• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Надання банками додаткової інформації

Банки зобов’язані повідомити про всі структурні та кадрові зміни в складі керівників банку протягом трьох робочих днів після змін, а в строк до п’яти робочих днів подати пакет документів територіальному управлінню Національного банку за їх місцезнаходженням (Генеральному департаменту банківського нагляду). Територіальне управління протягом 15 календарних днів надсилає Генеральному департаменту банківського нагляду Національного банку інформацію про такі зміни та про результати розгляду зазначених документів.

У разі зміни назви банк у тижневий строк після реєстрації змін Національним банком подає до Національного банку клопотання про заміну банківської ліцензії, письмового дозволу, ліцензій на виконання окремих операцій. Клопотання про заміну письмового дозволу, наданого філії, банк подає територіальному управлінню Національного банку за місцезнаходженням філії у місячний строк з дати отримання нової банківської ліцензії та письмового дозволу.

Усі внутрішні положення (зі змінами та доповненнями), що подає банк Національному банку для отримання банківської ліцензії, письмового дозволу та ліцензій на виконання окремих операцій, використовуються працівниками Національного банку під час проведення інспекційних перевірок банків та вважаються діючими.

За невиконання вимог Положення до банку, керівників банку, власників істотної участі застосовуються заходи впливу згідно зі статтею 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та відповідними нормативно-правовими актами Національного банку.

8.5. Регулювання діяльності комерційних банків за допомогою економічних нормативів

У світовій практиці банківської справи спостерігається стійка тенденція до уніфікації системи банківського регулювання та нагляду. Ця тенденція передусім пов’язана з діяльністю Міжбанківського комітету з банківського нагляду (Базельський комітет з банківського нагляду). Комітет на базі власного досвіду розробляє рекомендації щодо регулювання банківської діяльності, які не мають директивного характеру, але активно використовуються центральними банками більшості країн світу з метою зближення національних та створення уніфікованої системи банківського регулювання та нагляду.

Одним із основних напрямів банківського регулювання та нагляду Базельський комітет визначає необхідність установлення та контроль за дотриманням банками економічних нормативів, що регулюють банківську діяльність.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» передбачає необхідність дотримання комерційними банками економічних нормативів, що їх встановлює Національний банк України. Націо­нальний банк України як орган регулювання та нагляду за банківською діяльністю дотримується рекомендацій Базельського комітету з урахуванням національної специфіки розвитку банківської системи та економіки. Відповідно до чинного законодавства та інструкції «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні», затвердженої постановою Правління НБУ від 28 серпня 2001 р. № 368, НБУ встановив ряд обов’язкових економічних нормативів, які за напрямом регулювання групують таким чином:

група 1 — нормативи капіталу;

група 2 — нормативи ліквідності;

група 3 — нормативи кредитного ризику;

група 4 — нормативи інвестування;

група 5 — нормативи відкритої валютної позиції.

До групи нормативів, що регулюють капітальну базу банків, включено три нормативи: норматив мінімального розміру регулятивного капіталу Н1, норматив адекватності регулятивного капіталу або норматив платоспроможності Н2 та норматив адекватності основного капіталу Н3.

Через норматив мінімального розміру регулятивного капіталу Н1 центральний банк реалізує вимоги до обсягу банківського капіталу на момент створення банку, а далі — протягом усього періоду їх функціонування. Причому регулюванню підлягає не фінансовий капітал банку, який відображає залишковий інтерес банку в його активах за вирахуванням зобов’язань, а регулятивний. Призначення регулятивного капіталу — покриття негативних наслідків різноманітних ризиків, забезпечення захисту інтересів вкладників, фінансової стійкості та стабільності діяльності банків. Саме тому при розрахунку регулятивного капіталу за установленою методикою враховують не всі позиції або неповну вартість фінансового капіталу банку. З цією метою банківський капітал залежно від стабільності вартості окремих його складових поділяють на дві частини: основний і додатковий.

Основний капітал, або капітал першого рівня, — це найбільш стабільна частина фінансового капіталу банку, яка не підлягає передаванню, перерозподілу. Додатковий капітал, або капітал другого рівня, — це та частина фінансового капіталу банку, обсяг якої, навпаки, піддається змінам.

Розмір регулятивного капіталу розраховується за формулою:

Регулятивний капітал (РК) = Основний капітал (ОК) +
+ Додатковий капітал (ДК) – Кошти, вкладені (КВ).

За методикою НБУ до складу основного капіталу включають фактично сплачений зареєстрований статутний капітал, розмір якого може бути змінений лише за рішенням вищої управлінської ланки банку, та розкриті резерви. Розкритими резервами вважаються оприлюднені банком у фінансовій звітності резерви, що створені за рахунок нерозподіленого прибутку. Це можуть бути:

· емісійний дохід;

· реінвестовані дивіденди;

· кошти резервного фонду;

· прибутки минулих років.

Обсяг усіх перерахованих складових фінансового капіталу може бути змінений лише за результатами фінансового року, саме тому об’єктивним є їх урахування у складі основного капі-
талу.

Основний капітал зменшується на суму нематеріальних активів за вирахуванням зносу та на суму капітальних вкладень у нематеріальні активи; на величину збитків поточного та минулих років, а також на суму недосформованих резервів під можливі втрати за активними операціями.

Додатковий капітал, на відміну від основного, має менш постійний характер і до його складу включають:

· резерви під стандартну заборгованість за кредитними операціями інших банків та клієнтів;

· результати переоцінки основних засобів;

· прибуток поточного року;

· субординований капітал.

Комерційні банки створюють ряд резервів для покриття можливих втрат за активними операціями. Резерв за всіма кредитними операціями за специфікою використання коштів поділяється на резерв під стандартну та резерв під нестандартну заборгованість за такими операціями. Ймовірність одномоментного переходу стандартних кредитних операцій у категорію безнадійних є низькою. Саме тому цей резерв використовується для нарощування капітальної бази банку і враховується за методикою НБУ в складі додаткового капіталу при розрахунку регулятивного капіталу.

