• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні школи неолібералізму

У першій третині XX ст. засновано основні школи, які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

Англійська (лондонська) школа неолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмежених ресурсів, її очолював Лайонелл Чарльз Роббінс (1898--1984), професор Лондонської школи економіки та один з керівників популярної у фінансових колах газети «Financial Times». Саме Л. Роббінсу належить хрестоматійне неокласичне визначення предмета економічної теорії: «С людська поведінка як відношення між заданими цілями й обмеженими ресурсами, що мають альтернативні можливості використання».

Показово, що це формулювання з'явилося у праці «Нарис про природу й значення економічної науки» (1932) в період розпалу світової економічної кризи 1929-1933 рр.

Методологічна концепція Л. Роббінса одержала назву апріоризму, яку підтримали авторитетні вчені-неоліберали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк та Ф. Найт. Основні доктрини апріоризму він сформулював так: «Твердження економічної теорії, як і будь-якої іншої наукової теорії, природним шляхом дедуктивне виводяться з набору постулатів. А головними постулатами є всі передумови, що містять в собі прості й беззаперечні дослідні факти, які стосуються того, як рідкісність благ, що є предметом нашої науки, проявляє себе у реальному світі. Основним постулатом теорії вартості є факт, згідно з яким індивіди можуть ранжирувати свої переваги у певному порядку, і насправді так і чинять. Основний постулат теорії виробництва полягає у тому, що факторів виробництва існує більше ніж один. Головним постулатом теорії динаміки є той факт, що ми не знаємо напевно, які блага стануть рідкісними у майбутньому...».

Найдокладніше англійський теоретичний варіант неолібералізму опрацьовано Ф. Хайєком (1899-1992). Знайомлячись з його теоріями, особливу увагу слід звернути на ту обставину, що праці Хайєка мають двоїстий характер: одні з них присвячено аналізу закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному (і навіть маржинальному) рівні розвитку, що відбувається завдяки зіткненню інтересів економічних суб'єктів; а інші – це намагання дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов функціонує ця економіка. Перші написано під впливом неокласики, другі – історичної школи. Але обидва використані ним підходи об'єднано на основі доктрини спонтанного порядку, згідно з якою всі явища в економіці і суспільстві в цілому є результатом стихійного зіткнення різноманітних сил, де перемогу здобувають найжиттєздатніші.

Великої популярності набули його праці з проблем економіки, де він стверджує, що рівноважного стану взагалі не існує, а є зіткнення інтересів, яке веде до перемоги найраціональнішого, що стає рушієм прогресу. Філософські праці Хайєка, присвячені суспільним умовам розвитку економіки, їхньому впливу на її параметри, а також ролі держави у формуванні таких умов («Індивідуалізм і суспільний лад», «Закон, законодавство і свобода», «Конституція свободи») – менш відомі. Але саме вони й дають підстави вважати його неолібералом.

Хайєк упевнений у тому, що раціональне само пробиває собі дорогу, воно не потребує свідомого впровадження, а навпаки, заперечує будь-яке втручання, котре спотворює дію природних механізмів.

Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального порядку – свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору, свободи розвитку. Ця функція має здійснюватися через законотворчість, формування суспільних моральних норм, ідеологічне виховання, охорону усталених традицій.

Хайєк заперечує будь-який примус, втручання з боку держави. Це стосується й перерозподілу доходів, оскільки нерівність у доходах є ефективною формою примусу до праці, а отже, до розвитку суспільного виробництва.

Соціальна справедливість, на думку Хайєка, є суто моральною категорією. Вона може існувати лише за умов примусової економіки, “адміністративного деспотизму”, що об’єктивно порушує природний соціальний порядок. З погляду ринкової економіки забезпечення соціальної справедливості торує шлях свавіллю, блокує економічну свободу, спотворює ринкові сигнали.

Держава не повинна займатися питаннями соціального страхування, освітою, охороною здоров’я, визначати ставки квартплати чи рівень цін, не повинна надавати соціальних гарантій (максимум, що можна допустити – це пенсії по старості та допомогу по безробіттю). Людина сама мусить дбати про свій економічний та соціальний добробут.

Координація економічної діяльності, на думку Хайєка, – це проблема вірогідної інформації, і, оскільки інформацію надає ринок через ціноутворення, координація з боку держави призведе до спотворення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціональні економічні дії відособлених суб’єктів господарювання.

Хайєк зазначає, що чим більше регулюється суспільство, тим більша кількість людей у ньому користується привілеями гарантованого доходу, що призводить до зміни суспільних цінностей: суспільний статус людини починає визначатися не її працьовитістю і здібностями, а належністю до певної групи забезпечуваних. Стимули активної економічної діяльності будуть підірвані.

