• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Питання 2. Діяльність як прояв життєвої позиції особистості.

Особистість діє відповідно до своїх потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, характеру і змісту своєї життєвої позиції та вимог соціальних норм.

Основні характеристики діяльності: її цілі, умови, засоби, мотиви, стимули і власне процеси їхньої реалізації і використання, результати цієї діяльності. Щодо цілей, то вони є відображенням вимог згадуваних потреб, інтересів, норм, змісту і характеру ціннісних орієнтацій, життєвої позиції особистості.

Цілеспрямована діяльність є суттєвою, невід'ємною рисою, характеристикою людини. Без неї неможливе існування людського роду Вона являє собою основу культури, рушійну силу розвитку суспільства, людської спільності — нації, соціальної групи, колективу, громадської організації, сім'ї та особистості. Тому суспільство, соціальна спільність, індивід являють собою суб'єкти діяльності.

Діяльності належить вирішальна роль у впливові предметів природного та соціального світу на особистість. Механізм впливу тут приблизно такий. Ці предмети у процесі діяльності перетворюються із однієї своєї форми на іншу і чинять новий, досить сильний вплив на людину. Дія відбувається таким чином. Діяльність суспільства та діяльність соціальної спільності чинять вплив на діяльність індивіда і на його численні різноманітні риси. Одні риси під цією дією зміюються досить сильно, інші — незначним чином, треті — деградують. Під впливом діяльності можуть виникати і нові риси даної особистості, яких раніше не було

Відомо багато видів діяльності. Її класифікують за різними основами. Діяльність буває практична та духовна, фізична та розумова, моральна та аморальна, законна та незаконна, корисна та безкорисна, прогресивна та реакційна, колективна та індивідуальна, активна та пасивна, творча та нетворча й ін. Слід відзначити різноманітність видів людської діяльності за її сферами. Це трудова, освітня, споживча, громадська, політична, ігрова діяльність та ін. Особливо слід виділити таку форму діяльності, як спілкування. Специфіка поняття "спілкування" полягає в тому, що воно відображає не просто дію людей, а взаємодію між ними, і таку форму взаємозв'язку, яка виникає у процесі спільної дії для досяг­нення певних цілей.

Кожний з цих видів діяльності певним чином діє на особистість в цілому та формує ті чи інші її якості.

Кожному виду людської діяльності відповідає той чи інший вид су­спільних відносин між людьми (особами чи групами їх). Це і зрозуміло. У процесі своєї спільної діяльності люди вступають між собою у міжосо-бові або міжгрупові відносини. Вкажемо зараз на великомасштабні, міжгрупові відносини, що існують в основних сферах життя суспільства. Суспільні відносини поділяються на трудові, виробничі, соціальні, по­літичні, правові, національні, моральні, естетичні, релігійні та ін. Кож­ний з цих видів суспільних відносин відповідає певному видові діяль­ності (виробнича діяльність — виробничі відносини, політична діяльність — політичні відносини тощо). Суспільні відносини являють собою форму, в якій відбувається діяльність.

Складними є зв'язки і між суспільними відносинами та особистістю. Людина тільки тоді стає особистістю, коли вона залучена до системи суспільних відносин, що складаються між людьми у процесі їхньої ці­леспрямованої діяльності. Стосовно різноманітних рис окремої особис­тості, про які ми вже говорили, то їхній розвиток зумовлений багатьма соціальними факторами, утому числі самовихованням індивіда.

Однак особистість з усім багатством своїх рис та здібностей не є механічною складовою, простим продуктом умов свого буття. Людина з її потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями є у свою чергу актив­ним творцем обставин, у яких вона живе і бореться. Якою мірою обста­вини творять людину, такою ж мірою і людина творить обставини. Тут має місце двосторонній зв'язок. Взаємозв'язок особистості та суспіль­ства не є чимось застиглим, незмінним. Він перебуває у динаміці.