Результат переоцінки основних засобів може бути як позитивним, так і негативним, що прямо впливає на обсяг фінансового капіталу банку. Тому із зменшенням реальної вартості статутного капіталу чи основних засобів зменшується розрахункова вартість регулятивного капіталу.

Фінансовий результат діяльності банку за звітний період теж може бути як позитивним (прибуток), так і негативним (збиток). При розрахунку регулятивного капіталу виходять з того, що збитки повинні покриватись основним капіталом. Позитивний фінансовий результат минулих років, тобто частина прибутків минулих років, яка за згодою власників банку залишається нерозподіленою і використовується для нарощування капітальної бази, об’єктивно включаються до основного капіталу, а прибуток поточного року включають у додатковий капітал.

Субординованим капіталом вважаються кошти, залучені банком на умовах субординованого боргу. Борг перед інвесторами, який виникає у банку, вважається субординованим, якщо кошти залучаються на підставі довгострокових угод на строк не менше п’яти років і не можуть бути вилучені з банку раніше цього строку. У випадку банкрутства чи ліквідації банку кошти повертаються інвестору після погашення претензій усіх інших кредиторів.

У розрахунок величини регулятивного капіталу додатковий капітал включається у розмірі, що не перевищує основного капіталу, а субординований капітал — у розмірі, що не перевищує половини основного капіталу. Крім того, первинний розмір субординованого капіталу за угодою останні п’ять років до настання терміну погашення боргу щорічно зменшується на 20 % при включенні його вартості у додатковий капітал.

Підрахована вартість регулятивного капіталу зменшується на кошти, вкладені в балансову вартість таких активів:

· акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком емітовані банками у торговому портфелі банку та портфелі на продаж;

· інвестиції в дочірні та асоційовані компанії;

· істотна участь у статутному капіталі інших установ;

· кошти, вкладені в інші банки на умовах субординованого боргу.

Вкладення в акції інших банків виключаються із суми основного й додаткового капіталу з метою уникнення ситуації, коли банки купуватимуть акції один одного для штучного збільшення статутного капіталу. Відрахування вартості боргових цінних паперів проводиться з метою упередження ланцюгового банкрутства банків. Інвестиції в дочірні та асоційовані компанії та істотна участь у статутному капіталі інших установ вважаються найбільш ризикованими інвестиціями. Тому регулятивний капітал розраховується виходячи із припущення, що вони є збитковими. Це спонукає банки залучати більше капіталу для проведення таких операцій.

Мінімальний розмір регулятивного капіталуН1за Законом «Про банки і банківську діяльність» має перевищувати розмір статутного капіталу банку. Вимоги НБУ до мінімального розміру регулятивного капіталу комерційних банків України встановлено диференційовано, залежно від сектору ринку, який охоплює діяльність банку, а саме:

- 1 млн. євро — для місцевих кооперативних банків;

- 3 млн. євро — для регіональних банків;

- 5 млн. євро — для міжрегіональних банків.

Регулювання достатності капіталу банків для захисту інтересів вкладників, кредиторів та інвесторів здійснюється за допомогою двох нормативів: адекватності регулятивного капіталу Н2 та адекватності основного капіталу Н3.

Норматив адекватності регулятивного капіталу відображає платоспроможність банку, яка залежить від якості його активів. Цей норматив установлено для запобігання надмірному перекладанню банком ризику неповернення його активів на вкладників, кредиторів та інвесторів. Адже несвоєчасне погашення активів прямо впливає на здатність банку виконувати свої зобов’язання. Саме тому при розрахунку Н2 активи та позабалансові зобов’язання банку за активними операціями зважуються на ризик, тобто кожна позиція активів перемножується на притаманний їй коефіцієнт ризику (коефіцієнт зважування). Класифікація банківських активів за рівнем їх ризику здійснюється за методикою НБУ, згідно з якою всі банківські активи поділено на п’ять груп. До першої групи входять активи із мінімальним ризиком їх несвоєчасного повернення чи повернення із втратою вартості. Це передусім грошові кошти; депозити розміщені на строк і до запитання в НБУ, а також вкладення в державні боргові цінні папери. Коефіцієнт зважування таких активів (k) прирівнюється до нуля (k₁ = 0).

До другої групи віднесено активи з мінімальним ризиком, коли ризик втрати вартості активів становить не більше 10 %. До таких активів належать: кредити, надані центральним органам державного управління (k₂ = 0,1). До третьої групи віднесено активи із максимальним ризиком втрати вартості 20 %: вкладення в боргові цінні папери місцевих органів державного управління, депозити (строкові і до запитання), а також короткострокові кредити, розміщені в банках з рейтингом не нижчим, ніж інвестиційний клас (k₃ = 0,2).

До четвертої групи входять активи, розміщення яких пов’я­зане із ризиком неповернення чи втрати вартості на рівні 50 % (k₄ = 0,5), а саме: депозити (строкові та до запитання), а також короткострокові кредити, розміщені в банках, що не належать за рейтингом до інвестиційного класу;зобов’язання з кредитування, надані банкам і клієнтам; кредити, надані місцевим органам державного управління, а також валюта та банківські метали, куплені, але не отримані.

Кошти, розміщені в інші види активних операцій, що віднесені до п’ятої групи, вважаються високоризикованими і коригуються з коефіцієнтом k₅ = 1,0.

Норматив адекватності регулятивного капіталу (платоспроможності) Н2 розраховується за формулою:

де А_р — активи та певні позабалансові зобов’язання банку, зважені за ступенем ризику за шкалою НБУ;

Р_факт — фактично створені резерви за активними операціями.

