• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Стиль культури.Американський культуролог Альфред Кребер поставив свого часу питання про визначення стилів загальнолюдської культури. Вчений вважав, що стиль властивий усім великим культурам і їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль та спосіб життя. Визначають стиль епохи геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, американський науковець зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації. На його думку, стиль культури – це спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і співжиття.

Культурогенез – це процес зародження матеріальної і духовної культури людства, що відбувався у тісному зв’язку із становленням і розвитком знарядь праці та матеріально-технічною діяльністю, згідно із соціальними закономірностями.

Елітарна культура – це висока культура, створена кращими творцями духовних цінностей, орієнтована на привілейовані групи суспільства, яка характеризується принциповою закритістю, духовним аристократизмом і ціннісно-смисловою самодостатністю.

Поняття елітарної культури тісно пов’язане з теорією еліт, що розроблялася італійськими вченими В.Парето, Г.Моска й Р.Міхельсом. Згідно з теорією еліт (від франц. elite – краще, відбірне, вибране), необхідними складовими частинами будь-якої соціальної структури є вищий привілейований прошарок або прошарки, що здійснюють функції управління і розвитку культури. Визначення еліти у західній науці неоднозначне, але в усіх випадках еліта протиставляється масі. Еліту порівняно з масами характеризує високий ступінь діяльності, продуктивності, активності.

Відносне розшарування культури на “культуру всіх” і “культуру обраних” існувало завжди. Навіть у первісні часи шамани й жерці становили культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою “грамотних” людей та фольклорною (народною, етнічною) культурою. У ХХ ст. це розрізнення отримало форму елітарної і масової культури.

Еліта виражає найвищі позиції в економіці, управлінні, армії, церкві, науці, мистецтві тощо. Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття кращою частиною суспільства: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику й призначена для вищих прошарків суспільства. Обсяг інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно складний зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, складні для сприйняття і вимагають для свого розуміння певних розумових зусиль та відповідного рівня освіти.

Не маючи ніяких знань у галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко повною мірою оцінити багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Гессена, Боргеса), музики (Стравінського, Шнітке), живопису (Пікассо, Далі, Малевича), кіно (Тарковського, Сокурова, Бергмана).

Однак слід зауважити, що не всяка елітарна група може стати суб’єктом–творцем культури. Практика показала, що деякі зразки елітарного мистецтва як форми самоствердження замкнених елітарних груп були відкинуті, виявилися нікому непотрібними.

Повною протилежністю елітарній культурі є масова культура (маскульт) – вид культури, твори якої характеризуються загальнодоступністю, легкістю сприйняття, спрощеністю, розважальністю, підпорядкуванням законам ринку, де поява художніх творів залежить від попиту і пропозиції, домінуванням чуттєвої експресії, бажанням отримати задоволення. Масова культура зароджується лише в Новий час у ході процесів індустріалізації та урбанізації, становлення загальної грамотності населення, деградації багатьох форм традиційної звичайної культури доіндустріального типу, розвитку технічних засобів тиражування й трансляції інформації і т.ін. Термін “маскульт” уведено американцем Д.Макдональдом, оскільки саме в США це явище виникло в найбільш типових та яскравих виявах. Маскульт найохочіше звертається до таких жанрів мистецтва, як детективний роман, пригодницький і фантастичний жанри, вестерн, мюзикл, любовна лірика, трилер, бойовик, карикатура й комікси в образотворчому мистецтві, естрадна рок- і поп-музика, конферанс та інші розмовні жанри естради. Маскультом можна також вважати синтетичні види шоу-індустрії, стриптиз, масові постановно-видовищні вистави, професійний спорт (як видовище), індустрію відпочинку тощо.

У кожній оселі сьогодні, завдяки телебаченню, відео, радіо, музичній техніці можна слухати виконання музичної класики Святославом Ріхтером, побачити шедеври кращих музеїв світу, подивитися кінофільми і театральні вистави найвизначніших режисерів сучасності. Однак масове виробництво та репродукування творів мистецтва обертається появою стандарту не лише в матеріальній, а й у духовній сфері. Чи можете Ви відрізнити у тому потоці музики, який навалюється на Вас щоденно, художнє від нехудожнього, мистецтво від псевдомистецтва, ерзац-культури? Стандартизація смаків призводить до посереднього рівня художніх творів. Досить часто не талант створює імідж тієї чи іншої зірки, а наявність підприємливого продюсера, реклами. Йде гостра конкуренція за глядача, і не випадково ми говоримо про цілу систему шоу-бізнесу. Одиниці ходять до музеїв, на концерти класичної музики, а на шоу-вистави рок-музикантів – десятки тисяч. Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів – навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції.

