Тема 10.Становлення українського професійного театру.

Кріпацький театр. Аматорський театр. Національний обрядовий театр. Створення національної драматургії: І.Котляревський, Г.Квітка. Діяльність театральних антрепренерів. Полтавський та Харківський театри. Видатні актори доби: М.Щепкін, Л.Млотковська, К.Соленик. Український музично-драматичний театр. Театр у Галичині.

Шляхи професійного і народного українського театру почали розходитися на межі вісімнадцятого та дев’ятнадцятого століть, коли професійна авторська драматургія відділилася від текстів народної драми, яка лишалася практично незмінною навіть до другої половини дев’ятнадцятого століття. Авторська драматургія створюється не органічно-стихійно, а спеціально (професійно). Професійним українським театром ми вважатимемо той театр, для якого характерний хоча б один з факторів:

- репертуарні п’єси, написані українською мовою;

- репертуарні п’єси, присвячені українській тематиці;

- зайнятість у виставах артистів-українців за походженням та/або вихованих на місцевому ґрунті, ознайомлених з мовою і звичаями народу;

- вистави, зіграні на території України (крім театрів національних меншин та гастрольних труп з інших країн);

Періодизація:

І. Становлення українського професійного театру (кінець 18 – друга половина 19 ст.)

1. Кріпацький театр

2. Аматорський театр

3. Антрепризний театр

4. Музично-драматичний театр

5. Галицький театр

ІІ. «Золота» та «срібна» українського театру

- «Театр корифеїв» (з 1882 року).

- Модерністський український театр.

ІІІ. Радянська епоха українського театру

ІV. Сучасні тенденції та перспективи сценічного мовлення в українському театрі

19 століття - горезвісний період залежності від політики царського уряду – період «царату». Валуєвський циркуляр, виданий 1863 року, забороняв друк книг українською мовою, а в Емському акті 1876 року прямо містилися вказівки щодо театральних вистав: в третьому пункті зазначалося: «Заборонити також різні сценічні вистави на малоруському наріччі, а також друкування на ньому текстів до музичних нот», в тому числі заборонялися навіть ті п’єси українською мовою, які пройшли цензуру раніше і були нею дозволені. Доходило до справжніх казусів: є відомості, що українські народні пісні на концертах виконувалися французькою мовою. Через таку ситуацію в 1881 році начальники губерній отримали циркуляр з «роз’ясненням» щодо цього пункту указу: вистави українською мовою можуть отримати дозвіл на постановку у місцевого начальства, проте тут все одно було додано: «Зовсім заборонити влаштування спеціальних малоросійських театрів, формування труп для виконання п’єс виключно на малоруському наріччі». Цензура також суворо обмежувала тематику п’єс сільським побутом та любовними історіями, прикрашання танцями і співом переважали над змістовою складовою. Це дуже збіднювало репертуар театрів і викликало до життя так званий «шароварний» театр, або «малоросійщину»– псевдотеатральну спекуляцію на фольклорі та етнографії, що містила тільки зовнішні та стереотипні атрибути українського побуту – горілку, вареники, гопак, шаровари тощо без внутрішньої культурної наповненості.

Кріпацький театр.Українське панство наслідувало традиції російських дворян, кріпаки яких мусили задовольняти всі їх потреби, в тому числі і естетичну, для чого і створювалися кріпацькі театри. В театральній історії український шлях «від естетики бароко до класицизму, а далі до просвітництва» полягає практично лише «через культуру кріпацьких вистав». Кріпацький театр в Україні мав два джерела: по-перше, традиції дворян Єлизавети та Катерини ІІ, що були родом з України або мали тут резиденції, і, по-друге, наслідування цих традицій українськими панами. Крім відомої гетьманської капели Кирила Розумовського, в Батурині існував і театр, який ставив здебільшого французькі комедії. В п’єсах, спрямованих на відтворення «придворної» культури, в акторів домінували принципи «псевдокласицистичної манери гри». Але згодом «вельможні» театри, взагалі мало характерні для України, набували скромнішого, салонного характеру, що поступово змінило специфіку вистав на фольклорно-українську. Часто акторами виступали не тільки кріпаки, а й господарі і їх гості. Драматургічний репертуар українських кріпацьких театрів був досить різноманітний: водевілі, комедії, інтермедії, наслідки шкільних релігійних драм (останні згодом практично зникли). Можна простежити декілька шарів драматургії: перекладна, здебільшого французька, що обумовлене тодішньою загальною франкоманією (Мольєр, Ростан тощо); російська (Фонвізін, Сумароков, тощо); трохи пізніше до неї додається автентична українська драматургія (І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко тощо).