В алгоритмі розрахунку нормативу Н2 використовується підсумок усіх зважених попередньо активів:

А_р = А₁ × k₁ + А₂ × k₂ + А₃ × k₃ + А₄ × k₄ + А₅ × k₅,

де А₁, A₂, A₃, A₄, A₅ — балансова вартість активів відповідно першої, другої, третьої та четвертої груп ризику;

k₁, k₂, k₃, k₄, k₅ — відповідні коефіцієнти зважування вартості активів за ризиком.

Вартість зважених на ризик активів банку зменшується на величину фактично сформованих резервів на покриття можливих втрат за активними операціями, оскільки саме за рахунок цих резервів буде списана відповідна частина безнадійних щодо повернення активів.

Вимоги до мінімальної платоспроможності комерційних банків НБУ встановив диференційовано, залежно від строку функціонування банку:

· для діючих банків на рівні не менше 10 %;

· для новостворених банків протягом першого року діяльності — не менше 15 %, протягом другого року — не менше 12 %, а з третього року діяльності — не менше 10 %.

Отже, активи, зважені за ризиком і з урахуванням створених банком відповідних резервів на покриття збитків за ними, повин­ні не більше ніж у 10 разів перевищувати за обсягом регулятивний капітал діючого банку. Звичайно діяльність новоствореного банку є більш ризикованою, тому протягом перших двох років його функціонування вимоги до платоспроможності є більш високими.

З метою визначення спроможності банку захистити інтереси вкладників, кредиторів та інвесторів від непередбачених збитків установлено норматив адекватності основного капіталу.

Норматив адекватності основного капіталу Н3 розраховується за формулою:

де ОК — основний капітал;

ЗА — загальна сума активів банку за балансом.

Рівень адекватності основного капіталу комерційного банку має бути не меншим 4 %, тобто загальна вартість активів, зменшених на величину фактично створених відповідних резервів для покриття збитків, повинна не більше ніж у 25 разів перевищувати вартість основного капіталу.

Чим вище значення нормативів адекватності регулятивного та основного капіталів, тим більший ризик беруть на себе власники банку, тим більшою мірою захищені інтереси вкладників, кредиторів та інвесторів банку.

Для забезпечення реальної капіталізації всі комерційні банки поділяють за рівнем достатності капіталу (з урахуванням значень нормативів адекватності регулятивного та основного капіталу) на:

- добре капіталізовані;

- достатньо капіталізовані;

- недокапіталізовані;

- значно недокапіталізовані;

- критично недокапіталізовані.

Ознаки класифікації банків за рівнем достатності капіталу наведені в таблиці 8.1.

Контролюючи рівень капіталізації комерційних банків, цент­ральний банк має змогу своєчасно й адекватно реагувати на негатив­ні його зміни.

Іншим напрямом регулювання діяльності банків через економічні нормативи є регулювання ліквідності банківської системи в цілому та окремих банків. Під ліквідністю банку розуміють можливість і спроможність банківської установи безперервно в будь-який момент часу здійснювати платежі за своїми поточними та строковими зобов’язаннями за рахунок трансформації своїх активів у готівкові чи безготівкові грошові кошти. Ліквідність банку визначається збалансованістю активів і пасивів його балансу, ступенем відповідності за строками залучених і позичених ним ресурсів (пасив балансу) із розміщенням ресурсів (актив балансу).

Таблиця 8.1

КЛАСИФІКАЦІЯ БАНКІВ ЗА РІВНЕМ ДОСТАТНОСТІ КАПІТАЛУ

Дотримання банком належного рівня ліквідності залежить від різних факторів, серед яких найважливішими є: наявність у банку необхідної кількості ліквідних коштів; можливість залучення ліквідних коштів шляхом їх мобілізації чи реалізації активів; залежність банку від позичених коштів; структура депозитів. Чим більші обсяги наявних у банку ліквідних активів і реальніші можливості їх залучення, тим вищий рівень банківської ліквідності. З іншого боку, чим вищий рівень залежності банку від позичених коштів та чим вищий рівень так званих «летючих» депозитів, що можуть бути в будь-який момент часу вилучені їх власником, тим ризикованіший стан ліквідності банку.

Ліквідність банківської системи регулюється центральними банками через механізми рефінансування, управління золотовалютними резервами, операції на відкритому ринку.

Для вимірювання ліквідності банку використовується, щонайменше два підходи:

· на основі фінансових коефіцієнтів, які розраховуються за балансами і відображають стан ліквідності балансу банку;

· на основі визначення потенційної потреби в ліквідних коштах для виконання своїх зобов’язань.

Ліквідність окремого банку піддається регулюванню через установлення певних вимог до ліквідності його балансу. На основі балансу можна розрахувати цілий ряд показників ліквідності, які відображають або співвідношення між активами і зобов’язаннями з однаковими строками повернення (один день, один місяць, три місяці, рік тощо) або співвідношення між активами різного рівня ліквідності (високоліквідні активи/робочі активи; активи первинної ліквідності/загальні активи тощо).

В одних країнах ці показники встановлюються лише центральними банками. За показниками ліквідності, встановленими центральними банками (нормативами ліквідності), комерційні банки повинні постійно (щомісячно або щоквартально) звітувати перед центральним банком. В інших країнах, крім обов’язкових нормативних показників ліквідності, комерційні банки контролюють ряд інших, установлених самостійно. Такі показники підлягають лише внутрішньобанківському контролю. У деяких країнах центральні банки взагалі не встановлюють і не контролюють нормативи ліквідності.

Кількість нормативів ліквідності та їх види теж відрізняються. Так, у Росії їх п’ять, у Німеччині — чотири, в Україні — три, у Франції — один, а Федеральна резервна система США взагалі не встановлює таких нормативів.

Крім кількості та назви, нормативи ліквідності різняться і за алгоритмом розрахунку та граничними їх значеннями. Усі розглянуті відмінності обумовлені особливостями економічного розвитку окремих країн, розвитку національних фінансових ринків та банківських систем.

