Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Проспер Меріме – романіст і новеліст

Лекція 3

  1. На шляху до літературної майстерності.
  2. Новаторство і самобутність збірки «Театр Клари Гасуль».
  3. «Гузла, або Збірник іллірійських пісень, записаних в Далмації, Боснії, Хорватії та Гер­цеговині».
  4. Осуд релігійного фанатизму в романі «Хроніка царювання Карла IX».
  5. Проспер Меріме – майстер новели.
  6. Романи з історії українського козацтва.

Проспер Меріме (1803–1870)посідає у французькій літературі осіб­не місце. У нього немає того розмаху, панорамності, широти показу людських доль, філософських і суспільних проблем, які демонструють великі романісти Стендаль чи Бальзак. Меріме віддає перевагу новелам і драмам. Навіть творчий доробок письменника зовсім незначний – усі його твори вміщуються в трьох не дуже грубих томах – але має величезне значення завдяки життєвій правді і довершеній формі.

На перший погляд, книги Меріме нагадують ро­мантичну літературу: вони змальовують світ, де вирують пристрасті, живуть непересічні постаті, сильні, смі­ливі й трагічні, яких немає в нудній сучасності. Суперечить цьому зовнішньому романтизму в творах Меріме спосіб оповіді – об'єктивний, точний, розумний і іронічний, який стримує романтичний пафос та викликає до нього недовіру. Творчість Меріме нерідко характеризують як полеміку між романтизмом і реалізмом. Письменника цікавили екзотичні народи, і «нецивілізовані характери», але природний скептицизм завжди повертав його до реальності. Саме з такої позиції підійшов Меріме, наприклад, до теми козацтва, яка проявилась у нього в різних жанрах, але особливо – в історичному. Крім прагнення до вдумливості, лаконізму, в творчості письменника простежується ще одна тенденція – прагнення творчої свободи.

Камерне, вишукане й психологічно ви­тончене мистецтво Меріме за наших днів сприйма­ється найсучаснішим і стало школою, в якій виховується вміння любити й цінувати мале, прекрасні дрібнички, а це так само важливо для виховання культури почуттів та думок, як і вміння бачити світ глобально.

1. На шляху до літературної майстерності. Основи, на яких згодом П. Меріме збудував своє світосприйняття та розуміння мистецтва, були закладені ще за дитячих років. Майбутній письменник народився в Парижі в багатій родині 28 вересня 1803 р. Його батько був художником за фахом і винахідником за покликанням. Мистецьки обдарованою була й мати, теж художниця, жінка широких інтелектуальних запитів, вона навчала сина малюванню, знайомила його з ідеями французьких просвітителів ХVІІІ ст. Ще хлопчиком Меріме читав Шекспіра і Байрона в оригіналі, а в 16 років разом зі своїм товаришем Жан–Жаком Ампером, сином великого фізика, зробив гарний переклад видатної пам’ятки англійського передромантизму – «Піснень Оссіана» Д. Макферсона. В сім’ї Меріме ці­кавились усім, окрім політики, хлопчик перейняв цю аполітичність і зберіг її протягом усього життя: він не брав участі в політичному житті Франції, байдуже сприйняв усі революції, свідком яких став, а суспільні проблеми не мали відображення в його творах. Свою увагу Меріме сконцентрував на вивченні мистецтва, ду­ховної культури, історії та літератури.

За бажанням батька у 1819 р. Проспер поступає на юридичний факультет Паризького університету, який закінчує в 1823 р. Та юнака не цікавить юриспруденція, у вільний час він вивчає грецьку та іспанську мови, філософію, англійську літературу. Поглибленню ерудиції Меріме чимало спри­яли подорожі Іспанією і Корсикою.

Художній розвиток Меріме нерозривно пов'язаний із суспільним житям країни. Важливу роль у творчому становленні Меріме зіграло його знайомство із Стендалем, яке відбулось у 1822 р. Стендаль зачарував бойовим духом, непримиренним ставленням до режиму Реставрації. Як драматург, Меріме багато перейняв з художньої програми Стендаля, висунутої в літературному маніфесті «Расін і Шекспір».

