Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Північна війна та її наслідки для України

Державний устрій та суспільний лад на українських землях у 2-й половині ХVІІ – на початку ХVІІІ ст.

У ході кровопролитних війн 2-ої половини ХVІІ ст. Україна поступово розділилася на окремі регіони, які опинилися під зверхністю, або входили до складу різних держав і мали неоднакові умови розвитку. Закарпаття разам з Трансільванією, до складу якої входило, відійшло Австрії, Північна Буковина, як частина Молдови, залишилася у васальній залежності від турецького султана, Правобережжя з 1686 р. та Східна Галичина належали Польщі, а Гетьманщина, Слобожанщина та Запоріжжя визнавали зверхність російського царя.

Надзвичайно складна політична ситуація в Україні та за її межами не сприяли збереженню національної держави, будівництво якої почалося в роки Визвольної війни. В силу різких причин найкращі умови для подальшого розвитку державотворчих традицій склалися на Лівобережній Україні, яка відокремилася у самостійний регіон у 60-ті роки. Офіційно він називався Малоросією, а неофіційно – Гетьманщиною. Він обіймав територію сучасних Полтавської, Чернігівської, західну частину Сумської та Харківської, східну частину Київської та Черкаської областей.

Взаємини між Гетьманщиною та Московським царством від початку будувалися на правовому ґрунті, за принципом васальної залежності. Вперше політичний статус України був закріплений «Березневими статтями» 1654 р. З обранням кожного наступного гетьмана* укладалися й затверджувалися царем чергові статті: Переяславські 1659 р., Московські 1665 р., Глухівські 1669 р., Конотопські 1672 р., Коломацькі 1687 р. Цар як сюзерен вважався володарем Лівобережжя. Однак, московських владних структур на Україні не існувало. Царські воєводи, що сиділи з залогами (загальна чисельність військових поступово зменшилась з 12 тис. до 1,9 тис.) у великих українських містах, владних функцій не мали і виконували лише роль спостерігачів. Установою, що підтримувала зв’язок між царем і Гетьманщиною, був розташований в Москві Малоросійський приказ. Створений, у 1663 р., він діяв як підвідділ Посольського приказу до ліквідації приказної системи у 1718 р. Малоросійський приказ займався консульськими справами, збиранням та передачею інформації, доглядом і забезпеченням російських залог. Україна ж мала у Москві свого представника для передачі скарг.

Гетьманщина мала фіксовані кордони, у межах яких здійснювалася широка внутрішня автономія. На чолі її стояв гетьман, який обирався на невизначений термін радою** та затверджувався царем. Йому належала вища законодавча, виконавча та судова влада. Крім того, він був головнокомандувачем Війська Запорозького (лівобережних полків). Влада гетьмана не поширювалася на інші українські регіони. З 60-х років він не мав права вступати у зносини з іншими країнами.

Безпосереднє управління країною гетьман здійснював за допомогою уряду генеральних старшин, який складався із генерального писаря (певний аналог сучасного міністра закордонних справ), з генерального обозного, що виконував функції військового міністру, двох генеральних суддів, генерального осавула без чітко визначених повноважень, генерального бунчужного, який в урочистих випадках тримав військовий бунчук, генерального хорунжого – прапороносця та генерального підскарбія – відповідального за поповнення військової скарбниці. Крім основних обов'язків генеральні старшини виконували й інші доручення гетьмана. Вони обиралися радою, або призначалися гетьманом. За службу отримували платню та землю у тимчасове користування – «рангові маєтності».

Гетьманщина мала традиційний козацький воєнно-адміністративний устрій. З часів Брюховецького територія її поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський. На території кожного полку проживали козаки, приписані до однойменного військового підрозділу. Цивільна та військова влада в полку належала полковнику, яку він здійснював за допомогою полкової старшини – писаря, обозного, судді, осавула, хорунжого. Полки поділялися на сотні – від 10 до 20 у кожному. Сотню очолював сотник зі старшиною: писарем, обозним, осавулом та хорунжим. Полкова та сотенна старшина обиралася на відповідній раді, або призначалася гетьманом. Козаки одного села становили курінь і підпорядковувалися курінному отаману.

Судочинство в українській державі здійснювали на підставі традиційного права, Литовських статутів та магдебургського права. Проводила Гетьманщина і власну фінансову політику, оскільки потрібні були кошти на утримання війська та державного апарату. Скарбниця поповнювалася за рахунок збирання мита на кордонах, надходжень від оренди на виробництво і продаж горілки та податки на різні промисли. Поступово відновлювалися податки та повинності, якими обкладалися селяни та міщани. Правда, вони були незначними й необтяжливими у порівнянні з польською добою, тому великого прибутку не давали.

У ході Визвольної війни народилася, а в наступні роки закріпилася нова соціально-класова структура населення. Одним із важливих наслідків війни було знищення класу великих землевласників, а з ним і цілої соціальної верстви панів-магнатів. Клас феодалів залишився, але складався тепер з дрібних і середніх землевласників. До них відносилася православна шляхта, що примкнула до Хмельницького й покозачилася та козацька старшина й бунчукові товариші*, що поступово відокремлювалися від загальної козацької маси. Вони залишали за собою старі землі й видобували нові: купували та одержували за службу на прокорм. Останні мали повертатися державі, але здебільшого закріплювалися у спадкову власність.

