• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Балансовий звіт

План

Тема 1. Система бухгалтерського обліку та звітності у банках

У КОМЕРЦІЙНИХ БАНКАХ

БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК І ЗВІТНІСТЬ

Мета: формування знань із бухгалтерського обліку та звітності в банках, набуття вмінь і навичок з підготовки та використання облікової інформації для аналітичної діяльності й обґрунтування управлінських рішень у банківській діяльності.

Завдання:вивчення методики бухгалтерського обліку в банку; відображення у звітності активів, зобов’язань, власного капіталу, доходів і витрат банку; визначення впливу банківських операцій на зміни у фінансовому стані банку та результатах його фінансової діяльності, складання фінансової звітності банку.

Предмет:господарська діяльність комерційних банків.

Розділи:

1. Система бухгалтерського обліку та звітності у банках

2. Облік власного капіталу.

3. Облік касових операцій.

4. Облік розрахункових операцій.

5. Облік депозитних операцій.

6. Облік кредитних операцій.

7. Облік операцій в іноземній валюті.

8. Облік операцій з цінними паперами.

9. Облік основних засобів і нематеріальних активів.

10. Облік внутрішньобанківських операцій.

11. Облік доходів, витрат і фінансово результату діяльності банку.

12. Складання фінансової звітності.

1.

Мета:напрацювання студентами теоретичних знань з методологічних засад фінансового обліку в банку через уточнення йогокатегорійно-понятійного апарату та розкриття сутності облікової системи комерційного банку; побудови плану рахунків комерційних банків, засвоєння методики складання фінансової звітності.

Об’єкт: система бухгалтерського обліку в комерційних банках; план рахунків та фінансова звітність комерційних банків.

1.1. Роль бухгалтерського обліку в управлінні банком, його види та призначення

1.2. Регулювання і функції фінансового обліку. Огляд фінансової звітності банків

1.3. План рахунків і принципи його побудови

1.4. Параметри і форми аналітичного обліку

1.5. Банківська документація

1.1. Бухгалтерський облік у банках за своєю сутністю нічим не відрізняється від бухгалтерського обліку, який здійснюється іншими підприємствами. Тож на бухгалтерський облік у банках поширюється загальноприйняте визначення: бухгалтерський облік— це процес спостереження, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передання інформації про господарську діяльність банку зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

У практичному аспекті бухгалтерський облік системно відображає інформацію про окремі банківські операції, до яких відносять розрахункові, кредитні, депозитні та інші і з яких складається господарська діяльність банку, що дає змогу користувачам одержувати дані, потрібні для аналізу й оцінювання стану та ефективності діяльності банку. Передавання інформації від банку до користувачів здійснюється шляхом складання й оприлюднення бухгалтерської звітності. Отже, предметом бухгалтерського обліку в банку є його господарська діяльність (різноманітні банківські операції), а кінцевим продуктом — бухгалтерська звітність про господарську діяльність.

Порядок ведення і організації бухгалтерського обліку в банку має певні особливості, які відрізняють його від бухгалтерського обліку інших комерційних підприємств. При цьому саме до банків з боку суспільства виникають додаткові вимоги щодо ведення бухгалтерського обліку.

Наявність особливостей у системі бухгалтерського обліку в банках обумовлена сферою їхньої діяльності — фінансові ринки, а відповідно і специфікою операцій, які вони здійснюють, та їх роллю в забезпеченні стабільності грошово-кредитної системи. Як підприємство, що працює на фінансових ринках, банк належить до категорії підприємств — фінансових посередників і здійснює операції на грошовому, кредитному ринках та ринку цінних паперів із використанням різноманітних фінансових інструментів. Цим банки суттєво відрізняються від підприємств, які діють у сфері виробництва і левова частка операцій яких припадає на закупівлю сировини, її оброблення і виготовлення готової продукції та її реалізації.

Відомо, що банк як фінансовий посередник стоїть між дрібним кредитором-заощадником і позичальником-інвестором, який має інвестиційні можливості, і допомагає переміщувати кошти від першого до другого. Переміщення коштів відбувається банками за допомогою використання фінансових інструментів, найпоширенішими з яких є депозити, кредити та цінні папери.

Щоб мати цілісне уявлення про те, як відбиваються господарські операції банку у бухгалтерській звітності, необхідно пояснити тлумачення терміна «фінансовий інструмент». Під фінансовим інструментом розуміють будь-який контракт, у результаті якого виникає фінансовий актив одного підприємства і фінансове зобов’язання, або інструмент капіталу іншого підприємства. Контракт (угода) може укладатися як у письмовій, так і в усній формі. Наприклад, підприємство, володіючи тимчасово вільними грошовими коштами на суму 25 000 грн, підписує з банком депозитну угоду терміном на один місяць і перераховує грошові кошти на строковий депозит у банку. Унаслідок цієї операції у підприємства в балансі з’являється фінансовий актив у вигляді такого фінансового інструменту, як розміщений на рахунку в банку депозит. Водночас у балансі банку ці грошові кошти відображаються як фінансове зобов’язання (борг) банку перед клієнтом за залученим депозитом.

Фінансовий актив надає право банку отримувати від підприємства-контрагента грошові кошти або інший фінансовий інструмент. До фінансових активів належать грошові кошти, кредити надані, цінні папери в портфелі банку, дебіторська заборгованість, яка підлягає погашенню грошовими коштами, тощо. Наприклад, кредит наданий банком підприємству, відображається у звітності банку як фінансовий актив (сума боргу підприємства перед банком чи його дебіторська заборгованість), а у звітності підприємства — як фінансове зобов’язання (довгострокові або короткострокові позики), яке підлягає погашенню з боку підприємства грошовими коштами.

Фінансові зобов’язання включають залучені в депозити кошти, отримані банком кредити, емітовані банком облігації тощо. Фінансове зобов’язання надає право будь-якій стороні погашати зобов’язання грошовими коштами або іншим фінансовим інструментом.

