Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Види театру. Види театрального спектаклю.

За домінантами художніх засобів сценічної мови театр, як уже зазначалося, розгалужується на різні види. Це опера, балет, оперета, драматичний, музично-драматичний, ляльковий театр і пантоміма (нетанцювальний, але виразно-промовистий рух тіла), близька до неї евритмія тощо. Існують також театри, що різняться за адресами свого призначення, тобто за складом своєї аудиторії: театри дитячі, де грають і дивляться вистави діти; юного глядача, де дорослі грають для дітей; театри молодіжні, міміки й жесту (для глухонімих); самодіяльні, де грають аматори, та ін.

Театри розрізняються й за своїм тематичним або жанровим спрямуванням, залежно від того, що переважає в їх* творчості. Це театри естради, моди, пісні, історичного портрета, еротики, детективу, комедії, драми і комедії, мелодрами, хореографічних, естрадних мініатюр, поезії, камерний, фольклорний, «Латерна магіка» (на стику театру й кіно), комічної опери, масок (комедія дель-арте) тощо.

Історія й сучасність світового театру знають безліч організаційних форм: театри королівські та муніципальні, кріпосні й придворні, мандрівні й стаціонарні, приватні (антрепризи), товариства на вірі або на паях (практично акціонерні), імператорські, шкільні, університетські, учбові, студії одного актора, державні, профспілкові, однієї вистави (грають, поки йде глядач) і репертуарні (до 15—20 назв у прокаті на місяць) і т. п.

Зазначене театральне розмаїття має одну мету — відтворення життя людського духу на сцені. До цієї мети театр прямує, як правило, лише двома, але широкими шляхами: він створює на сцені або ілюзію життя, або модель дійсності. Ілюзорний театр досяг вершин у художньому напрямі реалізму, де форми життя майже збігаються із формами сценічної дії. Класичним прикладом такого мистецтва була творчість Московського Художнього театру під керівництвом К. С. Станіславського і В. І. Немировича-Данченка (утвореного в 1898 р.) в часи його розквіту. Декорації вистав імітували пейзаж над озером місячного вечора («Чайка» А. Чехова), нічліжку Солянки («На дні» М. Горького), міщанську квартиру («Міщани» М. Горького), боярські костюми («Цар Федір Іоаннович» О. Толстого). Актори «били» на собі комарів, сідали спиною до глядача, пили гарячий чай, а головне — проживали життя своїх героїв, перевтілюючись в них, хвилюючись їхніми почуттями, промовляючи завчений текст як щойно народжений внутрішнім імпульсом думки. Для досягнення необхідної майстерності у зближенні актора з персонажем К. С. Станіславський розробив систему роботи актора над собою І над роллю. Ця система стала досконалим інструментом професійного виховання і праці для артистів театру та кіно всього світу. Чимало послідовників система Станіславського має у світі й сьогодні, особливо в слов'янських і близьких їм культурах.

Метод моделювання життя в театрі протилежний ілюзорності. Умовність сценічного мистецтва, його ігрова природа не приховуються, а навпаки, підкреслюються. Це дає змогу виявити саму конструкцію, кістяк, кристалічну решітку суспільних процесів, соціальних відносин, людських характерів. Звільнені від нашарувань випадковостей, подробиць і довільностей, соціальні процеси та людські характери проступають яскраво, розкриваючи свої глибини і потаємні зв'язки. Така форма театру існувала дуже давно і, мабуть, була первинною під час переростання релігійного обряду в мистецтво театру. Проте найточнішого осмислення ця форма набула в XX ст. і зробив це німець, Бертольд Брехт, який висунув теорію епічного театру.

У такому театрі характер особи не стільки виявляється, скільки випробовується обставинами. Висновки з розіграної історії набувають характеру притчі. Актор не ототожнюється зі своїм героєм, а репрезентує його. Глядач із співпереживаючого «учасника» подій перетворюється на спостерігаючого аналітика, схвильованого результатами дослідження драматичного експерименту. Досить зазирнути на сторінки п'єс самого Б. Брехта («Кавказьке крейдяне коло», «Добра людина з Сезуана», «Кар'єра Артуро Уї» та ін.), щоб переконатися в тому, що перед нами не Кавказ, не Китай і не Чикаго, а дослідження проблеми боротьби народу за своє майбутнє, осмислення механізму добра і зла тощо. Така форма театру (театр моделювання життя) передусім звертається до інтелекту глядача, його розумності. Хвилювання ж виникає в нього на підставі самостійно знайденої думки. Натомість «драматична форма театру» апелює насамперед до емоцій глядача, його збудженості і співпереживання, з яких у вторинному порядку народжується загальний підсумок вистави. Отже, ми маємо справу з інтелектуальним і чуттєвим театрами, рівними у своїй оригінальності й у праві впливу на глядача.

Між цими крайнощами — драматичною і епічною формами театру — існує чимало градацій, відтінків, різновидів, які тяжіють до цих полюсів або існують на їх перетинах. Відповідно відзначається розмаїттям й історія сценічної практики, в якій відбиваються не тільки принципи цих двох магістралей, але й різні рівні філософського осмислення дійсності, суспільні ідеали, окремі мистецькі особистості та ще тисячі подробиць і випадковостей.

 


Читайте також:

  1. Золота» та «срібна» доба українського театру.
  2. Золота» та «срібна» доба українського театру.
  3. Походження театру.
  4. Розвиток театрального мистецтва і драматургії.
  5. Специфіка театрального мистецтва
  6. Специфіка театрального мистецтва
  7. Становлення українського професійного театрального мистецтва.
  8. Тема 10.Становлення українського професійного театру.
  9. Тема 10.Становлення українського професійного театру.
  10. Художні образи спектаклю.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Походження театру. | Художні образи спектаклю.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.001 сек.