Значення впровадження християнства як державної релігії

Безпосередні наслідки запровадження в Київській державі християнства дослідники витлумачують як результат політичного заходу князя Володимира. До них відносять у царині внутрішньої політики — зміцнення влади київського князя, тісніше згуртування навколо Києва різноплемінних територій, подолання породжених місцевими язичницькими віруваннями настроїв замкнутості й відокремленості від інших територій. У міждержавному житті наслідки впровадження християнства — у встановленні рівноправних відносин із християнськими країнами, передусім із Візантією, поступовому відживанні військових походів як головного способу здійснення зовнішньополітичних намірів. Натомість дедалі більше зростала вага дипломатії.

Налагодження добросусідських відносин із християнськими державами сприяло пожвавленню господарського життя, зокрема торгівлі, й було потужним джерелом розвитку культури. Могутня Київська імперія, прилучена до Христового вчення, за задумом Володимира мусила мати й відповідну столицю. Отож розгорнув він у Києві небачене будівництво. Про розмах будівельних робіт промовисто свідчить такий факт: головний храм Русі — церква Пресвятої Богородиці (Десятинна) — займав площу, що трохи не дорівнювала укріпленому місту Володимирових попередників. Київський дитинець зріс у кілька разів. Його захищали міцні стіни, вал і рів. Поряд із церквою Богородиці — головним і першим кам'яним храмом Київської Русі — розташовувались розкішні князівські палаци. Саме тут Володимир справляв гучні бенкети, пам'ять про які й досі живе в билинах. На дитинці мешкали й найбагатші київські можновладці. «Місто Володимира» мало кілька вулиць, які пролягали від воріт до центральної площі — Бабиного торжка. Та хоч як зріс дитинець за часів Володимира, він все одно був лише частиною Києва — нехай і центральною, проте аж ніяк не найзаселенішою. По-справжньому вирувало життя на київському Подолі. Археологи встановили, що з-поміж його мешканців були купці та майстровий люд — гончарі, кожум'яки, ювеліри тощо. Велику частину Подолу займало київське торговище, де з'їжджалися гості, тобто купці, з різних куточків світу. Саме на Подолі швартувалися їхні кораблі, бо тут розташовувалася київська гавань.

Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить і те, що він почав карбувати перші руські монети. Археологи знайшли Володимирові монети зі срібла — срібники та із золота — златники. На монетах Володимира з одного боку зображено Христа, а з іншого — самого князя, який сидить на троні, тримаючи царські відзнаки. Зображення підсилює напис. «Володимир на столі» або «Володимир на столі, а се його срібло». На деяких монетах як герб Володимира було викарбувано тризуб.

Розвитку взаємин із Заходом сприяли шлюби дітей Володимира з представниками королівських династій окремих європейських країн. Наприклад, Святополк був одружений з донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — з донькою шведського короля Олафа, одна донька була дружиною угорського короля, друга — польського, третя — чеського. Отже, Володимир прилучив Русь до європейського політичного й культурного життя, зробивши її невід'ємною складовою процесу формування європейської цивілізації. Багатогранна діяльність Володимира прислужилася розбудові й утвердженню Київської держави.

Київська Русь за правління Ярослава Мудрого (1019—1054 pp.)

Внутрішня політика. «Володимир землю зорав, Ярослав засіяв», — цим образним висловом літописець підкреслив наступність державних заходів Ярослава Мудрого щодо політики його батька — князя Володимира Святого. Стосувалися вони передусім справи поширення християнства, проте цілком справедливими є й до інших напрямків політичної діяльності. Ярослав Мудрий докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Ярослав не полишав будівництва, розпочатого батьком, на південному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городи по Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню, переможну для Ярослава, битву з печенігами, що відбулася під мурами Києва, вміщена під 1034 p., одначе сучасні історики відносять її до 1017-го. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм — Софію Київську. Розповіддю про спорудження церкви Премудрості Божої (гр. софія — мудрість) літописець ніби узагальнює величезні будівельні роботи, що велися в Києві з наказу Ярослава Мудрого. Розписаний яскравими фресками, оздоблений мозаїкою, храм вражав сучасників внутрішнім оздобленням і довершеністю своїх форм. Київська Софія стала символом поєднання божественного начала й державної влади. Тут відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл, прийняття іноземних послів тощо. Та не лише будівництвом уславив своє ім'я Ярослав. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю писав, що до книжок він «виявляв завзяття...», отож великого князя без перебільшення можна назвати фундатором книжності й ученості на Русі. У Києві та багатьох інших містах Русі було створено скрипторії — книжкові майстерні, у яких переписувалися церковні книжки, а також трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Прикметно, що саме за Ярослава і, певно, з його ініціативи у Києві в 1037—1039 pp. було створено перший літописний звід.