Ха­рактер та форми цього взаємозв'язку залежать від історичних умов, при­роди того чи іншого суспільного устрою, а також від соціально значу­щих рис даної особистості. Між особистістю і суспільством виникають суперечності. Серед них головне місце посідають суперечності між інте­ресами особистості та суспільства. І суспільство, і особистість тією чи іншою мірою можуть знаходити та приводити в дію засоби для розв'я­зання цих суперечностей. Але це відбувається далеко не завжди.

Сутність діяльності можна краще з'ясувати, якщо розглянути деякі окремі форми і види цієї діяльності та їхній вплив на особистість.

Основною, фундаментальною формою діяльності людини є її труд, праця. Виховання в особистості працелюбності, трудової активності —

неодмінна умова формування її інтелектуальних, моральних та психоло­гічних рис. В античності виділяли три головних цінності — Істину, Доб­ро та Красу. Вільна, творча праця допомагає особистості набути цих великих цнот.

Для поглибленого розуміння впливу праці на формування та розви­ток особистості треба брати до уваги дію конкретних суспільних умов на саму працю. Інакше кажучи, нам необхідно з'ясувати, як суспільство через працю впливає на формування та розвиток особистості.

В умовах сучасного виробництва трудовий процес у більшості ви­падків поділений на велику кількість нескладних, рутинних, монотон­них, механічно заучуваних, безкінечно повторюваних робочих операцій. Цим досягається досить високий рівень інтенсифікації виробництва та праці. Удосконалюються різні економічні, організаційні, психологічні та інші науково-обгрунтовані системи інтенсифікації виробництва.

Праця, що монотонно повторюється, позбавлена будь-якої перспек­тиви, не може викликати до себе інтересу робітника, селянина, служ­бовця. Така праця є для них неприємною необхідністю, силою нав'яза­ною ззовні; вона перетворюється у важкий тягар, у фактор, що не при­носить достатнього духовного задоволення. В умовах антигуманної органі­зації виробництва працю знеособлено. Разом з тим вона являє собою фактор, що знеособлює самого трудівника, який виступає додатком до знарядь виробництва, сировини та ін. Іншими словами, за таких умов відбувається взаємне знеособлення людини і праці.

Праця в умовах сучасного виробництва поки що не стала найвищою соціальною цінністю для особистості. Низьким є у ряді випадків і її соціальний престиж. Суспільство, намагаючись хоч якось підвищити соціальний статус праці, певним чином спрямовує психологію трудів­ників, звертається до їхньої професійної честі, гордості, намагається ви­користати їхню потребу у самовираження через працю. На багатьох підприємствах робітників залучають до участі в управлінні виробництвом, до роботи в гуртках підвищення якості продукції, вдосконалення трудо­вої діяльності тощо.

Перед суспільством, його спільностями із самих умов життя постає невідкладне завдання: виховати в особистості сумлінне ставлення до праці, сформувати необхідні трудові навички, прищепити почуття високої відповідальності за якість праці.

Праця — в одних країнах більшою мірою, в інших меншою — є ще відчуженою, тобто виступає як самостійна суспільна сила, що панує над робітником. Відчуження праці призводить до відчуження людини, її спо­собу життя, до стандартизації, уніфікації, до перетворення індивіда на соціального манекена, якого виставляють як певний взірець. Воно є од­нією з головних умов існування загального відчуження — цієї специфіч­ної форми вираження суспільних відносин.

В умовах відчуження людина знеособлена, позбавлена надійного середовища, у якому б вона змогла виявити свою індивідуальність, самоствердитися, реалізувати свої творчі потенції. За цих обставин спостері­гається пасивне ставлення особистості до назрілих суспільних проблем.