Інструмент капіталу — це будь-який контракт, який засвідчує залишкову частину в активах підприємства після вирахування всіх його зобов’язань. Прикладом інструментів капіталу є звичайні або привілейовані акції. Банк, організований у вигляді акціонерного товариства, залучає власний капітал шляхом емісії і розміщення власних акцій. Оплачені акціонерами банку розміщені акції відображаються у балансі як статутний капітал. Перелічені вище інструменти отримали назву первісні.

Система бухгалтерського обліку в банках України включає фінансовий, управлінський та податковий облік, які ґрунтуються на єдиній інформаційній базі, відрізняючись формою та періодичністю розрахунку даних.

Фінансовий облікв банках України — це складова системи обліку, що включає сукупність правил, методик та процедур обліку для виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передавання інформації про операції банку зовнішнім користувачам, а також внутрішнім користувачам для прийняття управлінських рішень.

Рис. 1.1. Взаємозв’язок бухгалтерського обліку
з його об’єктом і користувачами

До внутрішніх користувачів інформації відносяться акціонери банку, Рада банку, Правління банку, внутрішні аудитори та працівники банку. Вони використовують інформацію, яку надає фінансовий облік з метою планування, оцінки та контролю за щоденними банківськими операціями, зокрема за використанням його ресурсів відповідальними за це особами.

Зовнішніми користувачами є Національний банк України, наявні та потенційні кредитори, банки-кореспонденти (банк, що на підставі договору та в порядку, встановленому Національним банком України, відкриває в іншому банку кореспондентський рахунок), клієнти та інші особи, які використовують інформацію фінансового обліку з метою оцінки минулих та майбутніх результатів діяльності банку.

Фінансовий облік є обов’язковим видом обліку, на основі його даних складається фінансова звітність. Фінансовий облік у банках повинен забезпечувати своєчасне надання правдивої порівняльної інформації про активи, зобов’язання, фінансовий стан та результати діяльності банку, а також надавати можливість прогнозування і визначення стратегії розвитку діяльності банку шляхом порівняння статей балансу з показниками, встановленими керівництвом банку, та аналізу їх динаміки.

Фінансовий облік ведеться безперервно з часу реєстрації банку до його ліквідації із застосуванням комп’ютерних засобів, за допомогою яких в автоматизованому режимі здійснюється збирання, передавання, систематизація та оброблення інформації.

Банки самостійно обирають систему та підсистеми фінансового обліку, виходячи з потреб управління банком, обсягу банківських операцій і кількості працюючих, а також самостійно визначають свою облікову політику, визначають права працівників на підписування документів, затверджують правила документообороту і технологію обробки облікової інформації, додаткову систему рахунків і регістрів аналітичного обліку.

Управлінський облікведеться з метою забезпечення керівництва банку та його підрозділів оперативною фінансовою і нефінансовою інформацією у визначеній ними формі для планування, оцінки, контролю й використання своїх ресурсів.

Управлінський облік ведеться банком для забезпечення внутрішніх потреб в інформації, виходячи зі специфіки та особливостей діяльності і структури управління. Банки самостійно розробляють систему і форми управлінського обліку, внутрішньої звітності і контролю операцій, обирають метод обліку затрат та калькулювання собівартості послуг (робіт), визначають зміст внутрішньої звітності, а також строки її подання на різні рівні управління. При організації управлінського обліку повинна забезпечуватися ідентичність інформації і розрахунків, здійснених на основі фінансового обліку.

На відміну від фінансового обліку, управлінський облік не є обов’язковим і не регламентується законодавчими актами чи національними бухгалтерськими стандартами.

Для управління діяльністю банків використовуються дані як фінансового, так і управлінського обліку.

Податковий облікведеться з метою накопичення даних про валові доходи та валові витрати відповідно до чинного законодавства і використовується для складання податкової звітності, форма, правила, порядок і термін подання якої визначаються Державною податковою адміністрацією України. Порядок ведення податкового обліку банки визначають самостійно. Як правило, для ведення податкового обліку банки створюють окрему підсистему з відкриттям рахунків у розрізі статей податкової декларації та додатків до неї. Зміни в податковому обліку не впливають на фінансовий облік.

Нижче наводиться порівняльна характеристика фінансового, управлінського та податкового обліку, які ведуться банками України (табл.1.1).

Таблиця 1.1

Порівняльна характеристика видів бухгалтерського обліку

До спільних рис цих видів бухгалтерського обліку слід віднести:

по-перше, загальну єдину базу первинного обліку, яка включає первинні бухгалтерські документи та реєстри аналітичного обліку;

по-друге, побудову обліку за методом двоїстості, тобто подвійного відображення господарських фактів та процесів;

по-третє, управлінський облік технологічно побудований на даних фінансового обліку про доходи та витрати від банківської діяльності, які є для нього точкою відліку: вихідними даними. Введення управлінського обліку дає змогу поглибити і деталізувати дані про витрати і доходи банку, пов’язані з реалізацією тих чи інших послуг або банківських продуктів, оцінювати вклад окремого працівника або групи працівників у загальний фінансовий результат від діяльності банку.

1.2. Соціальна роль фінансового обліку полягає в переданні фінансової звітності для забезпечення потреб передусім зовнішніх користувачів і реалізується через державне регулювання.

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку — це нормативний документ, в якому визначені принципи та методи ведення фінансового обліку. Структура стандарту залежить від обсягу питань, які в ньому розглядаються. Проте кожний стандарт обов’язково містить ключові елементи: загальні положення, які пояснюють його мету, сферу застосування, та визначають усі використані основні терміни, методи оцінки об’єктів обліку і вимоги щодо розкриття інформації про них у фінансовій звітності.

Притаманні банкам як фінансовим посередникам особливості діяльності та їх роль в економіці є основними чинниками, що впливають на побудову фінансового обліку в банках. З урахуванням того, що діяльність комерційних банків регулює Національний банк України, до його компетенції також входить розроблення правил та методики ведення фінансового обліку в банках.

Повноваження НБУ в цієї сфері викладені в законах «Про національний банк України» та «Про банки і банківську діяльність». Утім викладені в нормативно-правових актах НБУ (інструкціях, постановах, рекомендаціях) правила, методи та процедури фінансового обліку не повинні суперечити національним положенням (стандартам) бухгалтерського обліку та звітності.

