Становлення Київської держави

Закріплення за державою з центром у Києві назви Руська земля відбулося у другій пол. IX ст. і було пов'язане з діяннями руських володарів Діра та Аскольда. Й досі не вщухають суперечки про те, ким були ці названі літописцем київські правителі. Одні, пристаючи до думки автора «Повісті минулих літ», вважають їх варязькими воєводами. Інші вбачають у Дірові та Аскольді полянських князів — нащадків Кия. Літописець, якого відділяли від Діра й Аскольда кілька століть, розповідає про них як про братів-співправителів. Сучасні ж історики переконані, що правили вони нарізно і першим княжив Дір, а за ним — Аскольд. З Аскольдом дослідники пов'язують засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Зібравши чимале військо, Аскольд того року пограбував та спустошив передмістя візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу.

Вбивши 882 р. князя Аскольда, княжити в Києві розпочав Олег з роду Рюрика. За свідченням літописця, Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря й талановитого полководця. Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств, які визнавали законною владу Аскольда. Літописець розповідає, що на початку свого правління Олегові довелося воювати з деревлянами і сіверянами. Підкоривши їх, новий київський князь почав розширювати межі своїх володінь. Року 885-го він приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку X ст. Олег домовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов'янські народи, зокрема мерю, весь, чудь.

Мудрістю були позначені стосунки київського князя із сусідніми володарями. Із варязькими воєводами він уклав мирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часу київські князі залучали варязькі дружини до спільних військових походів. Олег розважливо уникнув протистояння з племенами угрів, які близько 898 р. підійшли до Києва. Князь дав змогу їм безборонно пройти повз свої землі, і вони покочували далі, аж за Карпати, залишивши на згадку про себе неподалік Києва (а тепер у межах міста) назву — урочище Угорське. Досить тривалий час (15 років) Олег уникав збройних сутичок із Візантією — очевидно, збирав сили для рішучого й вельми важливого для Руської землі походу. Такий похід проти Візантії Олег і справді здійснив. Стався він, за свідченням Літопису, року 907-го. Розповідь літописця про перемогу Олега сповнена легендарних подробиць і деталей. Та найбільшу цінність для істориків має наведений у «Повісті минулих літ» текст договору між русичами та візантійцями. Умови угоди були надзвичайно вигідними для Русі. Передбачалося, зокрема, що Візантія на відкуп сплатить кожному руському воїну по 12 гривень і чималу данину руському князеві, а також найвпливовішим князям східнослов'янських племен, які корилися Олегові. За Руською державою визнавалося право торгувати з Візантією, не сплачуючи мита. Крім того, візантійці зобов'язувалися утримувати руських купців у своїй столиці — Константинополі протягом шести місяців та ще й забезпечувати всім необхідним спорядженням на зворотний шлях. Умови договору 907 р. були уточнені в 911-му — після нового Олегового походу.

Укладення Олегом партнерської угоди з Візантією мало виняткове значення, адже засвідчило міжнародне визнання Руської держави. Договір підвів риску під тим періодом історії Київської держави, що його називають становленням. Ось чому вчені застосовують назву Київська Русь саме від початку X ст.

Князь Ігор здобувши владу після таємничості смерті Олега в 912 p., син князя Рюрика правив у Києві до 945 р. Як і Олегові, йому довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен. Найзатятішими в боротьбі проти влади Рюриковичів виявилися деревляни. Сутичкою із ними Ігор розпочав своє князювання, у протистоянні з ними знайшов свою смерть. Але це сталося значно пізніше. А тоді, 914 p., Ігорю поталанило приборкати деревлян і накласти на них данину, більшу за Олегову. Не хотіли визнавати Ігореву владу й уличі, за що заплатили високу ціну — через три роки збройної боротьби з княжими воїнами вони залишили обжиті місця й відійшли у межиріччя Південного Бугу та Дністра. Силу зброї довелося застосовувати й проти тиверців. Виявом відносин між володарем та підлеглими було полюддя — тобто щорічний об'їзд князем підвладних йому територій та збір данини. Зібравши данину — здебільшого то були сільськогосподарські продукти та мисливська здобич, князь прагнув вигідно її продати. Грішми й заморським крамом він розраховувався з найманими воїнами, платив за участь у військових заходах і своїм дружинникам. Тож, повернувшись до Києва, князь віддавав наказ лаштувати кораблі до подорожі на південь — до Царгорода. Вирушали у неї зазвичай купці. Та дозвіл на торгівлю здобували тією-таки військовою силою. Вдалими були походи Олега, однак Ігорю умови угоди довелося поновлювати. Тож і він здійснював військові походи проти Царгорода. Літопис розповідає про два такі походи. Перший, 941 p., був невдалим. Човни русів наразилися на грецький вогонь візантійців — так називали набої з вогнистою сумішшю, які за допомогою катапульти перекидалися на ворожі кораблі. Невдача спонукала Ігоря до нового походу. Відбувся він 944 р. й закінчився укладенням мирної угоди, про що детально оповідає літописець. Свідчать про нього й візантійські джерела.