Назва «аматорський театр» походить від слова «аматор», яке утворилося від латинського «amo» — «полюбляю», «уподобаю», «маю нахил») і позначає «непрофесіонал», «самодіяльний митець» - театральні угрупування, що створювалися на основі добровільної співпраці зацікавлених осіб, які не отримали спеціальної освіти і для яких театральна справа не була основною професією.

Здебільшого аматорські театральні вистави гралися по містах та маєтках, їх «режисерами» були домашні вчителі, гувернери, вчителі навчальних закладів, а «акторами» - молоді чиновники, канцеляристи, студенти, члени родин. Подібний театр існував в Харкові з 1790 по 1796 рік, на його базі був створений перший український постійний професійний театр. Відомий також аматорський театр Д.Трощинського в селі Кибинцях на Полтавщині – в 1812 році його керівником став Василь Гоголь – батько письменника (називали «Українськими Афінами»). В першій чверті 19 ст. міцні аматорські колективи вже існують практично по всіх навчальних закладах України, адже саме в цей час відкривається ряд вищих і середніх навчальних закладів, як-от: університет в Харкові (1804 рік), Царськосільський ліцей (1810 рік), Ніжинська гімназія вищих наук (1820 рік), Одеський Рішельєвський ліцей (1826 рік), Київський університет (1834 рік), гімназії по практично всіх губернських містах. Репертуар аматорських театрів складали спочатку перероблені п’єси із здобутку шкільного театру, сатиричні комедії, інсценування лицарських романів, пізніше – твори російського класицизму (Сумароков, Верьовкін, Фонвізін тощо), а з другої чверті 19 ст. додалася і українська класика Серед численних колективів аматорів театрального мистецтва другої половини дев’ятнадцятого століття найбільшої уваги заслуговує творчість Бобринецького та Єлісаветградського аматорських театрів, адже саме там почали свій творчий шлях корифеї української сцени – М.Кропивницький та родина Тобілевичів. На початку 1865 року більшість бобринецьких урядовців переїхала до Єлісаветграду, де центром культурного життя стає «Артистичне товариство», куди вступив майже весь склад бобринецького аматорського театру. Керівником «Товариства» став І.Тобілевич. Саме цей колектив першим на Україні поставив «Назара Стодолю» Т.Шевченка та оперу Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». міцні аматорські театральні колективи, які дали українській сцені багато професійних митців, часто створювалися при навчальних закладах. Так, організаторами студентського театру Київського університету була група студентів на чолі з М.Старицьким, М.Лисенком, П.Чубинським. В домашній виставі, створеній учасниками цього колективу, вперше в історії українського театру на сцені була втілена п’єса Шекспіра в українському перекладі – «Гамлет» у перекладі М.Старицького. Ця подія відбулася наприкінці 1878 року в квартирі М.Лисенка на Хрещатику: Гамлета грав М.Старицький, Полонія – М.Лисенко, Офелію – його дружина). В 1882 році М.Кропивницький та М.Старицький створили професійний український театр (про особливості мовлення «театру корифеїв» далі), проте, аматорський колектив Київського університету відтоді не припиняв свого існування – в 2009 році він відсвяткував своє 150-річчя.