Національний банк України на сьогодні регулює ліквідність комерційних банків за допомогою трьох нормативів: нормативу миттєвої ліквідності (Н4), нормативу поточної ліквідності (Н5) і нормативу короткострокової ліквідності (Н6).

Норматив миттєвої ліквідності (Н4) характеризує спроможність банку погашати свої зобов’язання за поточними рахунками за рахунок активів первинної ліквідності (грошових коштів у касі банку та на кореспондентських рахунках НОСТРО) і розраховується за формулою:

де К_к — кошти в касі банку;

К_кр — кошти на кореспондентських рахунках даного банку, відкритих в інших банках;

З_п.р — зобов’язання банку, що обліковуються за поточними рахунками.

За вимогами НБУ граничне значення Н4 має бути не менше 20 %, тобто щонайменше п’ята частина всіх зобов’язань банку за поточними рахунками клієнтів має бути забезпечена активами первинної ліквідності.

Норматив поточної ліквідності (Н5) характеризує спроможність банку погашати свої поточні зобов’язання за рахунок активів первинної та вторинної ліквідності, до яких, крім абсолютно ліквідних активів, відносять активи зі строками повернення до одного місяця. Цей норматив розраховується за формулою:

де А_пот — поточні активи — всі активи первинної та вторинної
ліквідності із кінцевим строком повернення до 30 днів;

З_пот — поточні зобов’язання банку з кінцевим строком повернення до 30 днів.

Вимоги НБУ щодо граничного значення Н5 протягом останніх двох років змінювалися. До 1 липня 2002 р. допускалося його значення не менше 30 %, протягом другого півріччя 2002 р. — не менше 35 %, а з 1 січня 2003 р. — не менше 40 %. Отже, на сьогодні поточні зобов’язання банку можуть не більше ніж у 2,5 раза перевищувати його поточні активи.

Норматив короткострокової ліквідності (Н6) характеризує спроможність банку погашати свої короткострокові зобов’язання за рахунок короткострокових активів. Короткостроковими вважаються активи та зобов’язання банку з кінцевим строком повернення до одного року. Розраховується норматив короткострокової ліквідності за формулою:

де А_кс — короткострокові активи банку;

З_кс — короткострокові зобов’язання банку.

Нормативне значення короткострокової ліквідності банку встановлено на рівні не менше 20 %, тобто короткострокові зобов’язання можуть не більше ніж у 5 разів перевищувати короткострокові активи.

Постійний контроль за допустимою мірою ризику незбалансованої ліквідності дає змогу центральним банкам «тримати руку на пульсі» ліквідності банківської системи в цілому і своєчасно застосовувати ті чи інші механізми її регулювання.

Крім ризику незбалансованої ліквідності, діяльності будь-якої банківської установи притаманний кредитний ризик. Для банку найбільш уразливим є ризик несплати чи несвоєчасної або неповної сплати позичальником основного боргу та процентів за ним, які належать йому як кредитору. Центральні банки регулюють рівень допустимого кредитного ризику шляхом установлення граничних значень ряду нормативів кредитного ризику. Передусім регламентується максимальний розмір заборгованості одного позичальника перед банком (кредитний ризик на одного позичальника) і максимальний розмір великих кредитів, наданих банком усім категоріям позичальників (великі кредитні ризики). Установлення граничних значень для кредитного ризику спонукає банки диверсифікувати власний кредитний портфель.

НБУ регулює кредитні ризики банків другого рівня за допомогою чотирьох нормативів:

· норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7);

· норматив великих кредитних ризиків (Н8);

· норматив максимального розміру кредитів, гарантій, порук, виданих одному інсайдеру (Н9);

· норматив максимального сукупного розміру всіх кредитів, гарантій, порук, виданих інсайдерам (Н10).

Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) розраховується за формулою:

де З1_к — сукупна заборгованість за всіма виданими кредитними операціями щодо одного клієнта (включаючи враховані векселі, позабалансові зобов’язання та зобов’язання з кредитування) чи банку-контрагента (включаючи розміщені депозити), а також дебіторську заборгованість;

РК — регулятивний капітал.

Нормативне значення Н7 не більше 25 %, тобто видача кредитів «в одні руки» не повинна перевищувати четвертої частини його регулятивного капіталу.

Заборгованість позичальника чи банку-контрагента, яка становить 10 % регулятивного капіталу банку-кредитора, за чинним законодавством вважається в Україні великим кредитним ризиком. Норматив великих кредитних ризиків (Н8) розраховується за формулою:

де З_{вел. 1к} — сукупний розмір усіх зобов’язань, що складають великий кредитний ризик одного контрагента або групи пов’язаних контрагентів (із урахуванням забалансових зобов’язань).

За вимогами НБУ сукупний розмір великих кредитних ризиків
не повинен більше ніж у 8 разів перевищувати регулятивний
капітал банку, тобто нормативне значення Н8 має бути не більшим за 800 %.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій, порук, виданих одному інсайдеру (Н9), обмежує видачу банком внутрішніх кредитів «в одні руки». Розраховується Н9 за фор-
мулою:

де З_1ін — сукупний розмір кредитів, гарантій, порук, урахованих банком векселів і забалансових вимог щодо одного інсайдера.

Нормативне значення Н9 установлено на рівні не більше 5 %.

Норматив максимального сукупного розміру всіх кредитів, гарантій, порук, виданих усім інсайдерам банку (Н10), обмежує загальний ризик за внутрішніми кредитами. Розраховується Н10 за формулою:

де З_ін — сукупний розмір кредитів, гарантій, порук, урахованих банком векселів і забалансових вимог щодо всіх інсайдерів банку.

Світовий досвід свідчить про об’єктивність прирівнювання ризику за всіма інсайдерами до одного позичальника. Саме тому нормативні вимоги до його значення встановлюються на рівні вимог щодо допустимого ризику стосовно одного позичальника. НБУ встановив нормативне значення Н9 на рівні не більше 40 %.