Праця по-різному впливає на особистість також у залежності від її видів. По різному на розвиток особистості трудівника можуть впливати фізично важка і порівняно легка, монотонна та різноманітна, кваліфіко­вана та некваліфікована праця, а також характер та рівень організації праці. А у цій сфері на виробництві ще багато серйозних недоліків. Без­ладність в організації праці, перебої у процесі виробництва, недоліки в організації матеріально-технічного постачання, невиконання суміжни­ками своїх зобов'язань, зокрема їхні хронічні неплатежі, затримка заро­бітної плати — усе це не може не діяти негативно на трудівника. Без­змістовна праця морально і психічно гнітить людину, спричиняє десоціалізацію особистості.

Особистість може найбільш повно самоствердитися, реалізувати свої позитивні потенції не у всякій, а саме у творчій праці. Творчість — це така форма людської діяльності, яка ставить за мету пошук і практичне створення нового, оригінального, унікального, кращого, прогресивні­шого, соціально- значущого. Відповідно до видів людської діяльності розрізняють і види творчості. Говорять, наприклад, про філософську, наукову, технічну, виробничу, політичну, правову, управлінську, худож­ню і т.д. творчість. Може бути поєднання окремих видів творчості. При­кладом такого поєднання є науково-технічна творчість.

Із поняттям діяльності тісно пов'язане поняття активності. З'ясуван­ня зв'язку цих понять дещо утруднюється тим, що у науці історично склалася двозначність терміну "активність".

З одного боку, активність тлумачиться наукою як більш широке, фундаментальне поняття, ніж поняття діяльності. Активність з такої точки зору може проявлятися у різноманітних формах життя як біологічних, так і соціальних організмів. У цьому випадку діяльність розглядається як специфічна, притаманна саме людині форма прояву активності, як ви­раження її активного ставлення до навколишнього світу, як до природи, так і до суспільства.

З іншого боку, в літературі співвідношення діяльності й активності часто тлумачиться по-іншому. Активність пояснюється як міра діяль­ності, ступінь її інтенсивності. Звідси поділ: "висока", "низька" активність. Цю залежність підкреслюють часто вживані терміни: "активна діяльність", "активна дія", "активна поведінка", "активна участь" і т.д. У такому випадку активність має соціальну природу, бо вона стосується діяль­ності саме людей, їхніх об'єднань, суспільства.

У подальшому викладі йтиметься про активність саме у цьому, дру­гому значенні терміну.

Суспільна активність людини може спонукатися або внутрішніми, або зовнішніми суб'єктивними регуляторами її поведінки. До внутрішніх регуляторів активної дії людини можна віднести, наприклад, її потреби, інтереси, мотиви; до зовнішніх — примусові фактори. В останньому випадку активність набуває не внутрішньо спонтанного, а конформіст­ського, пристосовницького характеру, тобто здійснюється особистістю під впливом зовнішніх обставин, під тиском групи, колективу за її вну­трішньої незгоди з ними.

Ми розглянемо перший вид активності, тобто активність, спонукувану внутрішніми регуляторами поведінки особистості, зокрема свідомістю, добровільністю. Така активність виступає формою самодіяльності людини.

Суспільну активність особистості поділяють на види. Якщо обрати підставою поділу цілі активності, то вона може бути прогресивною, корисною для суспільства або непрогресивною (наприклад, реакційною), шкідливою. Щодо сфер і "сегментів" суспільного життя, то здебільшого розрізняють трудову, виробничу, екологічну, громадсько-політичну, правову, культурну, духовну, моральну, релігійну активність та ін.

Про працю як основну, вирішальну форму діяльності вже говорило­ся. Трудова діяльність може бути і пасивною, і активною.

Зупинимося на такій формі самодіяльності особистості, як її гро­мадсько-політична активність. Вона виражає ставлення громадянина до політичної влади, системи, структури суспільства, політичних інститу­тів, установ, організацій. Громадсько-політична активність людей вияв­ляється у найрізноманітніших формах: боротьба за зміцнення або зміну політичної влади, політичні демонстрації, маніфестації, мітинги підтримки або протесту, марші, збори, політичні страйки, складання та поширення закликів, петицій, збір підписів під документами з політичними вимога­ми, участь у референдумах, у виборах до органів влади чи їхнє бойкоту­вання, використання парламентських трибун, державного апарату, му­ніципальних органів.