Узагальнимо механізми, за допомогою яких здійснюються регулювання фінансового обліку в банках, і подамо їх у вигляді табл. 1.2.

Таблиця 1.2

Загальна модель регулювання фінансового обліку в банках

Сутність фінансового обліку реалізується через виконання ним певних функцій. Фінансовий облік виконує такі основні функції:

·суцільне, повне і безперервне відображення всіх господарських операцій за обліковий період;

·складання встановленої фінансової звітності;

·інтерпретація і подання достовірної фінансової інформації користувачам.

Для розуміння функцій фінансового обліку насамперед потрібно з’ясувати сутність поняття «господарська операція» і виокремити критерій, за яким вона підлягає відображенню в бухгалтерському обліку.

У бухгалтерській практиці найчастіше користуються таким визначенням господарської операції. Господарська операція— це дія або подія, яка викликає зміни у фінансовому стані банку.

З’ясуємо, що ж розуміють в бізнесі під фінансовим станом? Фінансовий стан, або фінансова позиція, банку відображає, чим банк володіє (економічні ресурси) і що він кому заборгував на даний момент часу. У фінансовому обліку економічні ресурси (майно), які є власністю банку або які банк контролює, розглядаються як його активи. Джерела, за рахунок яких отримані ресурси, заведено позначати як його зобов’язання та власний капітал (борги). Зобов’язання показують, скільки банк залучив коштів від кредиторів, а капітал — скільки коштів інвестували в банк його засновники. Аналізуючи фінансовий стан банку ми можемо зробити висновок, чи здатен він розплатитися зі своїми кредиторами, а також чи приніс банківській бізнес прибуток. Фінансовий стан можна виразити рівнянням:

Активи = Зобов’язання + Капітал (власний).

Це рівняння відоме в бухгалтерському обліку як класичне бухгалтерське, або балансове, рівняння. Його ліва і права частини мають завжди дорівнювати одна одній, тобто балансуватись.

У бухгалтерському обліку активи, зобов’язання, і власний капітал використовують для характеристики фінансового стану банку.

Більшість господарських операцій є наслідком дій керівників та працівників банку, які укладають від імені банку угоди, здійснюють технологічні операції тощо. Прикладом таких операцій є залучення грошових коштів у депозити, надання кредитів, купівля цінних паперів, здійснення безготівкових розрахунків за дорученням клієнтів. Наприклад, залучення готівкою грошових коштів у депозит від фізичної особи веде до появи у банку готівки (активу), водночас у нього з’являється борг перед вкладником (зобов’язання).

За надання кредиту банк отримує дохід у вигляді сплати позичальником процентів за користування кредитом. Наслідком цієї господарської операції є, з одного боку, збільшення у банку грошових коштів (актив), а з іншого — зростання капіталу його засновників за рахунок отриманих доходів. Утім, сплата банком процентів вкладникам за залучені депозити, навпаки, призводить до зменшення як грошових коштів (актив), так і капіталу унаслідок здійснених видатків. Проте підписання банком угоди тільки про намір надати підприємству кредит жодних змін у фінансовому стані не викликає, тому що не супроводжується рухом ані грошових коштів, ані інших фінансових інструментів. Інакше кажучи, критерій, за яким визначаємо, відображати чи ні господарську операцію у фінансовому обліку, — це виявлення наслідків цієї операції.

Отже, доходимо висновку: відображенню у фінансовому обліку підлягає тільки така господарська операція, наслідки якої ведуть до змін у складі активів, зобов’язань та капіталу, тобто у фінансовому стані банку.

Для того щоб виявити наявність змін у структурі активів, зобов’язань та власному капіталі, господарську (банківську) операцію доцільно дослідити й опрацювати в системі бухгалтерського обліку. Опрацювання інформації про господарські операції банку здійснюється за допомогою загальновизнаних інструментів бухгалтерського обліку. Вони відомі з загального курсу бухгалтерського обліку. До них належать: документація, інвентаризація, визнання й оцінка елементів фінансової звітності, система рахунків, подвійний запис, звітність. Усі інструменти існують не ізольовано, тобто автономно, а тісно пов’язані між собою.

Особливості технології ведення бухгалтерського обліку в банку та застосування його окремих елементів розглянемо пізніше, а спочатку з’ясуємо, за допомогою яких засобів відображається фінансова інформація.

Слід зрозуміти, що опрацювання інформації про господарські операції в системі фінансового обліку завершується складанням фінансової звітності, яка є і основним продуктом фінансового обліку, і головним засобом передання фінансової інформації щодо банку.

Фінансова звітність задовольняє інформаційні потреби різних категорій користувачів і має бути корисною для передбачення майбутнього успіху чи невдачі банку. Розуміти й аналізувати фінансову звітність банку повинен кожен керівник більш чи менш високого рангу. Для розуміння звітності необхідно знайти відповіді на такі запитання:

·які існують фінансові звіти і яку інформацію можна отримати з цих звітів?

·за допомогою яких засобів і методів у системі бухгалтерського обліку відбувається формування того чи іншого показника фінансової звітності і в який спосіб господарські операції впливають на зміни в значенні цих показників?

·які застосовуються в банку методики щодо інтерпретації фінансової звітності і порядок її оприлюднення (формат та структура звітів)?

Спробуємо з’ясувати відповідь на перше запитання. Перейдемо до загального огляду фінансової звітності банків. Фінансова звітність загального призначення — це сукупність компонентів звітності, складених на основі даних фінансового обліку, в яких узагальнена інформація про фінансовий стан, результати фінансової діяльності та рух грошових потоків банку за звітній період.

Забезпечення інформацією відбувається через розкриття (надання) користувачам такої інформації, яка є для них суттєвою (табл. 1.3). Під суттєвістю інформації розуміють наявність пов­них, правдивих, неупереджених даних про фінансову діяльність банку, на підставі яких можливе прийняття виважених рішень користувачами.