Банки, які є активними інвесторами, стають уразливими щодо інвестиційного ризику — ризику несплати або несвоєчасної чи неповної сплати емітентом цінних паперів доходу та основного боргу за розміщеними цінними паперами власної емісії, які належать інвесторові. Іншими словами — це кредитний ризик за інвестиційними операціями. Допустима міра такого ризику діяльності банків регулюється Національним банком України за допомогою двох нормативів:

· нормативу інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11);

· нормативу загальної суми інвестування (Н12).

Розраховується Н11 за формулою:

де К_{ін 1уст} — кошти, які інвестовані на придбання акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком (часток, паїв) окремо за кожною установою в портфелі банку;

КВ — кошти, вкладені банками у балансову вартість акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком, емітованих іншими банками, у портфелі даного банку, а також інвестиції в дочірні компанії та істотна участь у статутному капіталі інших установ.

Нормативне значення Н11 встановлено на рівні не більше 15 %. Отже, комерційний банк може вкладати в цінні папери однієї окремо взятої установи не більше 15 % регулятивного капіталу.

Норматив загальної суми інвестування Н12 розраховується за формулою:

де К_{ін. у всі уст} — кошти, інвестовані в акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком у портфелі банку, що випущені банками, фінансовими установами та іншими емітентами;

― вкладення в асоційовані та дочірні компанії.

Нормативне значення Н12 установлено на рівні не більше 60 %, тобто всі інвестиції банку не можуть перевищувати 60 % його регулятивного капіталу. Слід звернути увагу на те, що регулятивний капітал при розрахунку нормативів інвестування збільшується на вартість коштів, інвестованих банком в інші банківські установи, дочірні компанії та ті, що мають істотну участь. Оцінюючи ризикованість інвестицій, у розрахунок слід брати весь основний і додатковий капітал, у тому числі і ці високоризиковані позиції, які віднімались від основного і додаткового капіталу при розрахунку регулятивного капіталу.

Валютний ризик впливає на діяльність банківських установ, які мають генеральну ліцензію і здійснюють операції з іноземною валютою чи банківськими металами. З метою мінімізації валютного ризику НБУ встановив для вітчизняних банків обов’язкові нормативи валютної позиції:

· норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валют­ної позиції (Н13);

· норматив загальної довгої відкритої валютної позиції (Н13/1);

· норматив загальної короткої відкритої валютної позиції (Н13/2).

Під валютною позицією розуміють співвідношення між сумою балансових та позабалансових вимог банку та сумою його балансових та позабалансових зобов’язань у певній іноземній валюті. Коли вимоги і зобов’язання в певній іноземній валюті збігаються за обсягом, валютну позицію називають закритою. Банк, який має закриту валютну позицію в певній валюті, не наражається на валютний ризик у цій валюті, оскільки незалежно від напряму зміни курсу цієї валюти обсяги вимог і зобов’язань однакові.

Валютна позиція вважається відкритою, коли сума балансових та позабалансових вимог банку не збігається із сумою його балан­сових та позабалансових зобов’язань у певній іноземній валюті. Оскільки така ситуація можлива за двох умов, то розрізняють відкриту валютну позицію довгу і коротку. Валютна позиція є відкритою довгою, коли вимоги банку перевищують його зобов’язання в певній іноземній валюті. Коли ж зобов’язання в пев­ній іноземній валюті перевищують вимоги банку у цій валюті, відкрита валютна позиція є короткою. При розрахунку відкрита довга валютна позиція позначається знаком «плюс», а коротка — знаком «мінус».

Валютним операціям притаманний валютний ризик за умови наявності відкритої валютної позиції. Якщо у банку відкрита довга валютна позиція у певній валюті, то він зазнає збитків у разі падіння курсу цієї валюти щодо національної. Якщо ж наявна коротка відкрита валютна позиція у певній валюті, то банк зазнає втрат у разі підвищення курсу цієї валюти.

Нормативи валютної позиції, встановлені НБУ, визначають верхню межу допустимого валютного ризику.

Норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції (Н13) розраховується за формулою:

де ЗВВП_грн — загальна відкрита валютна позиція за всіма балансовими та позабалансовими активами і зобов’язаннями банку за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті. Розраховується як алгебраїчна сума всіх довгих і коротких
валютних позицій у гривневому еквіваленті без урахування
знаку.

Нормативне значення величини допустимого ризику загальної відкритої валютної позиції не більше 35 %.

Норматив ризику відкритої довгої валютної позиції (Н13/1) розраховується за формулою:

де +ВВП — загальна довга відкрита валютна позиція за іноземними валютами у гривневому еквіваленті.

Нормативне значення величини довгої відкритої валютної позиції не більше 30 %.

Норматив ризику відкритої короткої валютної позиції (Н13/2) розраховується за формулою:

де –ВВП — загальна коротка відкрита валютна позиція за іноземними валютами у гривневому еквіваленті.

Нормативне значення Н13/2 не більше 5 %.

Контроль за дотриманням економічних нормативів здійснюється територіальними управліннями НБУ та підрозділами депар­таменту банківського нагляду на щоденній, щодекадній та щомісячній основі.

Дотримання вимог за щоденними розрахунками оцінюється за нормативом Н1, за групою нормативів кредитного ризику Н7, Н8, Н9, Н10; за нормативами Н2, Н5, Н6 — подекадно, за станом на 1-ше, 11-те та 21-ше число місяця, а за нормативами Н2, Н3, Н4, Н11, Н12, Н13 — виходячи із середньоарифметичного значення за звітний місяць. За порушення вимог до банків-порушників застосовуються штрафні санкції. Розміри штрафів за порушення окремих нормативів диференційовані залежно від кількості допущених порушень протягом звітного періоду.

