• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Історія естетичної думки

Антична естетика.Ще на ранньому етапі розвитку суспільної свідомості, що мав міфологічний характер, ставилися питання: що таке краса; звідки вона; як людина набула здібностей до художньої творчості; як пояснити зв'язок між красою та мистецтвом? Відповіді на них давні люди формулювали в міфах. Неабияке значення в Давній Греції мав бог краси та музики Аполлон (син Зевса та Лето, брат Артеміди).

Спочатку роль Аполлона зводилася до охорони родини від горя та нещасть. Пізніше його стали ототожнювати з Геліосом (богом Сонця). На честь Аполлона греки будували храми (наприклад, на острові Делос і в м. Дельфи), які мали загальнодержавне значення.

Бог Аполлон був покровителем дев'яти муз. Музи втілювали ж образ однієї з форм художньої діяльності: Мельпомена — муза трагедії, Євтерпа — муза ліричної поезії, Ерато — муза любовної лірики, Терпсихора — муза танців, Калліопа — муза епічної поезії, Талія — муза комедії, Полігімнія — муза гімнів, Кліо — муза історії, Ураніл — муза астрономії.

Породжені міфологічною свідомістю давніх греків образи бога Аполлона та муз засвідчують вже неабиякий інтерес давніх греків до проблеми краси та світу мистецтва, зокрема у видовому його визначенні.

Необхідно зауважити, що серед муз, які втілювали певні види мистецтва, є такі, які відповідали за астрономію (Уранія) та історію (Кліо), проте не було муз живопису, пластики, скульптури. Причини цього криються в тому, що на той час не існувало чіткого уявлення про розмежування між художнім і науковим способами осягнення світу (астрономію та історію вважали мистецтвом), а названі образотворчі мистецтва, навпаки, не співвідносили з мистецтвом, оскільки вони були породжені працею раба (вважали, що раби не можуть творити щось витончене).

Дотримуючись логіки давніх, що простежується в міфології, в ті часи не мовилося про мистецтво як особливу сферу людської діяльності. Це означає, що в античні часи не вбачали сутнісної єдності всіх видів мистецтва.

Становлення перших естетичних уявлень.Перші спроби вирішення естетичних проблем на філософському рівні співвідносять з досократиками: Піфагором, Алкмеоном, Емпедоклом, Теофрастом.

Вони спробували:

- проаналізувати людські почуття;

- класифікувати їх;

- виявити протилежні чуттєві сили.

У вченнях досократиків уже відчутні спроби диференціювати почуття прекрасного та потворного, трагічного й комічного.

Піфагор. В основу всього сущого покладено число. Наприклад, Богові відповідає число 1. Проявлений Бог має чоловіче та жіноче начала, — тобто 2. Проявлений світ потрійний: природний світ, людський світ, Божественний світ. Людина теж складається з трьох елементів (тіло, душа, дух, — тобто 3). Число 10 — досконале: воно утворюється від складання перших чотирьох чисел (1,2,3,4).

Число є основою гармонії (гармонія чисел міститься навіть у розташуванні планет). Про Піфагора говорили, що він міг слухати гармонію небесних сфер в їх вічному русі.

Поняття "гармонія", "досконалість", "краса", за Піфагором, тотожні. Серед мистецтв найвищим носієм гармонії є музика: музика — "мистецтво мистецтв". Особливе значення в ній належить чуттєвій природі, тому Піфагор здійснив надзвичайний внесок у розробку проблем музичного виховання, специфіку сприйняття музичного твору.

Згідно з Піфагором, душа безсмертна, вона здатна перевтілюватись у будь-яке тіло (метемпсихоз). Для "оживлення", "переселення" душі потрібно пройти через очищення (катарсис). Найвищою формою катарсису є опанування музично-числової структури космосу.

Матеріалістична концепція досократиків, зокрема Піфагора, вплинула на особливе ставлення до ролі математичних обрахунків у дослідженні природи естетичного почуття. Це набуло пояснення в принципі "золотого перетину", що відображав суть певного геометрично-математичного співвідношення, пропорції: ціле так співвідноситься з більшою частиною, як більша частина з меншою (в алгебраїчній формі - 5:8 = = 8:13 = 13:21 = 21:34 =...). Давньогрецька наука вважала, що будь-яке тіло, фігура (геометр), співвідношення частин якої відповідає такій пропорції, є пропорційними та справляють приємне зорове враження.

Існує гіпотеза про те, чому саме пропорція починається зі співвідношення 5 до 8. Нібито ця пропорція збігається з відношенням вертикального та горизонтального кутів, утворених поглядом людини.

Зразком практичного застосування принципу "золотого перетину" в Стародавній Греції став Грецький Парфенон.

Теоретично-практичний інтерес до "золотого перетину" відродився в епоху Ренесансу. Не оминули його увагою італійський живописець, теоретик мистецтва Леонардо да Вінчі, італійський математик Лука Пачолі (останній присвятив йому трактат "Про божественну пропорцію"). Згідно з ученнями цих мислителів, принцип "золотого перетину" - це обов'язковий закон архітектури, живопису та скульптури.

Естетичне вчення Сократа (близько 469—399 рр. до Р. X.) ґрунтується на таких ідеях:

• етичне й естетичне — це єдине ціле, що відображено в понятті калокагатія (єдність краси та добра);

• прекрасне пов'язане з користю, доцільністю, тобто прекрасним є все те, що придатне для досягнення певної мети. Отож прекрасне поняття відносне. Його відносність визначається тими цілями, котрі ставить людина;

• мистецтво — це наслідування природи, а основним об'єктом твору мистецтва має бути прекрасна духом і тілом людина;

• мистецтво (як поезія, так і живопис та скульптура) повинно відображати "стан душі" людини. Крім цього, "тілесне" має бути підкорене "духовному".

Особливе місце в історії естетичних знань посідає вчення Платона (427-347 рр. до Р. X.).

Естетичні погляди Платона викладені в діалогах "Гіппій Больший", "Бенкет", "Іон", "Держава", "Закони". Основні естетичні ідеї філософа:

1. Прекрасне не існує в цьому світі. Цю думку мислитель відстоює в діалозі "Гіппій Больший" через розмову між Сократом і його учнем Гіппієм Большим.