Таблиця 1.3

Користувачі фінансової звітності та їх потреби в інформації

Компонентами фінансової звітності є:

·баланс;

·звіт про фінансові результати;

·звіт про рух грошових коштів;

·звіт про власний капітал;

·примітки до звітів.

Загальна фінансова звітність складається банком за повний обліковий цикл — календарний рік. Кожний із компонентів фінансової звітності має своє призначення (табл. 1.4).

Таблиця 1.4

Склад і призначення компонентів фінансової звітності банків

Крім річної фінансової звітності, існує проміжна (щоденна, місячна, квартальна) фінансова звітність, яка охоплює певний період та складається наростаючим підсумком з початку року.

Квартальна фінансова звітність банку складається тільки з балансу та звіту про фінансові результати.

Фінансова звітність розкриває фінансову інформацію про діяльність банку через застосування таких інструментів, як елементи. Елементами заведено називати сукупність однорідної інформації, що відображається у фінансових звітах.

Основними елементами фінансових звітів є такі:

·активи;

·зобов’язання;

·власний капітал;

·доходи;

·видатки.

Активи, зобов’язання, власний капітал — це елементи балансу, які розкривають фінансовий стан банку.

Доходи та видатки — це елементи звіту про фінансові результати, за даними яких відбувається обчислення фінансового результату від діяльності банку (прибуток чи збиток).

Балансовий звіт — це базовий документ фінансової звітності. Згадаємо вже відоме вам визначення балансу: баланс— це звіт про фінансовий стан банку, який відображає його активи, зобов’язання та власний капітал у грошовому виразі на певну дату.

Розкриття інформації про фінансовий стан досягається завдяки класифікації таких елементів балансу, як активи, зобов’язання, капітал, на статті за певними ознаками. Стаття бухгалтерського балансу — це показник, що відображає стан на відповідну дату окремих видів активів (господарських засобів чи ресурсів) та зобов’язань і капіталу (джерел їх утворення). Кожна стаття балансу має грошовий вираз, що називається оцінкою статті.

Традиційно, щоб продемонструвати баланс, застосовують таблицю, яка складається з двох колонок. Одна з них відповідно має назву «Активи», а друга — «Пасиви» (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Баланс: схема, побудована за правилами П(С)БО

Графа «Активи» перелічує майно, що належить банку із зазначенням їх вартості. Графа «Пасиви» складається з двох елементів та відображає суму боргів банку перед зовнішніми партнерами, яких можна поділити на дві категорії: кредитори та власники. Елемент «зобов’язання» розкриває борги банку перед його кредиторами. Проте, оскільки банк з правового погляду є юридичною особою, це означає що його майно відокремлене від власників. У зв’язку з цим елемент «власний капітал» вживається для позначення суми коштів, які належать власникам банку. Цю суму також умовно можна розглядати як борг банку перед його власниками. Термін «право на активи» означає, що на погашення заборгованості спрямовують активи. Згідно з чинним законодавством першочергово підлягає погашенню заборгованість перед кредиторами. І тільки у разі ліквідації банку залишки активів, що залишились після погашення боргів перед кредиторами, підлягають розподілу між власниками.

Проте існує і інший підхід щодо розгляду балансу: це розуміння зобов’язань як джерел походження коштів, а активів — як використання коштів. Тобто графа «Активи» відображає перелік предметів майна, гроші на які були витрачені банком, а графа «Зобов’язання» просто перелічує різноманітні джерела (фонди) цієї ж суми грошей. Тобто обидві сторони балансу показують лише два різні аспекти однієї і тієї самої суми грошей, тобто звідки гроші надійшли та на що їх було витрачено. Звичайно, підсумкові показники в обох колонках повинні збігатися, оскільки банк мусить показати, з яких джерел були одержані гроші на придбання активів (принцип двоїстості).

Ґрунтуючись на цьому підході, усі грошові кошти, одержані банком, складають джерела фінансування активів, в той час як виплата грошових коштів — відбиває використання активів. Тому баланс можна розглядати також і як звіт про джерела фінансування (фонди) та використання активів (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Баланс, складений за принципом
джерела—використання коштів

Облікова формула балансу, випливає із принципу двоїстості і має такий вигляд:

Активи (А) = Зобов’язання (З) + Капітал власників (К).

У вітчизняній бухгалтерській практиці на відміну від зарубіжної, ще додатково використовується термін пасиви. Під пасивами розуміють сукупний капітал, залучений банком, який складається з суми боргу партнерам банку (зобов’язання) і капіталу власників. У даному випадку формула має вигляд:

Активи (А) = Пасиви (П),

де пасиви дорівнюють:

Пасиви (П) = Зобов’язання (З) + Власний капітал (К).

Активи — це контрольовані банком ресурси, які є результатом минулих подій і від використання яких у господарській діяльності банк сподівається отримати доходи (економічну вигоду) у майбутньому Спираючись на це визначення сформулюємо умови, за яких актив визнається як об’єкт фінансового обліку:

1. Банк отримав ресурс унаслідок минулих подій.

Наприклад, аби громадянин Петренко С. М. отримав депозит у банку, він мусить підписати з банком депозитну угоду і зробити внесок готівкою в касу банку. Ця подія передує появі активу (минула подія). Як наслідок цієї операції в касі банку з’являється готівка (актив), тобто банк у своє розпорядження отримає фінансовий ресурс, якій і постає об’єктом обліку. Втім, просто підписання угоди про внесення коштів у депозит без їх одночасного внеску є тільки намір і сам по собі не веде до виникнення активу і не розглядається як об’єкт бухгалтерського обліку.

2. Отриманий ресурс втілює майбутню економічну вигоду.

Це означає, що актив (ресурс) після його використання повинен сприяти надходженню грошових коштів, тобто генерувати дохід, або його можна обміняти на інший вид активу. Справді, якщо отриману в касу готівку в результаті залучення коштів у депозит банк надає в позику на придбання автомобіля громадянину Кравченко Р. П., то за користування позикою Кравченко сплачує банку проценти. Отже, використаний через надання позики отриманий ресурс у вигляді готівки здатний принести банку економічну вигоду у вигляді процентного доходу.

