Конституція 1949 р.

Конституцію (Основний закон) Німеччини, як уже йшлося вище, було прийнято 1949 р. У цьому документі, що починається короткою преамбулою і розділом про основні права громадян, детально регулюються питання взаємовідносин федерації і всіх 16 земель – суб'єктів федерації, а також визначається система органів влади, управління і правосуддя. У сфері законодавства вирішальна роль належить федерації, а землі вирішують питання освіти і культури, діяльності місцевих органів влади, управління, поліції. Згідно зі ст. 73 Основного закону федерація має виключну компетенцію з найважливіших питань, зокрема у сфері зовнішніх відносин, оборони, грошового обігу, громадянства, взаємодії федерації і земель. У ст. 74 визначено конкуруючу компетенцію федерації і земель, водночас питання, що належать до виключної компетенції земель, в Основному законі юридично не зафіксовані.

Конституція 1949 р. визначила Німеччину як демократичну і соціальну федеральну державу (ч. 1 ст. 20 Конституції).

Свій перший розділ Конституція 1949 р. присвячує правам людини, визнаючи тим самим їх пріоритет перед усіма іншими положеннями. Цей розділ більше, ніж інші, несе на собі навантаження щодо заперечення порядків "Третього рейху", проголошуючи "непорушність людської гідності", "недоторканність" і "невідчужуваність" прав людини (ст. 1), серед яких право на життя і особисту недоторканність, рівність усіх перед законом. Тут прямо звучить засудження минулого, коли фізично знищувалися тисячі "расово неповноцінних" і "нежиттєздатних" німців, проводилася примусова стерилізація тощо. Серед інших прав, не так детально представлених в Основному законі, як у Веймарській конституції 1919 p., – свобода віросповідання і совісті (ст. 4), свобода висловлювання думок, зборів (ст. 8), союзів і товариств, у тому числі "для охорони і поліпшення умов праці й економічних умов" (ст. 9), свобода пересування (ст. 11), вибору професії (ст. 12), таємниця листування (ст. 10), недоторканність житла (ст. 13), основні права у сфері правосуддя, наприклад на "законного суддю" та ін. У цьому переліку особливе місце займає право на петиції (скарги) до органів державної влади окремих осіб і їх об'єднань, які розглядаються у ФРН не лише як гарантія захисту прав людини, а і як одна з форм безпосереднього впливу громадян на процеси прийняття політичних і правових рішень.

Перелік цих прав доповнюється гарантіями, закріпленими в самій Конституції або в поточному законодавстві. Так, надання свободи совісті супроводжується правом на відмову від військової служби, якщо остання суперечить совісті, відповідно до якого в 1973 р. було прийнято Закон про цивільну службу для осіб, що відмовляються від військової служби. Стаття 5 Конституції про свободу думок супроводжується положенням про свободу інформації, що є основою формування громадської думки, а також про заборону цензури. Відповідно до Закону 1975 р. (пункт "с" ст. 45 Основного закону) був створений спеціальний Комітет з петицій, який може заслуховувати подавців скарг, запитувати відповідну інформацію, маючи доступ до всіх установ, та ін. У бундестагу щомісячно заслуховують доповіді про розглянуті Комітетом петиції.

Захисту соціальних прав в Основному законі не було відведено значного місця, повніше він закріплений у конституціях окремих земель, збагачений судовою практикою, зокрема Федерального конституційного суду (ФКС), і безпосередньо чинними у ФРН міжнародними нормами про права людини. Наприклад, закріплене в Конституції право на життя і особисту гідність трактується ФКС як визнання того, що держава в будь-якому разі повинна гарантувати кожній людині необхідний мінімум матеріального добробуту для гідного життя.

Соціальні права закріплюються і самим фактом проголошення ФРН соціальною державою. У цьому контексті трактується і право власності, що повторює відповідні положення Веймарської конституції: "Власність зобов'язує. Володіння нею є служіння загальному благу", а також положення Основного закону про можливість держави на підставі закону примусово відчужувати власність, зокрема усуспільнювати землі, суспільні ресурси і засоби виробництва "для загального блага" (ст. 15). У розділі II Основного закону (ст. 20) дається загальне визначення держави ФРН як демократичної, соціальної і федеральної. Разом із демократичними правами і свободами до основоположних конституційних принципів віднесено народний суверенітет і реалізацію на практиці доктрини поділу влади або здійснення влади народу через "спеціальні органи законодавчої, виконавчої влади і правосуддя" (ч. 2 ст. 20). Розмежувавши органи трьох гілок влади, Основний закон забороняв поєднання їх функцій, втручання в справи одна одної тощо. Принцип невтручання особливо суворо дотримується щодо органів правосуддя.