Платон вустами Сократа доводить, що прекрасне не існує в тутешньому світі. Адже прекрасне є не те, що "підходить"; не те, що "придатне"; не те, що "корисне"; не задоволення; не те, що "отримується через зір і слух". Ідея розвивається навколо застосовування конкретних прикладів, адже краса дівчини, краса кобилиці, краса горщика — це не одне й те ж.

Попри досить-таки аргументовані пояснення, співрозмовники все ж не знаходять істини. Діалог закінчується словами Сократа: "прекрасне — це складно".

2. Прекрасне існує не в цьому світі, а в світі ідей. Згідно з ідеалістичними поглядами Платона, реальним є світ ідей, а земний світ (чуттєвий) — це "тінь ідеального світу" (все в ньому змінне й тимчасове). Це Платон пояснює через "міф про печеру": люди, перебуваючи все життя в печері, не бачили того, що існує за її межами; для них реальними є лише тіні речей, утворені від сонячних променів, які проникають в печеру. Речі в чуттєвому світі — це лише слабкий відбиток справжніх речей в ідеальному світі.

Абсолютна ж ідея краси теж міститься в тому світі — в світі ідей. Краса речей — це лише певна її грань, отримана як відбиток.

У діалозі "Бенкет" Платон дає характеристику абсолютної краси. Вона вічна (не виникає та не зникає), незмінна (не збільшується й не зменшується) і повсюдна, її джерелом є не чуттєвий світ, а світ ідей, своєрідних духовних сутностей. Прекрасне ніколи не втілюється в якійсь конкретній формі.

3. Способом осягнення прекрасного є не художня творчість і не сприйняття художніх творів, а відсторонене споглядання ідей.

У діалогах "Бенкет", "Федр", "Федон" Платон поетично описує той стан філософського екстазу (еротичне сходження), коли відбувається своєрідне містичне осягнення прекрасного. Це стан відділення душі від тіла.

Краса осягається не чуттями, а розумом. Краса має надчуттєвий характер.

4. Джерело творчого натхнення необхідно шукати поза суб'єктом.

У діалозі "Іон" Платон розвиває містичну теорію поетичної творчості й доводить, що натхнення художника ірраціональне, протирозумне. На поясненні цієї ідеї він проводить поетичну аналогію: Божество посилає музу за принципом дії магніта, коли створюється магнітне поле — чим ближче до магніта, тим сильніше магнітне поле:

• найближче до джерела енергії (Божества) перебуває поет;

• далі — рапсод (виконавець поетичних творів);

• ще далі — слухачі (їм передається через поета і рапсода особливий стан, який посилає Божество як джерело "магніта" через музу).

Через поетів і рапсодів Божество залучає душі людей. При цьому кожен поет і рапсод залежать від різних муз, які посилаються зверху. Така залежність є одержимістю.

Власне творчий акт неосяжний, він має ірраціональний характер. Художник і поет творять, самі не розуміючи, що вони роблять.

За такого тлумачення творчого акту відпадає необхідність вивчати художню творчість, набувати навичок і вмінь, оскільки художник, як богонатхненний, є лише середовищем, через яке відкриваються дії містичних сил Божества.

5. Мистецтво — це "наслідування з наслідування", "тінь тіней", "копія копії". Мистецтво, як вторинне відображення, позбавлене пізнавальної цінності, воно оманне та заважає пізнанню істинно сущого.

Художник, перебуваючи в стані екстазу, не підноситься до споглядання істинного та прекрасного, не спроможний зобразити ідею прекрасного. Він відтворює чуттєві речі, що є відблиском ідей і мають вторинну природу. Тож зображення художника — це копія копії, наслідування з наслідування, "тінь тіней".

6. Мистецтво позбавлене виховного значення.

Таку ідею Платон пояснює в діалозі "Держава" (книги II, III, X). Причина цього криється в тому, що мистецтво користується багатьма способами відтворення чуттєвої дійсності, до того ж, відтворюються не лише прекрасні речі, а й потворні, негідні:

- актор грає ролі п'яних, поганих людей, злочинців;

- художник зображує потворні явища й обличчя;

- поет описує дурні вчинки та пристрасті;

- музикант мелодіями пробуджує інколи суперечливі відчуття та почуття.

Зображуючи все це, поети, художники, музиканти самі переживають такі ж відчуття та спонукають до цього слухачів і глядачів. Згідно з Платоном, в ідеальному суспільстві немає місця всім цим мистецтвам.

У наступних творах (діалог "Закони") мислитель дещо пом'якшує своє ставлення до мистецтва та припускає, що є певні мистецтва, що справді корисні для суспільства та виховують громадян. Це, приміром: складання та виконання гімнів богам, а також дорійських і фрігійських ладів (вони збуджують мужність та патріотичні почуття). Платон допускає також влаштування хоричних свят, танців за умови, якщо вони будуть піднесеними, гармонійними, виховуватимуть відчуття порядку, міри, внутрішньої зібраності: "Боги через милосердя до роду людського, народженого для праці, встановили навзамін перепочинку від праці божі свята та дарували муз, Аполлона, їхнього чільника, та Діоніса як учасника цих свят, щоб можна було виправити прогалини виховання під час свят з божою поміччю". Допустимі також постановка комедій, якщо там будуть грати іноземці та раби, а трагедій - за умови суворої цензури.

Отож Платон розрізняє два різновиди муз, які виконують відповідні функції: "упорядкувальна" — покращує людей; "насолодна" — погіршує. Розпізнати їх можуть тільки спеціально призначені громадяни. Саме вони мають забезпечити в ідеальному суспільстві простір "упорядкованій" музі. Для цього Платон рекомендує вибрати серед громадян "оцінщиків" з людей не молодших за 50 років, які будуть здійснювати контроль за художньою діяльністю в державі. Тож чи не є це прототипом цензури?

Особливе ставлення в Платона й до глядачів. Ними, тобто законними споживачами творчості муз, є люди найкращі: "Найкращою я вважаю музу, котра дає задоволення не першому ліпшому, а людям найкращим, які отримали гідне виховання".