Цю особливість духовної культури ХХ ст. підмітив іспанський культуролог Хосе Ортега-і-Гассет, який і запропонував концепцію елітарної та масової культур. Ще в епоху середньовіччя, коли суспільство було поділено на дві соціальні верстви – знатних і плебеїв, існувало благородне мистецтво, що було умовним, ідеалістичним, тобто художнім, і народне – реалістичне й сатиричне. “Нове мистецтво”, - вважає Ортега-і-Гассет, - поділяє публіку на два класи: тих, хто розуміє, і тих, хто не розуміє його, тобто на художників, і тих, хто не є художниками”. З маскультом тісно пов’язане поняття “кітч” . Етимологія цього слова походить від англійського “for the kitchen” – для кухні, німецького музичного жаргону початку ХХ ст. “кitch” – халтура. Отже, кітч – псевдомистецтво, позбавлене художньо-естетичної цінності й перевантажене примітивними, розрахованими на зовнішній ефект деталями. Голландський культуролог Й. Хейзінга, критикуючи сучасну культуру, вважав, що механізація, погоня за ефектами і поява ринку в сфері мистецтва призводить до втрати ігрового начала та кризових явищ у мистецтві.

У маскульті протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), та у своєму крайньому відображенні породжує антикультуру, войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків узагалі; інша – з урахуванням властивого простим людям прагнення підвищити свій соціальний статус та освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладом сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця ХХ ст. друга тенденція помітно посилилася й культурологи почали говорити про зростання мідкультури – культури середнього рівня.

Безумовно, масова культура має і свої позитивні моменти. Розважаючи, приносячи чуттєве задоволення, вона дає людині можливість забути про свої проблеми, відпочити. Однак великою мірою маскульт виявляє згубність для особистості. Фізичні, духовні сили, що могли бути задіяні для вдосконалення інтелекту і характеру, витрачаються на споживання “модних” товарів. А люди, які могли б створити високохудожні зразки мистецтва, використовують свої здібності, талант для задоволення низьких смаків публіки.

У будь-якому суспільстві існує така форма культури, як народна культура, що створюється непрофесіоналами, але при цьому не виключає високого рівня майстерності, вміння, знання, в основі чого лежить орієнтування на реалістичне відображення навколишнього життя та вільне володіння народною традицією, національними світоглядними уявленнями.

Найважливіша риса народної культури – її традиційність. Народна культура в історичному минулому значною мірою збігається з етнічною, пізніше набуває вираженого соціального, національного компонента. Традиційна народна культура визначає і нормує всі аспекти життєдіяльності общини: спосіб життя, форми господарської діяльності, звичаї, обряди, регулювання соціальних взаємин членів спільноти, тип родини, виховання дітей, характер житла, тип одягу, харчування, ставлення до природи, світу, легенди, повір’я, вірування, знання, мову, фольклор як знаково-символічне вираження традиції тощо.

3. Сутність культурогенезу.Походження культури визначає сутність процесу культурогенезу. Культура реалізується через соціально успадковану поведінку, має небіологічну або надбіологічну природу. Згідно з концепцією В.Розіна, екстремальні умови виживання протолюдини стимулювали ситуацію парадоксальної поведінки, в якій істота порушувала інстинктивно-біологічну програму, закладену на генетичному рівні. Ця поведінка примушувала її діяти відповідно до знаків (а не сигналів), що означали певну ситуацію і вимагали певних дій. Це суттєво прискорювало процес передачі й закріплення інформації вже не на генетичному рівні, а на рівні комунікації (спілкування). Саме так формувалися знаки природної мови (слова). Чим більше сигналів перетворювалося на знаки, тим ефективнішою ставала поведінка первісної людини. Ситуації, дії, предмети, які не набували означення, переставали існувати для спільності взагалі. Відповідно виживали лише ті істоти, які починали орієнтуватися не на сигнали і події, а на знаки, тобто адаптовані до ситуації комунікації. Таким чином, у культурі головним є семіотичний процес (комунікація, форми знакової поведінки). Саме він забезпечує відтворення ефективних типів поведінки, діяльності, життя.