Економічна роль держави, за Хайєком, полягає в перерозподілі тих засобів, які надано їй у розпорядження. Він рішуче виступає проти бюджетних методів втручання, що призводять до дефіциту, проти розширюваної грошової політики з метою фінансування державних витрат.

Більше того, Хайєк наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу, а як потужний засіб впливу на економіку пропонує скасувати приватну монополію держави на випуск грошей. Конкуренція емітентів забезпечить становище, за якого гроші будуть реальним мірилом величини вартості товарів, і закони грошового обігу не порушуватимуться. На грошовому ринку виживатиме лише та валюта, яка найліпше виконуватиме всі функції грошей. Загалом теорія Хайєка орієнтована на створення державою сильної конкурентної економіки.

Абсолютизація Хайєком багатьох аспектів лібералізму є крайнім проявом неокласичних тенденцій.

Чиказька школа неолібералізму на чолі з М, Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці суб'єктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму (див. тему 6).

Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізеса – Ф. фон Хайека поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб'єктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя. Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдяки тому, що Ф. фон Хайєк на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона.

У теорії та практиці неолібералізму провідне місце посідає німецький неолібералізм. Загалом теоретикам німецького неолібералізму належить ідея поєднання принципу «свободи ринку» і справедливого розподілу за принципом «соціального вирівнювання». Сам термін «неолібералізм» уже в повоєнний період став вживатися переважно для позначення західнонімецького різновиду цього напряму. Тут, починаючи з 1948 р., ці ідеї набули статусу державної доктрини уряду Аденауера-Ерхарда.

Особливостями німецького неолібералізму є те, що вони не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує інституціональні, організаторські та виховні функції, і має не меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви та на неокласичні ідеї саморегулювання економіки.

У Німеччині сфомувалися як мінімум три групи неолібералів. Першу (найстаршу) з них очолили В. Репке та О. Рюстов, які ще з 20-х рр. почали вивчати проблеми суспільного ладу та економічної політики. Вони очолили критику будь-якого вияву монополізму заради свободи та гуманізму. За визначенням В. Репке, економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок та вільну конкуренцію.

В передмові до книги В. Репке чи «Правильна німецька економічна політика?» (1950) про створення моделі «соціального ринкового господарства» як головне завдання економічної політики країни було заявлено самим канцлером ФРН К.Аденауером.

За характеристикою В. Репке «соціальне ринкове господарство» – це шлях до «економічного гуманізму». У своїй книзі «Гуманне суспільство» він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму персоналізм, концентрації влади -- свободу, централізму – децентралізм, організації – мимовільність і так далі.

Друга група сформувалася навколо Вальтера Ойкена та юриста Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті, започаткувавши однойменну школу. В. Ойкен та його наступники з 1948 р. почали випускати щорічник «Ordo», який відіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн.

Саме слово «Ordo», обране В. Ойкеном, це – девіз, програма, життєве повітря неолібералів, які хочуть присвятити своє життя меті соціального ладу, в якому «всі люди будуть щасливі». Воно перетворилось на збірне поняття, що символізує «природний лад... вільного ринкового господарства».

Під впливом «школи Ойкена» західнонімецька доктрина неолібералізму стала навіть називатися ордолібералізмом.

В. Ойкен (1891-1950) в тій, що своїй витримала дев'ять видань книзі «Підстави національної економії» (1947) здійснив фундаментальне опрацьовування проблематики типології основних форм ринкової організації економіки. В основу своїх поглядів В.Ойкен покладено веберівську теорію “ідеальних типів”. На його думку, людському суспільству властиві тільки два типи економіки: «централізована керована» (тоталітаризм) і «цінова економіка» (по іншій термінології -- «вільне, відкрите господарство»).

Ойкеном категорично заперечуються марксистські ідеї про п'ять форм (типах) суспільного устрою і виробничих стосунків і про антагонізм класів. В розділі зазначеної книги «Економічні системи» ним доводиться природне співіснування в одних і тих же суспільствах двох типів економіки: цінової і централізованої керованої. Він пише: «Система «централізованої керованої економіки» характеризується тим, що все повсякденне економічне життя суспільства регулюється планами, які йдуть з одного центру. Якщо ж економіка суспільства складається з двох і більше окремих господарств, кожне з яких складає і проводить в життя свої плани, то це – система «цінової економіки».

Далі В. Ойкен уточнює, що «в історичній реальності» елементи обидві цих систем «в більшості випадків переплітаються» і що система «нецінової економіки... існувала і існує в двох формах: як «проста централізована керована економіка» (відособлене господарство) або як «централізовано-адміністративна економіка». Причому елементи обох форм нецінової (централізованою керованою) економіки, пише він, «мали місце не лише в деяких країнах і в окремі часи, наприклад, в ієзуїтській общині Парагвая, або в державі інків, або в Росії 40-х років нашого століття. Вони зустрічалися всюди і у всі часи. Інколи вони домінували, інколи лише доповнювали спільну картину, але завжди виступали в з'єднанні з елементами цінової економіки».