Окрему соціальну верству становило козацтво – вільний військовий стан. Козаки мали право обирати гетьмана й старшину, володіти землею. Вони не сплачували податки й не несли повинностей. Основним їхнім обов’язком була військова служба за власний кошт. «Березневі статті» визначали чисельність реєстру в 60 тисяч. Пізніше він зменшився до 30 тисяч. Спочатку реєстр не складався й перехід до козацького стану був вільний, але поступово ускладнювався. За Многогрішного практика самовільного переходу в козацтво була припинена за допомогою компанійців.

Більшість населення країни становили селяни (посполиті). Звільнившись від кріпацтва під час Хмельниччини, більшість селян до кінця ХVІІ ст. залишалася особисто вільними. Вони сплачували податки й виконували різноманітні повинності на користь держави та козацької старшини. Причому, феодальна рента (існувала в усіх формах – відробіткова, натуральна, грошова) поступово збільшувалася.

Понад половини населення Лівобережної України проживала у містах і належала до міщанського стану. Міщани несли основний тягар державних податків. Кілька великих міст мало магдебургське право, підтверджене царем. Вони жили осібним життям. Усі інші міста відрізнялися від звичайних сіл лише наявністю укріплень. Тут проживало чимало козаків, які мали більше прав, ніж міщани. Фактично, козацтво заступило місце, звільнене шляхтою. Влада у містах належала козацьким отаманам, яким підпорядковувалися органи місцевого самоврядування

Протягом 2-ої половини ХVІІ ст. неухильно зростало церковне землеволодіння. Православне духовенство ставало все більш численним і заможним станом. Воно мало державну підтримку та широкі привілеї. Київська митрополія була підпорядкована московському патріарху.

Власний правовий статус і внутрішній устрій мало Запоріжжя. Звільнившись разом з усією Україною з під польської влади, цей регіон за умовами Андрусівського перемир’я, 1667 р. опинилося під зверхністю двох держав – Польщі та Московії. А за «Трактатом про вічний мир» 1686 р. Річ Посполита зреклася прав на нього. Однак, від початку, формально визнаючи владу царя й отримуючи від нього гроші та подарунки, запорожці фактично і у внутрішніх, і у зовнішніх справах здебільшого проводило власну політику. Стосунки між Москвою та Січчю здійснювалися через посольства, які споряджувалися у разі необхідності. Часто посередником виступав гетьман. Але ніхто не мав реальної влади над Запоріжжям. Характер взаємин з гетьманом і царем найбільше відповідав принципу васальної залежності. Намагання ж останніх прибрати цей регіон до рук (кожен із свого боку і своїми засобами) приводило дише до зростання напруги між ними. Проте, якщо в антигетьманських повстаннях запорожці завжди брали участь, то на відкритий виступ проти царя (принаймні в останню чверть століття) не наважувалися навіть тоді, коли на Запоріжжі були поставлені три російських фортеці у 1688, 1689, 1701 роках.

Центром регіону була Чортомлицька січ (1652–1709). Тут розташовувалися адміністративні, господарські та житлові споруди і церква. тут же проживала частина козаків. Інші жили у слободах і хуторах-зимовниках у степу.

Запорізьке товариство жило й управлялося за давньою демократичною традицією. Всі найважливіші питання воно вирішувало колективно, на козацькій раді. Рада збиралася 1 січня, 1 жовтня, на 2-й чи 3-й день Великодня, а також будь-коли за бажанням товариства. Тут щорічно обиралося військове керівництво, обговорювалися питання війни та миру, готувалися воєнні походи розглядали деякі справи та ін.

Кількість керівних посад на Запоріжжі у різні часи за джерелами коливалася від 49 до І49. Основними вважалися посади військового судді, військового писаря та військового осавула. Вищу воєнну, адміністративну, судову та духовну владу на Січі поєднував у своїх руках кошовий отаман. У воєнні часи його влада була необмеженою, а у мирні він повинен був серйозно рахуватися з радою. А оскільки настрої запоріжців були мінливі, то кошові, як правило, надовго не затримувалися на своїх посадах. Найвидатнішим кошовим отаманом другої половини ХVІІ ст. був Іван Сірко, що народився й мав родину у слободі Мерефа на Харківщині. Протягом 15 років з перервами він очолював низове товариство, намагаючись зберегти політичну незалежність регіону від Москви, Польщі, Туреччини та Криму. Але подолати тенденцію подальшого зростання залежності від Московської держави не зміг.

Військо Запорізьке Низове поділялося на 38 куренів. Кожен з них уявляв собою самостійний військовий підрозділ з різною кількістю козаків і очолювався курінним отаманом. Приписані до певного куреня козаки, коли були на Січі, проживали у великій довгій казармі, яка також називалася куренем, та вели спільне господарство.

Господарська діяльність регіону розвивалася на традиційному ґрунті. Основний прибуток давала військова здобич. Як і на початку існування Січі, козаки здебільшого займалися рибальством, полюванням, бджільництвом та випасанням коней і волів. Постійна зовнішня загроза обмежувала можливості розвитку землеробства. Сільськогосподарська продукція, вирощена в зимовниках та слободах, не забезпечувала потреб запорожців. На Січі проживали різноманітні ремісники, які за гроші продавали свою продукції. Але широкого розвитку ремісництво тут не набуло. Важливу роль в економіці Запоріжжя відігравала торгівля. Незважаючи на постійні війни, козаки активно торгували з усіма сусідами – Гетьманщиною, Слобожанщиною, Московією, Польщею, Туреччиною, Кримом, Молдовою та іншими країнами. Головними експортними товарами були риба, м’ясо, шкіри, коні, воли, мед та ін. Купували сіль, хліб, тканини, зброю та різну промислову продукцію.