Після революції 1830 р. велика кількість республіканців отримала державні посади. Стендаль почав служити консулом в Італії, Меріме у 1834 р. зайняв посаду головного інспектора історичних пам’яток Франції. Він виконував цю місію на протязі більш ніж 20-ти років і зробив чимало корисного. Йому вдалося врятувати від руйнування багато архітектурних пам’яток, церков, скульптур, фресок. Багато зробив Меріме для поширення інтересу до мистецтва середньовічної Франції, видав цілу низку археологічних, історичних та мистецтвознавчих праць. Служба вимагала стільки часу, що письменник практично не мав можливості займатися художньою літературою. Тому після 1830 р. із його творчості зникає крупна літературна форма. Він звертається до жанру новели.

Республіканські погляди Меріме згодом змінюються. Головним для нього тепер стає не Свобода, а Порядок. Меріме відверто заявляє, що раніше він поетизував Свободу, а тепер вона асоціюється для нього із жінкою, яка під час барикадних бійок перерізала горло офіцеру. Він приймає державний переворот Наполеона ІІІ і стає приближеним до його двору, не дивлячись на осуд з боку демократичної французької інтелігенції. В цей час письменник захоплюється російською історією і літературою. Протягом 40–50 років він пише низку історичних праць з історії Стародавнього Риму, Росії та України, чимало літературно-критичних статей про іспанську та російську літератури. Ставитися то тієї частини спадщини Меріме, що присвячена козацтву, слід обережно. Так якщо в «Козаках України» ми бачимо просто зацікавленість козацтвом як культурно-історичним феноменом, то в «Богдані Хмельницькому» відчувається певна політична тенденційність, причиною якої стали зміни у світогляді письменника. Якщо під час Липневої революції 1830 р. він у складі Національної гвардії захищав ліберальні цінності, то під час Лютневої революції 1848 р., знову у складі Національної гвардії - виступив проти повсталих робітників, побоюючись втратити те стале місце у суспільстві, яке він зайняв після кінцевого падіння Бурбонів у 1830 р.

В останні роки Меріме написав лише декілька новел: «Блакитна кімната» (1866), «Джуман» (1870), «Локсіс» (1869), в яких також знаходимо ознаки відточеної художньої майстерності письменника. Але в них Меріме уже не вирішує ідейних завдань, а віддає перевагу інтризі і загадковості.

Багато існує версій, які пов’язують покращення матеріального становища Меріме з оспівуванням ним позитивної ролі Богдана Хмельницького в історії чи особистості Петра І в “Історії Петра Великого”. Відомо, що до самої смерті він виступав проти загального виборчого права і боявся народної держави. Коли у 1870 р. диктатуру Наполеону ІІІ було повалено, і стало зрозуміло: Франція все ж таки йде шляхом парламентсько-президентської республіки, Меріме сказав: “Франція вмирає, і я хочу померти разом із нею”. Це були слова, сказані незадовго до смерті. Можна сперечатися щодо протиріч у поглядах письменника, Але Меріме, в першу чергу, був високосвіченим ерудованим літератором і науковцем, що цінували у ньому відомі сучасники і наступні покоління.

2. Новаторство і самобутність збірки «Театр Клари Гасуль».Кропітке вивчення культури дало Меріме змогу по-но­вому поглянути на деякі ключові теми романтичного сві­тогляду, а становлення Меріме-письменника відбувалось в часи гострої боротьби між літературною молоддю, яка намагалась оновити французьку літературу і письменниками старшого покоління, які наслідували канони класицизму. Товаришуючи з Гюго і Стендалем, Меріме брав безпосередню участь у їх боротьбі за нову літературу. Бажання скинути епігони класицизму демонструють уже перші художні твори письменника. У 1825 р. він видав збірку “Театр Клари Гасуль”, яка була пов’язана з сміливою містифікацією. Автором своєї збірки Меріме назвав вигадану ним іспанську актрису і суспільну діячку Клару Гасуль, творчість якої представляв її перекладач і видавець Жозеф Л’Естранж. Щоб остаточно переконати читачів у авторстві Клари, Меріме вигадав і її біографію. Хоча в літературних колах не було секретом, хто є справжнім автором – в книзі було вміщено портрет Меріме в іспанському жіночому вбранні – багато читачів і літературних критиків повірило в існування талановитої, мужньої, винахідливої жінки Клари Гасуль.