Подальший розвиток культури розгортається як у межах окремих культур (у плані вдосконалення адаптації людини до певної системи цінностей), так і при зміні однієї культури іншою. Кожна культура відкривається своєрідним проектом нової людини. Цей проект реалізується через механізми соціалізації, а культура є самим процесом соціалізації, процесом формування психіки й тілесності людини.

Отже, з позиції еволюціоністської теоріїосновною причиною культурогенезу є необхідність адаптації людських спільнот до змінних умов їхнього існування шляхом виникнення нових форм, технологій, продуктів діяльності.

Мова культури.Як бачимо, в історії людства сформувалися два канали передачі інформації. Один із них, як і в усієї живої природи, - генетичний. Іншим каналом інформація передається від покоління до покоління через різноманітні знакові системи. Лише тоді культура може виконувати функцію збереження та передачі інформації, коли будь-яка подія передана в тексті. При цьому прийнято розглядати як текст усе, що створено штучно: книги, картини, одяг, споруди, музичні твори. Інакше їх називають артефактами. Кожне явище культури може і має бути розглянуте як культурний текст.

Для створення культурних текстів (артефактів) слугує мова культури, яка утворюється знаками, символами, формами і текстами культури. Мова – ядро системи, оскільки вона дає змогу людям вступати у комунікативні зв’язки й орієнтуватися у культурному просторі. Мова культури забезпечує збереження й передачу інформації від покоління до покоління. Саме в семантичному полі мови культури відбувається накопичення, оформлення в текст, а потім за допомогою різноманітних систем (приміром, методів герменевтики, тобто науки, що вивчає стародавні тексти, або семіотики – науки, що вивчає властивості знаків і знакових систем) – дешифрування й декодування інформації, закладеної в глибинних структурах культури та свідомості.

Як особливі мови у культурі задіяні акти людської поведінки, художні образи різних видів мистецтва, обрядові та церемоніальні ситуації, системи норм і табу, особливі смислові конструкції у філософських, релігійних і наукових творах, символічні риси будь-яких матеріальних продуктів культури. Тому проблема мови культури – це, перш за все, проблема розуміння, проблема ефективності культурного діалогу як по вертикалі (тобто діалогуміж культурами багатьох епох), так і по горизонталі, (тобто діалогу багатьох культур, що співіснують в одному часі). Нова інформація асимілюється шляхом співвіднесення з тим, що вже відоме, новий досвід поєднується з уже набутим. Чим більшим стає діапазон знань або мов людини, тим глибше її розуміння світу. Через поліфонізм (багатозвучність) мов нам відкривається поліфонізм буття, оскільки мови являють різні способи мислення та сприйняття світобудови.

Крім того, є поняття художніх стилів (або стилів мистецтва). Це вужче поняття, оскільки воно стосується лише однієї, хоч і такої багатющої сфери духовної культури людства, як мистецтво. Мистецтво (або художня творчість, художня культура) – це специфічний спосіб людської діяльності, що відображає навколишню дійсність та людську свідомість у художніх образах і є одним із засобів естетичного оволодіння світом.

Існує багато видів мистецтва. Основними серед них є ті, що увійшли у наступну класифікацію:

1. Художня література.

2. Тонічне або звукове мистецтво (музика, поезія)

3. Образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура)

4. Просторово-пластичне мистецтво (всі види образотворчого та архітектура)

5. Декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство, килимарство, художнє скло, художній метал, ювелірне мистецтво та ін.).

6. Синтетичне мистецтво (кіно, театр, телебачення, радіомовлення)

7. Хореографічне мистецтво.

Розрізняють мистецькі стилі цілих культурних епох. Наприклад, від початку середньовічної доби та до сьогодення історія мистецтва налічує 12 великих мистецьких стилів, що відповідали конкретним культурним епохам, а саме:

1. Візантійський стиль – формується в другій половині І тис. н.е. у Візантії, поширився на Південну й Східну Європу, частину Азії. Основні риси: монументальність і строгість форм, урочистість, панування суворого канону (жорсткого правила у формах мистецтва), видовищність, фрескові та мозаїчні розписи в інтер’єрі.

2. Романський стиль – панував у Європі у Х-ХІІ ст. Вважалося, що цей стиль наслідує зразки давньоримського мистецтва, звідси і його назва (лат. Roma – Рим). Насправді ж із давньоримського мистецтва було взято хіба що монументальні, грандіозні розміри й форми, геометричність. Цей стиль асоціюється з міцними лицарськими замками і фортецями доби Середньовіччя. Така ж масивність та геометричність архітектурних форм притаманна й церковному зодчеству тієї доби. Інтер’єри прикрашалися фресками і рельєфною пластикою.

