Правобережні та західноукраїнські землі у ХVІІІ ст.

Політичне та соціально-економічне становище Правобережжя у ХVІІІ ст. докорінно відрізнялося від інших українських регіонів. Після невдалої спроби П. Орлика створити тут козацьку державу, воно у 1714 р. знов повернулося під владу Польщі. Справу по відродженню тут життя взяли у свої руки польські магнати. Вони пообіцяли селянам пільги на 15–30 років і в такий спосіб поступово заселили край.

Обіцяні пільги швидко минули. Уже у другій чверті століття панщина досягала 4–6 днів на тиждень від повного лану. Крім того, встановлювалися численні й обтяжливі податки та повинності. Шляхта користувалася необмеженою владою над селянами, гнобила й знущалася з них. Тільки у південній Київщині життя було трохи легшим.

Панування шляхти гальмувало розвиток міст, ремесла та торгівлі. На соціально-економічній ситуації негативно відбивалася децентралізація держави й слабкість королівської влади. Уся повнота влади на місцях належала панам, більшість з яких були католиками. Вони з презирством ставилися до української мови та православної віри, всіляко утискували їх. Не краще поводили себе й уніати. У 1720 р. уніатський собор у Замості прийняв рішення остаточно ліквідувати православну церкву. Сама ж уніатська церква також перебувала у важкому становищі, оскільки католики не визнавали за нею рівних з ними прав.

Посилення соціально-економічного та національно-релігійного гноблення перетворило українське селянство у небезпечну вибухівну масу. Через це головною відзнакою історії краю у ХVІІІ ст. була невщухаюча боротьба народних мас з польською шляхтою.

Селянські повстання на Правобережжі у ХVІІІ ст. здебільшого називають гайдамацькими. Слово «гайдамака» пішло від тюркського «гайде», що означало оклик: тікай! В українській мові воно пов'язано з поняттями руху, тривоги, суспільного замішання.

Гайдамацький рух – досить складне соціальне явище, подібне козацтву.
В народі він користувався співчуттям і підтримкою, через свою антишляхетську спрямованість. Офіційні власті Гетьманщини та 3апоріжжя ніяких відносин з ним не мали, але запорізька сірома нерідко вступала у загони гайдамаків і навіть створювала їх.

Боротися з гайдамаками державі було важко, тому польська армія налічувала лише 17–20 тис. чол. Тому боротьбу з ними вели, в основному, магнати силами власної-надвірної міліції, яку вони створювали із своїх селян, організовували на козацький лад і ставили на чолі шляхтича. Деякі мали 2–5-тисячні загони.

Перші документальні відомості, про гайдамаків відносяться до 1714 р. Великого розмаху цей рух набув у 1734, 1750 рр. Найбільше ж гайдамацьке повстання, відоме під назвою Коліївщина, вибухнуло у 1768 р. і своєю-жорстокістю перевершило все, що було до нього. Воно показало, що знущання над цілим народом не може тривати вічно і не проходить безкарно – насильство породжує насильство. Крім того, Коліївщина не тільки викрила усю глибину негараздів у польському суспільстві, а й відіграла значну роль у прискоренні розпаду Речі Посполитої.

Повстання почалося на Київщині, де протягом 60-х рр. відбувалося різке загострення соціально-економічних та національно-релігійних суперечностей. Процес колонізації тут почався пізніше, ніж в інших районах Правобережжя, тому пільгові роки затяглися. І ось «слободи» закінчилися та почався наступ кріпацтва. До того ж загострилися релігійні відносини в краю: керівники уніатської церкви розпочали черговий енергійний наступ на православ'я з метою його остаточного знищення. У цьому їх підтримували польські власті. Уніати відкрито переслідували православних і силою примушували переходити в унію. Становище грецької церкви ускладнювалося ще й тим, що вона не мала свого центру в країні. Київські ієрархи, зокрема, підпорядковувалися лівобережному переяславському єпископу.

Про безправне становище православної церкви в Речі Посполитій російська цариця Катерина ІІ знала добре. На початку свого правління вона отримала прохання білоруського єпископа Г. Кониського захистити єдиновірців у Польщі. Сприятливі умови для цього склалися після обрання на польський престол у 1763 р. російського протеже С. Понятовського. По узгодженню з прусським королем Катерина ІІ звернулася до сейму з клопотанням про надання рівних з католиками прав усім дисидентам*. Однак, сейм відмовив їй. Не допомогло навіть створення російським послом у Варшаві трьох конфедерацій** на підтримку цієї пропозиції. І тільки коли у столицю були введені російські війська та схоплені католицькі ватажки, сейм здався. У 1767 р. був прийнятий закон про зрівняння у правах католицької та дисидентської шляхти.