Особливим ставленням до українського сценічного мовлення відрізнявся аматорський колектив з Чернігова зі знаменною назвою «Товариство, кохаюче рідну мову». Засновником театру був байкар Л. Глібов, до складу колективу входив майбутній наставник Заньковецької П.Вербицький, український історик О.Лазаревський, П.Маркович зі своєю дружиною М.Вілінською (майбутньою письменницею Марко Вовчок). Це утворення відзначилося тим, що вперше в історії українського театру надрукувало афішу українською мовою – до вистави музично оновленої «Наталки-Полтавки» Котляревського.

Творчі здобутки аматорського театру стали, по-перше, родючим ґрунтом для українського професійного, зокрема антрепризного театру, а по-друге, школою виховання майстерності українського аматорського театру майбутніх епох.

Антрепренерський театр. Межа 18 та 19 ст. в Україні – це початок формування власне професійного театру, час закладення основ класичної української драматургії ,театр остаточно стає явищем професійної, а не стихійно-народної культури. Актори і музиканти кріпацьких театрів працювали «за фахом» – у театральних трупах, як постійних, так і мандрівних, на чолі яких стояли підприємці – антрепренери. В цей період театральне мистецтво відіграє значну роль в культурному житті країни. По містах України будуються постійні театри, які стають осередками театральної культури.

Класицистські театральні канони, в тому числі і в галузі сценічного мовлення, починають поступатися просвітницькому реалізму Ця тенденція припинила своє існування в першій половині 19 ст., витіснена реалістичною манерою гри, що ґрунтується на так званій «щепкінській реформі», яка пішла від мистецтва народних лицедіїв, від манери виконання інтермедій та побутових народних драм, на якій згодом буде ґрунтуватися славнозвісна система Станіславського.

В цей період український та російський театр мають розглядатися в певному синтезі. Театральні трупи «були здебільшого польсько-московсько-українські». Князь Шаховський написав російською мовою водевіль «Актер у себя на родине», присвячений акторові Шумському, який був родом з України. Також Шаховський переробив один з французьких водевілів на п’єсу «Украинская невеста» (теж російською мовою). Він же створив водевіль, який був найбільш популярним в репертуарі тогочасних театрів «Козак-стихотворець» – він намагався написати водевіль українською мовою, хоча сам її не знав. Тому п’єса виявилася написаною «плутаним, каліченим жаргоном, наприклад, головний герой висловлює таке ніби українське народне прислів’я: «Собі добро, нікому зло – от козацьке житьйо». З усіх виконавців головної ролі Грицька лише актор М.Щепкін заговорив в цій п’єсі справжньою народною українською мовою, яку, звичайно, прекрасно знав, а потім його почали наслідувати і інші українські актори. Незважаючи на все, в репертуарі українських театрів «Козак-стихотворець» протримався майже півстоліття, викликавши обурення українських літераторів і вчених, і, як зазначають деякі дослідники, саме це «обурення спонукало Котляревського до написання нових п’єс».

Полтавський театр. На початку дев’ятнадцятого століття в Полтаві напівкріпацький театр утримував генерал-губернатор Лобанов-Ростовський. Саме в цей час (в 1813 році) в цьому театрі виступає І.Котляревський (спочатку – в аматорських виставах, а потім стає керівником театру разом з актором М.Щепкіним). Багато п’єс, які ставилися на полтавській сцені, були новинками навіть по столичних мірках. Завдяки постійному піклуванню І.Котляревського та М.Щепкіна про репертуар полтавська трупа ставила не тільки суто розважальні водевілі, «криваві» мелодрами та псевдопатріотичні твори, а ї п’єси, які ставали все більше насиченими соціальною спрямованістю. Багато п’єс було присвячено викриттю і засудженню кріпосництва, злочинних дій царських урядовців, суддів, пороків пихатих дворян. І.Котляревський створив «прабабку української драматургії» – п’єсу «Наталка-Полтавка», а трохи згодом – «Москаль-чарівник». Саме з полтавської сцени вони побачили світ вперше. В 1821 році через скрутне матеріальне становище Полтавський театр припинив свою діяльність.