Протилежною політичній активності особистості є політична пасив­ність. Вона виявляється у політичній індиферентності, нігілізмі індивідів, у їхній нездатності або небажанні прилучитися до політичної культури та її цінностей, у формальному виконанні вимог та накреслень такої державної влади, яка не виражає інтересів народу.

Багато з перелічених форм політичної активності та політичної пасивності характерні для сучасної України.

У міру поглиблення демократизації суспільного життя країни одні з цих форм розвиватимуться, інші — зникатимуть, виникатимуть нові форми. Стосовно головного — змін, які відбуваються у політичному житті країни, — то тут спостерігається духовне та політичне розкріпачення народу, впровадження гласності, плюралізму думок, залучення громадян до активної участі в управлінні справами держави.

Як же відбивається участь особистості у масово-політичному житті на формуванні та розвитку її соціально значущих рис?

У процесі прогресивної громадсько-політичної діяльності відбува­ються зростання свідомості, злам застарілих стереотипів мислення та поведінки, звільнення особистості від усіляких забобонів. У ході такої діяльності формується активна позиція особистості, поглиблюється почуття обов'язку, відповідальності перед іншими громадянами. Ця діяльність формує принциповість та рішучість у політичних діях.

Активна участь у громадсько-політичній діяльності дає змогу особи­стості узгоджувати свої інтереси з інтересами держави, соціальної спільноти, до якої вона належить. Вона дає можливість учасникові виявити свої творчі нахили, розкрити і вдосконалити свої особисті якості, сприяє зростанню його самосвідомості. На основі прогресивної громадсько-по­літичної діяльності розвивається моральна культура особистості, стають більш багатими за змістом її загальнолюдські моральні якості, риси, на­приклад, обов'язок, совість, честь, гідність, формується здатність боро­тися із різного роду аморальними явищами.

За умов загрози екологічної катастрофи особливо важливого значен­ня набуває екологічна активність населення. Екологічна активність — це форма діяльності суб'єкта, відмінною ознакою якої є міра, ступінь інтенсивності цієї діяльності, спрямованої на гармонізацію взаємодії людини і природи. Суб'єктами екологічної активності виступають осо­бистість, соціальна група, держава, дане суспільство, людство в цілому.

Екологічна активність особистості спрямована як на цілі суспіль­ства, так і на її власну самореалізацію. Вона є соціальною умовою і засобом здійснення глобальних "суперзавдань" — гармонізації взаємодії людини і навколишньої природи, взаємодії особистості та суспільства. У процесі здійснення таких цілей і завдань активний вплив суспільства на природу, на середовище має узгоджуватися з його впливом на люди­ну як на біосоціальну і соціальну істоту.

Але все це поки що в ідеалі. Реальність же така, що вплив суспіль­ства на природу має здебільшого зростаючий руйнівний характер. У літе­ратурі, засобах масової інформації повідомляють про численні факти безладного, а часто і хижацького втручання людей у природні процеси, тотального забруднення середовища їхнього проживання, виснаження мінеральних ресурсів, що в принципі не можуть відтворюватися, зни­щення багатьох видів рослин, тварин, мікроорганізмів. Така виробнича активність істотно підриває здоров'я населення, об'єктивно знищує ре­сурси життєдіяльності людей, загрожує фізичною ліквідацією людства. В даній ситуації спотворено витлумачується відома теза Протагора: "Лю­дина — міра всіх речей". Людина, мовляв, є також мірою, законодавцем природи. Тому вона орієнтується на найближчі результати своєї індуст­ріальної діяльності.

Тепер, хоч і запізніло, люди отямилися. Проте небезпеки своєї антиекологічної орієнтації і діяльності у повному її обсязі людство ще не усвідомило.