За порушення нормативів капітальної бази банку (Н1, Н2, Н3) банк протягом одного місяця з дня виникнення порушення повинен укласти з НБУ письмову угоду про виконання плану заходів щодо порядку і строків відновлення рівня регулятивного капіталу (програма капіталізації).

За порушення нормативу Н8 штрафні санкції не застосовуються, а підвищуються вимоги до нормативу платоспроможності Н2: якщо перевищення вимог до Н8 становить менше половини його нормативного значення, то вимоги до Н2 подвоюються, а якщо більше половини — потроюються.

8.6. Формування резервів на покриття можливих втрат за активними операціями

Резерви — це матеріальні чи грошові запаси, що створюються на випадок необхідності. Ця частина матеріальних, фінансових ресурсів тимчасово виключена з обороту і слугує джерелом, з якого використовуються ресурси у разі крайньої необхідності. У банківській справі розрізняють обов’язкові, загальні та спеціальні резерви. Обов’язкові резерви — це акумульовані комерційним банком кошти, які зберігаються на резервному рахунку у центральному банку з метою забезпечення ліквідності депозитної заборгованості чи інших пасивних операцій банків. Загальні резерви — це кошти, мобілізовані банком за рахунок прибутку банку після оподаткування для відшкодування непередбачених збитків від різних видів невизначених ризиків. Для покриття збитків від банківської діяльності в цілому за результатами фінансового року комерційні банки створюють резервний фонд, який, по суті, є загальним резервом, тобто резервом коштів для покриття збитків від статутної діяльності. Спеціальні резерви — це кошти, мобілізовані комерційним банком, на покриття сумнівних боргів, непередбачених втрат, збитків від проведення активних операцій. Формування спеціальних резервів здійснюється за рахунок витрат банку.

Отже, і обов’язкові, і спеціальні, і загальні резерви створюються для страхування ризиків: обов’язкові — для страхування ризику невиконання зобов’язань комерційних банків за депозитами та іншими пасивними операціями, спеціальні — для страхування певних ризиків невиконання зобов’язань клієнтів, контрагентів перед банком за кредитами та іншими активними операціями. Загальні резерви — для страхування невизначених ризиків, що притаманні діяльності банків.

Згідно з вимогами НБУ вітчизняні банки сьогодні з метою страхування ризиків від активних операцій повинні створювати такі спеціальні резерви за активними операціями:

1. Резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями.

2. Резерв за коштами, розміщеними на депозитних рахунках у банках, які визнані банкрутами або ліквідуються чи зареєстровані в офшорних зонах.

3. Резерв на відшкодування можливих збитків за простроченими понад 30 днів та сумнівними щодо їх отримання нарахованими доходами за активними операціями.

4. Резерв на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами.

5. Резерв для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості.

Усі зазначені резерви формуються банками шляхом віднесення на витрати. Кожен з них має свій власний напрям використання акумульованих коштів — це покриття збитків від конкретної активної операції, тобто резерв за одним видом активних операцій не може використовуватись банком для покриття збитків за іншими видами активних операцій. Саме тому резерви за активними операціями часто називають відповідними резервами. Фактично створені резерви за активними операціями не використовуються на покриття збитків від банківської діяльності в цілому. Перерахування коштів до резервів проводяться до встановленого строку подання щомісячного балансу.

Порядок формування та використання резервів за кредитними операціями, за коштами, розміщеними на депозитних рахунках у банках, які визнані банкрутами або ліквідуються чи зареєстровані в офшорних зонах, та за простроченими понад 30 днів і сумнівними щодо їх отримання нарахованими доходами за активними операціями регулюється положенням НБУ від 6 липня 2000 р.
№ 279 (зі змінами та доповненнями до нього).

Згідно з цим положенням вітчизняні комерційні банки формують резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземній валюті.

До кредитних операцій відносять усі види активних операцій банків, пов’язаних із наданням клієнтам коштів у тимчасове користування або прийняттям зобов’язань про надання коштів у тимчасове користування на певних визначених кредитним договором (угодою) умовах, у тому числі операції факторингу, фінансового лізингу, врахування векселів, репо, а також надання гарантій, порук, авалів та розміщення депозитів.

Якщо банк виступає гарантом за операціями клієнта, то існує потенційна загроза виникнення ситуації неплатоспроможності клієнта-боржника і невиконання ним своїх зобов’язань. У такій ситуації саме банк-гарант виконує зобов’язання клієнта перед його кредитором. Саме тому комерційні банки повинні створювати резерви за наданими гарантіями у будь-якій формі: за гарантіями, акцептами та авалями, що надані банкам і клієнтам.

Банки можуть розміщувати тимчасово вільні ресурси у депозити в інших банках. Будь-який депозит має кредитну природу, йому притаманний кредитний ризик — ризик невчасного повернення чи неповернення коштів депозиту та процентів банку-вкладнику. З огляду на це комерційні банки створюють резерв і за розміщеними строковими депозитами.

Не створюється резерв за бюджетними кредитами; кредитними операціями в системі одного банку; за операціями фінансового лізингу, якщо об’єктом операцій є нерухоме майно; за коштами, що розміщені банком на умовах субординованого боргу; за позабалансовими зобов’язаннями, за якими банк не повинен надавати кошти на першу вимогу.

Уся сукупна заборгованість за кредитними операціями на певний момент часу становить кредитний портфель банку. У кредит­ний портфель включають як усі стандартні кредитні операції, за якими вчасно погашається борг, так і сумнівні та безнадійні щодо їх повернення кредитні операції.

Для визначення обсягу резерву комерційні банки щомісячно станом на перше число оцінюють ризикованість власного кредитного портфеля. Критеріями такої оцінки є:

1) фінансовий стан позичальника;

2) стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості.

Оцінка фінансового стану позичальників проводиться банками за власними методиками, які розробляються самостійно і обов’язково затверджуються внутрішньобанківськими положеннями. Методика оцінки фінансового стану позичальників є обов’язковим додатком до внутрішнього банківського положення про кредитування. У розробленій банком методиці на вимогу НБУ обов’язково повинен ураховуватись ряд коефіцієнтів та додаткових суб’єктивних показників.