Низове товариство завжди було розшарованим на бідних і багатих. Існуючі між ними суперечності періодично виливалися у сутички. Але серйозних підстав для тривалого протистояння соціальних груп не було. Усі козаки мали рівні права й можливості для підвищення свого добробуту та суспільного статусу.

У другій половині ХVІІ ст. на історичній арені з’явився новий регіон – Слобідська Україна. Він сформувався на території Дикого поля* вздовж кордону Московського царства. Це сучасна Харківська, східна частина Сумської, північні частини Донецької, Луганської та частини Бєлгородської, Курської й Воронезької областей. На межі ХVІ–ХVІІ ст. почалася колонізація цих земель. Першими тут з’явилися поодинокі монастирі, та фортеці, а потім –широкі народні маси. Провідну роль у заселенні Дикого поля відіграли українці.

У 1638 р. після поразки на Правобережжі козацько-селянського повстання, один із його керівників Яцько Остряниця (Острянин) привів на Чугуївське городище великий загін козаків і побудував фортецю. А після поразки у битві під Берестечком, цар дозволив козакам вільно селитися в степу на південь від Бєлгородської укріпленої лінії. І сюди хлинув потік переселенців, який не усихав до кінця 70-х років. Рятуючись від нескінченних війн тисячі українських правобережних селян, міщан, козаків змушені були кидати свої домівки й облаштовуватися на вільних землях Дикого поля, що знаходилися під юрисдикцією царя. Прибували сюди і лівобережні українці, і росіяни – служилі люди та кріпаки-втікачі. Вони будували фортеці для захисту від татар, засновували міста, села, хутори та слободи**, від чого й пішла назва Слобідської України.

Московська влада всіляко сприяла залюднюванню краю. На перших порах колоністам надавалися не тільки різноманітні пільги, а й безпосередня допомога продуктами та зброєю. Тому не зважаючи на важкі умови прикордонного життя і служби, населення тут швидко зростало. Якщо у 1657 р. у 64 населених пунктах проживало близько 100 тисяч чоловік, то через неповних 30 років кількість міст і сіл досягла 232, а населення – майже 250 тисяч. Харків було засновано на початку 50-х років українськими переселенцями. Протягом 1656–1659 рр. вони під керівництвом воєводи В. Селіфонтова побудували фортецю. Місто швидко розросталося і невдовзі перетворилося на культурно-політичний центр регіону.

Більшу частину населення Слобожанщини становили українці. Вони принесли сюди козацький військово-адміністративний устрій, національні традиції, культуру, мову. Тут встановився такий саме суспільний лад, як і на Гетьманщині.

В адміністративному плані регіон поділявся на 5 полків-округів: Харківський, Сумський, Охтирський, Острогозький та Ізюмський, на території яких проживали козаки, що були приписані до однойменних військових підрозділів. Усіма справами в полку відали полковник та полкова старшина – писар, суддя, обозний та хорунжий. Слобідські полки не мали свого гетьмана і не підкорялися лівобережному гетьману. Вони підпорядковувалися бєлгородському воєводі, а через нього спочатку Розрядному приказу в Москві, а з 1588 р. – Посольському приказу. В значних містах сиділи царські воєводи, які формально не мали владних повноважень і займалися питаннями оборони краю.

Основною галуззю економіки Слобідської України було сільське господарство. Не зважаючи на постійну зовнішню небезпеку з боку татар, населення займалося землеробством і скотарством. Розвивалися також ремесла, промисли та торгівля.

Населення Слобожанщини поділялося на три стани: козацтво, селянство та міщанство. Протягом ХVІІ ст. чіткої межі між станами не було й переселенці могли записуватися до будь-якого стану. Але на практиці складалося так, що більш заможні писалися у козаки, а менш заможні – у селяни та міщани. Специфікою новоколонізованого краю була відсутність шляхти та шляхетського землеволодіння. З часом це місце заступила козацька старшина й російські поміщики. Але спочатку всі користувалися правом вільної займанщини земель. Кожний брав стільки землі, скільки міг обробити. Селяни й міщани сплачували податки й виконували повинності, які мали тенденцію до збільшення. Однак, кріпацтва у ХVІІ ст. на Слобожанщині майже не було.

У результаті тривалих і спустошливих війн ХVІІ ст. Правобережна Україна на початку 80-х років знов повернулася під владу Речі Посполитої. У 1686 р. від претензій на цей регіон остаточно відмовилася Росія, а у 1699 р. – Туреччина. Утім, полякам дістався не квітучий край, а поросла бур’яном, покинута людьми земля. Таким він і повинен був залишатися за умовами Вічного миру. Однак, Польща потребувала постійного захисту південних кордонів. З цією метою у 1684 р. король Ян Собеський видав універсал про відновлення колишніх козацьких поселень з традиційними правами й привілеями. Гетьманом правобережного козацтва було призначено Андрія Могилу (1684–1689). Поступово край відроджувався. Важливу роль у його заселенні та організації суспільного життя відіграли козацькі полковники Самусь, А. Абазін, С. Палій. Вони очолили також боротьбу з турками й татарами.

Спочатку козаки були повними господарями на своїй землі. Невдовзі сюди почала повертатися шляхта. Вона намагалася поновити свою власність і кріпацтво. Було відновлено польський адміністративно-політичний устрій та національний гніт. У 1696 р. сейм прийняв постанову про запровадження у судових та адміністративних установах Правобережжя польської, а у Галичині та на Поділлі – латинської мови.