Однак, католицька шляхта не стерпіла насильства і для захисту своєї «волі та віри” почала створювати конфедерації. Найбільшою стала Барська конфедерація, створена на Поділлі. Конфедерати виступили у похід проти схизматиків. Вони руйнували православні церкви і монастирі, глумилися над православними святинями, знущалися і вбивали українських міщан і селян. Цим вони спровокували Коліївщину.

Найбільшого розмаху повстання набуло на Київщині та Брацлавщині. Центральною подією став виступ Івана Гонти та взяття ним Умані – резиденції князя Потоцького.

Максим Залізняк (син батрака, запорожець, монах) сформував свій загін під Чигирином і повів його на північ. По дорозі він узяв Смілу, Черкаси, Жаботин, Корсунь, Богуслав, Канів, Мошни, Лисянку. Проти нього шляхта вислала підрозділи манської надвірної міліції. Але, замість того, щоб битися. сотник Іван Гонта збунтував загін, приєднав його до гайдамаків і вони разом почали наступ на Умань. Трохи більше доби знадобилось повстанцям, щоб взяти добре укріплену фортецю. Від 1–2 до 20 тисяч поляків, що переховувалися тут було вирізано.

Здобувши перемогу, повстанці скликали раду, на якій обрали Залізняка гетьманом, Гонту полковником. На визволеній території почали запроваджувати козацькі порядки. Повстання поширилося на Поділля, Східну Галичину й загрожувало перекинутися на власне польські землі.

Російська армія, запрошена королем для боротьби з конфедератами, спочатку не втручалася у боротьбу з гайдамаками, що створювало враження співчуття. Але, коли один із повстанських загонів спалив турецьке місто Балту, де ховалися поляки, Росія змінила своє ставлення до гайдамаків.

Гонту та Залізняка, а з ними близько 1 тис. повстанців, росіяни підступно заманили у пастку й заарештували. Майже ніхто не врятувався. Підданих корони передали полякам для суду й покарання. Більшість з них була страчена.
3 Гонти живцем здерли шкіру, а потім одрубали голову. Царських підданих судив російський суд і присуд був менш жорстокий.

Вжиті російською стороною заходи дозволили швидко приборкати гайдамацький рух. Значно складніше виявилося справитися з конфедератами, яким допомагало Франція. Смута затяглася. Це дало привід Прусії та Австрії ввести свої війська у Польщу. Після наведення порядку вони домовилися з Росією компенсувати свої турботи і витрати на інтервенцію за рахунок анексії польських земель. За угодою 1772 р. до складу Росії відійшла західна Білорусія, Австрія захопила Галичину, Прусія – Померанію та частину Великої Польщі.

Після першого розподілу Польщі, Австрія, Прусія та Росія ще двічі втручалися у польські справи і захоплювали її землі. У 1793 р. Прусія зайняла Данциг та більшу частину Великої Польщі, а Росія – Київщину, Поділля, східні частини Волині та Білорусії. Після третього розподілу, який відбувся у 1795 р., Річ Посполита взагалі припинила існувати. Росія здобула собі західні части Волині та Білорусі, Литву та Курляндію, а Прусія й Австрія поділили інші польські землі.

Скасування польської державності – ганебна сторінка європейської історії. Проте, для українського народу вона мала позитивні наслідки: 90% українських земель об'єдналися у складі російської держави. Це сприяло укріпленню економічних і культурних зв'язків між окремими територіями й піднесенню продуктивних сил України. Було ліквідовано національно-релігійний гніт тощо.

На ново приєднаних землях було утворено 3 губернії – Київська, Волинська та Подільська. На шляхту були поширені права російського дворянства, а селяни залишилися кріпаками. Міста були виведені з-під магнатської влади і влаштовували своє життя або за магдебургським правом (якщо його мали), або за загальноросійським Міським положенням 1775 р. В руках польської шляхти залишилися адміністративні посади і керівництво освітніми установами. Так що єдиною відчутною зміною для правобережних українців стало скасування унії та вільний розвиток православної церкви в краї.