За правління Ярослава на давньоруських землях виникло багато шкіл. Осередками освіти були церкви й монастирі. Так, у Софії Київській діяли бібліотека і школа, де навчали грамоти й ознайомлювали з основами тогочасних наук дітей із заможних родин, а також було спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов, переписувалися й створювалися оригінальні твори давньоруської літератури, велося літописання.

Налагодження внутрішнього життя було неможливим без впорядкування законів. До заходів у цьому напрямку вдавався свого часу князь Володимир. Та слава справжнього реформатора законодавства належить саме Ярославові, адже він був першим, хто уклав писаний збірник руських законів. Той документ дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою». Він складався з 18 статей, які поклали початок славнозвісному збірникові законів «Руській правді». Збірник, або звід, руських законів, відомий під назвою «Руська правда», складався впродовж кількох поколінь. Найдавніша частина, т. зв. «Найдавніша правда», створена за часів Ярослава Мудрого. Окрему частину становлять статті, укладені Ярославовими синами — т. зв. «Статут Ярославичів». До «Руської правди» увійшли статті й пізніших часів. Це й не дивно, адже збірник був чинним на землях України, Білорусі, Литви, Росії впродовж кількох століть, ставши основою для розвитку законодавства та судочинства.

У статтях Ярослава йшлося про покарання за вбивство, побиття до крові чи синців, за вчинене каліцтво, виривання бороди й вусів, їзду на чужому коні, псування майна, переховування чужого холопа тощо. Покарання передбачало здебільшого грошові виплати, хоч іще зберігалося право родичів на кровну помсту. Гроші сплачувалися або на користь князя — їх називали «вірами », або на користь потерпілого чи його родичів — т. зв. головщини. Тілесні покарання мали застосовуватися лише для холопів за побиття вільної людини. З-поміж мір покарання не було й смертної кари.

Не менш вдалою була й зовнішня політика Ярослава Мудрого. Князь-політик уникав воєн, намагався підтримувати з європейськими країнами добросусідські відносини. І хоч окремі збройні сутички довелося вести й Ярославу, проте з жодною європейською країною Київська Русь часів його князювання не мала тривалого протистояння. Перевага надавалася не силі зброї, а силі розуму. У зовнішній політиці використовувались усі можливості дипломатії, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби. Недарма Ярослава Мудрого часом називають тестем Європи.

Нове зміцнення і розквіт за Володимира Мономаха (1113—1125 pp.)

Щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, Ярослав Мудрий подбав про новий принцип столонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві. З оповіді літописця під 1054 роком довідуємось, що Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину — Святославові, Переяславщину — Всеволодові, Володимир-Волинський — Ігореві, а Смоленськ — В'ячеславові, заповівши їм «не переступати братнього уділу». Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів по черзі перебував на київському столі: щойно звільнявся стіл у котрійсь із земель, як відбувалося пересунення братів на щабель вище і ближче до Києва. Головним, за розпорядженням Ярослава, мав бути старший із братів.

В історичній науці немає одностайності в оцінці заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його рішення далекоглядним і розважливим, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність держави. Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства. Адже в тому тексті, що його наводить літописець, не згадано небожів Ярослава — синів і онуків його рідних братів, які, безперечно, теж претендували на великокнязівську спадщину і, почуваючись ображеними, стали ініціаторами нової усобиці.

Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі спочатку правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав — і саме таку роль відводить йому літописець, постійно підкреслюючи, однак, що радився він охоче із молодшими братами.