Українсько-польське протистояння зростало. У 1699 р. після підписання миру з Портою, сейм вирішив скасувати козаччину в межах своєї держави. Проте полковники не погодилися розпустити полки і здати фортеці. А надісланий для застосування сили 4-тисячний загін був розбитий С. Палієм. Це означало відкритий розрив з Польщею. Козацьке повстання охопило більшу частину Правобережжя. Воно тривало до 1704 р., коли на допомогу полякам цар надіслав лівобережні полки, на чолі з гетьманом. Присутність І. Мазепи на правому березі Дніпра створила умови для його приєднання до Гетьманщини – прагнення до цього було в українців обох держав. Але на той час українські національні інтереси не співпали з російськими – в умовах війни зі шведами Петру І важливіше було зберегти союзницькі відносини з Річчю Посполитою, аніж придбати нові території.

Із західноукраїнських земель найбільшим регіоном була Східна Галичина, яка з ХІV ст. до 1772 р. мала статус звичайної польської провінції. Вона поділялася на Руське та Белзьке воєводства й далі на повіти. На чолі усіх адміністративних одиниць стояла шляхта. Край розвивався у руслі єдиного для всієї країни політичного та соціально-економічного процесу і був сильно полонізований. Проте, мав розгалужені зв’язки з Правобережною Україною та зберігав деякі національні відмінності.

Галицьке суспільство з кінця ХVП ст. жило за польськими законами. Українська мова й православна церква були витіснені із суспільного життя. Місце православної зайняла греко-католицька церква. Поступово вона здобула визнання як своя, національна – у 1706 р. унію визнало львівське братство. Однак, уніатська церква так і не зрівнялася у правах з католицькою. Протиріччя між ними зростали.

У подібному ж становищі перебувала Північна Буковина, яка з середини ХІV ст. до 1774 р. жила під владою молдавських господарів, що у свою чергу були васалами турецького султана. Культурно-політична сфера суспільного життя тут була повністю румунізована.

Закарпаття (або Угорська, чи Підкарпатська Русь) ще з часів Київської Русі знаходилася під владою угорських князів. У 1699 р. Карловецький міжнародний конгрес передав Трансільванію, до складу якої входило Закарпаття, Австрії. Але зміна державної приналежності не змінила культурно-політичних впливів – вони залишилися мадярськими. Закарпатське селянство та міщанство довго зберігало вірність православ’ю, однак, з переходом під австрійську владу, визнало таки унію. Тільки Мармароська округа трималася православної віри, спираючись на сусідню Молдавію.

Для всіх західноукраїнських земель був характерний низький рівень економічного розвитку. Земля тут належала здебільшого іноземцям, або денаціоналізованим українським феодалам. Селянство майже все було закріпаченим. Мануфактурне виробництво і торгівля розвивалися слабо через різні політичні та економічні обмеження міст, а внутрішній ринок залишався вузьким.

Підводячи підсумок, підкреслимо, що українські землі у другій половині ХVІІ ст. – на початку ХVШ ст. були розділеними між різними державами й мали різний політичний статус. Не зважаючи на численні війни і породжені ними проблеми, найкращі умови для подальшого політичного й соціально-економічного розвитку склалися на Гетьманщині. Залежність її від царя в цей період була необтяжливою й не суперечила розквіту самобутньої національної державності, що відбувався на власному економічному ґрунті. Обмеження самостійності стосувалося головним чином міжнародної діяльності та кадрової політики, яка повинна була узгоджуватися з царем.

Колиска української державності початкового періоду нової історії – Запоріжжя протягом півстоліття після Хмельниччини зберігало й розвивало надалі традиції козацької держави. Воно також визнавало владу царя, але у тих межах, у яких йому було вигідно. На відміну від інших регіонів, створені тут державні інститути були глибоко демократичними як за формою, так і за змістом. Однак, економічна основа козацької республіки була хибна: воєнна здобич і торгівля. Продуктивні ж галузі економіки були надзвичайно слаборозвинені.

Слобідська Україна, як новоколонізований регіон, фактично входив до складу Московського царства. Разом з тим, він мав широку внутрішню автономію та козацький лад, типовий для більшості українських земель того часу. Під кінець століття тут склалися сприятливі умови для розвитку сільського господарства, промислів, ремісництва, торгівлі.

Найбільш потерпіла від війн Правобережна Україна, що так і залишилася за Польщею. В останнє 20-ліття ХVІІ ст. тут було відновлено козацький устрій. Але, як тільки зникла зовнішня небезпека й відродилося життя у краї поляки ліквідували козацтво з його воєнно-адміністративними структурами, справедливо вбачаючи у них загрозу власній державності.

Західноукраїнські землі – Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття входили до складу відповідно Польщі, Молдови та Трансільванії на правах звичайних провінцій. Вони не мали ніяких політичних і культурно-національних прав, були слаборозвиненими в економічному плані.

Панівна верства західноукраїнського суспільства була здебільшого денаціоналізована. Однак, селянство та міщанство зберігало свою національну ідентичність.

Політичне становище України протягом ХVІІІ ст. докорінно змінилося. Внаслідок несприятливого збігу обставин українська державність та козацький лад були поступово знищені. Перший крок у цьому напрямку було зроблено
у першій чверті століття під час правління у Росії Петра І (1689–І725).