Альтернативну естетичній концепції Платона розробив його учень, великий філософ античності Аристотель (384-322 рр. до Р. X.)

Основним естетичним твором Аристотеля є "Поетика" (збереглася недоопрацьованою лише І книга - 26 глав, - присвячена трагедії. II книга, присвячена комедії, була втрачена (збереглися лише уривки)). Значне місце естетичним проблемам Аристотель приділяє також у трактаті "Метафізика".

Здобуток Аристотеля — побудова власної естетичної концепції — полягає в такому: на відміну від Платона, мислитель відштовхувався від конкретних художніх і естетичних фактів, творчості митців свого часу (Гомера, драматургів Софокла, Еврипіда, художників Зевксіса, Полігнота, скульптора Фідія та ін.). "Поетика" Аристотеля — це важливий філософський, естетичний, мистецтвознавчий та історичний документ.

Основні ідеї естетичного вчення Аристотеля.

1. Прекрасне існує в цьому світі (тобто в потрактуванні прекрасного Аристотель дотримується матеріалістичних позицій).

2. Краса існує об'єктивно, це ознака предметів, речей.

3. Суть краси криється в ознаках і властивостях речей. "Метафізика": "Основні форми прекрасного — це порядок (у просторі), співмірність і визначеність".

"Поетика" (прекрасне конкретизується щодо трагедії): "частини подій повинні бути так сполучені, щоб з перестановкою чи видаленням будь-якої частини порушувалося та змінювалося ціле, бо те, що своєю наявністю або відсутністю не вносить помітних змін, не становить органічної частини цілого".

Тож Аристотель створює теорію трагедії. Як він зазначає, трагедія має шість складників: фабулу, характери, думку, словесну форму, музичну композицію, сценічну обстановку.

4. Краса — це щось інше, ніж добро. "Метафізика": "добре" завжди полягає в дії, "прекрасне" ж буває і в речах непорушних, тобто є "краса спокою" та "краса руху".

5. Творчість є природно людським явищем. Вона притаманна людям з дитинства.

"По-перше, наслідування притаманне людям з дитинства, цим вони й відрізняються від решти тварин (...). завдяки цьому вони й набувають перших знань, а по-друге, продукти наслідування всім дають задоволення".

6. Мистецтво має пізнавальний характер — це одна з форм пізнавальної діяльності людей.

Задоволення, котре отримують люди, споглядаючи художній твір, визначається радістю "впізнавання" (ми із задоволенням розглядаємо зображення того, на що в дійсності нам дивитися неприємно: "причина цього криється в тому, що набувати знань доволі приємно не тільки філософам, а й решті людей, тільки останні набувають їх ненадовго."

Отже, джерело естетичного задоволення - не в світі ідей та інших трансцендентних сутностей, а в реальному інтересі людей до пізнання.

7. Мистецтво — це відтворення дійсності (наслідування).

Аристотель не вимагав абсолютної адекватності відтворення речей і явищ у мистецтві: "завдання поета — говорити не про те, що справді сталося, а про те, що могло статися, тобто про можливе — імовірність або необхідність."

Зіставляючи поета й історика ("перший говорить про те, що сталося насправді, а другий про те, що може статися", історик говорить про одиничне, поет-про загальне), доходимо висновку, що поезія "більш філософська та серйозна, порівняно з історією".

Завдання мистецтва не в механічному відтворенні дійсності, а в творчому її відображенні (однак художник не повинен припускатися помилок, наприклад, щоб кінь піднявся відразу на дві праві ноги).

8. Процес створення художніх творів і їх сприйняття — суть інтелектуальні акти.

9. Творчий процес досяжний і підлягає контролю (творчість не має таємного характеру).

Отож Аристотель висуває певні норми, канони та правила щодо мистецтва. Канон, згідно з Аристотелем, — це чітка система норм і правил, на основі яких народжується мистецтво (проте в Аристотеля канон — це ще не догма).

Приміром, у побудові трагедії Аристотель закликав дотримуватися "законів трьох єдностей" — місця, дії та часу.

10. Естетичне споглядання базується на радості впізнавання.

Тобто, знання потрібні і для естетичного сприйняття, і для судження: "Для того, щоб вміти судити про справу, потрібно самому вміти це робити, тому й люди мають, поки вони молоді, самі займатися цією справою."

Тут в Аристотеля виникає суперечність: з одного боку, він розуміє, що серйозні заняття мистецтвом вимагають професійної підготовки, з іншого, — він, як ідеолог рабовласницького ладу, вважає працю справою невільної людини.

11. Мистецтво має виховне значення та пов'язане з моральним життям людей:

• основне завдання мистецтва — "вдосконалення в доброчинності".

Твір мистецтва облагороджує людей тим, що через очищення душі — катарсис — звільняє їх від негативних пристрастей;

• моральний ідеал Аристотеля — це "споглядальна діяльність розуму", що не має жодних практичних цілей, безкорисна (на відміну від політичної та військової справи, що теж є доброчинностями);

• теоретична діяльність є вищою за будь-яку іншу діяльність, оскільки вона споріднена з божественною (Бог нічого не робить, тільки мислить самого себе);

• оскільки мистецтво — це діяльність теоретична, то воно споглядальне;

• найкращою властивістю художнього пізнання є пасивно-споглядальне сприйняття дійсності, а духовна насолода мистецтвом — самоціль, "облагороднення душі".

Така думка Аристотеля пояснюється тим, що він був прихильником рабовласницького ладу. Мислитель закликав приймати світ таким, яким він є — готовим, що не потребує змін і перетворень.

Катарсис (очищення), зазвичай, трактується у сфері виховання. Аристотель інакше інтерпретував катарсис: катарсис — це мета мистецтва, зокрема трагедії (мистецтво очищає душі від афектів і пристрастей, унаслідок чого людина, з одного боку, починає ставитися до примх долі зі спокійною покірністю, з іншого, — стає здатною допомогти тим, хто зазнав нещастя).

12. Аристотель ставить питання про класифікацію мистецтва (до часів Аристотеля вже визначили роди та види мистецтва).