Збірка стала надзвичайно самобутнім явищем французької драматургії 20-х років ХІХ ст. Французькому класицизму, який панував в ті часи на паризькій сцені з його нудними роздумами і просторими монологами, Меріме протиставив живий, несучий сильний заряд ренесансної естетики, іспанський театр. Стихійна і “підсвідома” свободолюбна Іспанія була для Меріме одним із естетичних орієнтирів ще із 1820-х років. В п’єсах вражали стрімкий розвиток дії, чергування коротких і виразних сцен, повне ігнорування правила трьох єдностей, різкий перехід від сатиричних епізодів до патетичних і трагічних.Збірка мала вільну композицію п’єси були написані прозою, а не віршем, дійові особи діяли, сюжети комедій визначались не випадком, а зіткненням людських доль чи почуттів, що надавало їм драматичної напруженості.

На перший погляд, в книзі стверджувався романтичний світ з його захопленням інтригами, таємницями, ефектними ситуаціями, всесильним коханням, місцевим колоритом. Але, що характерно для Меріме, романтичні пристрасті подані іронічно. Ось як, наприклад, побудована історія Клари Гасуль, в якій Жозеф Л’Естранж розповідає про її злого опікуна, монаха і інквізитора міського трибуналу: «варто було якомусь цирюльніку заграти на старій мандолині, брат Рока, якому всюди вважались коханці, піднімався в її кімнату, гірко журив її за поголос, який має її кокетство, і вмовляв її спасти свою душу, поступивши в монастир (напевне, він вмовляв її і відмовитись на його користь від спадку). Йшов від неї, впевнившись, що замки і грати її вікна відповідають за її цнотливість». Так в романтичний контекст п’єси Меріме вписується реальне життя.

Меріме входить в літературу як драматург, сміливо виступивши проти основи класицистичного мистецтва – театру, адже романтичному театру ще потрібно було ціле десятиріччя, щоб затвердитись на основних сценах Франції.

3. «Гузла, або Збірник іллірійських пісень, записаних в Далмації, Боснії, Хорватії та Гер­цеговині».«Гузла» (1827) також була містифікацією, яка вимагала від автора великої кропіткої праці, філологічних, історичних і етнографічних знань, і, звичайно, таланту. Меріме оголосив автором збірника Іакінфа Маглановича, морлакського барда, який виконував свої пісні під акомпанемент гузли (місцевого музичного ін­струмента, подібного до гітари), а зібрав і переклав цей фольклорний матеріал нібито один італієць за народжен­ням і француз за вихованням, глибокий знавець півден­нослов'янських країн. Перше видання збірника склали двадцять дев’ять балад у прозі, в яких оспівувались велич і героїзм сербського народу, що став на боротьбу проти іноземних інтервентів. Оголосивши свою книжку збіркою творів сербського народу, письменник зіграв на зацікавленні романтиків екзотичними країнами, насправді вона уявляла собою знущання над романтичними цінностями: тільки одна сербська пісня була фольклорною, інші 28 були створені самим Меріме і видані за фольклорні. Тим часом «під­робка» була виконана настільки якісно, що жертвою містифікації стали такі всесвітньо відомі поети, як А. Міцкевич і О. Пуш­кін. Захоплені «Гузлою», вони створили на своїх рідних мовах переспіви південнослов'янської поезії (Пу­шкін включив до своїх «Пісень західних слов'ян» пере­робки 11 поезій Меріме). Французький письменник надіслав до Росії листа із вибаченнями і пояснив: “Гузлу” я написав за двох причин, – по-перше, я хотів посміятися над “місцевим колоритом”, в який ми сліпо вдарилися”. Інший мотив виявився зовсім тривіальним: нестача грошей. Меріме вибачився і здивувався тим, що Пушкін так ошукався.