Початок нового століття Росія зустріла великою за розмірами, але слабко розвиненою в усіх відношеннях країною. Для успішного розвитку економіки та культури, для підвищення обороноздатності їй потрібен був вихід до моря – Чорного або Балтійського. Не знайшовши союзників для продовження боротьби проти Порти, Петро І переорієнтувався на північний варіант. Він увійшов у коаліцію з Польщею, Саксонією та Данією, зацікавленими у витісненні шведів із південної Прибалтики. Війна зі Швецією почалася у 1700 році, дістала назву Північної й тривала 21 рік. Росія відіграла в ній головну роль.

19 листопада 1700 р. у першій же битві під Нарвою, погано підготовлена російська армія, до складу якої входило близько 7 тис. українських козаків, була розбита. Після цього шведський король Карл ХП повів своє військо в Польщу й Саксонію, переміг Августа П Саксонського й підтримав обрання шляхтою прошведські настроєною шляхтою нового короля – Станіслава Лещинського. Кампанія тривала протягом 1701–1707 рр. Вона дала відпочинок Петру І, яким той скористався якнайкраще: зібрав нову армію, озброїв і навчив її, а також провів ряд успішних операцій в Прибалтиці, в ході яких відвоював гирло Неви та здобув вихід до моря.

Для здобуття перемоги над шведами, цар намагався використати усі наявні ресурси своєї держави. Від України вимагали таких саме зусиль, як від російських провінцій, не рахуючись ані з договорами, ані з господарськими обставинами, ані з політичними настроями.

Північна війна швидко стала вкрай непопулярною на Гетьманщині. Цілі її були чужими для України. Негативному відношенню до неї спричинилися незвично суворий клімат Прибалтики, та підпорядкування козаків російському командуванню, яке поводилося зверхньо й несправедливо. Крім безпосередньої участі у воєнних походах, українці широко залучалися до будівництва Петербургу та різних фортифікаційних споруд. Населення було обкладено додатковими податками й змушено утримувати численні російські війська, що постійно пересувалися по території Гетьманщини.

Безпосередньою ареною воєнних дій першим із українських земель стало Правобережжя. Сюди навесні 1704 р. за наказом царя вирушив із своїми полками І. Мазепа, щоб допомогти Августу ІІ. Разом з українцями Дніпро перейшли значні сили росіян. Спільними зусиллями вони допомогли королю придушити повстання правобережних козаків. Але головного ворога – шведів і прибічників Лещинського подолати не вдалось. Навесні та влітку 1706 р. Карл ХІІ витіснив Августа в Саксонію. Об'єднана російсько-українська армія також рушила на захід і зайняла Галичину. Протягом наступного року вона продовжила боротьбу на власне польських етнічних землях. А території вздовж правого берега Дніпра три наступних роки фактично перебували під управління Мазепи.

Карл розбив Августа П, примусив його підписати вкрай ганебний мир, але більша частина Польщі йому не належала. Однак, він не став її відвойовувати, а повернувся до Литви. Звідти влітку І706 р. він вирушив на Москву. Шлях через Смоленськ і Брянськ шведам був перекритий, тому довелося просуватися далі на південь. 21 вересня вони вступили на територію Стародубського полку Гетьманщини.

Однією з причин. що обумовила прихід шведів на Україну, було укладення 1707 р. таємного союзу між Лещинським і Мазепою та наступні контакти останнього з Карлом ХІІ. Шведський король мав стати гарантом виконання польсько-української угоди про входження Гетьманщини до складу Речі Посполитої на умовах рівності з іншими членами федерації. Прагнення гетьмана співпали з інтересами шведської держави і він пообіцяв Карлу допомогу військом, продовольством, зброєю. В цій акції навряд чи слід шукати якийсь приватний інтерес Мазепи – йому було 70 років, він був бездітним удівцем і мав усе, про що може мріяти людина: гроші, владу, повагу та довіру царя. Основні причини, які спонукали його розірвати союз з Москвою полягали у стані та перспективах розвитку українсько-російських взаємин, що створювали реальну загрозу інтересам гетьмана, козацької верхівки та українській державності.

Взаємовідносини між Україною та Росією від початку базувалися на традиційних для того часу принципах васалітету. Вони передбачали вільний вибір сюзерена, службу та покору васала в обмін на захист від ворогів, а також невтручання у внутрішні справи. Однак, сюзерени завжди намагалися збільшити свої права. І Росія не була винятком, про що свідчив півстолітній досвід спільного життя. У Петровську добу, для якої характерно посилення самодержавства, ця тенденція подальшого розвитку стосунків між Україною та Росією набула прискорення. Вона об'єктивно вела до поступового зближення та уніфікації, на ґрунті русифікації, суспільного, життя в обох країнах, а значить, і до ліквідації української держави з її специфічним устроєм та класовою структурою. Гетьман і козацька старшина усвідомлювали це й побоювалися втратити давні станові права та привілеї. Ґрунт для занепокоєння створювали чутки про наміри царя скасувати гетьманство й реорганізувати козацькі полки у регулярні частини, ігнорування українських національних інтересів представниками центральної влади та численні непорозуміння й сутички між російськими начальниками та українською масою з різних приводів. До того ж Петро І порушив основний принцип васалітету – відмовився надати Україні допомогу перед загрозою ворожого вторгнення (польського або шведського).

У результаті протиріччя між абсолютистською владою та козацькою елітою загострилися до краю та призвели до відкритого конфлікту.

