Основні проблеми та тенденції мотивації електоральної поведінки

Електоральну установку зазвичай поділяють на два види – загальну й окрему (індивідуальну або вузькогрупову).

Під загальною електоральною установкою розуміється готовність виборця взяти (або не взяти) участь у визначених виборах (голосуванні). Натомість окрема електоральна установка – це готовність проголосувати “за” (або “проти”) визначеного кандидата (партії).

Електоральна поведінка — це зумовлена певними установками та умовами діяльність громадян, спрямована на реалізацію виборчих прав (включаючи і право не брати участі у виборах).

Як і інші галузеві соціологічні науки, електоральна соціологія поділяється на теоретичну та прикладну.

Теоретична електоральна соціологія досліджує структуру та тенденції змін електоральних установок і поведінки громадян, пояснює їх фактори, структуру та зміни, а друга, спираючись на теоретичні та методологічні знання, здійснює емпіричні прикладні дослідження конкретної виборчої кампанії та розробляє технології впливу на установки і поведінку виборців.

Прикладна електоральна соціологія в ході певних виборчих кампаній забезпечує суб'єктів виборчого процесу інформацією про передвиборчу ситуацію, розробляє короткострокові прогнози результатів голосування, маркетингові стратегії виборчих кампаній та рекомендації щодо корекції тактики передвиборчої боротьби.

Найважливішим в електоральній поведінці є мотивація – процес спонукання людини до здійснення тих чи інших дій.

Мотивацію можна визначити як сукупність причин соціального і/або психологічного характеру, що пояснюють соціально значущу поведінку людини або груп людей у всіх її складових

З точки зору соціології, електоральна поведінка є однією з форм колективної поведінки. В цьому випадку вона може визначатися як сукупність групових уявлень, настроїв і дій, які направлені на вибір вождя (лідера), групи (партії) та / або визначеного соціального порядку.

Отже, суб’єкт бере участь у голосуванні тому, що цією дією він намагається прямо або опосередковано задовольнити свої визначені базові потреби.

Однією із головних цілей (мотивів) електоральної поведінки є не вибір того або іншого кандидата, а зміни в потрібний бік (або збереження) соціальної (політичної, економічної, психологічної, екологічної, кримінальної, побутової) ситуації.

Отже, у виборця немає такої специфічної потреби обрати визначену людину на керівну посаду, але у нього є цілий ряд потреб, які він намагається (має надію) задовольнити через акт участі у виборах.

Таким чином виборець голосує не за кандидата, а за “свої потреби”, і уся проблема зводиться до питання про те, наскільки кандидат уособлює можливість ефективного задоволення актуалізованих потреб, наскільки він може задовольнити електорат.

Потреба - це об’єктивно сформована, стійка необхідність підтримки соціальних практик різних акторів, що беруть участь у процесах соціальної дії, чинник стимулювання активності: політичної (у тому числі електоральної), економічної, соціальної, духовної тощо.

Проблеми мотивації електорального вибору торкається Е. Ільїн. Він зазначає, що треба розділяти мотивацію участі в голосуванні та мотивацію голосування за того чи іншого кандидата. У такому випадку на участь у голосуванні впливають внутрішні мотиватори (політична активність, почуття громадянського обов’язку) і зовнішні фактори (політична реклама, “ефект приєднання до більшості”). Своєю чергою на вибір конкретного кандидата впливають політична ідентифікація та політична віра, як внутрішні мотиватори, і діяльність “виробників соціального тиску” (агітаторів), як зовнішній факто.

А. Єрмолін пропонує такукласифікацію мотивів електорального вибору:

1) блок потреб (хочу, повинен, звик голосувати);

2) блок “внутрішнього фільтру” (можу голосувати, надаю перевагу даному кандидату, прогнозую результати виборів);

3) цільовий блок (голосую, для того щоб жити стало краще, мій голос є важливий, я можу на щось вплинути). Ця класифікація пояснює участь у голосуванні, а не причини голосування за тих чи інших конкретних кандидата чи партію.