Розповідь «Іллірійських пісень» лаконічна – без метафор і епітетів, вони позбавлені романтичної ідеалізації, драматичні за своїми сюжетами. Випадок з публікацією «Гузли» ще раз свідчить про подвійне ставлення Меріме до роман­тизму: з одного боку він продовжує справу романтиків, а з іншого – іронізує з романтизму за допомогою його ж прийомів.

4. Осуд релігійного фанатизму в романі «Хроніка царювання Карла IX».20-30-і роки ХІХ ст., роки боротьби за скасування режиму Реставрації у Франції, характеризуються зацікавленням історичним минулим країни. У 1828 р. Меріме видав історичну драму «Жакерія», де намагався «дати уявлення про жорстокі звичаї XIV століття»; у 1829 р. – історичний роман «Хроніка царювання Карла IX», який відтворює атмосферу релігійних воєн 1572 р. та розповідає про події Варфоломіївської ночі – страшну різанину, вчинену католиками. Меріме вважає, що націю на банду вбивць перетворила церква, адже не особисто Карл ІХ, Катерина Медичі та герцог де Гіз вирізали нещасних гуґенотів під час Варфоломіївської ночі. Це робили пересічні французи під впливом церкви, яка перетворила Бернара де Мержі (головний герой роману) на братовбивцю-Каїна.

На відміну від романтиків, письменник не висуває на перший план видатні історичні постаті, на його думку, історією рухає моральне життя країни, настрої різних прошарків суспільства. Тому Меріме детально описує смаки придворного дворянства, представникв католицької церкви, верхівку табора гугенотів, долю дрібних буржуа, спосіб думок простого солдата. Так, у розділі «Полювання» письменник дає уявлення про королівське полювання, тільки згадуючи коштовне вбрання кавалерів і дам, швидкого коня графині Діани дю Тюржі, звуки рогу, собак. Меріме нічого не говорить про політичні задуми Карла ІХ, але подає маленьку деталь: король, перед тим, як убити загнаного оленя, підбирається до нього ззаду і перерізає сухожиття, а потім б’є оленя в бік ножем з криком: «Парпайо!» (так католики з презирством називали гугенотів). Ця деталь не тільки свідчить про жорстоку і цинічну натуру короля, а й розкриває ставлення автора до свого персонажа. З цього епізоду читачеві стають зрозумілими побут і психологія дійових осіб і саме історичне тло епохи.

Меріме пояснює події Варфоломіївської ночі настроями парижан, вихованих у дусі релігійного фанатизму. Гугеноти і католики зображені ним однаково непривабливо: і гугенотська, і католицька молодь вбивають один одного навіть за будь-якої дрібниці. Релігійна ворожнеча в романі виглядає штучною порівняно з природнім проявом людських почуттів. Такими є зустрічі Бернара де Мержі і Діани дю Тюржі, яка фанатично намагається зробити свого коханого католиком і навіть готова пожертвувати його життям у разі невдачі. Різні релігії розділюють і братів де Мержі, кращих представників дворянства. Під стінами Ла-Рошелі Бернар вчасно не впізнає брата і той гине від його кулі. Сцена братовбивства, якою закінчується роман, має велике ідейне звучання, символізуючи братовбивчий характер смути, розв’язаної в ім’я церкви правлячими колами країни.

Ідейний задум роману визначив і його художні особливості. У «Хроніці» відсутній єдиний сюжетний стрижень, дія постійно переноситься з одного місця в інше, здалека підводячи читача до кульмінаційної події – Варфоломіївської ночі. Композиція близька до жанру історичної хроніки, що зазначено назві роману. Крім того, вона дуже динамічна, це сприяє створенню атмосфери напруженої боротьби і шалених пристрастей. Намагаючись бути лаконічним, Меріме виступає справжнім майстром діалогу, вкладаючи в короткі фрази великий зміст. Зовнішній вигляд своїх персонажів він будує на основі якоїсь однієї виразної художньої деталі, що дозволило створити цілу галерею колоритних фігур, які склали історичне тло епохи. Продовжуючи традиції В. Скотта, Меріме робить головними героями не відомих історичних діячів, а пресічних людей – братів де Мержі, які виписані більш рельєфно.