Типовий для Європи ХVІІ–ХVІІІ ст. конфлікт розв'язувався традиційними методами. Гетьман вирішив розірвати союз із Москвою та знайти іншого зверхника. У І707–І708 рр. його навіть шукати не треба було – Карл ХІІ закінчував саксонську воєнну кампанію та готувався до московської. У разі перемоги шведів (а в цьому в Європі ніхто не сумнівався), Гетьманщина за підтримки короля звільнилась би від царської опіки та небезпеки втратити свою державність і власний шлях подальшого розвитку. За таких умов навіть спілка з Польщею мала позитивні риси, оскільки шляхетська вольниця завжди була взірцем для старшини.

Контакти з польським та шведським королями Мазепа здійснював у глибокій таємниці. Про них знало лише обмежене коло людей з найближчого оточення гетьмана. Тому, коли відбувся виступ, він став несподіванкою не тільки для росіян, а й для більшості старшин. Мазепа довго зволікав з відкритим переходом на бік шведів. Але, коли вони вже прийшли на українську землю, змушений був визначитися остаточно, з ким він.

24 жовтня гетьман залишив свою резиденцію в Батурині й з кількома тисячами козаків вирушив у напрямку до шведського табору. Разом з ним свідомо пішли генеральний писар П. Орлик, генеральний обозний І. Ломиковський, генеральний осавул Г. Герцик, генеральний бунчужний, Ф. Мирович та інші старшини. Рядових козаків сповістили, куди їх ведуть тільки після переправи через Десну. Частина з них повернула назад. З Мазепою залишилися близько 3–4 тисяч, замість обіцяних королю 30 тисяч.

Реакція царя була швидкою: гетьманська столиця Батурин був атакований і взятий. З нього були вивезені великі запаси продовольства та озброєнь, захисники міста, навіть жінки й діти були страчені (частину закатований спустили по Сейму на плотах), а саме місто було стерто з лиця землі.

На Україні розгорнулася справжня пропагандистська війна – т. зв. «війна маніфестів». Кожна зі сторін – Карл ХП, Петро І, Мазепа, а невдовзі до них приєднався й новий гетьман, пояснювали свою позицію. Вчинок Мазепи відразу ж отримав офіційну оцінку – зрада. Його було проклято по всіх церквах. Проти його дійсних і уявних прихильників розпочалися репресії. Всі їхні маєтності були конфісковані та роздані тим, хто залишився вірним царю.

Заклики Мазепи підтримати шведів, як союзників, що прийшли на Гетьманщину, щоб звільнити її «від рабства та зневаги й поновити на найвищому ступені свободи та самодержавства», бажаного відгуку в масах не-знайшли. На то було чимало причин. По-перше, сам факт перебування на Україні воїнів-чужинців, та ще й лютеран, викликав у глибоко віруючого православного населення упереджене ставлення. Релігійний фактор став головним і для духовенства – воно не пішло за гетьманом. По-друге, станові інтереси старшин, які захищав Мазепа, були для селянства та міщанства чужими. По-третє, народ був дезорієнтований суперечливою пропагандою ворогуючих сторін. Зіграла роль і присутність російської армії на українській землі. Вона нейтралізувала можливі прошведські виступи. Мазепу могли б підтримати козаки і, особливо, старшина. Але козацьке військо було розпорошено по величезному театру воєнний дій, а більшість старшин та значних козаків зберегли вірність Петру І. На їхньому рішенні відбилися обіцянки царя залишити недоторканими традиційні козацькі права та привілеї, репресії проти мазепинців і деякі інші чинники.

6 листопада І708 р. за наказом Петра в новій гетьманській резиденції в Глухові козацька старшина зібралася на раду. Замість Мазепи гетьманом був обраний стародубський полковник Іван Скоропадський (1708–1722). Щоб запобігти новій зраді, до нього був приставлений царський резидент для нагляду.

З самого початку перебування шведів на Гетьманщині, вони не отримали очікуваного: ні допомоги продовольством, фуражем, боєприпасами й військовими, ні, навіть, лояльності населення. Під керівництвом нового гетьмана на Україні розгорнулася всенародна боротьба проти окупантів. Разом з російськими частинами українські козаки відбили штурм Стародуба та Новгород-Сіверського, героїчно захищали Зіньков, Веприк та інші міста. Царська армія ще від Смоленська здійснювала тактику «спаленої землі», але зупинити просування шведів по українській землі не вдалось.

Зиму 1708–1709 рр. шведи провели в районі Ромни–Гадяч. Зима була лютою. Тільки у грудні вони втратили 3–4 тис. замерзлими, їм не вистачало теплого одягу, їжі, пороху. Великих битв не було, однак дрібні сутички майже не припинялися.

Наприкінці січня Карл повів свою армію на Слобідську Україну, маючи намір вийти на Дике поле й, об'єднавшись з татарами, рушити на Москву. Однак, зустрівши серйозний опір, він змушений був повернутися на Гетьманщину. На початку весни, шведи опинилися у стратегічному оточенні: Меншиков з великим загоном став у Богодухові й перекрив шлях на Харків–Москву, а на заході розташувалися полки Шереметєва та Скоропадського. Становище шведів було катастрофічним, але пропозицію Петра про укладення миру було відкинуто. Король сподівався на вступ у війну Османської імперії та Кримського ханства (переговори про це йшли) і військову підтримку з боку Польщі. Ці сподівання виявилися марними. Натомість він отримав неочікувану допомогу від запорожців.