Актор Михайло Щепкін. За походженням кріпак, грав у кріпацькому театрі графа Волькенштейна у Курську (він там навчався в училищі), а потім, замінивши актора, що захворів, блискучо зіграв головну роль. В 1816 році трупа курського театру була розпущена, і щеп кін потрапив до Харківської трупи І.Штейна на комедійні ролі. В Харкові він працює, граючи майже в кожній виставі, в деяких п’єсах по декілька ролей одразу. Коли антрепренери зажадали від Щепкіна участі ще і в балетних виставах, він залишив харківську трупу і переїхав до Полтави, а разом з ним – і кращі актори трупи В Полтавському театрі з 1818 року він став не тільки актором, а і помічником режисера. В 1821 році Полтавський театр припинив свою діяльність, М.Щепкін з групою інших акторів сформував нову трупу і вирушив на гастролі спочатку до Києва, потім до Тули. В Києві він працював близько року (сезон 1821-1822 років), а потім був запрошений до Московського Малого театру, до трупи якого прийшов з 1823 року і вже назавжди (і сьогодні Малий театр в Москві носить назву «Дім Щепкіна»). Під час гастролей в Криму він трагічно помер: влітку 1950 року він мав виступати в палаці Воронцових, але під час виступу знепритомнів, і хазяйка палацу відправила його вмирати до дешевого готелю в Ялті.

С.Аксаков писав: «Щепкін переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили в театрі тільки грубі фарси, карикатури на співочу, поетичну Малоросію… Його дитинство і молодість минули на Україні, він зріднився з її звичаями і мовою».

Харківський театр.Першим постійним міським театром в Україні став театр, збудований в Харкові у 1789 р. В трупі дуже довго не було актрис, жіночі ролі виконували чоловіки, адже місцеві городянки не наважувалися встати на «сумнівний» на той час акторський шлях. Вперше жінка з’явилася на сцені харківського театру (це була циганка Ліза, дружина Д.Москвичова – актора-утікачва з Москви, який став на чолі театру) у ролі Анюти з комічної опери «Мельник – колдун, обманщик и сват». Ця подія дуже схвилювала харків’ян. Слава Харківського театру пов’язана з іменем Г.Квітки (Квітки-Основ’яненка) – спочатку чиновника департамента, а згодом відомого драматурга, автора і виконавця оповідань, анекдотів, віршів, танцюриста, музичного актора, а потім – і видатного громадського діяча. Директором Харківського театру він стає у 1812 році. . Створюються нові театральні трупи, однією з яких стала трупа антрепренера Млотковського, який вийшов з трупи Штейна, поступово витіснивши її панівного місця в театральному Харкові.Намаганнями Млотковського провінційний театр набував все більшого суспільного і художнього значення: так, Млотковський запам’ятався харків’янам ще тим, що збудував у 1841 році перший в Харкові камінний театр (після перебудови він став сучасним харківським театром імені Шевченка), а також намагався, на жаль, марно, створити в Харкові театральну школу.

Видатні актори харківського театру – Л. Млотковська, К. Соленик. В 1830 році вступив до театральної трупи Штейна на посаду суфлера, актором став «випадково», замінивши комедійного актора, який захворів, настільки успішно, що за К.Солеником назавжди закріпилося комедійне амплуа. Перейшовши до трупи Млотковського, Соленик почав швидке творче зростання, протягом трьох-чотирьох років слава його докочується і до Москви та Петербурга. Йому не раз пропонували перейти на столичні сцени, але він щоразу відповідав: «Ні, ваше сіятельство, я малоросіянин, люблю Малоросію, і мені жаль розлучатися з нею». Соленик створював тип українця, на відміну від інших акторів, «не наївним аж до дурості, а повним внутрішнього змісту, хоч іноді і ховаючим свій розум під зовнішньою маскою простоти». Нехтування Солеником завчення тексту ролей напам’ять відмічають практично всі критики. Через цю особливість Соленик не міг грати з артистами, які ретельно трималися тексту п’єс, такими, як, наприклад, московський комік Живокіні, трагік Самойлов тощо. Так, наприклад, відомий випадок, коли під час вистави водевілю «Зятюшка» актриса Ладіна, що грала тещу, обмовилася і замість «фетрова шляпа» сказала «фаянсова». Її партнер Соленик (зять) зробив цілу нову сцену з цієї обмовки, зімпровізувавши цілий монолог «про незручність носіння фаянсових шляп» Так, під час репетиції знаменитий петербурзький трагіком Самойлов, що гастролював в той час в Харкові, прикрикнув на Соленика: «Що ти мимриш, а ще талант!Та за характером твоєї ролі ти мені маєш не давати ані слова сказати!» Соленик вивчив обидві ролі – і свою, і Самойлова, і на виставі дійсно не дав йому сказати ані слова, промовивши обидві ролі, пов’язуючи між собою фрази: «Я знаю, ви на це можете мені сказати те і те…, але я вам скажу…» публіка рукоплескала, гість був присоромлений.