«Хроніка царювання Карла IX», єдиний роман у творчості Проспера Меріме, став важливим етапом для його подальшої творчості. Головними в ньому є думки письменника про те, що при оцінці певних явищ життя необхідно враховувати, як вони співвідносяться з часом та духовним станом суспільства.

5. Проспер Меріме – майстер новели.В художніх творах 30-40 рр., як уже було зазначено, письменник звертається до малої форми оповіді – новели, досягаючи у цьому жанрі великої майстерності. Новелістика Меріме вирізняється великим розмаїттям тем і довершеністю форми. Примітно, що письменник не порушує політичних питань, натомість заглиблюється у зображення етичних конфліктів, надаючи перевагу сучасній тематиці. У 1833 р. він опублікував книгу «Мозаїка», яка містила короткі новели: реалістичні («Матео Фальконе», «Взяття редуту»), фанта­стичні («Видіння Карла XI», «Федеріго»), психо­логічі («Етрусська ваза»). Найбільш відомі й досконалі новели письменника, які демонструють своєрідність його художньої манери, були створені у період 1834—1845 років. Досить великі за обсягом, вони нага­дують повісті («Подвійна помилка», «Душі чистилища», «Венера Ілльська», «Кармен»). В новелах Меріме також зберігає зв'язок із романтичною традицією: захоплення екзотикою («Таманго»), зображення національної самобутності народів («Матео Фальконе», «Кармен») та духу колишніх епох («Душі чистилища»), спустошеності світського суспільства («Подвійна помилка», «Етрусська ваза»). Але вирішується ця різноманітна тематика, як правило, в реалістичному руслі. Головним завданням для Меріме є зображення знеособлення сучасної людини в умовах буржуазних стосунків, облесливість і егоїзм, характерні для французького суспільства після Липневої революції. І його письменник майстерно виконує, розкриваючи через одиничну подію історію цілих народів і різних епох.

«Матео Фальконе» (1829). В пошуках позитивного ідеалу письменник звертається до романтики життя народів, які ще не поглинула буржуазна цивілізація. Вбивство сина за зраду, центральна подія новели «Матео Фальконе», виправдана уявленнями корсиканців про честь роду. Про це свідчить і поведінка дружини Матео Джузеппе, яка попри всю тугу, усвідомлює правоту чоловіка. Моральні закони, за якими живуть Матео з дружиною, бандит Джанетто, пастухи з макі, в новелі протиставлені іншим законам, що склалися в місті, де вигода і розрахунок видаються природними. Символом цих нових для корсиканців стосунків стає годинник з ланцюжком, яким спокушає сержант Гамба хлопчика, і який є причиною смерті Фортунато і Джанетто. Меріме натякає на те, що навіть в макі, де не визнаються закони суспільства, проникають нові звичаї. Вчинок хлопчика в новелі має подвійне трактування, що підкреслено його подвійною оцінкою: сержант Гамба обіцяє цінний подарунок і заохочення від прокурора, а батько карає смертю. Та письменник далекий від іделазації створених образів. В рельєфно виписаному образі головного героя він викриває негативні риси, пов’язані із вбогістю та культурною відсталістю корсиканців.

В новелі помітні особливості творчої манери Меріме: прозаїчна інтонація оповіді, опис звичаїв корсиканського народу, розповідь про походження макі, звістка про те, що вбивство сина ніяк не вплинуло на Матео створює особливу моральну атмосферу, в світлі якої незвичність описаної події має сприйматися як закономірність корсиканського життя.