3. Готичний стиль – припадає на ХІІІ – ХV ст. Його формування пов’язане з добою розквіту середньовічних європейських міст, а тому в архітектурі зростає питома вага цивільних будівель. Основні риси: висота і стрункість зовнішніх форм, стрільчасті вежі та стрільчастоподібність усіх отворів будівлі, наскрізна різьба баштових шпилів, кам’яні прикраси екстер’єру, заміна фресок вітражами, кругла пластика як елемент оформлення інтер’єру та екстер’єру.

4. Ренесанс (Відродження) – припадає на ХІV – ХVІ ст. Виник у Італії. Цей стиль є перехідним від доби Середньовіччя до культури Нового часу. Його провідні риси: гуманізм, світський, антиклерикальний (антицерковний) характер, повернення ідеалів античної культурної спадщини.

5. Бароко (з фр. химерний, чудернацький, вибагливий)– припадає на кінець ХVІ – середину ХVІІІ ст. Стиль прославляє дворянсько-церковну культуру зрілого абсолютизму, що тяжів до урочистого “великого стилю”. Основні риси: пишність, контрастність, напруженість, динамічність образів, афектація, прагнення величі, надмірний декор, поєднання реальності й ілюзії.

6. Рококо (фр. rocaille – декор. мотив у вигляді раковини) – стильовий напрям у європейському мистецтві першої пол. ХVІІІ ст. Поширився у добу кризи абсолютизму. Характерною рисою є відхід від життя у світ фантазій; панування граційного, вибагливого орнаментального ритму. Скульптура й живопис, виконані у цьому стилі витончені, декоративні, але неглибокі за змістом.

7. Класицизм (від лат. classicus – зразковий) – стиль у мистецтві ХVІІ – початку ХІХ ст. , що повернувся до античної спадщини як до норми та ідеального зразка. Виник у Франції у часи найвищого підйому абсолютизму. Базувався на ідеях філософії раціоналізму, на уявленнях про розумну закономірність світу, прагнув до піднесених героїчних і моральних ідеалів, до суворої організованості логічних, ясних і гармонійних образів. У архітектурі проявився через такі риси: чіткість та геометричність правильних форм, урівноваженість композиції, логічність планування, поєднання стіни з ордером, стриманість декорування.

8. Ампір (від фр. еmpire – імперія) – стиль у європейському мистецтві першої половини ХІХ ст., що завершив розвиток класицизму. Стиль склався у Франції у добу імперії Наполеона. Основні риси: масивні, підкреслено монументальні форми, багатий декор, опертя на художню спадщину імператорського Риму, давньогрецької архаїки, Стародавнього Єгипту, що мали служити втіленню ідей державної могутності й військової сили.

9. Еклектизм – механічне поєднання різнорідних, інколи протилежних стилістичних елементів. Термін уведений ще давніми греками, де еклектизм засуджувався. Як стильовий напрям, еклектизм поширився в архітектурі і художній промисловості у ХІХ ст.

10. Модерн (фр. modern – новітній, сучасний) – стильовий напрям у європейському й американському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст. Прийшов на зміну еклектизму. Модерну притаманне використання нових техніко-конструктивних засобів і вільне планування для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих споруд.

11. Модернізм – стиль у літературі та мистецтві, що виник у кінці ХІХ ст. одночасно з модерном та залишається актуальним і до сьогодні. Для нього властивий розрив із традиціями реалістичного мистецтва. Представлений багатьма течіями, зокрема, кубізмом, дадаїзмом, сюрреалізмом, футуризмом, експресіонізмом, абстракціонізмом та ін.

12. Постмодерн – стильовий напрям у сучасному мистецтві ХХI ст.