Суспільство під тиском негативних фактів, а також громадської дум­ки змушене розвивати, крім виробничої, інший тип своєї активності — екологічну активність. Вживаються заходи до збереження природного середовища, виділяється більше коштів на його охорону, на відтворення деяких традиційних ресурсів, впроваджуються "екологізація" окремих

видів техніки і технологічних процесів, раціональне природокористу­вання, очищаються стічні води, вихлопні гази, насаджується ліс і т.д. Але екологічні дії ряду країн світу практично розрізнені, мало узгоджені між собою. До того ж не скрізь вони проводяться і не завжди ефективно.

Активізували свою діяльність численні екологічні організації і рухи. Проте підтримка їх державами мізерна. Вона поки що несумірна з бурхливим зростанням екологічної небезпеки.

Екологічна активність держави і відповідна активність особистості, звичайно, соціально зумовлені. Суспільні умови або сприяють розвиткові екологічної активності особистості, або гальмують його, накладають на нього певні історичні обмеження.

Серед різноманітних умов розвитку цієї форми прояву людської діяльності домінантне місце посідає загальна культура особистості, і зокрема її соціально-екологічна культура. У зв'язку з цим важливого значення набуває розуміння специфіки екологічної культури, її структури, світогляд­них основ, її зворотного впливу на формування світогляду, методологіч­них передумов її вивчення, вивчення ролі цієї культури в розвитку еко­логічної активності особистості, з'ясування процесу передачі досягнень сучасної культури новій генерації людей, освоєння їх кожним індивідом.

Формування екологічної культури грунтується на поєднанні освіти, виховання, знань і переконань. Екологічна культура включає в себе ціннісне ставлення особистості до природи, формування таких її моральних якостей, які стали б необхідними для розв'язання екологічних проблем в інтересах кожного індивіда. В екологічній культурі і відпо­відно в екологічній активності особистості мають посідати важливе місце моральні компоненти. У формуванні екологічної культури численні по­зитивні моральні норми та якості особистості розглядаються через приз­му їхньої ролі у справі охорони і удосконалення навколишнього середо­вища, гармонізації взаємовідношення людини і природи.

Формування екологічної свідомості спрямоване також на подолання негативних моральних якостей людини, наприклад, егоїстичного, утилітарного, споживацького, неекономного підходів до використання при­родних ресурсів. Воно спрямоване і проти безгосподарності, марнотрат­ства, що завдають відчутної шкоди навколишньому середовищу.

Об'єктами формування екологічної свідомості мають стати всі верст­ви населення, кожний індивід — будь то малолітня дитина чи людина вельми похилого віку. Таке формування лише тоді дасть очікуваний ефект, коли воно стане тотальним. Екологічна культура покликана спонукати особистість до конкретної практичної дії — збереження і поліпшення стану навколишнього середовища. Однією з форм такої дії і є розвиток екологічної активності населення.

Екологічна активність особистості покликана здійснюватися у тісно­му зв'язку з іншими видами суспільної активності, зокрема трудовою. Творча праця особистості виступає в такому разі практичною основою високорезультативної її екологічної активності.

Розвиток екологічної активності особистості здійснює гуманістичну функцію. Гуманізм цього суспільного процесу виявляється, зокрема, у формуванні таких інтегративних соціокультурних якостей особистості, як самоудосконалення, самоствердження, самореалізація. Існує і зво­ротний зв'язок. Культивування таких якостей особистості сприяє роз­виткові її екологічної активності.

Суспільство активно впливає на процеси формування і розвитку особис­тості також з допомогою своєї виховної діяльності. Виховання — це про­цес підготовки людей до того, щоб вони могли виконувати необхідну, корисну діяльність. Це найбільш загальна його характеристика, яка буде доповнена у подальшому нашому викладі.