Демократичний характер держави ФРН розглядається Основним законом в єдності з його соціальним і правовим змістом. Соціальна держава розуміється при цьому як держава, що здійснює політику соціальної справедливості, ослаблення соціальної нерівності, захищаючи соціально-економічні права громадян у тому розумінні, як їх проголошено у Загальній декларації прав людини: "Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримання свого здоров'я і добробуту, а також своєї сім'ї, і право на забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності".

Можливість здійснення цих прав, що здавалася недосяжним післявоєнним ідеалом, забезпечується нині у ФРН високим рівнем економічного розвитку, який дає змогу 50 % бюджету країни витрачати на стимулювання економіки та соціальне забезпечення, підвищення життєвого рівня своїх громадян.

Основи правової системи ФРН було закладено після об'єднання 1867 р. кількох держав під верховенством Пруссїї в Північнонімецький союз, що став потім у 1871 р. Німецькою імперією. Багато з кодексів та інших законів, прийнятих у 1867-1918 pp., продовжує діяти у ФРН – з урахуванням змін і доповнень, внесених у них за часів буржуазно-демократичної Веймарської республіки (1919–1983 pp.) і після утворення в 1949 р. Федеративної Республіки Німеччини. Зберігають силу і деякі із законодавчих актів періоду нацистської диктатури (1в83–1945 pp.), оскільки їх не було скасовано ні відповідними ухвалами Союзної контрольної ради, якій належала вся повнота влади в Німеччині в 1945–1949 pp., ні законодавчими органами або органами конституційного нагляду ФРН.

Разом з нормативно-правовими актами важливими джерелами права в Німеччині визнаються ухвали федерального уряду, міністрів або урядів земель, які, проте, можуть видаватися лише на підставі закону. Таким чином, іншим підзаконним актам відведена значно менша роль. Судова практика традиційно не визнається джерелом права.

Разом із тим нині рішення Федерального конституційного суду та інших вищих судових установ можуть розглядатись як джерело права. Цю роль присуду вони відіграють у разі застосування права і у випадках прогалин у законодавстві або його неточності.

У1958–1963 pp. було опубліковано "Зібрання федерального права" – досить об'ємний збірник чинного законодавства ФРН, під час підготовки якого систематизовано нормативно-правові акти за дев'ятьма галузями права, що визнаються "головними". До таких галузей у Німеччині прийнято відносити державне і конституційне право, управління, правосуддя, цивільне і кримінальне право, оборону, фінанси, господарське право, трудове право, соціальне забезпечення, забезпечення жертв війни, зв'язок, шляхи сполучення.

В Основному законі, як уже наголошувалося, соціальну і правову характеристики держави ФРН суміщено, основоположний принцип правової держави проголошено в ст. 20: "Законодавство зв'язане конституційним ладом, виконавча влада і правосуддя – законом і правом". Цей принцип деталізується багатьма статтями Конституції, зокрема розділу IX "Правосуддя".

Закріплення принципів федералізму спрямоване в Німеччині на те, щоб нейтралізувати негативні наслідки приходу до влади на рівні федерації або в конкретній землі радикальної партії будь-якого забарвлення, не дати прийняти деструктивні або антидемократичні рішення. Спроби такого роду партії провести "перетворення", що відповідають її політичним установкам, у межах усієї країни можуть бути зупинені і скориговані таким федеральним конституційним інститутом, як двопалатний парламент країни. Земельні уряди на основі своїх конституцій також мають у своєму розпорядженні дієві правові важелі, що дають можливість запобігти радикалізації політики окремих земель.

Досвід федералізму у ФРН показує, що питання поділу політичної влади, взаємовідносин між федерацією і землями, зняття суперечностей між різними державними інститутами можуть вирішуватися суто конституційно-правовими методами врегулювання. Ефективна взаємодія федерації і земель забезпечує цілісність країни і стабільність у суспільстві, оберігає конституційно-демократичний лад від рецидивів тоталітарного минулого, гарантує виборцю на федеральному, земельному і комунальному рівнях право на активну участь у процесі прийняття державних рішень на благо окремого громадянина і всього суспільства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Загальні відомості про країну.	\|	Законодавчий процес.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.