4. Первісна культура.Першим ступенем еволюції світової культури є первісна культура. Саме з цього культурно-історичного періоду починається історія людської цивілізації, формується людина, виникає суспільство, зароджуються такі форми людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво. Початок історії людства бере відлік не менше, ніж півтора мільйони років тому, а закінчується в межах останніх п’яти тисяч років. Із спеціальних періодизацій первісної історії найважливішою є археологічна, в основу якої покладено відмінності в матеріалі й техніці виготовлення знарядь праці. Йдеться про поділ історії на три віки: кам’яний, бронзовий та залізний. Кам’яний поділяється на давній кам’яний (палеоліт) і новий кам’яний вік (неоліт). Між палеолітом та неолітом виділяють перехідну епоху – мезоліт. Заселення території сучасної України відбулося ще в епоху палеоліту (давнього кам’яного віку), а точніше – в ашельську епоху, що датується часом від 1,5 млн. до 150 тис. років тому. У цей час з’явилися архантропи, об’єм мозку яких коливався від 800 до 1300 куб. см. (об‘єм мозку сучасної людини 1400 – 2000 куб. см.), а зріст сягав 160-170 см. Первісні люди освоювали нові території, зокрема землі Європи, де й проживали невеликими групами, що утворювали так зване первісне стадо.

Склад і технологія виготовлення кам’яних знарядь праці свідчать про зародження в архантропів мислення. А поява однотипних кам’яних знарядь, як-от: ручного рубила, виготовлення знарядь із кістки, рогів та деревини – свідчать про початок переходу до свідомої виробничої діяльності. Основні види діяльності архантропів – полювання на диких звірів та збиральництво. Крім того, вони вже освоїли вогонь, що мало величезне значення, оскільки вогонь забезпечував надійний захист від холоду та звірів, давав можливість освоювати нові райони, котрі раніше були недоступними.

На сьогодні в різних регіонах України виявлено близько 30 ашельських стоянок. Основні шляхи початкового розселення в українському регіоні були південно-західний і західний.

Подальша еволюція людини привела до появи в мустьєрську епоху (150-35 тис. років тому) палеантропів, або неандертальців. Це був наступний ступінь фізичного та розумового розвитку типу людини, що розширила межі свого проживання. В Україні відомо близько 200 стоянок такої людини. Кам’яні знаряддя неандертальців були досконалішими й різноманітнішими, ніж у архантропів. Серед них особливе значення мали гостроконечники, що використовувалися як ножі та наконечники для списів.

Неандертальці мали почуття родинних зв’язків. Вони першими в історії людства почали ховати своїх мертвих (таке захоронення знайдене під час розкопок грота Кіїк-Коба в Криму, де були поховані жінка й дитина). Це свідчення зародження релігійних уявлень і вірувань.

Неандертальці – сучасники великого обледеніння з різким похолоданням клімату. Вони проживали в печерах, пристосовуючи їх під житло, де споруджували наземні будівлі на зразок чуму, покриті шкірами тварин. Боротьба людини за існування була дуже тяжкою. Адже за низького рівня розвитку продуктивних сил способи добування їжі, які були відомі тогочасній людині, не завжди могли забезпечити окремі колективи необхідними харчами. Люди часто голодували, серед них була висока смертність (55% їх помирало, не досягнувши 20 років, і майже ніхто не доживав до 50 років).

Близько 35 тис. років тому з’явилась людина сучасного типу – “Homo sapiens”, або “людина розумна”. В Європі їх називають кроманьйонцями, за назвою грота Кро-Маньйон (Франція), де вперше було знайдено 5 кістяків цього типу.

Техніка виготовлення знарядь праці й господарство кроманьйонців досягли вищого порівняно з неандертальцями рівня розвитку. Вони виготовляли різноманітні знаряддя праці з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основні види добування їжі – полювання на великих тварин (мамонта, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя). Мисливська зброя стала досконалішою: з’явилися дротики, гарпуни, списокидалки.

У цю ж епоху склався родовий лад і відбулася племінна організація суспільства. Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм – культ предків та вшанування померлих; магія – віра в те, що заклинаннями й обрядами можна вплинути на хід подій; тотемізм – віра в спільного для конкретного колективу предка зі світу тварин чи рослин; фетишизм – поклоніння предметам неживої природи.

14-12 тис. років тому закінчився льодовиковий період. Відбулася значна зміна кліматичних умов. У результаті потепління змінився рослинний і тваринний світ. На території, де раніше був степ, тундра чи льодовик, виросли ліси. Зникли мамонти, шерстисті носороги й інші тварини, що були об’єктом полювання у попередні часи. Ліси заселили північний олень, лось, кабан, бурий ведмідь, вовк, лисиця, бобер, а степи – бик, кінь, антилопа-сайга та інші тварини.

Почалася нова епоха, що дістала назву мезоліту (середнього кам’яного віку). Те, що умови життя різко змінилися, стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені вироби для обробки дерева – долото, сокира, тесло; нові знаряддя з кістки та дерева (ножі, кинджали, списи). Тоді ж було винайдено лук.