Так, при оцінюванні фінансового стану юридичних осіб визначаються коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності; коефіцієнти маневреності та незалежності; рентабельність активів та продажу; достатність грошових потоків.

Коефіцієнт миттєвої ліквідності (К_мл) характеризує здатність суб’єкта господарювання погашати поточні зобов’язання за рахунок абсолютно ліквідних активів і розраховується за формулою:

де А_а.л — абсолютно ліквідні активи, що включають кошти в касі, на поточних рахунках та поточні фінансові інвестиції;

З_пот — поточні зобов’язання, до яких відносять заборгованість за короткостроковими кредитами та кредиторську заборгованість.

Оптимальне значення цього коефіцієнта не може бути меншим 0,2, тобто всі поточні зобов’язання клієнта повинні бути перекриті не менше ніж на 1/5 абсолютно ліквідними активами.

Коефіцієнт поточної ліквідності К_п.л характеризує здатність клієнта виконувати свої поточні зобов’язання за рахунок ліквідних активів і розраховується за формулою:

де А_л — ліквідні активи, до яких відносять усі абсолютно ліквідні активи, дебіторську заборгованість та векселі одержані.

Оптимальне значення коефіцієнта поточної ліквідності — не менше 0,5, тобто ліквідні активи не можуть бути меншими половини поточних зобов’язань клієнта.

Коефіцієнт загальної ліквідності (К_з.л) характеризує здатність клієнта виконувати свої поточні зобов’язання за рахунок реалізації своїх оборотних активів і розраховується за формулою:

де А_об — оборотні активи.

Оптимальне значення коефіцієнта — не менше 2,0, тобто всі оборотні активи клієнта повинні вдвоє покривати його поточні зобов’язання.

Коефіцієнт маневреності К_ман характеризує мобільність використання власного капіталу підприємства та розраховується за формулою:

де ВК — власний капітал;

А_н.об — необоротні активи.

Оптимальне значення коефіцієнта маневреності — не менше 0,5. Перевищення цього значення означає, що підприємство має
можливість вільно використовувати власний капітал при зміні виробничого процесу. Якщо значення коефіцієнта нижче за оптимальне, то підприємство, навпаки, не може вільно змінювати напрям виробництва, оскільки значна частина власного капіталу вкладена в необоротні активи.

Коефіцієнт незалежності показує, за рахунок яких джерел (власних чи залучених у вигляді кредитів та кредиторської заборгованості) сформовані активи підприємства. Розраховується коефіцієнт незалежності (К_нез) за формулою:

де З — усі зобов’язання клієнта за балансом.

Оптимальне значення цього коефіцієнта не більше 1. Чим вищим є значення цього коефіцієнта, тим вищим є ризик кредиторів (банків та контрагентів за угодами), тим обережніше повинен ставитись комерційний банк до видачі нових кредитів.

Рентабельність активів та рентабельність продажу показує, яка частка чистого прибутку підприємства припадає на одиницю його активів чи на одиницю реалізованої продукції. Оцінка рівня рентабельності здійснюється в динаміці за певний період діяльності підприємства та порівняно з іншими підприємствами цієї ж галузі.

Показник достатності грошового потоку (Д_г.п) характеризує достатність чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тому числі в інших банках) для погашення основного боргу та процентів за кредитною операцією. Цей показник розраховується за формулою:

де Н_с.м — середньомісячні надходження на всі рахунки позичальника протягом останніх трьох місяців (за довгостроковими кредитами — протягом року);

З_м — щомісячні умовно-постійні зобов’язання;

З_ін — податкові та інші платежі, що мають бути сплачені з рахунка позичальника протягом строку дії кредитної угоди;

К — сума кредиту за кредитною угодою;

ПП — процентні платежі позичальника за кредитною угодою;

t — строк дії кредитної угоди.

Під час оцінювання фінансового стану юридичних осіб, крім основних фінансових показників, обов’язково повинні враховуватися додаткові фактори, такі як ринкова позиція; залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі; наявність державних замовлень і державної підтримки; ефективність менеджменту; професіоналізм та репутація керівництва.

Фінансовий стан банків-позичальників чи банків, у яких розміщені депозити даного банку, оцінюється в результаті аналізу активів і пасивів; прибутків і збитків; дотримання економічних нормативів і нормативів обов’язкового резервування з урахуванням резуль­татів аудиторських висновків і виконання зобов’язань у минулому.

Фінансовий стан фізичної особи оцінюється з урахуванням загального матеріального стану; соціальної стабільності; віку; інтен­сивності користування кредитами та своєчасності їх погашення; ділової репутації. Одночасно з якісними характеристиками банки повинні оцінювати фінансові можливості позичальника — фізичної особи. Оцінка фінансового стану фізичної особи об’єктивно не може здійснюватись за таким широким спектром фінансових коефіцієнтів. За вимогами НБУ така оцінка має проводитись як мінімум за двома фінансовими показниками: коефіцієнт частки сукупних витрат у доходах (К_с.в/д) та коефіцієнт частки платежів за позичкою у доходах (К_п.п/д).

Коефіцієнт частки сукупних витрат у доходах характеризує спроможність фізичної особи покривати за рахунок одержаних доходів свої витрати за той же період з урахуванням погашення основного боргу та внесення процентів за ним. Розраховується К_с.в/д за формулою:

де П_пм — сума платежів за позичкою на місяць;

В_м — витрати фізичної особи за місяць;

Д_м — доходи фізичної особи за місяць.

Оптимальним з погляду банку є значення коефіцієнта частки сукупних витрат у доходах на рівні, що не перевищує 0,5.