У праці "Поетика" (третя глава) містяться такі ідеї:

• наслідування може різнитися трьома складниками: засобом, предметом і способом;

• роди мистецтва розрізняються за засобами наслідування:

- звук — засіб для музики та співів;

- ритмічний рух — для танців;

- слова та розміри — для поезії;

• названі види мистецтва поділяються:

- на мистецтва руху (поезія, музика, танець);

- на мистецтва спокою (живопис, скульптура).

Аристотель особливо детально зупиняється на поділі поезії на роди та види:

- поезія ділиться на епос, лірику й драму;

- драма поділяється на трагедію та комедію.

У різні часи трактування теоретичного спадку Аристотеля різнилося. Для нас Аристотель цінний як творець естетичної концепції, що ґрунтується на матеріалістичних теоретико-пізнавальних передумовах.

Елліністична естетика.Завершальною стадією античної естетичної думки стала елліністична естетика. Вивчають її за здобутками трьох шкіл: епікуреїзму, стоїцизму та скептицизму.

В основу вчень зазначених шкіл було покладено матеріалістичне вчення Аристотеля, зокрема його ідею міметичної (наслідувальної) природи мистецтва (стоїки, епікурейці).

Найвідоміші представники школи епікуреїзму — афінський філософ Епікур (III ст. до Р. X.), римський — Тит Лукрецій Кар (І ст. до Р. X.).

Епікурейці, обстоюючи матеріалістичні позиції, наполягали на ідеї виникнення мистецтва з "потреб" людини в "усладі" (задоволенні). Крім цього, на їхню думку, мистецтво виконує не лише функцію задоволення. Воно відіграє й утилітарну роль.

Підбив підсумки всім теоретичним пошукам у філософії й естетиці, з чого й почався занепад античної естетичної думки, скептицизм. Обстоюючи думку про те, що, оскільки пізнати речі неможливо, то в теорії це повинно призвести до утримання від судження, а на практиці — до байдужого, безпристрасного ставлення до предметів. Отож жодна наука про мистецтво теж неможлива.

Лише в ІІ-ІІІ століттях відбулося її нетривале відновлення завдяки неоплатонізму.

Неоплатоніки (Плотін\ зазнавши значного впливу ідеалістичних поглядів Платона, визнали чуттєвий світ проявом божественної еманації, відповідно, вторинним і недосконалим. Мета ж людини — повернутися до первинного стану (Бога), можливо, через аскезу й екстаз, через звільнення душі від тілесного.

"Долучення" до ідеї, Бога є суть прекрасного. І чим більше душа звільняється від тілесного, тим вона прекрасніша. Неоплатоніки стверджували, що, аби пізнати вищу красу, необхідно спершу звільнити душу від тілесної скверни.

Прекрасні тіла — це сліди, образи, тіні найвищої краси. Таке прекрасне сприймається відчуттями. Отож це нижчий вид прекрасного.

.Середньовічна естетика.Розвиток естетичної думки епохи Середньовіччя відбувався під упливом християнської доктрини, котра спрямовувалася на критику та знищення попередньої культури з позицій нової релігійної ідеології.

Естетичні вчення Середньовіччя формувалися на основі прочитання ранніми отцями церкви (апологетами ІІ-ІІІ століть) Святого Письма. Однак естетичні теорії Середньовіччя ще не досягай рівня художньої практики цього періоду, позаяк вони охоплювали, переважно, аналіз явищ офіційного релігійно-догматичного мистецтва.

Апологети приділяли значну увагу проблемам творчості, мистецтву. Найдовершенішим художнім твором вони вважали світ, створений Богом. Людина ж як вище творіння Бога за його "образом і подобою" наділена здатністю творити. Тож творчість людини (зокрема й художня) вже визнається чимось вищим, аніж просто ремесло.

Нова релігійна ідеологія закликала нехтувати чуттєвим світом. Цю функцію повинно виконувати й мистецтво як її рупор. Воно мало оминати увагою зовнішню прикрашеність, натуральну красу, оскільки не здатне осягнути світ Бога (воно дає не реальні образи цієї краси, а лише її "субстанційні" форми), а застосовуючи символи, алегорії та знаки, натякати на істинний, небесний світ.

Оскільки не власне сприймана краса заслуговує уваги, а лише вкладена в неї ідея, то зрозуміла неповага до форми художнього твору в епоху Середньовіччя. Адже глядачеві подобається не власне твір мистецтва, а та божественна ідея, Що криється в ньому.

Одним із значних представників середньовічної естетики був Аврелій Августин Блаженний (354-430). Його вважають останнім античним і першим середньовічним естетиком.

Основні ідеї естетичної концепції Августіна зводяться до такого:

1) абсолютною Красою, Благом та Істиною є Бог;

2) Бог створив світ (матеріальний і духовний) за законами краси, тому світ і прекрасний;

3) прекрасним є буття. Потворне ж характеризує відсутність краси та, відповідно, буття;

4) найвищою мірою естетичної насолоди є блаженство (досягнення вічного божественного життя через пройдений шлях духовного вдосконалення людини внаслідок пізнавальної діяльності). Воно є безкорисним;

5) краса та любов мають єдину природу;

6) основу мистецтва утворюють основні структурні закономірності буття: цілісність, єдність, число (чи ритм), рівність, подібність, відповідність, співмірність, симетрія, гармонія;

7) мистецтво виконує наслідувальну (міметичну) функцію. Найвищою цінністю його є "наслідування" духовної краси. Найвищими мистецтвами визнаються музика та мистецтво слова (поезія).

Здобутки Августина в розвитку естетичного знання не сприяли закріпленню та розвитку його ідей у середньовічній культурі (лише Пізнє Середньовіччя оцінить внесок Августина в розвиток естетичного знання). У Середні Віки вчення мислителя дещо загубилося. Хоча на той період не знайшлося жодного мислителя, котрий зміг би побудувати завершенішу естетичну систему, ніж августинівська.

Часто батьком тисячолітньої епохи середньовічної естетики вважають Псевдо-Діонісія Ареопагіта (V чи VI ст.) — анонімного автора "Ареопагітиків".

Псевдо-Діонісій розробив теорію символізму. Згідно з нею, саме символи сприяють здійсненню сходження до духовних сутностей. Останніх вирізняють два типи — "подібні" та "не подібні" до архетипу. Останні вищі, бо через відсутність зв'язку їх з предметом легше здійснюється вищезазначене сходження, найвищою ж насолодою в творі мистецтва є осягнення символів.