3. Ресурс контролюється банком.

Це означає, що банк, використовуючи ресурс через надання позики, здатний тримати під контролем використання позики за цільовим призначенням і надходження від позики відсоткових доходів. Адже, надавши грошові кошти в позику, банк постійно контролює сплату відсотків позичальником, тобто отримання економічної вигоди.

Водночас право власності не є істотним при визнанні активу в балансі. Справді, надані банком у позику грошові кошти є власністю Петренка С. М.

4. Актив визнається і відображається в балансі лише за умови, що існує документ, який підтверджує його вартісну оцінку. Сума внеску готівки на депозит підтверджується прибутковим касовим ордером.

Активи в балансі банку розміщені за принципом зменшення ліквідності: від найбільш ліквідних до низьколіквідних. Під ліквідністю розуміють здатність активу бути обміненим на грошові кошти без втрати ним вартості. До високоліквідних належать грошові кошти в касі банку і на коррахунках в інших банках. Зрозуміло, ці кошти можуть бути використані безпосередньо на погашення зобов’язань банку, наприклад, на повернення депозитів за зверненням вкладників. До малоліквідних належать основні засоби. І справді, щоб продати, наприклад, приміщення, необхідно мати певний запас часу, а ціна продажу залежить від коливання цін на нерухомість на ринку.

Аби полегшити сприйняття змісту статей балансу банку, проілюструємо його структуру у вигляді схеми (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Структура статей балансу банку

Виходячи з принципу ліквідності в структурі активів банку виокремлюють шість ключових блоків. Розглянемо послідовно показники (статті) кожної з них.

1.Грошові активи (первісні резерви). До них належать готівкові кошти, залишки коштів на кореспондентському рахунку та інших рахунках у НБУ, грошові документи. Готівкові кошти та кошти в НБУ — це активи, які банки можуть безпосередньо використовувати для здійснення платежів за дорученням клієнтів або власних платежів, для повернення депозитів та погашення інших зобов’язань. Вони належать до активів, які не приносять банку доходів.

Готівкові кошти. Це банкноти та монети в національній та іноземній валюті, які є в касі або в скарбниці банку і які на вимогу вкладників банк спрямовує на повернення депозитів.

Кошти у Національному банку України. Комерційні банки в обов’язковому порядку відкривають у регіональних установах НБУ кореспондентський рахунок та рахунок обов’язкових резервів.

Для комерційних банків коррахунок у НБУ за призначенням є поточним рахунком, і наявність залишку коштів на цьому рахунку свідчить про здатність банку розрахуватись за зобов’язаннями або його платоспроможність. Кошти з цього рахунка комерційний банк використовує для здійснення розрахунків з іншими банками в межах України як за власними операціями, так і за операціями, що здійснює за дорученням клієнтів.

На рахунку обов’язкових резервів комерційні банки змушені тримати кошти згідно з чинним законодавством. Кожний комерційний банк зберігає на цьому рахунку залишки коштів у межах обчисленого нормативу обов’язкових резервів. Норматив обчислюється для кожного банку окремо і його значення залежить від загальної суми залучених банком депозитів.

Дорожні чеки. Дорожні чеки належать до грошових документів. В Україні набули поширення чеки компаній American Express, Thomas Cook, VISA. Комерційні банки їх купляють або одержують за договорами консигнації в іноземних банків на реалізацію. Дорожні чеки існують як грошові документи до моменту їх продажу покупцям і отримання за них грошових коштів в іноземній валюті. Спрощений порядок їх трансформації у готівкові кошти дає підстави розглядати їх як еквівалент грошових коштів.

Кошти, які зберігаються у вигляді готівки та на рахунках в НБУ, через їх високу ліквідність ще називають резервними депозитами або первісними резервами. За рахунок цих коштів насамперед задовольняється попит з боку комерційного банку на ліквідні кошти.

2. Кошти в інших банках, державні та інші цінні папери, що рефінансуються НБУ (вторинні резерви). До другої групи активів належать кошти, які розміщені в інших банках.Комерційний банк для проведення прямих розрахунків з іншим банком, насамперед з іноземним, відкриває в цьому банку, який є його партнером-кореспондентом прямий кореспондентський рахунок. Відкриття прямого кореспондентського рахунка, який виконує функцію поточного рахунка, дає змогу комерційному банку скористатися послугами банку—кореспондента. Здійснення платежів з цих рахунків відбувається тільки за дорученням комерційного банку. Відкриття таких рахунків дає змогу комерційним банкам прискорити розрахунки за експортно-імпортними операціями клієнтів і валютними операціями на міжнародних фінансових ринках.

Крім того, банки розміщують надлишок ресурсів, що в них тимчасово виник у вигляді строкових депозитів або наданих кредитів, в інших банках. Строкові депозити відображаються на рахунку «Строкові депозити, які розміщені в інших банках», а надані кредити іншим банкам — на рахунку «Кредити, які надано іншим банкам». За своєю природою кошти, які розміщені на таких рахунках, належать до міжбанківських депозитів і різниця між ними полягає у формі оформлення операцій. Можливість банку скористатися залишками коштів на перелічених рахунках залежить від платоспроможності банків—кореспондентів.

До цінних паперів, що рефінансуються НБУ, належать цінні папери з низьким ризиком, які придбані і перебувають у портфелі банку і які приймаються НБУ як забезпечення у випадку надання комерційному банку кредиту у формі рефінансування, а саме:

· державні цінні папери, які включають казначейські векселі та облігації внутрішньої державної позики, що придбані банком;

· боргові цінні папери місцевих органів державного управління — це в основному облігації, емітовані місцевими органами влади з метою акумуляції коштів на фінансування місцевих проектів громадського призначення;

· боргові цінні папери компаній. До них належать облігації, векселі та комерційні цінні папери, емітовані фінансовими і промисловими корпораціями і які звичайно мають строк погашення 60 або менше днів і є носіями високої ліквідності.