Дещо інакше склалася доля західноукраїнських земель – Східної Галичини, Північної Буковини, та Закарпаття. Всі вони спочатку належали різним державам, а в останній чверті століття об'єдналися у складі Австрійської імперії. У 1772 р. Австрія захопила польську Галичину, а у 1774 р. – молдавську Північну Буковину. Закарпаття разом з іншими угорськими землями вона здобула ще у 1699 р. Але зміна державної приналежності майже не вплинула на політичний та соціально-економічний розвиток регіонів. Вони залишилися слабко розвиненими неперспективними провінціями з денаціоналізованою елітою та старими культурними впливами: у Східній Галичині – польськими, у Північній Буковині – румунськими, у Закарпатті – угорськими. Єдиним носієм української мови та культури залишалися селяни – у більшості своїй кріпаки.

На ново приєднаних землях Австрія утворила Королівство Галіції та Лодомєрії з Великим князівством Краківським та князівствами Освенцімським і Заторським. Очолював його призначений королем губернатор-австрієць.
У 1775 р. був сформований галицький сейм, до якого обиралися представники трьох станів: магнатів і лицарів, духовенства, а також мешканців королівських міст. Сейм не мав законодавчих функцій, а лише звертався з проханнями та пропозиціями до короля.

На «королівство» був поширений австрійський адміністративно-територіальний устрій: воно було поділено на округи-дистрикти. З 1777 р. їх нараховувалося 18 (у 1786 р. право 19-го округу отримала Північна Буковина), у т.ч. 10 – українських. Округи ділилися на повіти, очолювані старостами. Влада на місцях належала дідичам.

Закарпаття входило до складу Угорського королівства й поділялося на
4 жупи, очолювані жупанами. Жупи, у свою чергу, ділилися на комітати, які управлялися колегіально. Влада на місцях також належала панам.

Усі три західноукраїнські регіони увійшли до складу Австрії у дуже занедбаному стані. І нова влада вжила певних заходів для покращення релігійного й соціально-економічного становища населення краю. Найзначніші реформи були проведені імператором Йосипом ІІ (1780–1790). Він запровадив закон про віротерпимість і створив умови для нормального існування греко-католицької церкви. Крім того, він обмежив панщину трьома днями, звів нанівець особисту залежність селян від панів та врегулював сплату податків на справедливих засадах. До кінця століття на західноукраїнських землях було запроваджено, австрійське право та судочинство.

Таким чином, протягом останніх трьох чвертей століття політичне становище українських земель докорінно змінилося. Курс на уніфікацію суспільно-політичного та соціально-економічного життя по всій Російській імперії, започаткований Петром І, продовжували всі його спадкоємці на троні. На Україні це призвело до поступового зрівняння у правах Гетьманщини, Слобожанщини й Запоріжжя та ліквідації тут усіх елементів державності. У 1765 р. втратила залишки автономії Слобідська Україна, у 1775 р. – знищена Січ, як центр Запорізького регіону, а у 1783 р. завершено нищення Гетьманщини. Об'єктивний ґрунт для такої політики був створений внаслідок перемог Росії у війнах з Туреччиною та Кримським ханством і ліквідації вогнища агресії в Північному Причорномор'ї.

У цей період завершується процес формування української етнічної території. Вона розширилася за рахунок величезних степових просторів від Дунаю до Кубані, де, після знищення турецько-татарського панування, почалося масове розселення українців.

В останні два десятиліття завершилася трансформація класової структури українського суспільства. Відносно вільне та однорідне суспільство розкололося на два антагоністичних класи. Із козацької старшини й заможних козаків сформувався клас феодалів. Він ставав все більш інтернаціональним через масштабні роздачі українських земель російським та іноземним поміщикам.
У 1785 р. старшина була зрівняна у правах з російським дворянством. Більшість населення – козаки та посполиті протягом століття зубожіли, втрачали економічні та політичні права й таким чином зрівнювалися. У 1783 р. вони стали кріпаками – панськими, або державними.

Основним результатом економічного розвитку України стало формування капіталістичного укладу, характерною ознакою якого були ринкові відносини та вільнонаймана праця. Протягом століття українська економіка поступово втратила незалежність і розчинилася у загальноросійській.