Естетика епохи Відродження.Центральною постаттю в естетиці епохи Відродження був італійський художник, архітектор і мислитель-гуманіст Леон Баттист Альберті (1404-1472). Його увагу не обминали загальнофілософські, педагогічні й естетичні проблеми. Мислитель залишив морально-філософський трактат "Про спокій душі", кілька педагогічних творів (зокрема "Про сім'ю") та значну кількість праць з теорії мистецтва ("Про живопис", "Про архітектуру", "Про скульптуру" тощо).

Перебуваючи під упливом естетичної думки Античності, а саме Аристотеля, стоїків, Цицерона, Вітрувія, Л. Альберті розробив власне естетичне вчення, в якому вирішував проблеми краси, сутності мистецтва. Проте завершеної системної праці, присвяченої суто естетичним проблемам, він не мав.

Значний внесок Л. Альберті зробив у розробку "практичної естетики", тобто такої естетики, котра націлена була на застосування загальних естетичних принципів до конкретних проблем мистецтва.

Учення про красу Л. Альберті виклав у трактаті "Про архітектуру". На відміну від естетики Середньовіччя, де прекрасне трактувалось як суть математичної пропорції та ясності кольору, мислитель сутність прекрасного вбачав у гармонії, що є вищою за математичну визначеність. Хоча й красу архітектури визначають математичні елементи (число, обмеження та розташування), проте без гармонії, суть якої зводиться до впорядкування частин, прекрасне неможливе.

Однак, за Л. Альберті, гармонія — це не лише закон мистецтва, а й закон життя. Оскільки мистецтво народжується в наслідуванні дійсності, то й гармонія в мистецтві є відображенням універсальної гармонії життя.

Гармонію мислитель розуміє так само, як і Аристотель, — це суть відповідності частин, за якої нічого не можна ні додати, ні відняти. Гармонія кожного мистецтва стосується впорядкування певних особливих елементів. Так, елементами гармонії в музиці є ритм, мелодія та композиція; в скульптурі -міра й межа.

Розв'язання проблеми прекрасного змусило Л. Альберті звернути уваги на дві його самостійні форми — "красу" та "прикрасу", що є суть різні речі. Якщо "краса" — це внутрішній закон прекрасного, то "прикраса" - це вторинний світ краси. Власне прикраса випадкова та відносна форма прекрасного. Проте прекрасного без прикраси не буває. Прикраса є його органічною частиною (адже будь-яка архітектурна споруда без прикрас буде помилковою).

Леон Альберті спробував пояснити прекрасне через протилежну категорію — потворне. Якщо прекрасне, за мислителем, є абсолютний предмет мистецтва, то потворне — це своєрідна помилка. Потворне як помилка наявна в дійсності. Завдання мистецтва — не наслідувати його та не виправляти його, а приховувати.

Надзвичайно важливе місце в естетичному вченні Л. Альберті посідає вчення про художню творчість. Цій проблемі мислитель присвятив трактат "Про живопис". У поясненні феномену творчості відмовився від традиційної формули наслідування зразків у мистецтві та надав особливого значення вигадці, новаторству.

Епоха Відродження поставила в центр уваги постать художника. Уперше в історії європейської культури суспільна думка в пошуках ідеалу зверталася не до філософа, вченого чи політичного діяча, а до художника. Художник визнавався ідеалом для кожної людини, адже його сприймали як сполучну ланку між фізичною та розумовою працею.

Отож і вимоги до художника ставилися досить високі. Він мав бути універсально освіченою людиною. Леон Альберті закликав до всебічного розвитку особистості художника. Фактично всі художники епохи Відродження намагалися втілити цей принцип у життя. Свідченням цього є творчість Леонардо да Вінчі, Мікеланджело. Так з'явилися уявлення про "генія" — художника з прошарку ремісників.

Зовнішнє захоплення геніями спонукало увіковічити це в людській пам'яті. Тож виник жанр життєпису (дослідження біографій, індивідуальних манер і стилю творчості художників).

Самі ж художники це також не оминули увагою — писали автобіографічні твори.

Найвизначнішим художником, інженером, теоретиком мистецтва, естетиком, філософом епохи Відродження визнано Леонардо да Вінчі.

Естетична концепція Леонардо да Вінчі ґрунтувалася на його ідеї істинності людського досвіду та помилковості мислення. Оскільки в світі панує закон необхідності й людина є ланкою в усезагальному зв'язку явищ у світі, то людина здатна пізнати світ. Можливо це на практиці - через відчуття, адже судження наші помиляються.

За мислителем, найвищим з людських відчуттів, джерелом усіх наук і мистецтв є зір. Відчуття зору є вищим за відчуття слуху. Відповідно, живопис перевершує музику та поезію.

Леонардо да Вінчі визнавав живопис наукою. Відмітна його риса в тому, що живопис звертається не лише до розуму, а й до фантазії. Завдяки фантазії живопис може не лише наслідувати, а й суперничати зі звичайною наукою. Адже так він створює і те, що не існує. Тож художник-живописець, згідно з мислителем, подібний до дзеркала своєю здібністю універсального відображення світу, хоча він, на відміну від дзеркала, не безпристрасний. Дзеркало постає для художника як вчитель, тому він усвідомлює художність власних творів.

Як і Л. Альберті, Леонардо да Вінчі приділяв значну увагу гармонії в усвідомленні прекрасного. Гармонію в різних мистецтвах він визнавав своєрідною. Зокрема, в живопису вона ґрунтується на пропорційному поєднанні фігур, фарб.

Важливе місце в естетичній концепції Л. да Вінчі посідає проблема прекрасного в мистецтві. Прекрасне в мистецтві, за мислителем, не визначається зовнішньою красивістю. Суть його полягає в наявності всієї гами естетичних цінностей — прекрасного й потворного, піднесеного та низького. Справжній художник, протиставляючи їх, підсилює виразність прекрасного в мистецтві, художню цінність твору.

Значне місце в естетиці Відродження відводилося проблемі пропорції. Пропорція визнавалася запорукою досконалості, прекрасного.