Національний Банк установлює перелік цінних паперів, ґрунтуючись на оцінці їх ризиків. Як правило, такі цінні папери трансформуються в грошові кошти без будь-яких труднощів і з невеликою втратою в ціні (дисконтом). Привабливість державних цінних паперів також обумовлена пільговим механізмом оподаткування процентних доходів, які від них отримують банки і завдяки чому вони також підвищують свою ліквідність.

3. Портфель цінних паперів на продажвключає придбані банком цінні папери (акції, облігації, векселі, короткострокові комерційні цінні папери тощо) різних емітентів. Такі цінні папери купуються банком з наміром їх подальшого перепродажу, як правило, на термін до шести місяців. Метою їх придбання є отримання прибутку у вигляді курсової різниці, яка виникає у разі їх продажу за ціною вищою, ніж ціна придбання. Ліквідність таких цінних паперів залежить від фінансового стану їх емітентів.

4. Кредитний портфель. До цього блоку належать активи у вигляді позик, наданих банком клієнтам юридичним особам — не банкам та фізичним особам.Надані позики класифікують за секторами економіки, видами та цільовим призначенням позик. Ліквідність позик залежить від можливості позичальників своєчасно повернути надані їм позики банку.

5. Інвестиційний портфель цінних паперів (корпоративний). Цей блок активів включає придбані банком довгострокові цінні папери (акції, облігації, векселі тощо) різних емітентів з наміром отримання від них доходу у вигляді відсотків або дивідендів, а також окремо виділяють інвестиції в асоційовані та дочірні компанії. Інвестиційні цінні папери купуються звичайно на строк один рік та більше.

6. Основні засоби та інші активи. До основних засобів банку належать приміщення, в якому розташований банк, обладнання, офісні меблі. Права банку, наприклад, на оренду землі, гудвіл — це нематеріальні активи. Активи цього блоку включають дебіторську заборгованість клієнтів за несплаченими банку доходами за наданими кредитами та іншими послугами (нараховані доходи до отримання), а також аванси перераховані банком за очікувані послуги (видатки майбутніх періодів). Крім цього, активи даного блоку включають дебіторську заборгованість клієнтів за операціями банку та дебіторську заборгованість співробітників банку за внутрішніми операціями банку.

Користувачів звітності особливо цікавить достовірна оцінка активів у балансі. Тому надзвичайно важливо зрозуміти методи оцінювання, котрі застосовуються для вимірювання різних видів активів. Найчастіше використовують метод оцінювання за історичною (первісною вартістю), тобто за ціною, за якою актив був придбаний. Така ціна має підтвердження у вигляді документа. Проте актуальним лишається наближення оцінки активів до їх поточної вартості. Це досягається через застосування специфічних методів оцінювання: поточна (відновлювана) вартість, ринкова вартість активу, теперішня вартість активу, справедлива вартість активу.

Поточна (відновлювана) вартість — сума грошових коштів або інших форм компенсації, яку потрібно було б витратити для придбання такого самого або аналогічного активу на дату складання балансу. Така оцінка найчастіше застосовується до основних засобів.

Ринкова вартість активу — чиста вартість його придбання або реалізації на активному ринку. Її визначають двома способами: як вхідну ціну (ціна придбання) або як вихідну ціну (ціна продажу). Так, ринковою вартістю цінних паперів звичайно є сума, яку можна отримати від продажу їх на фондовому ринку.

Теперішня вартість активу — теперішня (дисконтована) вартість майбутніх чистих грошових надходжень, які очікуються від використання активу в умовах звичайної господарської діяльності.

Справедлива вартість активу — сума, за якою актив може бути обміняний в операції між обізнаними, зацікавленими та незалежними сторонами.

Для різних видів активів можуть бути обрані різні методи оцінювання. Далі, розглядаючи технологію обліку господарських операцій банку, ви зможете детальніше ознайомитися з критеріями визнання і методами оцінювання окремих видів активів банку у балансі.

Зобов’язання — це заборгованість банку, яка виникла внаслідок минулих подій і погашення якої в майбутньому, як очікується, призведе до зменшення ресурсів банку, що втілюють у собі економічні вигоди.

Зобов’язання визнається як об’єкт обліку, якщо відповідає таким умовам:

1. Зобов’язання означає виникнення для банку необхідності діяти у певний спосіб, тому що з’явилось внаслідок укладених з партнерами контрактів.

Справді, якщо банк уклав депозитну угоду з Петренком на залучення від нього депозиту на суму 700 грн терміном на шість місяців під 16 % річних зі сплатою відсотків щоквартально, це означає, що він взяв на себе обов’язок повернути через шість місяців грошові кошти на суму 700 грн і сплатити відсотки.

2. Погашення зобов’язання справді призведе до вибуття з банку грошових коштів, тобто зменшення фінансових ресурсів банку і водночас можливості отримати деякі прибутки шляхом їх використання.

3. Зобов’язання може бути відображено в обліку тільки за наявності документа (угоди, ставки тарифу тощо), який підтверджує його суму.

Згортання в балансі статей активів та зобов’язань не дозволяється. Тобто дебіторська і кредиторська заборгованість банку перед одним партнером підлягає відображенню на двох окремих рахунках: на активному рахунку — дебіторська заборгованість партнера перед банком і на пасивному рахунку — борг банку партнеру.

Зобов’язання в балансі банку розміщені за такими принципами: 1) за контрагентами 2) джерелами мобілізації коштів і 3) залежно від строків розпорядження ними (ліквідності).

Контрагентів насамперед поділяють на дві категорії: 1) банки та 2) клієнти — не банки. Клієнти — не банки можуть бути юридичними особами або фізичними особами. Від контрагентів банків мобілізація коштів здійснюється у вигляді запозичень з міжбанківського ринку. Мотив запозичень пояснюється надлишком ліквідних грошових коштів у одних банків і нестачею ліквідності або додатковою потребою в ліквідних коштах для реалізації певних проектів у інших банків.

Від клієнтів — не банків мобілізація коштів проводиться у формі депозитів. У межах кожної категорії контрагентів зобов’язання розміщені за строками розпорядження ними: спочатку — зобов’язання до вимоги, потім — короткострокові і наприкінці — довгострокові. Третім джерелом мобілізації є недепозитні залучення від клієнтів — не банків, які банк здійснює шляхом розміщення власних боргових зобов’язань (облігації) або у вигляді залучення субординованих кредитів. Згідно з визначеними принципами в балансі банку виокремлюють три блоки зобов’язань.

