Походження театру.

Початкові, обрядові форми театру відомі всім народам. Адже кожна людина за своєю ігровою природою схильна не тільки до сприйняття театрального видовища, а й навіть до участі в ньому (про що свідчить така форма театру — хеппенінг — в якому актори залучають глядача до свого дійства). І все ж, мабуть, слід погодитися з великим російським драматургом і театральним діячем О. М. Островським, який сказав, що «театр — це ознака повноліття нації».

Найдавніше мистецтво театру належить Стародавній Греції, де ритуальне заклання козла на честь бога Діоніса народило «козлину пісню» — «трагос оде» — трагедію. Водночас пісня веселої команди Діонісових сподвижників — «коммос оде» — породила комедію. Отже, п'ятеро видатних драматургів Еллади — Есхіл, Софокл, Евріпід (автори трагедій) та Арістофан і Менандр (автори комедій) — ще задовго до нашої ери на все майбуття заклали основи світової драматургії та театру, їхній співвітчизник і, практично, сучасник філософ Арістотель перший у світі порушив питання про теоретичні закони драматичного мистецтва. Щодо римлян, то вони мало доклали свого, справді оригінального, до скарбниці мистецтва театру. За всієї могутності талантів комедіографа Плавта, автора трагедій Сенеки та поета-філософа Горація, римляни були у творчості вторинними щодо своїх грецьких попередників.

Згодом християнізація Європи призвела до занепаду театру, оскільки людській свідомості була запропонована спокуслива думка про потойбічну винагороду за земні страждання і, таким чином, самі ці страждання, і криваві конфлікти втрачали свій драматизм і трагізм. Отже, руйнувалася конфліктно-драматична передумова театру, який майже на тисячоліття перестав існувати в розвинених формах, жевріючи в спорадичних виступах мандрівних артистів гістріонів та мейстерзінгерів на Заході, скоморохів у Київській Русі. Крім того, театр ледве животів у церковних літургічних і напівлітургічних драмах, містеріях та мораліте.

Оновлення театру відбулося в епоху Відродження мистецтва і культури Європи в цілому (XV—XVII ст.), коли в центр світоустрою була повернена людина в усій її багато-вимірності та невичерпності. Причому нове народження театру здійснювалося згори і знизу — від «університетських умів» у Італії і Англії, які досліджували і модернізували класичні грецькі взірці, до вивільнення ігрової стихії простого народу, зокрема в італійській комедії масок, так званій «комедії дель арте», в демократичних комедіях Лопе де Вега (Іспанія).

Вершиною ренесансного театру став для всього світу Вільям Шекспір. його п'єси (хроніки, трагедії, комедії, драми) залишили людству у спадок вічну загадку і вічну можливість відкривати закладені у творах генія думки і почуття. Всі подальші різновиди театру — від мелодрам до абсурду, від психологічної до документальної драми, від філософської трагедії до символізму і театру масових видовищ — так чи інакше проростають корінням до Шекспірової драматургії.

XVII ст. пройшло в театрі під знаком класицизму та трьох великих французів — Мольєра, Корнеля і Расіна. Французький класицизм хоч і впорядкував безлад театральних спроб у країні та Європі, проте зарегламентував еллінські взірці, додавши їм закам'янілості і ортодоксальності, зокрема, завдяки закону трьох єдностей — місця, часу, дії. Проте геніальна трійця вищеназваних драматургів тому і набула світового визнання, що виборсувалась із класицистичних обмежень. Цікаво, що мистецтвознавець Буало, теоретично підсумувавши їхній доробок, уславився тим, що ті твори, які він підносив, лишилися в пам'яті людства, а ті, які критикував, спливли у безвість.

Епоха Просвітництва в культурі (XVIII ст.) економічно і політичне спиралася на народження нової історичної сили — буржуазії. У театрі це означало появу нових жанрів — драми на початку століття і мелодрами в його кінці. Крім того, зусиллями енциклопедиста Дідро, німецького драматурга і мистецтвознавця Лессінга та інших відбувалося теоретичне переосмислення самої проблеми жанрів, класичної спадщини еллінів, відтворення людського характеру на сцені, відкриття поняття типовості тощо. Це сторіччя позначене також народженням професійного російського театру, яке було здійснено зусиллями купецького сина Федора Волкова з Ярославля і поета-аристократа Олександра Сумарокова за підтримки імператриці Єлизавети Петрівни.

Дев'ятнадцяте століття позначене розмаїттям театральних форм і художніх напрямів. Розпочавшися під гуркіт революційних потрясінь, воно відлупилося в театрі «бурею і натиском» драматургії Фрідріха Шіллера та романтизмом Віктора Гюго. Через розквіт мелодрами, яка своєю чуттєвістю і екзотичністю відволікала глядачів від соціальних проблем, театр прийшов у другій половині століття до реалістично-психологічних драм норвежця Г. Ібсена, символізму бельгійця М. Метерлінка, натуралізму француза Е. Золя і на зламі XIX і XX ст. до неоромантизму Е. Ростана. У самому кінці століття голосно заявила про себе нова театральна професія — режисура. Світ навколо людини так різко ускладнився, так трансформувалась уява про його будову та походження, такими неясними стали контури майбутнього, настільки дискредитував себе інститут церкви, що людство зажадало собі нових поводирів і чекало на них насамперед у театрі, який найближче з усіх інших інститутів, утворених людською думкою і почуттям, стояв до життя. Так, покликана соціальною свідомістю, і народилася режисура як мистецтво концепції світу, сила, здатна об'єднати в єдине ціле (виставу) блукаючі в космосі життя і сцени атоми акторів, драматургів, художників, атоми їхніх фантазій, марень та уяв. Першими найвідомішими режисерами були Андре Антуан у Франції, Людвік Кронегк у німецькому герцогстві Мейнінген (славетні «мейнінгенці»), Костянтин Сергійович Станіславський і Володимир Іванович Немирович-Данченко в Росії.

У XIX ст. своє вагоме слово в розвитку світової культури, зокрема театру, сказала Росія. Розпочавши століття запізнілим класицизмом, в якому вона мала свого Корнеля (В. Озерова) і свого Мольера (Д. Фонвізіна), театральна Росія одним кроком перейшла до реалізму О. Грибоедова і О. Пушкіна, зачепивши при цьому лермонтовським крилом романтизм і майже зневаживши мелодраму. Незабаром на перший план виходить творчість багатоплідного живописця російського життя Олександра Островського. Крім того, виникає мистецтво натуралізму Г. Успенського та О. Пісемського, а згодом розквітає блискуча сатира О. Сухово-Кобиліна і М. Салтикова-Щедріна.

Як Франція йшла до революційних потрясінь у кінці XVIII ст., так само Росія котилася до них у кінці XIX ст. Осмислення механізму людського життя, передчуття суспільних катастроф покликало на сцену драматургію Максима Горького. Іншими засобами розкривав психологію катастрофічної людини Чехов у своїх славетних чотирьох останніх п'єсах. Духовно XIX ст. закінчилося не відразу. Крапку на ньому поставила тільки перша світова війна. Отже, і Росія встигла прилучитися до символізму драмами О. Блока і Л. Андреева, а до неоромантизму п'єсами О. К. Толстого. (Теорія та історія....)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Специфіка театрального мистецтва	\|	Види театру. Види театрального спектаклю.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.