Цій проблемі був присвячений, зокрема, трактат Луки Пачолі "Про божественну пропорцію". На автора трактату відчутний уплив справили ідеї Піфагората Платона. Так, посилаючись на діалог Платона "Тімей", мислитель підтримав ідею геометричної природи всіх речей Всесвіту й ідею служіння геометричних фігур "прикрасою Всесвіту". Платон стверджував, що пропорція надає небу фігуру тіла, а решті елементів — відповідну форму (вогню — пірамідальну, землі — кубічну, повітрю — восьмигранну тощо).

Учення про пропорцію було покладено в основу естетичної теорії німецького художника, мислителя епохи Відродження Альбрехта Дюрера, що викладене в його трактаті "Чотири книги про пропорції людини".

Суть краси людського тіла А. Дюрер убачав у дотриманні правильних пропорцій, за допомогою яких можна передавати як різні типи людського тіла, так і різні темпераменти, вік та його рух. Мислитель при цьому абсолютизував роль математичних підрахунків (розробив шкалу вимірювань, яка містила 1800 частин людського тіла). Крім цього, суть краси, за А. Дюрером, розкривається у відносності та користі: "що в людині безкорисне, те некрасиве".

Естетика Класицизму та Просвітництва.Естетика Класицизму формується на основі філософії раціоналізму Рене Декарта та бере за основу принципи поетики Аристотеля й Горація. Хоча Р. Декарт не вибудував власної системи в естетиці, він все ж звернувся до вирішення деяких естетичних проблем, зокрема в мистецтві. На його думку, мистецтво повинно сприяти розумності людини (воно виконує пізнавальну функцію). Це забезпечує йому вимога до художника дотримуватися суворої регламентації форми зі зверненням до математичної чіткості, очевидності та логічного переконання.

Представниками класициської естетики були французькі теоретики мистецтва, поети Нікола Буало, П'єр Корнель, Расін.

Спираючись на принципи раціоналістичної метафізики, правильності, чіткості, чистоти, мислителі вибудували відповідну естетичну теорію, суть якої зводилася до регламентації правил у мистецтві, зокрема в поетичному. Ідеї класициської естетики найбільш повно були викладені в творі Ніколи Буало "Поетичне мистецтво", тому розглянемо їх детально.

1. У мистецтві необхідно дотримуватись істини, позаяк воно повинно слугувати правді. Для цього художник має вивчати природу. Проте мистецтво не має цікавити природа така, якою вона є, а очищена, й навіть удосконалена в дусі більшої правильності раціоналістичним конструюванням її ідеалізованої моделі, на думку представника німецької естетики Класицизму Мартіна Опіца. Отож було проголошено культ прекрасної (впорядкованої) природи.

2. Художник повинен керуватися суворими правилами, законами. Суть формальних законів, зокрема драми, вивів ще Аристотель у "Поетиці". Це взяли за основу класицисти. Йдеться про закони "трьох єдностей" — дії, місця та часу. Згідно з ними, художник, створюючи п'єсу, повинен зображати події, що відбувалися протягом доби в одному місці та неперервно. Така п'єса досягне вищої художньої цінності й відповідно дасть відчуття вищого задоволення від твору мистецтва. Оскільки цих правил не дотримувались у народному мистецтві, то воно вважалося поза межами справжнього, високого мистецтва.

3. Було визначено ієрархію жанрів мистецтва та чітку межу поділу між "високими" й "низькими".

4. Мета мистецтва Класицизму — утвердження високих етичних цінностей. Досягнути цього можна зображенням героїчних вчинків і благородних почуттів через відповідні пози, жести, вирази облич героїв. А це вважалося надбанням лише вищого прошарку — аристократії. Якщо й допускалося протилежне високому — низьке, то йому було вказано своє місце. Високі почуття, героїчні вчинки були темою лише "високих жанрів" (ода, поема, трагедія). Простим же людям героїзм вважався непритаманним, тому історії з їхнього життя не могли стати темою "високих жанрів", а лише "низьких" (епіграми, байки, комедії).

5. Ідеалом розуму, зразком мистецтва визнавалось мистецтво античне.

6. Мистецтво виконує очищувальну функцію (класицисти широко використовують Аристотелівський термін "катарсис") — запобігають можливим моральним хворобам. Зокрема, згідно з П. Корнелем, виставляючи напоказ у трагедії хворобу, можна не лише зрозуміти її причини, а й прибрати наслідки.

Надзвичайно важливе значення в естетиці Класицизму мала німецька традиція.

Яскравим представником естетики німецького Класицизму був Іоганн Крістофф Готшед (1700-1766).

Іоганн Готшед підтримав основні ідеї французької класициської естетики, а саме визначав, що:

- мета мистецтва полягає в наслідуванні досконалої природи;

- ідеал прекрасного засновується на розумі та логіці;

- утіленням ідеалу прекрасного є зразки та правила стародавнього мистецтва, а крім того, ще й французького мистецтва Класицизму;

- існує чіткий поділ на високі та низькі жанри;

- у трагедії художнику необхідно дотримуватися правил "трьох єдностей".

Німецька класициська естетика справила значний уплив на естетичну думку Просвітництва.

Естетика Просвітництва представлена французькою, німецькою й англійською традиціями. Представники естетики французького Просвітництва: Е. Кондільяк, Р. Декарт, Ж. Ламетрі, Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо; німецького — Г. Ляйбніц; англійського — Ф. Бекон. В центрі їх уваги перебували проблеми сутності мистецтва, виховної та комунікативної функцій мистецтва, засобів реалізації образного мислення в мистецтві, зокрема ролі алегорій.

Основна ідея просвітницької естетики полягала в тому, що мистецтво має засновуватися на принципі "наслідування природі", тобто має орієнтуватися на відображення та відтворення реальних життєвих ситуацій. Однак мистецтва мають відповідно різні можливості відтворення дійсності. Згідно з Жан-Жаком Руссо, музика, зокрема, має наслідувати людську мову, й таким чином відображати людські відчуття.

Естетичне ж учення Г. Ляйбніца було викладено в трактаті "Роздуми про пізнання, істину та іде'ї". За ним, естетичне сприйняття як спосіб пізнання відрізняється від теоретичного пізнання - його характеризує смутність.