«Таманго» (1829).Новела побудована на протиставлені підступних буржуазних стосунків природному життю африканських негрів, яке втілено в образах типового представника жорстокої буржуазноїцивілізації, работоргівця капітана Леду, та негритянського вождя Таманго. Виступаючи проти колонізаторської діяльності білих і пригноблення негрів, Меріме продовжив тему, поширену в передовій французькій літературі 20-х років. Письменник майстерно використовує досвід романтиків, зображуючи, наприклад, прагнення Таманго та його співвітчизників до волі. Але Меріме далекий до ідеалізації образу вождя чорношкірих, навпаки, в новелі підкреслено його дикунство, невігластво, забобонність, егоїстичність та жорстокість. Але Таманго притаманні й такі людські риси, що надають йому переваги над білими – це прагнення до свободи, здатність на сильні почуття, гордість і витримка, які виявляються під час важких випробувань. Читач приходить до висновку, що цивілізований, але підступний Леду більший варвар, ніж Таманго. Саркастично звучить фінал новели, що повідомляє про гірку долю чорного велетня у полоні. Не дивлячись на те, що плантатори повернули Таманго життя, втративши свободу, він почав пити і скоро помер у лікарні. Акцентуючи на трагічній долі туземців умовах лицемірної буржуазної цивілізації письменник підходить до вирішення колоніальної тематики з позицій реалістичної літератури ХІХ ст.

«Етруська ваза» (1830).Новела присвячена викриттю бездуховності, черствості «вищого світу», який ненавидить яскраві особистості, вороже ставиться до щирих почуттів і прагне знищити усіх, хто на нього не схожий. В людях тонкої вдачі він народжує загострену вразливість і недовіру. Новела розпочинається характеристикою героя, який належить до паризького світського суспільства. Сен-Клер – людина відверта і здатна сильні почуття, герой, який ще нещодавно належав до романтичної літератури. Але в новелі Меріме він позбавлений романтичних рис, це пресічна людина, якій, щоправда, вдалося зберегти глибину почуттів і потребу у високих духовних запитах. Трагедія Сен-Клера в тому, що, зневажаючи світське суспільство, він не вивільнився від його впливу, став його жертвою. Повіривши наклепам, він втратив віддану йому Матильду, і, зрештою, загинув сам.

Тонкий психолог Меріме майстерно створює моральну атмосферу «вищого світу», аналізуючи його згубний вплив на природні почуття особистості.

«Подвійна помилка» (1833). Реалістично поглиблене вирішення теми бездуховного життя аристократичної верхівки знаходимо в новелі «Подвійна помилка», яка вважається одним з найкращих творів Меріме. Високо оцінив її О. Пушкін у передмові до «Пісень західних слов’ян». Новий твір письменника свідчить про його обізнаність із справжнім життям суспільства, в якому соціальний стан, матеріальні стимули замінили природні стосунки між людьми. В новелі три головних персонажі, які в більшій чи мельншій мірі хворі на егоїзм. Шаверні – типове втілення грубого і обмеженого власника. До красуні-дружини він ставиться як до коштовної речі. Дарсі, на перший погляд, людина іншого, інтелектуального порядку, але й він виявляється справжнім егоїстом. Жюлі де Шаверні, яка виходить заміж, переслідуючи матеріальну вигоду, сама стає винною в тому, що її життя розбите. І Жюлі також притаманний егоїзм, але це егоїзм людей слабкої вдачі, які бояться подивитись правді в очі, натомість шукають втіхи у сентиментальних мріях. Це і є причиною сподівань героїні, що Дарсі, якому вона завдала колись болю, прийде на допомогу. Історія кохання Жюлі і Дарсі показана письменником іронічно, на тлі захоплення Шатофора. Хоча зрозуміла і достойна співчуття потреба Жюлі в коханні, її захоплення немає нічого спільного із глибокими почуттями. Взагалі, роль Дарсі випадкова і досить банальна, він це розуміє, тому й приймає Жюлі за звичайну світську шукачку пригод. Не дивлячись на трагічну ров’язку, героїв новели не можна поділити на жертв та винуватців, тому що зло, яке спотворює життя непоганих від природи людей, знаходяться в соціальному устрої, у самій свідомості членів суспільства – таке ідейне звучання новели.