У березні 1709 р. на Січі відбулася рада, яка більшістю голосів вирішила розірвати союз з Москвою та підтримати Мазепу. На з'єднання з шведами вирушив великий загін запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Після першого бою та перемоги над росіянами у с. Царічанка, цей загін зріс до 15 тисяч. На шляху до ставки короля він оволодів рядом містечок по річкам Орель, Ворскла та Дніпро. 23 березня Гордієнко та Мазепа, разом із своїми козаками присягнули на вірність Карпу ХІІ.

Петро І відповів на зраду запорожців суворо. Поки Гордієнко воював на Гетьманщині, на Січ були послані царські війська. 14 травня 1909 р. Січ була узята штурмом і спалена, а її захисники страчені. Запорожцям на майбутнє було заборонено селитися кошем у межах російських кордонів.

На початку квітня шведи спробували захопити важливий стратегічний пункт на території Гетьманщини – м. Полтаву. Через неї проходили шляхи на Москву та Крим, тут були зібрані значні запаси продовольства, так необхідного армії. Але оволодіти містом з ходу не вдалось. Воно було взято в облогу, яка тривала 87 днів. За цей час обидві воюючі сторони стягнули сюди усі свої основні сили.

27 червня почалася вирішальна битва за Полтаву. Українці знаходилися по обох боках лінії фронту, але суттєвої ролі не відігравали. Росіяни мали перевагу і в живій силі, і в артилерії. Проте їм не довелося навіть уводити в бій всі наявні частини. Битва тривала дві години. Шведи її програли. Вони втратили
9 тис. убитими та 13 тис. полоненими.

Карл ХП, поранений напередодні, безпосередньої участі у битві не брав. Довідавшись про поразку, він покинув свою армію напризволяще й у супроводі невеликого загону під проводом Мазепи з козаками попрямував до турецьких кордонів.

Слідом за королем побігли й залишки розбитої шведської армії – близько 16 тисяч, разом з великим загоном запорожців. З0 червня на переправі через Дніпро у с. Переволочна їх наздогнала кіннота О. Меншикова та козаки С. Палія. Повністю деморалізовані шведи здалися без бою. Полонених запорожців сувора покарали. Захопити Карла ХП та І. Мазепу не вдалось – запорожці провели їх степом у турецькі володіння. Лівобережна Україна була очищена від іноземних загарбників.

Полтавська битва стала переломним моментом у всій Північній війні. Шведська армія, яка доти вважалася непереможною, була повністю розгромлена. Надзвичайно високо піднявся авторитет Росії на міжнародній арені, внаслідок чого Польща та Данія поновили з нею союз і включилися у війну.

Перемога Росії під Полтавою мала величезні наслідки і для України – тут були знищені умови для формування та розвитку антимосковського суспільного руху. Цар здійснив ряд заходів щодо обмеження української автономії: не підписав чергові статті, приставив до гетьмана резидента, розташував на території Гетьманщини додатково 10 драгунських полків. Це поклало початок руйнуванню української державності.

Утиски продовжилися і після закінчення війни. Тисячі українців, що підтримували Мазепу, склали зброю та покаялися. Частина їх була помилувана, частина страчена. Невелика група старшин і кілька тисяч козаків пішли з Мазепою в еміграцію. Мазепа не надовго пережив крах своєї ідеї – 22 вересня він помер. Після тривалих суперечок серед мазепинців, у 1710 р. гетьманом був обраний колишній генеральний писар Пилип Орлик (1710–І742).

При обранні Орлика, між ним з одного боку, і старшиною та запорожцями з другого, було укладено угоду «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська» (5 квітня 1710 р.). Цей документ ніколи не був реалізований, але він має важливе значення, як покажчик того, в якому напрямку могла б розвиватися українська держава. На перше місце в ньому висувалася справа взаємин між гетьманом і народом. Гетьманська влада мала бути обмеженою генеральною старшиною та генеральною радою; обмеження стосувалися адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Таким чином, авторитет гетьманської влади, створений протягом десятиліть важкими зусиллями, знову знизився. Велику увагу звернено на козаків та посполитих. Щоб унебезпечити їх від визиску та гноблення, гетьман мав узяти їх під свою опіку. Забезпечувалися також права Запоріжжя. Усі ці постанови носили егоїстично груповий, класовий характер: йшлося про охорону та збільшення соціальних і політичних «вольностей» окремих груп, а не про інтереси держави. З питань, загального значення порушено тільки одне – закріплення західного кордону по р. Случ.

На перших порах українські емігранти діяли активно і результативно. Разом із своїм зверхником Карлом ХІІ вони інтригували при турецькому дворі й підштовхували султана до війни з Росією, сподіваючись у такий спосіб взяти реванш. Наприкінці 1710 р. Туреччина оголосила війну Росії. На її боці, як завжди, виступило Кримське ханство. На початку 1711 р. татари здійснили спустошливий напад на Лівобережжя та Слобожанщину. У цей же час Орлик із загонів запорожців, поляків і татар зорганізував велике військо та вирушив підкоряти Правобережжя. Порта погодилася створити там васальну козацьку державу. Але далі Білої Церкви просунутися їм не вдалося. Проти них піднялося місцеве населення (головним чином через поведінку татар) та виступили російські й польські урядові війська. Орлик відступив, залишивши Правобережну Україну Польщі.