Коефіцієнт частки платежів за позичкою у доходах (К_п.п/д) характеризує спроможність клієнта здійснювати щомісячні виплати банку за позичкою з урахуванням погашення частини основного боргу і внесення процентних платежів. Розраховується за формулою:

Оптимальне значення коефіцієнта частки платежів за позичкою у доходах — не вище 0,24. Чим ближче частка витрат клієнта наближається до оптимальних значень коефіцієнтів, тим вищим стає ризик кредитора.

Фінансовий стан позичальників обов’язково оцінюється в динаміці: спочатку в момент укладення угоди, а далі не рідше одного разу на квартал для клієнтів юридичних осіб і одного разу на місяць — для банків. Періодичність оцінювання фінансового стану фізичних осіб залежить від стану обслуговування боргу перед банком і строку кредиту, але не рідше одного разу на рік. Якщо клієнт допускає пролонгацію чи прострочення погашення боргу, то оцінювання фінансового стану здійснюється постійно протягом усього строку існування такої заборгованості.

За фінансовим станом і перспективами розвитку всіх позичальників та контрагентів банків за розміщеними депозитами поділяють на п’ять класів «А», «Б», «В», «Г», «Д», з урахуванням рівня забезпечення кредитної операції. Так, до класу «А» відносять позичальників із прибутковою діяльністю та рівнем рентабельності вище середньогалузевого, які мають відмінну репутацію та бездоганну кредитну історію. Усі фінансові показники, що визначаються за методикою оцінювання фінансового стану, мають бути в межах установлених значень, а кредитна операція повинна мати першокласне забезпечення. Першокласним вважається таке забезпечення:

· застава майнових прав на грошові депозити;

· безумовні гарантії урядів країн та банків;

· забезпечені гарантії банків України;

· інше ліквідне забезпечення, що користується високим попитом на ринку та може бути швидко реалізоване.

Безумовними за переліком НБУ вважаються гарантії Кабінету Міністрів України; банків, які мають офіційний кредитний рейтинг не нижчий, ніж «інвестиційний клас»; урядів країн категорії «А»; міжнародних багатосторонніх банків (МБРР, ЄБРР).

Якщо фінансова діяльність позичальника є доброю чи дуже доброю, рентабельність перебуває на середньогалузевому рівні, грошових надходжень достатньо для обслуговування боргу і забезпечення кредитної операції не викликає жодних сумнівів, але існують незначні відхилення фінансових показників від оптимальних значень, то такого позичальника відносять до класу «Б».

До класу «В» відносять позичальників із задовільною фінансовою діяльністю, рентабельністю, нижчою за середньогалузевий рівень, окремі фінансові показники не відповідають мінімальним значенням. Крім того, є проблеми із забезпеченням кредитної операції і своєчасним погашенням боргу, однак спостерігається можливість виправлення ситуації і поліпшення фінансового стану.

Для позичальників класу «Г» характерними є незадовільна фінансова діяльність протягом року, високий рівень ризику значних збитків, невідповідність фінансових показників установленим вимогам, низька ймовірність своєчасного і повного пога­шення боргу перед банком. Якщо за таких характеристик існують ще й проблеми із забезпеченням, то кредитні операції з таким пози­чальником класифікують на клас нижче.

До класу «Д» відносять позичальників із незадовільною фінансовою діяльністю, наявними збитками, у яких усі фінансові показники не відповідають вимогам, практично відсутня ймовірність своєчасного і повного погашення боргу, а забезпечення кредитної операції не є ліквідним.

Класифікація позичальників — фізичних осіб за рівнем їх кредитоспроможності здійснюється за аналогією з юридичними особами.

Другим напрямом оцінки діяльності позичальника за кредитною операцією є стан обслуговування кредитної заборгованості. Кредитна заборгованість клієнта включає заборгованість за основ­ним боргом та за процентами. Тому до факторів, що впливають на оцінку стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості, відносять:

· своєчасність сплати основного боргу;

· наявність та строк пролонгованої заборгованості;

· наявність та строк простроченої заборгованості;

· своєчасність внесення плати за кредит;

· тривалість затримки внесення плати за кредит.

Стан обслуговування кредитної заборгованості оцінюється щомісячно за тривимірною шкалою, як «добрий», «слабкий» або «недостатній».

Відповідно до оцінки фінансового стану та стану обслуговування кредитної заборгованості позичальником банк визначає категорію кредитної операції, тобто здійснює класифікацію власного кредитного портфеля за ступенем ризику. Всього виділяють п’ять категорій кредитних операцій: «стандартні», «під контролем», «субстандартні», «сумнівні» та «безнадійні».

Стандартними вважаються кредитні операції щодо позичальників класу «А» та класу «Б», стан обслуговування кредитної заборгованості яких є «добрим». До кредитних операцій під контролем відносять лише операції із позичальниками класу «А» із «слабким» станом обслуговування боргу. Пониження класу позичальника за фінансовим станом чи погіршення стану обслуговування ним кредитної заборгованості веде до підвищення ризикованості кредитної операції, а отже, і до пониження її категорії. Порядок віднесення кредитної операції до певної категорії ілюструє табл. 8.2.

Таблиця 8.2

Читайте також:

1. Алфавітний підхід до вимірювання кількості інформації.
2. Аналіз зовнішньої інформації
3. Аналіз інформації та постановка задачі дослідження
4. Аналіз та інтерпретація інформації
5. Аналіз та узагальнення отриманої інформації.
6. Аналіз якості виробничої інформації
7. Аналітико-синтетична переробка інформації
8. Аналітична обробка інформації вузлами інформаційно-аналітичної функціональної підсистеми МОЗ України і питань НС.
9. Аудит витрат на виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг
10. Аудиторський висновок, у якому робиться відмова від надання висновку аудитора
11. Аудиторський висновок, у якому робиться відмова від надання висновку аудитора
12. БАГАТОКАНАЛЬНІ СИСТЕМИ ПЕРЕДАЧІ ІНФОРМАЦІЇ

Переглядів: 948