Особливості новелістики Меріме

- Яскравий і цікавий сюжет.

- Поєднання в мистецькому світі піднесеності романтизму, раціональності неокласицизму, аналітизму і критицизму реалізму.

- Місце дії – сучасна Франція, але здебільшого екзотичні країни. Широке використання старовинних легенд або містичних історій.

- Введення до захоплюючого сюжету уривків, які стилістично імітують наукові трактати і розкривають зв'язок поведінки, психології персонажів з оточенням.

- Стиль оповіді – стриманий, точний, іронічний.

- Введення оповідача, ерудита, який ставить під сумнів вірогідність незвичайних подій або пропонує їх раціональне трактування і є своєрідним другим «я» письменника.

- Поглиблене зображення внутрішнього світу особистості, пошуки позитивного ідеалу.

- Психологічний аналіз підпорядкований зясуванню суспільних причин, з якими пов’язані переживання героїв.

- Широке використання іронії і сатири.

- Ідейний пафос підпорядкований зображенню буржуазних стосунків як сили, що нівелює людську індивідуальність, виховує дрібні інтереси, підступність і егоїзм.

6. Романи з історії українського козацтва.Проспер Меріме увійшов в історію світової культури не тільки як письменник, а і як історик, літературний критик, перекладач. Особливо цікавими для нас є його зв’язки із східнослов’янською культурою, зокрема, темі українського козацтва присвячені такі твори письменника: історична драма “Перші кроки авантюриста” (1853), історичне есе “Епізод з історії Росії” (1853), історично-літературний трактат “Козаки України та їхні останні отамани” (1854), які разом із роботою “Бунт Степана Разіна” і белетризованою біографією Б. Хмельницького склали книгу “Козаки минулих часів” (1863). Окрім цього, П. Меріме виступав як критик і перекладач творів М. В. Гоголя.

Підхід Меріме до двох основних робіт з історії запорізького козацтва “Козаки України” (1854) та “Богдан Хмельницький” (1863) був різним. Перша праця була більш науковою, енциклопедичною, в ній автора цікавило козацтво як історико-культурний феномен. Він докладно вивчає природу як самого явища, так і з терміну “козацтво”, пояснює його тюркське походження, щоправда, письменник не може утриматися від деякого “цивілізованого єхидства”. “Бунчук – це кінський хвіст, який носять перед гетьманом, як знамено”, пише він. Меріме розуміє, що козаки є захисниками України, основою її національної гідності і займає про-козацьку позицію. Відокремлення України від Польщі для нього – річ справедлива: “Польща переконливо засвідчила, що вона ладна задушити їхні вільності та їхню віру”. Але й підвладність козаків московському царю Меріме вважає трагічною сторінкою життя українського народу. Що ж до історії Мазепи, то письменник вважає, що він був поляком за походженням, вихованцем козаків згідно із традицією поповнення Січі хлопчиками-бранцями. Меріме не вважає його злочинцем-зрадником, підкреслюючи, що політика Петра І була спрямована на абсолютну централізацію диктатури, що суперечило тому, що іще лишилося від гетьманської влади в Україні. Хоча, треба зазначити, що в «Козаках України» Меріме, як і Вольтер в “Історії Карла ХІІ”, підкреслює шаленство та бешкетування запорожців. Посилаючись на Нордберга, він згадує трагікомічний випадок: запорожці, запрошені на обід до Карла ХІІ, забили на смерть служника, який заважив їм забрати із собою столове срібло.

Іншою є історична праця “Богдан Хмельницький.” У 1863 р., під час лікування у Каннах, Меріме пише: “… пишу біографію грізного чоловіка: його прізвище Хмельницький, він був козацьким гетьманом України в середині ХVІІ ст. і, скоріше за все, першим почав війну за національну незалежність. Ця видатна людина хотіла звільнити своїх співвітчизників-малоросів, або козаків, від польського ярма…». В образі Хмельницького Меріме бачить захисника своєї нації, одного із рушіїв історії а в січовиках уже не грабіжників столового срібла, а сіль землі та душу народу.