Кошти запозичені від інших банків.Зобов’язання цього типу включають залишки коштів на відкритих іншими банками у комерційному банку кореспондентських рахунках (депозити до вимоги) та кошти, отримані комерційним банком від НБУ або інших банків на міжбанківському ринку у вигляді кредитів або депозитів на певний строк. Такі запозичення здійснюються банком у формі і на умовах, які його задовольняють. Менеджери банку можуть безпосередньо впливати на обсяги та суми подібних запозичень.

Кошти залучені від юридичних осіб — не банків та фізичних осіб.Спочатку в цьому блоці розміщені кошти, залучені на поточні рахунки клієнтів (депозити на вимогу). Кошти з цих рахунків підлягають поверненню на вимогу вкладників негайно.

У наступній позиції відображаються строкові депозити і наприкінці — ощадні депозити.

Обсяги і суми, а також умови залучень у такі депозити залежать від уподобань клієнтів. Отже, подібними залученнями складніше управляти менеджерам банку.

Недепозитні залучення та інші зобов’язання включають запозичення у вигляді розміщення власних облігацій та ощадних сертифікатів банку. До них також належить запозичення шляхом отримання субординованого кредиту, тобто кредиту, отриманому на термін не менше ніж п’ять років, який підлягає погашенню у разі нестачі коштів в останню чергу після задоволення вимог усіх інших кредиторів або шляхом обміну на власні акції банку.

Цей блок також включає нараховані витрати до сплати. Нараховані витрати до сплати — це вже понесені банком витрати, але ще не сплачені. Прикладом таких витрат є кредиторська заборгованість банку перед вкладниками за відсотками, нарахованими за користування депозитами. До інших зобов’язань належить аванси, перераховані банком партнерам за очікувані послуги. Такі аванси називають витратами майбутніх періодів. У цей блок, крім того, включають кредиторську заборгованість банку клієнтам за операціями банку, а також заборгованість податковим органам за податками та іншими платежами в позабюджетні фонди і співробітникам банку за внутрішніми операціями банку.

Найчастіше для оцінювання зобов’язань та їх відображення в балансі застосовують історичну (фактичну) вартість, тобто ціну придбання. Крім того, використовуються таки види оцінок: поточна собівартість, вартість розрахунку (платежу), теперішня вартість, справедлива вартість.

Поточна вартість зобов’язання — сума недисконтованих грошових коштів, які були б потрібні для погашення зобов’язання на поточний момент (певну дату). Тобто остаточна дата погашення зобов’язання відповідно до угоди ще не настала.

Вартість розрахунку (платежу) — сума недисконтованих грошових коштів, які ймовірно будуть сплачені для погашення зобов’язання у процесі господарської діяльності банку.

Теперішня вартість зобов’язання — теперішня (дисконтована) вартість майбутніх чистих грошових платежів, які ймовірно будуть потрібні для погашення зобов’язання у процесі господарської діяльності.

Справедлива вартість зобов’язання — сума, за якою може бути погашено зобов’язання в операції між обізнаними, незалежними сторонами.

Власний капітал— це частина в активах банку, що залишається після вирахування його зобов’язань. З формули балансового рівняння випливає, що

К = А – З.

К = ЧА,

де ЧА — це чисті активи.

Звіт про фінансові результати надає інформацію про доходи та витрати, а також фінансовий результат від господарської діяльності банку за певний визначений (звітний) період. Основними елементами звіту є доходи та видатки.

Доходи — це збільшення економічних вигід у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, що веде до зростання власного капіталу банку (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків засновників).

Доходи, які виникають від діяльності банку, можна об’єднати в такі групи: 1) відсоткові доходи, 2) комісійні доходи, 3) доходи від торговельних операцій, 4) інші операційні доходи, 5) доходи від інвестиційної діяльності, 6) доходи від надзвичайної діяльності.

Доходи можуть бути у вигляді процентів за кредит, комісії за продаж дорожного чеку, позитивної курсової різниці від продажу іноземної валюти та цінних паперів, доходу від надання в оренду приміщення, що належить банку, дивідендного доходу, одержаного від акцій, які перебувають у портфелі банку на інвестиції.

Доходи визнаються у звіті про фінансові результати, якщо виконуються такі умови:

1) має місце зростання економічної вигоди, яке супроводжується збільшенням активу або зменшенням зобов’язання.

Справді, коли банк отримає в касу від позичальника сплату процентів за кредит, у нього збільшується ресурс у вигляді готівки, тобто актив, а також зростає капітал за рахунок прибутку. Тобто доходи визнаються одночасно з визнанням активу. А якщо, наприклад, вкладник банку раптово виїжджає в іншу країну і забуває про свій вклад. Що банк повинен зробити з кредиторською заборгованістю за цим вкладом? По закінченні строку позивної давності банк мусить закрити вклад і суму боргу за вкладом відбити в обліку як дохід, що в кінцевому результаті приведе до збільшення прибутку, а також і капіталу власників. Наслідком цієї операції є погашення зобов’язання та збільшення власного капіталу;

2) суму доходу можна достовірно визначити.

Витрати — це зменшення економічних вигід у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, що призводить до зменшення власного капіталу банку (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу між власниками).

Витрати звичайно пов’язані зі споживанням ресурсів у процесі діяльності банку і їх можна об’єднати в такі групи: 1) відсоткові витрати, 2) комісійні витрати, 3) витрати від торговельних операцій, 4) інші операційні витрати, 5) загальноадміністративні витрати та витрати на персонал, 6) витрати на безнадійні та сумнівні борги, 7) надзвичайні витрати.