Політичний та соціально-економічний розвиток правобережних і західноукраїнських земель відбувався у складних умовах бездержавності та переваги іноземних культурних впливів. Більша частина українських земель – Правобережжя та Східна Галичина входила до складу Речі Посполитої на правах звичайних провінцій. Основу соціально-економічних відносин тут становило кріпацтво. Головною рисою суспільного життя було гостре протистояння пригніченого українського селянства та денаціоналізованої шляхти. Найміцніший вибух народного гніву, відомий під назвою Коліївщина, розхитав основи польської держави та створив умови для знищення її сусідніми Австрією, Прусією, Росією.

Внаслідок розподілу Речі Посполитої правобережні українські у І79З р. дісталися Росії, де отримали можливість жити спільним життям з лівобережною та степовою Україною. Це створило кращі умови для прискорення процесу формування української нації. Однак, відчутних змін на краще у становищі народних мас не відбулось: залишився і кріпосницький лад, і панівна роль польської шляхти в усіх галузях суспільного життя.

Західноукраїнські землі об'єдналися у складі Австрійської імперії на початку 70-х років. Ця подія також мала певний позитивний наслідок вже самим фактом їх об'єднання. Австрія проводила тут політику уніфікації-та онімечування. Але польські, угорські та румунські пани, до яких додалися ще й німецькі, зберегли свою власність і владу на місцях. Разом з тим, на Західній Україні
у 80-х роках були започатковані реформи, які на деякий час полегшили становище селян і зробили перший крок у напрямку до ліквідації кріпацтва.

* *

Друга половина ХVІІ–ХVІІІ ст. – надзвичайно, складний і дуже важливий період в історії української державності. Це період визволення українського народу з-під польського панування, боротьби за створення та збереження власної держави та поступової її втрати.

Після завершення Визвольної війни та звільнення українського народу від польського гніту, на Україні розгорнулася боротьба за владу. В умовах політичної й соціальної невизначеності вона призвела до громадянської війни, ускладненої іноземним втручанням. У результаті Україна розкололася на окремі регіони, які опинилися під владою різних держав з різним ступенем залежності від імперського центру.

Державотворчі традиції, започатковані у середині століття, збереглися лише на землях, що визнавали зверхність російського царя. Але справжня національна держава була побудована лише на Лівобережній Україні. Гетьманщина мала власні територію та державні кордони, владні структури на державному й усіх адміністративних рівнях, військо, законодавство й судочинство, економічну систему тощо. Її функції були обмежені у сфері міжнародної діяльності та кадрової політики.

Зберігало свою самобутню державність і Запоріжжя. Воно було більш незалежним у політичному плані, але не мало власного економічного ґрунту.

У другій половині ХVІІ ст. внаслідок колонізації українцями Дикого степу вздовж південко-західних кордонів Московського царства сформувався новий український регіон – Слобожанщина. Він мав широку внутрішню автономію, але від початку це була російська територія.

Правобережжя після спустошливих війн 50–70-х років ХVП ст. втратило провідну роль у політичному житті України й повернулося до складу Речі Посполитої. Поляки боролися з козаччиною та будь-яким проявом загрози своїй абсолютній владі у краю, проводили політику полонізації.

Результатом політичного та соціально-економічного розвитку України у ХVІП ст. стали кардинальні зміни в її політичному становищі, адміністративному устрої та суспільному ладі. Українські землі, що на початку століття були розпорошеними на кілька регіонів з різним політичним статусом, поступово зрівнялися в правах і перетворилися на звичайні провінції Російської та Австрійської імперій, у складі яких вони об'єдналися. Для Гетьманщини, Запоріжжя та Слобожанщини це означало повну втрату власної державності та ліквідацію козацького ладу. Під владою Росії опинилися також Правобережна Україна і Причорноморські степи, у колонізації яких, після знищення турецько-татарської загрози, провідну роль відіграли українці.

Об'єднання більшості українських земель у межах єдиної держави та завершення процесу формування української етнічної території – важливий підсумок історії ХVІІ–ХVІІІ ст. Однак, позитивне значення цих фактів значно зменшилося через втрату українцями національної держави. В умовах бездержавності загальмувався подальший розвиток української нації, оскільки зростали чужі – російські культурно-політичні впливи, відбувалася русифікація еліти й суспільного життя.

Західноукраїнські землі складалися з трьох регіонів – Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Процес їх об'єднання у складі Австрійської імперії завершився в останню чверть ХVІІІ ст. Нова влада дещо зменшила національно-релігійне та соціально-економічне гноблення. Але інонаціональні культурно-політичні впливи і тут негативно впливали на стан розвитку української нації.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Північна війна та її наслідки для України	\|	Термодинамічні потенціали

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.