Меріме постійно підкреслює намагання Хмельницького запобігти насильству: “ніколи не поспішав починати бій, якщо можна було вдатися до хитрощів”, його повагу до короля, як до символу державності і закону. Неодноразово письменник підкреслює, що Хмельницький відмовлявся прийняти звання гетьмана навіть від реєстрових козаків, тому що гетьманів призначав тільки король. Натомість він називав себе “незначною людиною, яку підніс Господь”. Меріме викликає симпатію до козацького полководця і тим, що часто згадує його чутливість і людяність: “Комісари з подивом бачили, як при цих словах очі Хмельницького виповнили сльози”. В той час як антагоністу Хмельницького Вишневецькому бракує людяності і зв’язку зі своїм народом.

Хмельницький в творі виступає людиною мудрою, але й водночас наївною, тісно пов’язаною із народним світосприйняттям. Меріме надає досить екзотичне пояснення одній із найзагадковіших подій визвольної війни, коли Хмельницький повернув військо під Замостям нібито тому, що, як й античні полководці мав свого авґура. “Авґуром” була ворожка Маруся, яка побачила метеорит і врятувала Польщу. Життєвості образу Хмельницького додають і його вади. Наприклад, прихильність до випивки, коли він обіцяє "продати Папу туркові”, Кисіля повісити, а шляхтичів потопити, а зранку радіє з того, що всі залишились живими. Меріме постійно підкреслює: Хмельницький є частиною народу, носієм народних вад і народної гідності, його мудрість є народною мудрістю. Навіть дійсність Хмельницький осмислює через фольклорні символи (казка про вужа, пісня про чайку). Так феномен козацтва пояснюється за допомогою образу прирученого вужа, який бере на себе всі зовнішні удари і захищає господарів доки до нього шанобливо ставляться. Зазнавши образи, він вбиває хазяйську дитину і назавжди залишає колись щасливу оселю. Пісня про чайку, яку Хмельницький складає під час максимальної тривоги за долю козацтва теж пов’язана із народною традицією зображення материнського горя. Гетьман співає про чайку, чаєнят якої намагається розірвати яструб. Взагалі, до козаків він часто звертається, як до власних дітей, що контрастує до зображення звичаїв польської шляхти: “Військо, що утримувалося грабунками, нікчеми-воєноначальники, отупілі від злиднів селяни, готові йти за тим, хто вогнем і мечем скарає їхнього хазяїна, незалежний парламент, що не визнавав жодної верховної влади, безладні дебати, вибори, проведені в атмосфері терору та підкупу – такою поставала тогочасна Варшава”.

Меріме підкреслює чванливість шляхти, що постійно порушує людські права православних, взагалі не вважаючи їх за людей. Викликає огиду небажання молодих шляхтичів навіть стояти поряд із козаками на майдані під час інавгурації Хмельницького: “Ми там змішаємося із тим набродом, це образливо для Речі Посполитої”. Небезпечне чванство веде Річ Посполиту до падіння, і не останню роль грає у цьому релігійна нетерпимість, яка постійно підкреслюється автором. Треба зазначити, що Меріме, не розуміючи негативної ролі Папського двору і єзуїтів у Речі Посполитій, не відділяє їх від польської нації. І це, мабуть, є помилкою. Адже польський народ був жертвою Контрреформації, а не її носієм.

Меріме й тут не приховує жорстокості козаків. Малюючи сцену розправи над табором Калиновського, він порівнює її із германськими руйнуваннями Риму, виділяючи “канібальські посмішки”, “дику музику”, намагання кожного козака бути катом. Але при цьому письменник виправдовує їх через вражаючу сцену різанини, під час якої козаки промовляли слово “Берестечко”, а також згадували назви спалених осель та імена вбитих братів.

Ставлення Меріме до союзу України і Росії теж змінилося у порівнянні із 1854 р. У “Козаках України” він писав: “Здається, наприкінці життя Хмельницький каявся за свій вчинок. З гіркого досвіду він довідався, що залежність від царя обтяжливіша, ніж підвладність польськім королям”. Не можна сказати, що Меріме не поважав Росію, але він завжди критикував абсолютну централізацію духовного життя. Згадуючи про анафему, яку російська церква наклала на Мазепу, він зауважував: “Серед усіх християнських громад лише російська православна церква оголошує анафему тому, хто позбувся монаршої ласки”. У підсумковому висновку “Козаків України” Меріме висловив думку, що польсько-козацька війна принесла занепад обом сторонам: поляки втратили державу, а козаки втратили волю.

Запитання для самоконтролю

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проспер Меріме – романіст і новеліст	\|	Адекватний тип

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.