Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм

З моменту виникнення економічний лібералізм перебував у постійному протиборстві з концепцією активного впливу держави на економічне життя. Цю концепцію називали по-різному: «дирижизм» (від франц. diriger - керувати), «етатизм» (від франц. etat – держава; цей термін запровадив швейцарський політик минулого століття Н. Дро), «інтервеціонізм» (від лат. interventio – втручання, термін Л. Мізеса). Боротьба цих концепцій відбувалась по-різному. Якщо в першій половині XIX ст. у науці панував економічний лібералізм, то до кінця століття він суттєво поступився своїми позиціями, а в 30-40-х роках XX ст. ідеї державного регулювання стали чи не загальновизнаними.

Ідеї державного регулювання економіки Дж.М. Кейнса були превалюючими в західній економічній науці до кінця 70-х рр. Але поява цілої низки економічних проблем, зокрема, зростання темпів інфляції та безробіття, наростання дефіциту державного бюджету, збільшення армії державних чиновників, зростання бюрократичних тенденцій у державному управлінні знову зробили популярними ідеї класичної школи.

Неокласична теорія пройшла декілька етапів свого розвитку і була представлена такими школами, як:

- теорії монополії та конкуренції;

- неолібералізм та теорія «соціального ринкового господарства»;

- неокласичний синтез і неокласичні теорії економічного росту; монетаризм;

- теорія раціональних очікувань та економіка пропозиції.

Теорії монополії та конкуренції були розроблені в роботах Е. Чемберліна та Дж. Робінсон. Вони показали, що в 40-х-50-х роках XX століття ринків досконалої конкуренції вже майже не існує. Найбільш розповсюдженими типами ринкових структур виступають:

- ринок монополістичної конкуренції;

- олігопольний ринок;

- ринок чистої монополії.

Аналізуючи ринок монополістичної конкуренції, Едвард Чемберлін (1899-1967 рр.) у своїй роботі «Теорія монополістичної конкуренції» (1933 р.) розкрив його основні риси:

- це ринок, де діє 10-15 великих фірм;

- вхід і вихід на такий ринок досить вільний;

- кожна фірма на цьому ринку виробляє особливий, фірмовий диференційований продукт;

- попит на продукцію носить нееластичний характер, оскільки покупці «віддані» своїй фірмі.

Е. Чемберлін аналізує також олігопольний ринок і показує, що на цьому ринку діють 3-4 дуже великих фірми, які взаємно залежать одна від одної, особливо в процесах ціноутворення.

Джоан Робінсон (1903-1983 рр.) займалась вивченням ринку чистої монополії. В своїй роботі «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933 р.) вона показує, що існують два типи монополії: природна та технологічна. Природна монополія пов'язана з економічною необхідністю дії саме великих підприємств у певній галузі (метрополітен, гідроелектростанція, залізниця, пошта). Технологічна монополія пов'язана з придбанням патентів та ліцензій, які дають виключне право одній великій фірмі виробляти певний товар чи послугу.

Дж. Робінсон підкреслює такі негативні наслідки монополізації економіки, як необґрунтоване завищення цін, зниження обсягів виробництва, недовикористання виробничих потужностей, заниження заробітної плати робітникам, відсутність конкуренції. Дж. Робінсон також проводить глибокий аналіз олігополії, яку пов'язує з розвитком великого машинного виробництва.

У своїх працях Е. Чемберлін і Дж. Робінсон показали, що досконала конкуренція та чистий ринок – це лише ідеальна модель. Чиста монополія також зустрічається дуже рідко. Е. Чемберлін першим увів поняття «монополістична конкуренція» і показав, що в реальному житті конкуренція та монополія співіснують. Головне для монополістичної конкуренції - це диференціація продукту, нецінова конкуренція.

Дж. Робінсон показала, що при олігополії існує «лідерство в цінах», цінова дискримінація, зростає значення реклами.

Напрям, який обґрунтовує альтернативні кейнсіанству концепції, називається неолібералізм. Він виник майже одночасно з кейнсіанством в 30-і рр. як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція і в теоретичних розробках і в практичному застосуванні ґрунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручанню держави в економічні процеси.