У своїй роботі “Діалектика виборів” російські політологи О. Кудінов та Г. Шипілов пропонують ряд моделей електоральної поведінки виборця в період проведення політичної кампанії. За їхніми словами, на підставі тієї або іншої моделі електорат робить свій вибір, внаслідок чого його можна в будь-який момент виборчої кампанії розділити на нераціонально або раціонально налаштований електорат.

Керуючись цією вихідною моделлю, усіх виборців у будь-який момент виборчої кампанії можна поділити на сім груп за мірою готовності до сприйняття політичної інформації. Це такі групи, як:

1. Апатично-індиферентна. Перебування виборця на першому рівні можна охарактеризувати як “не думав, не хочу думати”. Такій людині абсолютно байдужі будь-які політичні ігри.

2. Стереотипна поведінка характеризують так: “Я вже все знаю, більше нічого не хочу знати“ При цьому люди зазвичай голосують на основі раніше сформованих уявлень, традицій. В Україні стереотипне голосування виявляється в тому, що люди не голосують за «чужинця».

3. Наступний рівень – міра інформованості. Характеристики цього рівня вербально формулюються таким чином: “Я дещо про цю політичну силу знаю, але хочу знати більше”. Саме на подібний електорат орієнтується вся політична реклама, і його вибір залежить від того, наскільки вона вдала і переконлива

4. Емоційна група виборців характеризується тим, що емоційний заряд, яким насичена політична реклама, виступи лідерів, масові акції, так впливає на їх психіку, що тривалий час перекриває інші канали сприйняття. На практиці соціологічного супроводу виборів ми бачимо, що емоційна модель поведінки виборців може бути пов’язана як з політичними силами, так і з окремими лідерами.

5. Ідеологізований виборець. Основним мотивом електорального вибору яких є прихильність до тієї або іншої ідеологічної доктрини. По-перше, для них характерне сприйняття всіх партій і блоків з позиції “свій – чужий”; а по-друге, ці виборці далеко не завжди ототожнюють з доктриною партію і, тим більше, її лідера.

6. Раціонально діючі виборці зазвичай чітко усвідомлюють свої особисті інтереси. Такі виборці зазвичай вивчають програму партії або будь-якого кандидата на посаду Президента, мера тощо, а також механізми її реалізації.

7. А ось група виборців, що голосують на основі базових цінностей і моралі, у принципі, порівняно невелика. У своєму виборі такі люди (раціоналісти й моралісти) зазвичай визначаються задовго до голосування і своїх переконань, в основній своїй масі, не змінюють.

У принципі, ці дві останні моделі електоральної поведінки є найбільш прийнятними з точки зору визначеності особистості виборця в електоральному процесі.

В електоральній поведінці та електоральному виборі населення України є видимими конфлікти мотивів участі в голосуванні й мотивів електорального вибору, які, зокрема, зводяться до такого:

конфлікт мотиву виконання громадянського обов’язку та мотиву недовіри до всіх без винятку акторів політичного процесу, включаючи невіру в справедливий підрахунок голосів;
конфлікт мотивів загальнонаціонального й регіонального характеру, включаючи конфлікти мотивів, пов’язаних з особливостями менталітетів населення, підтримки “своїх земляків”, “регіонального сепаратизму” тощо;
конфлікт ідеологічних мотивів орієнтації на певні партії й блоки, що позиціонують електорат щодо певних ідеологій, і раціональних мотивів орієнтації на ті партії й блоки, які мають за плечима “практику реальних справ”;

4. конфлікт переважно раціональної й переважно емоційної мотивації електоральної поведінки, що виявляється, перш за все, у суперечності між вибором програми й вибором лідера як основними мотивами голосування

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття електоральної соціології	\|	Рейтингові дослідження електоральної поведінки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.