На відміну від французьких естетиків Класицизму, зокрема Н. Буало, Г. Ляйбніц відкидав зв'язок прекрасного з корисним. Адже власне споглядання прекрасних речей приємне без будь-якого зиску, користі.

Відповідно до естетики Просвітництва, основна роль мистецтва - виховання нового "громадянина", а основними дієвими засобами для досягнення цього є прекрасне, піднесене, гармонія, смак, характери в мистецтві.

На відміну від попередніх періодів в історії естетичної думки, мислителі Просвітництва вважали основним видом знань, "мистецтвом мистецтв" поезію.

Александр-Готліб Баумгартен як засновник естетики.Естетика як наука сформувалась у середині XVIIІ ст. завдяки теоретичним пошукам відомого німецького філософа й теоретика мистецтва Александра-Готліба Баумгартена (1714-1762).

У 1750 р. мислитель видав перший том теоретичного трактату "Естетика", в якому він обґрунтував суть нової науки та назвав її терміном "естетика", спираючись на давньогрецькі поняття "ейсестикос", "естаномай", "естаноме", "естесі".

Згідно з А. Баумгартеном, естетика належить до теорії пізнання (гносеології), як і логіка. Відмінність між логікою й естетикою полягає в такому:

• естетика пов'язана з "нижчим", тобто чуттєвим пізнанням, а логіка — з "вищим", тобто інтелектуальним;

• естетика вивчає судження смаку та веде до пізнання прекрасного, а логіка вивчає судження розуму й веде до пізнання істини.

Тож естетику А. Баумгартен називає наукою про чуттєве пізнання, що пізнає прекрасне, про закони створення на основі прекрасного творів мистецтва та закони їх сприйняття. Відповідно, має складатися з трьох розділів.

Перший розділ має вивчати проблеми краси (в речах і в мисленні), специфіку чуттєвого сприйняття дійсності. Цим естетика тяжіє до філософського знання.

Другий розділ повинен досліджувати основні закони мистецтва, проблеми еволюції мистецтва. Це зближує естетику з мистецтвознавством.

Третій розділ має опікуватися суттю естетичних знаків, що зближує естетику із завданнями семіотики.

Естетика А. Баумгартена справила значний уплив на естетичні системи представників німецької класичної філософії І. Канта та Г. Гегеля.

Розвиток естетики в ХVIII-ХІХ століттях.Естетичні погляди Іммануїла Канта викладені в його праці "Критика спроможності судження".

Естетиці великий філософ приділяв надзвичайно велику увагу. Вважав її завершальною частиною загальної філософської системи, позаяк вона поєднує в єдине ціле сферу пізнання ("чистого розуму") та духовну сферу ("практичного розуму").

Предметом естетики, за І. Кантом, є естетична спроможність судження, що дає людині особливе почуття задоволення (чи незадоволення).

Уперше в історії естетичної думки І. Кант довів, що сфера естетичного — це достатньо самостійна сфера людського досвіду, людського духу. Вона позбавлена утилітарної зацікавленості (за словами І. Канта, "доцільне без цілі") і полягає в безкорисній творчій діяльності.

Мислителя цікавили такі естетичні категорії, як доцільне, смак, вільна гра, прекрасне, піднесене, що є характеристиками неутилітарного естетичного споглядання.

Надзвичайно важливу роль у розвитку естетики відіграв німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Він читав лекції з естетики в університетах Європи. Результатом творчих пошуків філософа стала робота "Лекції з естетики" (в чотирьох томах), упорядкована його студентами, перше видання якої побачило світ посмертно.

Мислитель у побудові естетичного знання негативно поставився до терміна "естетика", взятого А. Баумгартеном за назву науки, та вважав за доцільне замінити його терміном "філософія мистецтва", чи "філософія художньої творчості". Цим естетику він зблизив з філософією мистецтва.

Предметом такої науки має стати, на думку філософа, "обширне царство прекрасного, точніше кажучи, галузь мистецтва чи, ще точніше, — художньої творчості". Такі уточнення засвідчують схильність Г. Гегеля звести прекрасне лише до сфери мистецтва (чи художньої творчості). Так відбулося звуження проблематики науки естетики. Естетика обмежувалася лише проблемою "прекрасного в мистецтві".

Однією з найважливіших категорій естетики Г. Гегеля була категорія "ідеал", що є метою мистецтва. Ця думка стала альтернативою попередній естетичній традиції, зокрема поглядам Аристотеля, просвітників, коли мета мистецтва зводилася до наслідування (мімезису).

Заслугою Г. Гегеля в розробці естетичного знання був аналіз історії розвитку мистецтва з погляду специфіки форм художнього вираження. Так, було виділено три його стадії: символічна (мистецтво Давнього Сходу), класична (мистецтво давньогрецької класики) та романтична (європейське мистецтво від Середніх Віків до сучасності). Особливість символічної стадії розвитку мистецтва — неадекватність ідеї формам художнього вираження; класичної стадії — відповідність ідеї формі в мистецтві; романтичної — випередження ідеї формами конкретно чуттєвого вираження, що ставало предметом інтересу інших форм самопізнання — релігії та філософії.

Георг Гегель, фактично, був останнім значним представником класичної філософської естетики. Після нього естетика стала однією з традиційних університетських дисциплін, яка не зазнала істотних змін і донині.

Однак це не означає, що наступна естетична традиція не полемізувала з Г. Гегелем. Значну роль у цьому відіграв відомий російський мислитель М. Чернишевський. У 1855 р. була опублікована його магістерська дисертація "Естетичне відношення мистецтва до дійсності".

Позитивістська естетика.Від середини XIX ст. з розвитком техногенної цивілізації в євроамериканській культурі утверджується позитивізм, засновником якого став французький філософ, соціолог Огюст Конт.

Основними філософськими ідеями позитивізму були критика філософського знання та визнання панування природничих наук. Філософію оголошено спекулятивною наукою через свою невизначеність предмета, відсутність чіткості мислення. Як заклик — гуманітарні науки повинні "вчитися" в природничих чіткості мислення, аргументованості висновків, послідовної розробки понятійно-категорійного апарату.