Якщо кейнсіанство за початкове вважає здійснення заходів активного державного втручання в економіку, то неолібералізм – щодо пасивного державного регулювання. По кейнсіанським моделям перевага віддається сукупності державних заходів по інвестуванню різних сфер економіки, розширенню об'ємів урядових замовлень, закупівель, посилюванню податкової політики. Їх крайній прояв приводить, як очевидно з економічної історії, до дефіциту державного бюджету і інфляції.

Неолібералізм увібрав у себе основні риси класичного лібералізму, а саме:

1) відстоювання ідей природного порядку і природних прав;

2) підтримка політики вільної торгівлі;

3) заперечення розширення державного регулювання;

4) розвиток автономного місцевого самоврядування і добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.

Водночас неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції.

По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів.

По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.

По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.

По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об'єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 р., використавши термін «ліберальний інтервенціонізм», під яким розумів державне «втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку».

Отже, неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, що веде роль в економіці приватної власності і недержавних господарських структур, зазначивши роль регулювання економіки державою в його функціях «нічного сторожа» або «спортивного судді». Представники неоліберальної концепції державного регулювання економіки, пам'ятаючи напуття Л. Ерхарда – «конкуренція скрізь, де можливо, регулювання – там, де необхідно», – довели правомірність обмеженої державної участі в економічних процесах і більшого його сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємців як умова усунення нерівноваги в економіці.

Вже в 30-і рр. для протидії кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, що обмежують систему вільної конкуренції, у ряді країн були створені неоліберальні центри з вироблення альтернативних мерів державного втручання в економіку, які (заходи) сприяли б відродженню і практичному втіленню ідей економічного лібералізму. Найбільш крупні центри неолібералізму в Німеччинів, США і Англії отримали назву відповідно Фрайбургськой школи (її лідери – В. Ойкен, В. Репке, А. Рюстов, Л. Ерхард і ін.), школи Чикаго, яку також називають «монетарною школою» (її лідери – Л. Мізес, М. Фрідмен, А. Шварц і ін.), Лондонської школи (її лідери – Ф. Хайек, Л. Роббінс і ін.). Видними представниками неоліберальних ідей у Франції з'явилися економісти Ж. Рюефф, М. Алле та інші.

Передуючи короткій характеристиці особливостей шкіл неоліберальних ідей різних країн, слід зазначити, що представники неоліберального руху ще в початку 30-х рр. намагалися виробити єдину науково-практичну платформу. Спільні в даному зв'язку принципи неолібералізму були продекларовані в міжнародному масштабі в 1938 р. на конференції в Парижі. Цей форум неолібералів нині називають також «колоквіумом Ліппмана» із-за співзвучності схвалених на конференції принципів неолібералізму з положеннями виданою в тому ж році американським економістом А. Уолтером Ліппманом книги під назвою «Вільне місто». Суть схвалених в Парижі спільних принципів неоліберального руху зводилася до проголошення необхідності державного сприяння в поверненні правил вільній конкуренції і забезпеченні їх виконання всіма господарюючими суб'єктами. Умова пріоритету приватної власності, свободи операції і вільних ринків могло бути переглянуто діями держави лише в екстремальних випадках (війна, стихійне лихо, катастрофа і тому подібне).

Аналіз теорій, що були сформульовані неолібералами, треба починати з визначення відмітних засадничих ознак цих теорій.

Такою ознакою, є передовсім те, що неоліберали заперечують втручання держави в економічні механізми саморегулювання. Вони вважають, що роль держави полягає у створенні умов для вільної дії цих механізмів, в їхній охороні, а також в участі в перерозподілі суспільних доходів. Але найважливішою з ознак неолібералізму є те, що прихильники цієї течії, виходячи за межі неокласицизму, уважають за можливе свідомо, спираючись на цивілізаційні особливості розвитку суспільств, створювати умови, які забезпечать моделювання бажаного економічного і соціального ладу, тобто вони вбачають завдання економічної науки в моделюванні раціональної економічної та соціальної політики держави.

Слід іще раз акцентувати увагу на тому, що саме неоліберали фактично використовують подвійну методологію: для формулювання основ економічного ладу користуються неокласичним методом, але, водночас, уважаючи, що суспільне середовище суттєво впливає на взаємовідносини між економічною і соціальною сферою, застосовують історичний метод для визначення конкретних форм цих взаємовідносин.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Основні школи неолібералізму

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.066 сек.