Під феноменом українського музично-драматичного театру ми розуміємо театральні вистави кінця 18 – першої половини 19 ст., близькі, з одного боку, до водевілю (тим, що обов’язково містили танці та спів), а з іншого боку, до фольклорного театру (передачею національного побуту, мови, типових характерів). Для виконання ролей в цих п’єсах актори повинні були володіти не лише драматичним талантом, а й неодмінно мати вокальні дані. Найяскравішими прикладами таких вистав стали класичні «малоросійські опери» І.Котляревського «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник». Продовжують традицію українського музично-драматичного театру п’єси Квітки-Основ’яненка «Шельменко – волосний писар» та «Шельменко – денщик». Хоча вони написані російською мовою, головний персонаж, якому належить переважна частина тексту, говорить українською мовою. Важливою подією стало також «Сватання на Гончарівці» (вперше написано цілковито українською мовою).

Практично всі працівники українського професійного театру починали свій шлях в п’єсах музично-драматичного репертуару: М.Кропивницький – в ролі Стецька, М.Садовський – в ролі Шельменка тощо.

Театр в Галичині. Зразки нового театру з’явилися на східноукраїнських землях раніше, ніж в Галичині. Тільки після утворення в 1862 році у Львові клубу «Руська бесіда» завдяки заходам Ю.Лаврівського були зібрані кошти на будівництво українського театру, якому дозволили виставляти не більше сорока вистав на рік.

В тогочасній Галичині серед інтелігенції панувала здебільшого польська мова, проте внаслідок польського повстання 30 р. галицькі українці почали боротьбу за національну свідомість, звертання до зразків народної словесності у пошуках творчості. Через бідність власного репертуару це були п’єси наддніпрянських, польських та німецьких авторів, лише трохи видозмінені. Власний репертуар мав джерелом переробки і запозичення. Наприклад, у 1848 році священик з Коломиї І.Озаркевич «перелицював» «Наталку-Полтавку» (змінив місце дії та імена персонажів на місцеві, пісні замінив покутськими народними тощо) і виставив п’єсу під назвою «На милування нема силування», причому з великим успіхом. Протягом п’ятдесятих років було виставлено ще кілька переробок Озаркевича з назвами, за якими легко можна встановити першоджерело: «Жовнір-Чарівник» («Москаль-Чарівник») та «Сватання або жених навіжений» («Сватання на Гончарівці»). Початком історії українського галицького театру вважається дата 29 березня 1864 року, коли відбулася прем’єра вистави «Маруся» - переробленої О.Голембйовським повісті Квітки-Основ`яненка. Щоб спокутувати брак місцевої драматургії, в 1864 році театральна комісія оголосила конкурс на драму і комедію. Однією з головних передумов конкурсу було те, що «мова має бути чисто народна». Серед близько 20 представлених на конкурс п’єс з превеликою важкістю через їх не дуже високий рівень було виявлено переможця – мелодраму І.Гушалевича «Підгір’яни» з музикою М.Вербицького. В 1889 році було урочисто відзначене двадцятип’ятиріччя галицького театру. Багато західноукраїнських театральних діячів відвідували Галичину (Кропивницький, Старицький, Заньковецька тощо).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Український бароковий театр	\|	Золота» та «срібна» доба українського театру.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.304 сек.