«Кармен» (1845). Створенню новели передувала кропітка дослідницька робота письменника, пов’язана із вивченням історії циган та їхньої мови. Під час подорожі до Іспанії у 1830 р. Меріме зустрів прототип своєї героїні – циганку Карменсіту і вирішив докласти всіх зусиль, щоб забезпечити правдивість того «місцевого колориту» і справжнього іспанського харак­теру, що зображуються в творі.

В новелі письменник використовує улюблений прийом контрасту. З одного боку, бачимо допитливого оповідача, вченого і мандрівника, представника витонченої європейської цивілізації. Без сумніву, він має автобіографічні риси, в першу чергу, нагадуючи Меріме гуманістичним світоглядом. Але ця постать має іронічне звучання, що виявляється у його відірваних від реальності вчених висловлюваннях, схильності до стороннього споглядання над бурхливою життєвою драмою. Тим яскравіше вимальовується глибока самобутність сповнених пристрасті Кармен і дона Хосе. Спроможність повністю віддатися владі почуттів робить їхні образи надзвичайно привабливими. Кармен виявляє риси, яких позбавлені черстві представники пануючого суспільства. Це, насамперед, відвертість і чесність у коханні, прагнення завжди бути вільною, спроможність віддати життя за свою незалежність. Так, на рівні сюжету новела є типовим романтичним твором, але, розробляючи його, Меріме демонструє своє скептичне ставлення до зображуваного. Кармен не може не обманювати, готова взяти участь у будь-якій авантюрі. Попри красу циганки, звертаємо увагу на її подрані панчохи. Хосе згадує й інші епізоди, які також не прикрашають дівчину. Наприк­лад, вона зазнає насолоди від того, що кидає цукерки у глечик з водою і цією сумішшю обмазує стіни. А ось як описує Хосе танок Кармен: «Вона танцювала, вона рвала на собі свою фальбалу, жодна мавпа не могла так стрибати, так кривлятися і колобродити». Одне слово, Кармен – не романтичний ідеал волелюбного кохання, що підкоряється лише самому собі, а зіпсована циганка, яка бере в полон серця чоловіків поєднанням краси і вульгарності. Глибоко розкриває Меріме і образ чоловіка – жертви кохання звабливої циганки. Хосе і сам розуміє, що в його коханні є щось низьке, тваринне, але свідомо руйнує своє життя: «Вродлива дівчина спантеличує тебе, ти б'єшся за неї, стається нещастя, ти живеш у горах, і раптом із контрабандиста перетво­рюєшся на злодія». Герой стає заручником власної вдачі, яка веде його темними шляхами до вбивства та в'язниці. Все це спонукає читача скептично поглянути на зображувані події, шукати причини вчин­ків героїв в їхній психології, середовищі й оточенні, що сформували їх характери. Цій меті підпорядкована й рамкова організація оповіді. Твір розпочинається спогадами оповідача про власні пригоди та зустрічі в Іспанії, і завершується невеличким науковим екскурсом в етнічну історію циган, який допомагає краще зрозуміти, що в поведінці Кармен немає нічого ірраціонального. Стриманість тону, стилістична нейтральність поча­тку й фіналу новели, відтіняючи пристрасну та напру­жену оповідь основних частин, також змушують поставитись до них критичніше.

Всесвітню славу новелі принесла постановка у 1875 p., Ж. Бізе однойменної опери, яка з тріумфом продовжує своє життя досьогодні.


Читайте також:

  1. Особливості новелістики Меріме
  2. Романістика М. Стельмаха. Трилогія про долю народну.
  3. Чарльз Діккенс – національний англійський романіст 1 страница
  4. Чарльз Діккенс – національний англійський романіст 2 страница
  5. Чарльз Діккенс – національний англійський романіст 3 страница
  6. Чарльз Діккенс – національний англійський романіст 4 страница
  7. Чарльз Діккенс – національний англійський романіст 5 страница




Переглядів: 5746

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Практичні завдання | Особливості новелістики Меріме

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.