Найбільшим клопотом братів Ярославичів були кочовики. Спершу їм довелося воювати з торками. Втім, ці тюркомовні племена не мали вже значної сили, бо самі потерпали від войовничих половців, що прийшли в першій половині XI ст. в Причорноморські степи з Прикаспію. До кордонів Київської держави ці останні вперше підійшли 1055 р. Того разу обійшлося без сутички: переяславський князь Всеволод зумів розійтися з половцями мирно. Та коли 1062 р. половецька орда знову підійшла до Переяслава, виявилося, що дружини одного Всеволода для відсічі нападникам замало. Та ще й тоді половці ніби випробовували сили. Справжня битва відбулася 1068 р. на р. Альті й стала трагічною для Київської держави. Об'єднане військо трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі й подався до Ізяслава в Київ. Безпорадність князів обурила киян. Стихійні протести й невдоволення переросли в повстання.

Перед загрозою нападу на місто половців кияни зібралися на віче й ухвалили боронитися самотужки. З вимогою надати їм коней і зброю, сповіщає літописець, вони рушили до князівського палацу. Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців і змушений був тікати. Натомість кияни «пригадали» про ув'язненого в порубі полоцького князя Всеслава Полоцького (його ув'язненням Ярославичі, певно, сподівалися усунути небажаного претендента на великокнязівську спадщину), звільнили його й оголосили київським володарем. Всеславове княжіння тривало в Києві трохи більше семи місяців і становить цілковиту загадку для істориків.

Заходами, що потребували застосування військової сили, керував за наказом батька Володимир Мономах (1113—1125 pp.), сам Всеволод опікувався духовним життям. За його правління було завершено будівництво та розпис Успенського собору Печерського монастиря, засновано Андріївський (Янчин) монастир із першою жіночою школою, побудовано собори св. Петра та св. Михайла у Видубичах тощо. Турботою про культуру він особливо нагадував батька — Ярослава Мудрого. Не випадково, коли Всеволод помер, його — єдиного з Ярославичів — поховали в Софійському соборі. Після смерті Всеволода 1093 р. ніщо, здавалось, не перешкоджало Володимирові Мономаху посісти київський стіл, однак він прагну дотримання право наслідування і відмовився від Київа.

Любецький з'їзд князів 1097 р. Втім, боротьба з половецькими нападниками потребувала залучення дружин інших князів. Так само злагодою можна було покласти край князівським чварам. Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував тісні стосунки з братами й племінниками. Йому, зокрема, належала ініціатива організації з'їзду князів у Любечі 1097 р. Прибулі до Любеча князі, свідчить літописець, говорили один одному: «Пощо ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з'єднаймося в одне серце і обережімо Руську землю. Кожен хай держить отчину свою...» На Любецькому з'їзді було схвалено принцип князівської отчини — тобто володіння, що належали батькам. Отчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам. Так, Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав — Володимирові Всеволодовичу (Мономаху).

Але життя виявилося набагато складнішим за пишномовні промови на Любецькому з'їзді. І все ж позитивний наслідок те зібрання мало: після Любеча князівські наради збиралися регулярно. Саме на них князі обговорювали найсуперечливіші питання, включаючи і питання наділів.

Утвердження Володимира Мономаха на київському столі. Перше десятиліття XII ст. збігло в протистоянні з половцями. Руські князі перемагали дедалі впевненіше. Крім того, бойові дії все частіше відбувалися в степу: щорічними походами в половецькі землі руські князі убезпечували власні володіння від несподіваних і жорстоких набігів. Найактивнішим учасником боротьби з половцями залишався переяславський князь Володимир Мономах. Своїми блискучими перемогами він зажив слави оборонця Руської землі. Тож коли 1113 р. в Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха. Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода та Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню. Авторитет князя був незаперечний, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові чини з Києва, Білгорода, Переяслава, а також представники чернігівського князя, було схвалено т. зв. «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників, значно поліпшуючи становище міщан та селян. Устав заохочував також купців. Передбачалися, приміром, пільги тим з них, хто втратив майно під час війни чи пожежі. Правління Володимира Мономаха стало часом розбудови Києва. У столиці, зокрема, було споруджено міст через Дніпро. Зовнішньополітичні зв'язки Руської держави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і його видатний попередник Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв'язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Становлення Київської держави	\|	Роздробленість Київської Русі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.