У ролі вихователя виступають найрізноманітніші суб'єкти: суспільство, держава, нація, суспільна група, політична партія, громадська організа­ція, трудовий чи військовий колектив, церква, школа, група однодумців, сім'я і т.д. Суб'єктом виховання може бути також окремо взятий індивід, який справляє свій вплив на інших індивідів (член сім'ї, колективу, ке­рівник організації, військовий командир, учитель, священнослужитель, проповідник, пропагандист, агітатор, друг, товариш, компаньйон, вата­жок, вождь і т.д.).

Відповідно бувають різними й об'єкти виховання (виховувані). Вони різняться за віком, статтю, національністю, соціальним станом, освітою, професією, фахом, індивідуальними схильностями, звичками тощо. І до та­ких особливостей різних груп людей суспільство прагне пристосувати свою систему виховання, її форми, методи, засоби. Але суспільство намагається охопити своїм ідеологічним, виховним впливом всі верстви населення.

Специфічною і разом з тим дуже важливою формою виховання є самовиховання особистості. Тут суб'єктом і об'єктом виховання виступає одна і та ж людина. У даному разі особистість свідомо прагне виробити певні людські, зокрема моральні, вольові і фізичні якості. Самовихован­ня, як правило, здійснюється паралельно з такими процесами як само­аналіз, самоспостереження, самооцінка, самоосвіта. Одне слово — ра­зом з процесом самоудосконалення особистості.

Коли у ролі суб'єкта виховної діяльності виступає суспільство, то такий вид виховання називають суспільним. Суспільне виховання є аб­солютно необхідним засобом у самозбереженні і розвитку людства, його цивілізації, матеріальної та духовної культури. Тому кожне суспільство створює і удосконалює свою систему виховання.

Система виховання включає в себе його цілі. Найбільш загальна, так би мовити, інтегративна мета виховної діяльності суспільства полягає у тому, щоб передати новому поколінню людей соціальний і духовний досвід, підготувати підростаюче покоління до продуктивної праці та інших видів суспільної діяльності.

По відношенню до особистості ця мета полягає у тому, щоб сформу­вати у неї соціально значущі риси, про які говорилося на початку цього

розділу. Таке формування здійснюється шляхом спадкового засвоєння особистістю минулого досвіду, наступного активного та свідомого вико­нання певних суспільних функцій у багатоманітних сферах виробницт­ва, духовної культури, спілкування.

Якщо виховання ставить за мету формування позитивних соціально значущих рис особистості, то воно є гуманістичним, прогресивно спрямо­ваним. Гуманістичне виховання прагне сформувати таку людину, яка була б високорозвиненою у духовно-культурному та фізичному відношеннях.

Окрім загальної мсти виховання, є й інші, більш вузькі, конкретні цілі, що ставляться як суспільством у цілому, так і соціальними групами та окремими індивідами. Всі ці цілі так чи інакше взаємодіють між собою.

Різні держави, соціальні групи та індивіди у залежності від своїх інте­ресів та конкретних життєвих обставин можуть у своїй виховній діяль­ності ставити як спільні для них, так і спої конкретні цілі. Створюється справжнє плетиво найрізноманітніших цілей виховання, що посилюють або взаємопослаблюють, взаємонейтралізують одна одну. І сумарна дія реалізації цих різнопланових цілей часто буває несподіваною. Адже впли­ви, яких індивід зазнає, наприклад, з боку держави, трудового колекти­ву, сім'ї, компаньйона по відпочинку, можуть бути різновекторними, тобто здійснюватися у різних напрямках.

Система суспільного виховання включає у себе сукупність його взає­мопов'язаних видів, які розрізняються за багатьма ознаками. Серед най­важливіших — такі види діяльності людей: трудова, економічна, еколо­гічна, правова, моральна, естетична, релігійна, фізична та інша діяль­ність і відповідно виховання. За іншими ознаками виділяються, напри­клад, сімейне, шкільне, військове виховання. У даному разі за типом суб'єкта виховання.