У своїй зовнішній політиці Ігор мусив зважати не лише на Візантію, а ще на печенігів — тюркомовний кочовий народ, який уперше наблизився до кордонів Русі в 915 р. Щоправда, великого клопоту Ігореві вони ще не завдавали, почавши по-справжньому дошкуляти Русі за Ігоревого сина Святослава.

Княгиня Ольга почала володарювати в Києві 945 р. Про державні заходи княгині відомо небагато, хоч володарювала вона двадцять років. Проаналізувавши легендарні розповіді літописця й авторів життєписів Ольги як святої, зіставивши їх із свідченнями чужинців, історики дійшли висновку, що княгиня передусім прагнула владнати внутрішньодержавні справи. Легенди зберегли до наших днів відгомін бурхливих подій, учасницею яких була Ольга. За тих далеких часів влада київських володарів поширювалася на землі кількох слов'янських племен і виявлялася в праві збирати з них данину. Наймогутнішими з-поміж підлеглих Києву племен і найближчими до столиці були деревляни. Мали своїх князів, які вважали, що шляхетністю походження не поступаються князям київським. Тож час від часу деревлянські князі повставали проти київських, маючи на меті самим утвердитися в Києві. Успадкувавши владу, Ольга для збереження держави мусила подолати антикиївські настрої деревлян.

Історичні джерела бережуть пам'ять про ще кілька подій, пов'язаних із княгинею Ольгою. Найбільшою історичною ймовірністю відзначаються перекази про перебування Ольги в столиці Візантійської імперії Константинополі (наші предки те славетне місто називали Царгородом). Як свідчить «Повість минулих літ», Ольга їздила до Візантії насамперед для того, щоб прилучитися там до християнської церкви. Очевидно, під час візиту княгині Ольги до візантійського імператора велися переговори і про торговельні проблеми. Ольгу-християнку не могла не зворушити грандіозність візантійських храмів. І княгиня, як свідчить літопис, заходилася поширювати вчення Ісуса Христа на рідній землі, передвіщаючи майбутнє охрещення Київської держави, як вранішня зоря схід сонця. Не випадково вона була канонізована православною церквою під іменем св. Єлени (таким було її хресне ім'я).

Правління Святослава (957—972 pp.). Цей князь воював протягом усього свого правління, прагнучи силою зброї утвердити Київську державу на міжнародній арені. Літописець розповідає про Святослава із надзвичайною симпатією, схиляючись перед його полководницьким хистом, мужністю, лицарською звитяжністю й щирістю. Розпочав князювання Святослав походами на Оку та Волгу в 964—965 pp., маючи на меті підкорити Хозарський каганат. Поставлену мету Святославові вдалося реалізувати. Падіння Хозарії сприяло дальшому об'єднанню східнослов'янських племен, оскільки вдалося позбутися зазіхань хозарських володарів на землі в'ятичів і сіверян. Проте ліквідація Хозарської держави відкрила шлях на захід кочовим племенам Сходу, що створило для Русі нову постійну небезпеку. Печеніги зуміли блокувати торговельні шляхи на схід і стали господарями південноруських степів. Печенізька загроза нависла над Придніпров'ям і безпосередньо над Києвом.