Разом з тим, по Ойкену, «дві згадані форми реалізуються в трьох формах», кожну з яких він характеризує так:

а) «тотальна централізована керована економіка» (обмін взагалі не допускається; виробництво, розподіл і споживання продуктів «до останніх дрібних грошей» здійснюється по вказівках і наказах центрального керівництва);

б) «централізована керована економіка з вільним обміном предметами споживання» (обмін здійснюється також за наявності центральної інстанції, що визначає «спосіб використання продуктивних сил, тимчасову структуру виробничого процесу, спосіб розподілу продуктів... Але на відміну від першого варіанту споживачі можуть тут вносити корективи до розподілу предметів споживання, що виділяються, шляхом обміну»);

в) «централізована керована економіка з вільним споживчим вибором» (споживчий вибір благ вільний, але, як правило, з тих, які намічає для виробництва «центральна інстанція»).

Централізованокероване господарство характеризується високим рівнем централізації управління, заміщенням усіх горизонтальних економічних зв'язків між економічними суб'єктами адміністративною вертикаллю зв'язків центру та підприємств. Планування передбачає визначення обсягів, асортименту та характеристик продуктів, що виробляються з єдиного центру. В. Ойкен вважає, що така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору, тому централізованокерованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит, а сама централізація суперечить природі економіки і поступово руйнує її.

Ринкове (мінове) господарство, засноване на принципах індивідуалізму, свободи вибору, конкуренції та приватної власності, є природною основою економічного ладу. Система «мінового господарства» має розгалужену структуру і передбачає, за В. Ойкеном, різні взаємосполучення п'яти базових форм пропозиції та п'яти базових форм попиту (конкуренція, часткова олігополія, олігополія, часткова монополія та монополія), які формують 25 відмінних форм ринків. "Так само як з тридцяти з лишком букв може бути складена велика кількість слів різного складу і довжини, так з обмеженої кількості основних чистих господарських форм може утворюватись множина господарських порядків" -- це справедливо й для сполучення "ідеальних типів", і щодо виокремлення форм мінового господарства.

Критеріями розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць (ринковий або адміністративний) та процес прийняття економічних рішень (добровільний або примусовий). Іншим критерієм класифікації є особливості генезису економічного ладу, згідно з яким вирізняються «природно зростаючий» і «законодавчо встановлений» лад. Перший утворюється еволюційно, у процесі історичного розвитку без прийняття будь-яким усвідомленого рішення. Другий устрій виникає в результаті формулювання й включення його основних принципів до господарського законодавства на підставі свідомих економіко-політичних рішень.

Більшість з відомих історії економічних устроїв суспільства належать до «природно зростаючих», тоді як більшість сучасних економічних устроїв, насамперед централізовано-кероване господарство, належать до «законодавчо встановлених». Ідею свідомо створюваного конкурентного ринкового устрою В. Ойкена було практично апробовано в умовах зруйнованого господарства та відсутності будь-якого економічного ладу в післявоєнній Німеччині.

Під конкурентним порядком розуміють форму мінового (ринкового) господарства, за якої рамкові умови конкуренції активно створюються державою з метою досягнення максимально можливої інтенсивності конкуренції й одночасного обмеження дії факторів, які викривлюють конкурентні умови. Найважливіше завдання держави полягає у запобіганні й обмеженні економічної монопольної влади. Для реалізації конкурентного устрою ринкового господарства необхідні цілеспрямовані зусилля держави у вигляді економічної політики, яка водночас жорстко регламентує державне втручання в економіку. В ордолібералізмі велика увага приділялася двом типам економічної політики – політиці ладу (устрою) та політиці процесу.

Політика ладу – це комплекс довгострокових заходів, спрямованих на створення рамкових умов функціонування економіки, їх законодавче та правове оформлення, контроль за їх дотриманням і своєчасне внесення коректив з боку держави. Основна мета політики ладу – становлення і підтримання конкурентних умов господарювання в усіх сферах економіки.

Раціональний “господарський лад” Ойкен визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розвитку суспільства завжди супроводжувалася пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би справедливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох “ідеальних типів” має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. В “Основних принципах економічної політики” Ойкен формулює наступні. Держава повинна створювати умови для розвитку економіки: формування конкурентного господарства; обмеження економічної влади монополістичних угруповань, тобто захист конкуренції з боку держави; інтеграції у світове господарство. По-друге, оберігаючи недоторканість приватної власності, держава має запобігати надмірному розриву у доходах різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обмежуватися заходами, що сприяють її зміцненню.