Окремий вид виховання може бути, так би мовити, складовою бага­тьох інших видів виховної діяльності. Так, патріотичне виховання здійснюється, зокрема, через трудове, правове, моральне, естетичне, ху­дожнє й інші види виховання. Другий приклад. Формування у людини працелюбності здійснюється як у процесі трудового, так і у процесі мо­рального, естетичного й інших видів виховання. Іронічна вимога "Бери лопату і виховуйся" образно вказує на недопустимість однобічного, вуль­гарного підходу до проблем трудового виховання. Формування сумлін­ного, творчого ставлення до праці здійснюється комплексно через всі види і засоби виховної діяльності суспільства, соціальної групи, школи, сім'ї, індивіда й інших її суб'єктів.

Різноманітні державні, приватні та громадські організації виконують ряд функцій, у тому числі і виховну. У їхній власності або розпоря­дженні можуть бути виробництво і розповсюдження газет, журналів, книг, реклами, а також радіостанції, телестудії, театри, кінотеатри, культурно-просвітницькі установи тощо. Доволі часто всі ці засоби впливу на лю­дину використовуються для маніпулювання свідомістю і діями широких мас населення.

Реалізуючи свої інтереси і цілі, суб'єкти виховання з допомогою ма­теріальних, духовних та організаційних засобів впливу на людину діють на її свідомість, підсвідомість і почуття. Цим самим вони формують в особистості певний світогляд, знання, моральні, психічні та інші якості.

Виховний вплив на людину — більшою чи меншою мірою — справ­ляють усі матеріальні і духовні процеси, що відбуваються у житті.

Такий вплив здійснює, зокрема, навчання. Воно переслідує такі цілі: сформувати в особистості певний світогляд, знання, уміння та навички, сприяти її загальному, всебічному розвиткові і т.д. Разом з тим, кожна з цих навчальних цілей несе на собі виховне навантаження. Навчання слу­жить не тільки інтелектуальному, а й моральному, вольовому, емоціо­нальному розвиткові особи. Тому так важливо насичувати навчальний процес виховними елементами.

Світогляд, знання, почуття, моральні установки та життєвий досвід особистості с тим грунтом, на якому вона виробляє свої переконання. Наявність у людини тих чи інших переконань свідчить, що вона впевне­на у своїй правоті, свідомо обрала свій життєвий шлях, розуміє суть та наслідки своєї діяльності, поведінки та вчинків.

Переконання особистості сприяють виконанню вимог, обраних нею суспільних та моральних ідеалів і норм, зміцнюють віру в життєвість та дієвість вироблених принципів своєї діяльності. Вони розвивають у осо­бистості необхідні для життя вольові якості, наприклад, рішучість, напо­легливість у досягненні поставленої мети, в подоланні перешкод, здатність мобілізуватися для виконання важливого завдання.

Зрозуміло, що переконання можуть відрізнятися одні від одних своєю глибиною. В однієї людини вони більш глибокі, у іншої є менш глибоки­ми. Одні переконання можуть бути правильними, інші — хибними. Пе­реконання розрізняються також за їхнім моральним спрямуванням. Одні переконання можуть спричиняти моральні, інші — аморальні вчинки.

Читайте також:

1. IV. На четвертому етапі, виходячи із позиції кожної СОБ на матриці АДЛ, вибирають для неї відповідну стратегію.
2. IV. Питання самоконтролю.
3. V. Питання для самоконтолю
4. V. Питання туристично-спортивної діяльності
5. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
6. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
7. Адвокатська діяльність
8. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу, прояви гіпер- та гіпофункцій.
9. Актове діловодство. Діяльність судів. Ведення актових книг
10. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
11. Альтернативні уявлення щодо макроекономічного регулювання: теорії раціональних сподівань та економіка пропозиції. Крива Лафера.
12. Аналіз обсягу пропозиції і реалізації послуг туристського підприємства

Переглядів: 1204