Великі родові колективи мисливців на мамонтів змінилися порівняно невеликими групами мисливців. Озброєна луком і стрілами людина тепер мала більшу самостійність і можливість полювати сама. З цими знаряддями людина навчилася забивати тварин на відстані, а дичину – на льоту.

Крім мисливства, одним з основних занять стає рибальство. У цей час були винайдені різноманітні пристосування для ловлі риби – гачки, сіть із поплавками, складна система загородок на ріках та озерах, а також човни, видовбані з цілісних стовбурів дерев і весла. Домашньою твариною став собака – віднині постійний супутник людини.

У часи мезоліту мертвих почали ховати за межами стоянок – у давніх родових чи племінних могильниках (три такі могильники, наприклад, знайдені на Дніпропетровщині). Мертвих клали у могилі на бік.

Поширення мисливства і збільшення кількості населення зумовили певне порушення екологічного балансу. Внаслідок цього в багатьох регіонах склалася ситуація, названа кризою мисливського господарства. Присвоювальні форми господарювання поступово вичерпували себе, а тому їм на зміну прийшли відтворювальні форми. Це відбулося вже в епоху неоліту (нового кам’яного віку) – VІ – ІІІ тис. до н.е., коли стародавнє населення України досягло нового ступеня свого культурно-історичного розвитку.

Тоді були приручені всі основні види домашніх тварин. Виникло примітивне землеробство. Але присвоювальні форми господарства, особливо в лісовій зоні, ще довго відіграють важливу роль у життєдіяльності тогочасного населення.

Перехід племен в епоху неоліту до відтворювальних форм господарювання (землеробства і скотарства) називається “неолітичною революцією”. Вона була важливим етапом в історії людства.

Одним із важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, котрий створила людина. Як вважають дослідники, глиняний посуд виник шляхом обмазування сирою глиною посуду, сплетеного з лози. Він випадково потрапляв у вогонь, дерев’яна частина вигорала, а глина обпалювалась, ставала досить твердою та водонепроникною.

На території України знайдено понад 10 неолітичних археологічних культур.

Епоха неоліту в соціальному плані – це племінний лад, економічною і суспільною основою якого був матріархат. Інститути родової влади лише починали зароджуватися.

Щодо духовної культури первісного суспільства, то вона мала яскраво виражений синкретичний характер, тобто у ній тісно перепліталися раціональні та релігійні уявлення. Так, лікуючи рану, первісна людина вдавалася і до корисних трав, і до магії; протинаючи списом зображення тварини, вона одночасно практикувалася в прийомах полювання та магічно забезпечувала успіх наступної справи. Загалом усі форми культури первісних людей тісно перепліталися. Суспільна свідомість, як суспільне буття, була ще не розвинена, щоб диференціюватися в різні, виразно розмежовані сфери, котрі виникли пізніше, в процесі ускладнення людської діяльності.

З ускладненням виробничої діяльності людини збільшувався й запас її позитивних знань. Саме з виникненням землеробства і скотарства емпірично нагромаджуються знання в галузі селекції – штучного добору найкорисніших сортів рослин та порід тварин. Розвиток математичних знань зумовив появу перших лічильних пристроїв – спочатку в’язки соломи або купки камінців, потім спеціальних бирок або шнурів із вузликами чи нанизаними на них черепашками (слово “калькуляція” походить від лат. calculus – камінець). Дістала розвиток піктографія (малюнкове письмо), за допомогою якої робилися досить складні записи.

В образотворчому мистецтві відбувся перехід до умовної манери. Це пов’язано з розвитком абстрактного мислення та релігійних уявлень, які вимагали навмисного відхилення зображень від схожості з оригіналами. Поширився також декоративний напрям, тобто прикрашання ужиткових речей (особливо одягу, зброї та начиння) художнім розписом, різьбою, вишивкою, аплікацією тощо. Так, кераміку, яку в ранньому неоліті нічим не прикрашали, в пізньому неоліті лісової смуги України почали орнаментувати.

Еволюціонувала й ускладнювалася релігія. Разом із нагромадженням знань про свою власну і зовнішню природу первісне людство дедалі менше ототожнювало себе з останньою, дедалі більше усвідомлювало свою залежність від невідомих йому добрих та злих сил, які здавалися надприродними. Формувалися уявлення про боротьбу доброго й злого начал. Сили зла люди намагалися власкавити, добрим силам почали вклонятися як постійним оборонцям і заступникам роду.