Витрати банку включають сплату процентів вкладникам та іншим кредиторам за залучені кошти, сплату комісії за купівлю-продаж валюти на міжбанківському валютному ринку, витрати, пов’язані зі створенням від’ємної курсової різниці від операцій з купівлі-продажу іноземної валюти та цінних паперів, адміністративні витрати, які спрямовані на забезпечення діяльності банківської установи, оплата праці персоналу і нарахування на фонд оплати, відрахування в резерви під сумнівні та безнадійні активи.

Витрати визнаються у звіті про фінансові результати, якщо дотримуються такі умови:

1) існує зменшення економічної вигоди або під час здійснення господарської операції або в майбутньому, яке супроводжується зменшенням активу чи збільшенням зобов’язання.

І справді, якщо банк сплачує комісію іншому банку за відкриття йому кореспондентського рахунку, у нього зменшуються грошові кошти (актив) та зменшується прибуток на суму понесених витрат, що, у свою чергу, веде до зменшення власного капіталу. У разі нарахування банком процентів за депозитними рахунками, яке не супроводжується одночасною сплатою процентів вкладникам, у нього з’являється кредиторська заборгованість перед вкладниками та зменшується прибуток на суму нарахованих процентів.

2) суму витрат можливо достовірно визначати (вона має документальне підтвердження).

Фінансовий результат за звітній період обчислюється через зіставлення доходів і витрат, відображених у звіті про фінансові результати. Звідси облікова формула звіту про фінансові результати має вигляд:

Фінансовий результат = Доходи – Витрати.

Перевищення доходів над витратами означає, що банк отримав прибуток. Якщо має місце перевищення витрат над доходами, у банку виникає збиток. Наявності інформації про кінцевий результат зовсім недостатньо користувачам, щоб з’ясувати, а чому саме склався такий кінцевий результат від діяльності банку. Вимоги з боку користувачів слугували поштовхом для подальшої деталізації інформації про доходи і витрати у звіті.

В основу побудови структури звіту покладені такі принципи: 1) класифікація господарської діяльності на звичайну та надзвичайну; 2) обчислення проміжного фінансового результату за функціональною ознакою; 3) розподіл витрат на прямі та непрямі.

Зупинимося на першому принципі. Виокремлення у звіті статті «Прибуток або збиток від надзвичайної (непередбаченої) діяльності» дає змогу уникнути впливу випадкових факторів на формування фінансового результату. Господарську діяльність поділяють на звичайну та надзвичайну діяльність. До звичайної діяльності банку заведено включати господарські операції, які задекларовані в статуті і на які отримано ліцензії від НБУ. До надзвичайних належать операції, що виникають унаслідок реорганізації банку, стихійного лиха, прийняття нових законів. Перелічені операції не мають регулярного характеру, і трапляються тільки інколи у зв’язку з виникненням специфічних обставин.

Класифікація діяльності банку за функціональною ознакою ґрунтується на виділенні ключових напрямів діяльності і об’єднанні банківських операцій за видами доходів, які вони генерують, а також за витратами, що несе банк на їх здійснення. Згідно з цим принципом виділяють проміжні фінансові результати у вигляді: чистий процентний дохід (процентні доходи за вирахуванням процентних витрат); чистий комісійний дохід (комісійні доходи за вирахуванням комісійних витрат); результат від торговельних операцій (позитивна курсова різниця за вирахуванням від’ємної); дивідендний дохід від інвестицій; дохід від інвестицій банку в дочірні та асоційовані компанії.

Розглянемо зміст третього принципу. Витрати, що безпосередньо враховуються з метою обчислення перелічених показників проміжних фінансових результатів, належать до прямих витрат. Тобто це витрати, які прямо можна віднести на певні операції банку. До непрямих витрат відносять адміністративні витрати та витрати на персонал. Адміністративні витрати, пов’язані з забезпеченням діяльності банківської установи. Вони включають витрати на охорону, експлуатаційні витрати, витрати на утримання приміщень та обладнання тощо. Витрати на персонал включають оплату праці працівникам та нарахування на фонд оплати праці. Постійні витрати не мають прямого зв’язку з конкретними операціями, що виконує банк, і, як правило, не залежать від обсягів банківських операцій.

Виділення окремою статтею у звіті витрат, що розкривають інформацію про відрахування банком у резерви під сумнівні та безнадійні активи, зумовлено специфічним впливом цих відрахувань на кінцевий фінансовий результат. По-перше, ці витрати є не грошовими. Тобто для формування вказаних резервів банк не витрачає грошових коштів. Сума відрахувань у резерви на момент їх здійснення не потребує ліквідних коштів і тому не впливає на стан ліквідної позиції банку. По-друге, обсяг відрахувань надає інформацію про ризики, на які наражається банк. Сума відрахувань безпосередньо впливає на зменшення прибутку банку.

Вивчаючи структуру звіту, доречно звернути увагу на статтю «податок на прибуток». Податок на прибуток за своїм економічним змістом не належить до складу витрат банку. Перерахування податку на прибуток є процедурою розподілу прибутку.

Розглянемо розрахунок чистого прибутку банку:

Чистий прибуток = Прибуток до оподаткування (прибуток від звичайної діяльності) + Прибуток (від надзвичайної діяльності) – – Податок на прибуток.

Частина цього прибутку може призначатися для виплати дивідендів засновникам, а залишок показує нерозподілений прибуток, який залишається на розвиток банківського бізнесу.

Узагальнення та розкриття інформації про доходи, витрати та фінансовий результат у звіті про фінансові результати дає змогу користувачам визначити прибутковість ключових напрямів діяльності та їх вплив на кінцевий фінансовий результат, структуру витрат та ступінь ризику, притаманну діяльності банку, загальну рентабельність діяльності банку та прибутковість вкладеного засновниками капіталу.

Покладений за базу визнання доходів та витрат у звіті про фінансові результати загальноприйнятий принцип бухгалтерського обліку «нарахування доходів і витрат та їх відповідності» розглядається далі.

Читайте також:

1. Балансовий метод
2. Балансовий метод
3. Балансовий метод.
4. Балансовий метод.
5. Балансовий план підприємства
6. Методи фінансового планування: нормативний, балансовий, розрахунково-аналітичний, метод оптимізації планових рішень, економіко-математичне моделювання.

Переглядів: 3147