Стосовно О. Конта, то він не вирізнявся побудовою чіткої системи естетичного знання. Однак його послідовники мали значні успіхи в розвитку позитивістської естетики. Зокрема, яскравим представником естетики позитивізму вважається французький філософ, мистецтвознавець Іпполіт Тен ("Філософія мистецтва").

Погляди І. Тена зазнали впливу ідей Ч. Дарвіна. На основі ідей останнього в мислителя формується особливе ставлення до пояснення творчих особливостей митця. Так, на творчий розвиток митця та на конкретний твір мистецтва (згідно з І. Теном, "естетичний факт") упливає так званий "основний характер", що є суттю панівного типу людини, сформованого в конкретному соціальному середовищі.

"Основний характер" визначається трьома факторами:

- расою (спадковими ознаками);

- середовищем (географічним, політичним, соціальним);

- моментом (конкретною історичною епохою).

Однією з найважливіших ідей позитивістської естетики стало зведення функції мистецтва до інтерпретації, популяризації природничих наук і об'єктивного знання. Основна вимоги до творів мистецтва - "об'єктивне" (безпристрасне) відображення дійсності. Це, зрештою, призвело до ігнорування "умовності", "художньої правди" як засобів художньо-образного втілення.

Поширення цих поглядів справило значний уплив безпосередньо на художню реальність цієї доби, результатом чого стало поширення натуралізму у французькій літературі (Гі де Мопассан, Е. Золя, брати Ж. та Е. Гонкур та ін.).

Художники-натуралісти прагнули відтворити правду буття, зокрема й правду людського буття. Це вони робили через анатомічні дослідження фізіології людини, психологічний аналіз людської природи, пояснення антропологічних упливів. Естетична ж цінність творів мистецтва цього художнього напрямку полягала в умінні художника прояснити біологічні, психологічні та соціальні механізми людини.

Ставлення позитивістів безпосередньо до естетики як особливого роду знань було висловлене представником американської традиції Т. Манро. Він критично поставився до гегелівської ідеї зближення естетики та філософії й заперечував цінність філософського підходу, що будується на абстрактних розмірковуваннях, до пояснення суті мистецтва, естетичних категорій "прекрасне", "піднесене", "потворне" тощо. Естетика повинна "обмежитися тільки фактами, їх коментарем" і не претендувати на оцінку певних явищ, не наполягати на істинності тих чи тих напрямів у мистецтві. Естетика має, радше, зблизитися з мистецтвознавством. Так у загальний вжиток увійшло поняття "ненормативна естетика".

Марксистська естетика.Поняттям "марксизм" охоплюється теоретична спадщина арла Маркса та Фрідріха Енгельса.

Систематизованої естетичної концепції в К. Маркса і Ф. Енгельса не було. Однак деякі естетичні проблеми вони підіймали в творах "До єврейського питання", "Економічно-філософські рукописи 1844 року", "Святе сімейство", "До критики політичної економії» та ін.

За відсутність цілісної естетичної концепції мислителів всіляко критикували. Так, народник М. Михайлівський наполягав на відсутності такої та зазначав, що К. Марксу необхідно було викласти свої ідеї приблизно так, як це зробив Ч. Дар-він у праці "Походження видів". М. Покровський та В. Фріче (у 20—30 рр. XX ст.) стверджували, що марксистську теорію мистецтва, теорію художньої творчості потрібно створювати, бо її ще немає.

Лише в 30-ті рр. XX ст. радянські вчені М. Лівшиць та Ф. Шиллер за підтримки та під редакцією А. Луначарського підготували й видали хрестоматію "К. Маркс і Ф. Енгельс про мистецтво" (1933). Відтоді естетичні погляди К. Маркса й Ф. Енгельса увійшли до загальних надбань марксистської науки.

Попри такий непрофесійний інтерес до цієї галузі знань, К. Маркс все ж серйозно ставився до естетики. Коли в 1857 р. американський видавець Ч. Дана запропонував К. Марксу написати для "Нової американської енциклопедії" статтю "Естетика", К. Маркс зазначив про нереальність поставленого завдання, оскільки неможливо "фундаментальне" викласти естетику на одній сторінці.

З-поміж попередників К. Маркс високо оцінював роль Г. Гегеля в розробці естетичного знання та зауважував, що вона "вражає".

Високий інтерес до естетики мав і Ф. Енгельс (вірш "Бедуїни" (1838)).

Основна ідея марксизму в естетиці — здатність чуттєво ставитися до світу визначається не фактом існування в людини органів чуття, а формуванням чуттєвого споглядання - "теоретичного почуття" (через досвід, практичну діяльність).

Заслуга марксизму в розвитку естетики відзначається:

- удосконаленням понятійно-категорійного апарату;

- розглядом естетичних проблем у контексті культурно-історичного процесу;

- дослідженням значення міфологічної свідомості людства;

- аналізом специфіки міфу, особливостей античного мистецтва;

- аналізом специфіки трагічної колізії в реальній історії та мистецтві (полемічне листування К. Маркса та Ф. Енгельса з Ф. Лассалем з приводу його трагедії "Франц фон Зіккінген (березень-травень 1859 р.));

- аналізом поняття "тенденційний роман", визначенням реалізму як методу (листування Ф. Енгельса з М. Гаркнесс (квітень 1888р.)).

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. Біблійні теми та історія раннього християнства у драмах Лесі Українки
3. Важливою методико-методологічною проблемою є періодизація історії економічної думки, визначення пріоритетів, що підлягають аналізу.
4. ВИЗНАЧЕННЯ, ПОНЯТТЯ І КОРОТКА ІСТОРІЯ.
5. Виникнення і розвиток людських ресурсів, історія розвитку кадрових служб.
6. Виникнення справочинства. Історія розвитку писемності. Складання документів у Київській Русі
7. Виникнення та еволюція економічної думки
8. Висловлення думки. Зовнішній аудит.
9. Виховання естетичної культури.
10. Внесок України в розвиток управлінської думки
11. Вплив засобів масової комунікації на формування громадської думки, політичну свідомість та культуру . Функції масової комунікації.
12. Вправи на розуміння основної думки / точного розуміння тексту.

Переглядів: 5290