Змінився зміст тотемізму. Тотемні “родичі” й “предки” стали об’єктом релігійного культу. Водночас із розвитком родового ладу та анімізму почала зароджуватися віра в духів померлих прабатьків роду, які допомагають йому. Зооморфні батьки почали витіснятися антропоморфними; тотемізм продовжував зберігатися в пережитках, але не як система релігійних вірувань. Саме на цій анімістичній основі почав утворюватися культ природи, що уособлювався в образах різних духів тваринного і рослинного світу, земних і небесних сил.

Із виникненням землеробства пов’язана поява культу вирощування рослин та тих сил природи, від яких залежало їхнє зростання, особливо Сонця й Землі. Сонце звичайно мислили як запліднююче чоловіче начало, Землю – як запліднюване жіноче, причому циклічність життєдайного впливу Сонця зумовила виникнення уявлення про нього як про дух родючості, що вмирає і воскресає. Почала складатися магічна практика зміцнення сили сонця, збільшення родючості землі, викликання дощу тощо.

Як і на попередній стадії розвитку, релігія відображала й ідеологічно закріплювала визначну господарську та суспільну роль жінки. Далі розвинувся материнсько-родовий культ господарок і охоронниць хатнього вогнища, можливо, вже почав зароджуватися відомий у деяких більш розвинутих народів культ жіночих предків-праматерів. Більша частина духів природи, й серед них насамперед дух Матері-Землі, виступали в образі жінок та мали жіночі імена. Жінки, як і раніше, часто вважалися головними, а в деяких племен навіть винятковими носіями таємних знань та магічних сил.

На зміну кам’яному вікові прийшов вік металів. Бронзовий вік – період в історії людства, коли дуже поширилися знаряддя праці та зброя з бронзи. Залізний вік – час, що характеризується поширенням металургії заліза і залізних знарядь. Через те, що й досі залізо лишається найважливішим матеріалом, з якого виготовляють засоби праці, сучасна епоха також уходить до залізного віку. Бронзовий вік припадає на ІІ тис. до н.е. Бронза – це сплав міді й олова, вироби з неї твердіші та гостріші, ніж мідні. Проте бронзові знаряддя праці не витіснили повністю з ужитку кам’яні.

За доби бронзи і раннього заліза стався перший в історії людства великий суспільний розподіл праці – із загальної маси землеробів-скотарів виділилися кочові скотарі. Застосування бронзи та заліза дало могутній поштовх розвитку ремісничої діяльності. Особливо плідно розвивалася металообробка і вироблення з металу знарядь праці, речей домашнього вжитку, прикрас. Виникли й нові ремесла. В епоху бронзи було винайдено ткацький верстат, що дало поштовх розвитку ткацтва. Винайдення гончарного круга сприяло дальшому розвиткові гончарного виробництва. З середовища общинників почали виділятися особливо вправні умільці. Почався другий в історії людства суспільний розподіл праці – відокремлення ремесла від землеробства. Це привело до розквіту ужиткового мистецтва. Розквіт художньої обробки металу знайшов своє відображення у відомих скіфських та сарматських виробах, прикрашених реалістичними або умовними зображеннями людей, тварин, рослин. Швидко розвивається обмін, котрий почали регулярно вести як у середині общини, так і на її кордонах. Вдосконалюються засоби сполучення. Поширилися колісні візки, будуються дороги, створюються кораблі з веслами й вітрилами.

Бурхливі економічні та соціальні зміни сприяли дальшому зростанню позитивних знань. Необхідність оперувати великими числами і розвиток абстрактних уявлень зумовили прогрес математичних знань. Створення укріплень, будування перших вітрильних кораблів сприяли розвиткові механіки. Землеробство, створення іригаційних систем вимагало певних астрономічних знань.

Розвивалися й пов’язані з релігією міфологічні уявлення про чудесну природу всіх основних явищ господарського, громадського та ідеологічного життя. На цей самий час припадає зародження правових знань, які також важко відокремити від релігійних уявлень. Це добре видно на прикладі первісного судочинства, в котрому вирішальну роль часто відігравали обставини нереальні, наприклад, “знамення згори”. Для того, щоб з’явилося таке знамення, пропонували “божий суд” – випробування клятвою, освяченою їжею, отрутою, зануренням у воду із зав’язаними руками тощо. Гадали, що винний загине, а невинний залишиться живим.