Зовнішня політика Святослава хоч і сприяла збільшенню територій Київської держави, проте призводила до великих втрат серед русів, бо саме вони становили кістяк армії, що негативно позначилося на господарському житті країни. Недарма кияни дорікали князеві: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш (про неї), а свою полишив». Розширені кордони держави потребували величезних зусиль для їх оборони. Сил для цього Русь не мала. Тому фактичними господарями на півдні стали печеніги, які контролювали простори від Волги до Дунаю. Святослав не взяв до уваги зміну ситуації й дозволив Візантії втягнути Русь у війну проти Болгарії.

Що ж до внутрішньої політики Святослава, то її визначальною рисою було прагнення зміцнити владу великого князя. Саме Святослав розпочав державну реформу, в результаті якої вся Русь опинилася під владою однієї князівської династії. Він поділив князівства між своїми синами, посадивши на київському престолі старшого сина Ярополка, у деревлянській землі — Олега, у Новгороді — Володимира. Як свідчить літопис, боротьба за владу між Ярополком та Олегом тривала п'ять років, часом загострюючись до справжньої війни, що в ній врешті обидва наклали головою. У вирі тих подій брав участь і наймолодший Святославів син — Володимир. Саме він після смерті Ярополка утвердився в Києві.

Впровадження християнства як державної релігії. Князь Володимир Святий (980—1015 pp.)

Володимир заходився послідовно приєднувати до Києва нові території. Вони втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо. Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги — на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і фінської затоки — на півночі, Причорномор'я та Приазов'я — на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія — найбільша держава тогочасної Європи. Отже, за правління Володимира відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний.

На об'єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші — й способом життя. Зрозуміло, що за таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була досить примарною. Щоби виплекати могутню імперію — а саме такий намір мав Володимир, він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання. Крок Володимира видається значно послідовнішим, якщо зважати на глибокі корені християнського віровчення на руських землях. Щоб підтвердити давню належність слов'янських теренів до християнського світу, літописець, зокрема, навів легенду про подорож Дніпром учня Ісуса Христа — апостола Андрія Первозванного. Знання про віру в Христа слов'яни, предки українців, могли отримувати від сусідніх народів — греків Північного Причорномор'я, підкорених Римом, візантійців, готів, які вже були християнами, коли їхня держава утвердилася в Причорноморських степах. Важливим етапом поширення нової віри стала перша християнізація Русі за часів Аскольда. Позиції християнства зміцніли, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначалися певною віротерпимістю. Наступниця Ігоря — княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль задля поширення нової релігії. Отож, князь Володимир для такого важливого внутрішньополітичного заходу, яким було впровадження християнства як державної релігії, мав добре підготовлений ґрунт: традиції християнської віри на руських землях налічували вже кількасот років. Важливість цієї події добре усвідомлювали сучасники. Недарма про неї є стільки свідчень у літописах. У «Повісті минулих літ» уміщено, зокрема, легенду про вибір віри. Літописна легенда, точніше напівлегенда, як вважають сучасні історики, свідчить не стільки про вагання Володимира (він їх просто не мав, давно зробивши вибір на користь візантійського християнства), скільки про зваженість зовнішньої політики й тонку дипломатичну гру. Переговори, до яких, за літописом, вдався Володимир, мали продемонструвати вищість візантійського варіанту християнства над усіма іншими релігіями і тим підтвердити правильність Володимирового рішення, з одного боку, а з іншого — вказати візантійським володарям, що Візантія — не єдина країна, від якої Русь може сприйняти нову релігію.

Впровадження християнства літописець пов'язав із візантійським походом Володимира на грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму. Змусивши мешканців міста відчинити браму, Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру. Шлюбові перешкоджало поганство київського князя. Охрестившись у Херсонесі і прийнявши у хрещенні ім'я Василь, одружившись із Анною — так звали візантійську принцесу, Володимир повернувся до Києва. З собою київський князь привіз корсунське духівництво, книги, ікони, хрести, мощі папи римського св. Климента. По тому він вдався до рішучих заходів щодо охрещення киян. Великий князь розіслав по місту гінців із розпорядженням наступного дня всім жителям прибути до Дніпра. Більшість киян разом із дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили. Це сталося у 988 р. Навернення до християнства киян започаткувало охрещення всієї країни. Одначе не всі давньоруські землі було цілком християнізовані за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ранній залізний вік на українських землях. Кіммерійці. Скіфи. Сармати	\|	Значення впровадження християнства як державної релігії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.