексцентричній натурі: у наглухо занавішеній кареті вона везе на колінах голову Жюльєна, щоб поховати її у печері на високій горі, що здіймається над Вер'єром, де він плекав свої зухвалі мрії і де хотів упокоїтися.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Втілення «італійського характеру» в новелі «Ваніна Ваніні» (1829).	\|	Особливості роману «Пармський монастир» (1839).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.

Зображення суспільно­го життя Франції XIX століття в романі «Червоне і чорне» (1830).

Зображення суспільного життя Франції XIX століття в романі «Червоне і чорне» (1830).