Політика процесу – це комплекс заходів щодо безпосереднього впливу на господарську діяльність через фінансову стабілізацію, структурні й соціальні зрушення, у тому числі коригування ринкового розподілу доходів і вирішення проблеми добробуту (останнє знайшло втілення в подальшому в розробках теорії соціального ринкового господарства).

Третя група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом та їхніми учнями, розробила концепцію соціального ринкового господарства.

Концепцію і саме поняття «соціальне ринкове господарство» вперше запропонував А. Мюллер-Армак у книзі «Управління економікою і ринкове господарство» (1947).

Він вважав, що економічна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики.

Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке регулюється відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згідно з рівнем доходу та з урахуванням його джерел, а також із національною структурною політикою держави. Усе це має бути спрямоване на досягнення основної мети державного управління – проведення соціально орієнтованої політики.

Важливим принципом податкової політики він уважає стимулювання індивідів у їхній діяльності з підвищення добробуту за рахунок власних сил. Таким може бути, наприклад, установлення пільгових податків на час, коли організовується нове підприємство, чи на доходи, які використовуються для будівництва житла.

Податки є основою формування державного бюджету, а отже, матеріальною основою виконання соціальних програм держави. Мюллер-Армак особливо наголошує на тім, що коли податкова система шкодитиме ринковому господарству, то усе це передовсім відіб’ється на доходах держави.

Витрати держави на соціальні потреби також мають бути цілеспрямованими, тобто мають відповідати двом вимогам – соціального вирівнювання (не зрівнялівки!) та стимулювання ініціативи. Асигнування коштів на соціальні цілі відбувається у кількох напрямках: наприклад, забезпечення груп населення, що зазнали збитків унаслідок війни, тих, що були на державній службі; виплати та дотації соціально незахищеним прошаркам населення; дотації багатодітним сім’ям (з метою стимулювання народжуваності); дотації та виплати у вигляді допомоги із фондів соціального страхування; підтримка різних форм заощаджень; дотації та поручительство держави для отримання цільових кредитів; надання пільгових позичок; підтримування певного рівня цін на окремі види товарів; дотації в митній сфері тощо. Ці прямі витрати здійснюються в межах затверджених соціальних програм.

Концепція соціального ринкового господарства згодом наповнилася новим змістом і перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, яка була реалізована з початку 50-х рр. XX ст. в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Людвіга Ерхарда.

Л. Ерхард на з'їзді християнсько-демократичного союзу (ХДС) в 1957 р. заявив про початок другого етапу у ФРН «соціального ринкового господарства». На початку 60-х рр. в одній зі своїх публікацій Л. Ерхард підкреслював, що саме «вільне змагання є перш за все основним елементом соціального ринкового господарства». А на черговому партійному з'їзді ХДС в 1965 р. Л. Ерхард заявив про завершення у ФРН програми створення «соціального ринкового господарства», що перетворила цю країну на «сформоване суспільство».

Доктрина «сформованого суспільства», на думку Л. Ерхарда і його однодумців, – це пошук кращого «природного економічного порядку», який можливо досягти через створення «соціального ринкового господарства».

В. Репке визначав соціальне ринкове господарство певним серединним «третім шляхом», що пролягає між капіталізмом і соціалізмом та веде однаковою мірою до свободи й соціальної справедливості. У книзі вченого «Гуманне суспільство» (1950) зазначалося, що соціальне ринкове господарство протиставляє колективізму індивідуалізм, концентрації влади – свободу, централізму – децентралізм, а організації – стихійно організовану систему. Багато західних учених, як і В. Репке, вважає, що «третій шлях» – це синтез вільноринкового та соціально-обов'язкового суспільних устроїв.

Уявлення про модифікацію функцій ринку в сучасних економічних системах об'єднують німецький ордолібералізм з англо-американськими школами неолібералізму. Водночас між ними є кілька суттєвих відмінностей. Представники англомовного неолібералізму далекі від усвідомлення необхідності втручання держави в економіку з метою підтримання конкурентного ладу та формування інституційних засад економічного розвитку. Відмінності теоретичних настанов та практичних рекомендацій англо-американського та німецького неолібералізму наведені в табл. 5.1.

Таблиця 5.1

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
3. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
4. Артеріальний пульс, основні параметри
5. Банківська система та її основні функції
6. Біржові товари і основні види товарних бірж. Принципи товарних бірж.
7. Братства та братські школи.
8. Будова й основні елементи машини
9. Будова оптоволокна та основні фізичні явища в оптоволокні.
10. Бюджетування (основні поняття, механізм).
11. Вальдорфські школи
12. Валютний ринок, основи його функціонування. Основні види валютних операцій

Переглядів: 2617