З інших специфічних для доби розкладу родоплемінних відносин видів мистецтва слід вирізнити героїчний епос, який розквітнув у зв’язку з розвитком грабіжницьких та оборонних воєн. Давньовавилонські сказання про Гільгамеша, Ірландські саги, Рамаяна, Калевала – ці й багато інших класичних зразків епосу, що виникли в цю епоху, донесли до нас згадки про нескінченні війни, героїчні подвиги, поділ здобичі.

Перехід до патріархату супроводжувався становленням культу чоловічих предків-покровителів. Із поширенням землеробства та скотарства утвердились сільськогосподарські культи родючості з їх еротичними обрядами і людськими жертвами, широковідомими образами духів, які помирають та воскресають. Звідси певною мірою ведуть свій початок давньоєгипетський Осіріс, фінікійський Адоніс, грецький Діоніс.

Посилення племінної організації та утворення союзів племен утвердили культ племінних покровителів, племінних вождів. Деякі вожді лишались об’єктом культу і після своєї смерті: вважалося, що вони стають впливовими духами, які допомагають своїм одноплемінникам, насамперед своїм нащадкам і спадкоємцям.

Зазначені види релігії з’єднувалися й перепліталися між собою, зумовлюючи політеїстичне шанування одночасно сімейно-родових та племінних покровителів, аграрних і космічних духів, оточених ореолом вождів. Виникла ієрархія об’єктів культу – від звичайних духів до кількох особливо могутніх божеств.

Одночасно з розвитком релігії виділялась особлива група служителів культу. Тепер здатністю виконувати релігійні функції наділяли певних осіб, вважаючи, що вони обдаровані чудесними якостями, володіють таємними знаннями тощо. Такі особи ставали професійними служителями культу – жерцями. Звичайно, вони тією чи іншою мірою монополізували не тільки релігійні функції, а й деякі позитивні знання, тлумачення звичаїв племені, судочинство тощо.

У процесі розкладу первіснообщинного ладу почалося виділення професійної розумової праці. Такими професіоналами насамперед ставали вожді, жерці, воєначальники, потім деякі інші люди – співаки, оповідачі, постановники театралізованих міфологічних вистав, знахарі, знавці звичаїв. Виділення професійної розумової праці значно сприяло розвитку та збагаченню духовної культури.

Вершиною розвитку духовної культури первісного суспільства було створення впорядкованої писемності. Як правило, це відбувалося поступовим перетворенням піктографічної передписемності, що передавала лише загальний зміст повідомлень, на письмо, в котрому точно фіксовані знаки означали окремі слова або склади. Таким було найдавніше ієрогліфічне письмо шумерів, єгиптян, критян, китайців, майя та інших народів.

Слід зазначити, що вплив первісної культури на духовне життя відчувався і на наступних за первісним суспільством етапах розвитку людства. Немало явищ сучасного життя виникло або почало виникати саме в первісному суспільстві. Саме через цю найважливішу особливість даного ладу його вивчення має не тільки пізнавальне, а й світоглядне значення.

1. Хто запровадив науковий термін “культура”?

2. Дайте визначення культури як предмету наукового дослідження.

3. Визначте структуру культури.

4. Назвіть основні складники духовної культури.

5. Чому поділ культури на матеріальну й духовну є умовним?

6. Перелічіть основні функції культури.

7. Назвіть основні форми культури та дайте їх загальну характеристику.

8. Що таке кітч?

9. У чому полягає сутність процесу культурогенезу?

10. Що таке мистецтво?

11. Назвіть основні види мистецтва.

12. Назвіть провідні стилі мистецтва від початку середньовіччя до сьогодення.

13. Назвіть археологічну періодизацію первісної історії.

14. Назвіть давні форми релігійних вірувань.

15. Що таке “неолітична революція”?

16. Чому культура первісного суспільства має синкретичний характер?

17. У чому полягає сутність першого та другого суспільних розподілів праці?

Читайте також:

1. IV. Питання самоконтролю.
2. V. Питання для самоконтолю
3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
5. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
6. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
7. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
8. Бесіда за запитаннями.
9. В лекції висвітлюються питання використання мережних структур, їх недоліки та переваги.
10. Виділення в природних комплексах незвичайних, унікальних ділянок і явищ і питання їх збереження.
11. Висновок з 1 питання
12. Відповідаючи на питання, будьте впевнені в своїй перемозі і все у вас вийде.

Переглядів: 701