45-тисячна російська армія, очолювана самим царем, пройшовши Україну, заглибилася у Бессарабію й поблизу Ясс на березі р. Прут опинилася в оточенні 200-тисячного турецького війська. Стомлені, без води та їжі, росіяни у першому ж бою дали гідну відсіч туркам. У наступну атаку відмовилися йти навіть яничари. Але сили були нерівними. Цар запросив миру. Протягом двох днів угода була укладена. За її умовами Росія повертала Туреччині Азов та зобов'язувалася вивести свої війська з території Правобережної України й не втручатися у козацькі справи.

Мирна угода не зняла остаточно напругу у взаєминах між двома країнами. Тому у 17І2–17ІЗ рр. були підписані додаткові договори, згідно з якими цар зобов'язувався зрити побудовані на Запоріжжі російські фортеці – Кам'яний Затон і Новобогородицьку. Російсько-турецький кордон пересунувся до північних меж Запоріжжя. Запорожці фактично були визнані підданими султана. Утім, розташувати їх на турецькому прикордонні не вдалося. Вони оселилися на землях Кримського ханства у гирлі Дніпра (біля теперішнього Херсону) й заснували Олешківську Січ. На таких засадах взаємовідносини між Росією та Туреччиною були врегульовані більш як на два століття.

Після остаточної перемоги над Швецією та підписання Ніштадського миру у 1721 р. Петро І прийняв титул імператора. Тепер він зосередив головну увагу на внутрішній політиці. Деякі новації були впроваджені й на Гетьманщині. Після вигнання шведів і мазепинців з України цар продовжував втручатися у малоросійські справи: карав запідозрених у зраді, роздавав землі іноземцям і росіянам, сам призначав старшину, всупереч місцевим демократичним традиціям. 22 квітня 1722 р. він видав наказ про створення 1-ої Малоросійської колегії (1722–1727). Вона складалася з 6 офіцерів російських полків, розквартированих на Україні та очолювалася президентом-бригадиром С. Вельяміновим. Колегія стала вищою судовою та контролюючою інстанцією країни, прибрала до рук фінансові справи, обклала податками старшину й церкву, а усе зібране почала відправляти до Москви. На доповнення цього, у 1723 р. українські полки були підпорядковані російському командувачу князю М. М. Голіцину.

3 липня 1722 р. помер І. Скоропадський. Старшина звернулася до царя за дозволом обрати нового гетьмана, а до виборів призначила наказним (тимчасовим) гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка (1722–1724). Полуботок очолив Генеральну канцелярію – козацький уряд, а одночасно прибулий до Глухова Вельямінов сформував Малоросійську колегію – російський уряд. Між ними відразу ж почалися тертя й непорозуміння. Остання намагалася прибрати до рук усе більше влади, а гетьман робив все, щоб цього не припустити. Перш за все він повів рішучу боротьбу з хабарництвом і зловживаннями старшини, щоб навести порядок у країні й у такий спосіб ліквідувати причини присутності тут російської владної установи. Однак, реальних результатів не здобув.

Улітку 1723 р. гетьмана з групою генеральних старшин викликали до Петербургу для розв'язання чергового конфлікту з Малоросійською колегією. Наприкінці року вони були заарештовані. Полуботок помер у Петропавловській фортеці у грудні 1724 р., а його товариші, через кілька місяців були звільнені у зв'язку зі смертю царя. Що ж стосується великої політики Росії щодо України, то петровський курс зберігався й під час царювання Катерини І.

Отже, політичне становище та державно-адміністративний устрій українських земель, що визнавали зверхність російського царя у першій чверті
ХVІІІ ст. суттєво змінилося на гірше. Причиною цього були, з одного боку, централізаторська політика Петербургу, а з другого – спроба гетьмана І. Мазепи під час Північної війни розірвати союз з Росією та укласти новий зі Швецією. Гетьман мав на меті захист інтересів України та її панівної верхівки шляхом підтримки потенційного переможця. Українське суспільство, у більшості своїй з різних причин за ним не пішло і з приходом шведів на Гетьманщину піднялось проти них на визвольну війну. В результаті розколу суспільства, війна набула характер громадянської. Під Полтавою шведська армія була розбита, а разом з нею зазнали краху сподівання мазепинців на інший шлях історичного розвитку України.

Рішення Мазепи про зміну сюзерена мали трагічні наслідки для українського народу і національної державності. Петро І жорстоко покарав усіх причетних і запідозрених у зраді – постраждали тисячі винних і невинних. Товмаківська Січ була зруйнована, а запорожцям довелося будувати нову Олешківську Січ на землях Кримського ханства – у російських межах їм було заборонено селитися. Запоріжжя відійшло під владу турецького султана. Царизм повів планомірний наступ на українську самобутність і державність. За Петра І почалося постійне й безпосереднє втручання центру у вирішення кадрових питань, відкинута практика підписання гетьманських статей. Спочатку до гетьмана був приставлений царський резидент, потім створений орган російської влади в Україні – Малоросійська колегія. У наступні роки щодо України здійснювалася більш, або менш м’яка політика. Але її стратегічна спрямованість не змінилась – українська державність дедалі все більше обмежувалася.

Правобережна Україна у першій чверті століття двічі мала шанс об’єднатися з Лівобережною – у 1704–1707 рр. та у 1711 р. Але цар на це не пішов. У 1711 р. зазнали поразки намагання гетьмана у вигнанні П. Орлика створити тут васальну козацьку державу. Після цього Правобережжя знов, вже в котре, перетворилася на пустелю.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
У другій половині ХVІІ ст.	\|	Правобережні та західноукраїнські землі у ХVІІІ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.