Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Протосоціологічні погляди епохи Просвітництва

У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє (1664— 1729), Мореллі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільний договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою.

Тоді ж виникли концепції філософії історії, у лоні яких формувалися теорії про державу, право, суспільство, відображався історичний процес через поєднання аналізу суспільних явищ, подій, фактів історії культури та їх філософське узагальнення у працях Франсуа Гізо (1787—1874), Огюста Т'єррі (1795—1856), Луї П'єра (1797—1877), Томаса Джефферсона (1743— 1838), Олександра Гамільтона (1737—1804), Джамбаттіста Віко (1668—1754).

Помітними в соціологічній спадщині минулого є і погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670—1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості. Але ця стадія не була гоббсівським «природним станом» війни всіх проти всіх. Навпаки, Мандевіль стверджував, що людина від природи не хижак. Вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. У цих якостях людини Мандевіль вбачав запоруку і передумову їх суспільного існування, вважаючи, що грубо помиляються ті, хто способи збагачення, досягнення благополуччя і щастя приватних родин бачив такими ж, як і суспільства в цілому. «...Під суспільством я розумію державу, в якій людина або скорена переважаючою її силою, або виведена зі свого дикого стану шляхом переконання, стала слухняним створінням, яке може знайти мету, працюючи на інших, і де під владою одного керівника держави або якоїсь іншої форми правління кожний член суспільства підкоряється цілому, а всіх їх завдяки хитромудрому керуванню змушують діяти заодно». Щодо форм правління, історично першою, на думку Мандевіля, була монархія, а двома різними протилежними спробами виправити її недосконалості — аристократія і демократія. Подальший розвиток державного управління відбувався завдяки поєднанню цих форм.

У соціальній історії людства Мандевіль виділив два типи суспільства. Перший — малочисельні, невеликі землеробські суспільства з натуральним господарством, примітивним ремеслом і нерозвинутою торгівлею. Там не розвивались науки, мистецтво, а бідні, неосвічені люди були майже цілком позбавлені життєвих благ. Вони помірні у своїх потребах, одностайні в поклонінні Богу, в усьому підкоряються урядові і дуже впливовому в справах державного управління духівництву. Другий тип — великі, густонаселені, багаті, могутні суспільства, в яких розвиваються численні ремесла і виробництва, торгівля з іншими країнами, науки і мистецтва, існує регулярна армія і флот. Тут живуть ділові, обізнані люди, власність і права яких гарантується законом; вони за будь-якої форми правління не пасивні виконавці волі влади, а громадяни, які мають власні думки, у тому числі й у питаннях віри. До першого типу Мандевіль відносив, зокрема, феодальне суспільство, а свої уявлення про значення пороків для загального добробуту пов'язував з утворенням та існуванням саме багатих і могутніх держав.

Перспективи подальшого суспільного розвитку він убачав у буржуазному способі життя — кращому з усіх існуючих на той час. Водночас тверезо оцінював сучасне йому буржуазне суспільство, не маючи ілюзій щодо можливості його організації як суспільства загальної зайнятості. Мандевіль відстоював право на свободу совісті, принцип відокремлення церкви від держави. Переосмислюючи теорії Гоббса і Локка, дійшов до висновку, що природний стан людини не є антисуспільним, хоча спочатку людина народжується асоціальною.

На цій думці наполягав і його сучасник, англійський філософ Антоні Шефтсбері (1671—1713), вважаючи «війну всіх проти всіх» протиприродним станом, оскільки моральні почуття зумовлюють суспільний стан як природний для людини. Тому, на відміну від Мандевіля, він заперечував природну асоціальність людини.

Зовсім інакше розумів суспільство агностик суб'єктивно-ідеалістичного складу Дейвід Юм (1711—1776), що жив в Англії в роки великого промислового перевороту. Передусім він заперечує поділ історії людства на періоди природного і суспільного становища людини. У «Трактаті про людську природу» Юм стверджує, що перехід до політичної організації людського суспільства пройшов крізь посередництво інституту родини. До потреби людей «приєднується ще одна потреба, яка по праву може вважатися основним і первинним принципом людського суспільства, оскільки засоби її задоволення наявні і очевидні. Ця потреба —-не що інше, як природний потяг один до одного різних статей, потяг, що з'єднує їх та охороняє зазначений союз до тих пір, поки їх не зв'яжуть нові узи, а саме турбота про їх спільного нащадка. Ця нова турбота стає також принципом зв'язку між батьками і нащадками і сприяє утворенню численнішого суспільства; влада в ньому належить батькам у силу володіння ними більш високим ступенем сили і мудрості, але в той же час авторитет зменшується внаслідок тієї природної прихильності, яку вони відчувають до своїх дітей. Через якийсь час звичка і звичай впливають на ніжні душі дітей і пробуджують у них свідомість тих переваг, що вони можуть одержати від суспільства; поступово та сама звичка пристосовує їх до останнього, згладжуючи шорсткості і норовистість, що заважають їх об'єднанню».

Так, на думку Юма, вже в устрої життя нерозвинутих племен з'явилися елементи суспільного стану у вигляді родини. Від влади голови родини через безупинне військове командування до політичної влади — таким, на його думку, є шлях становлення і розвитку державності. З приводу подібної схеми виділення влади уряду з сімейних відносин Ж.-Ж. Руссо зазначав, що тільки в громадянському суспільстві з уже розвинутою політичною владою вітчизняна набуває усталеності і постійної сили, яких на зорі суспільного розвитку в неї не було.

Концепції Юма щодо походження держави властиві:

— розмежування сімейно-суспільного і суспільно-державного станів;

— влада з самого початку наділена монархічними, а не республіканськими рисами;

— влада зобов'язана гарантувати природні закони суспільства: недоторканість приватної власності, передачу її від однієї особи до іншої тільки на основі взаємної згоди, суворе виконання будь-якою особою узятих на себе зобов'язань;

— громадяни звикають підкорятися досить довго існуючій владі як цілком законній і вважають себе зобов'язаними це робити.

Зовсім добровільної передачі нацією свого суверенітету новоствореному уряду не буває, завершує Юм. Така передача відбувається внаслідок швидкої або поступової узурпації. Майже всі уряди європейських країн у минулому утверджувалися завдяки насильству, завоюванням, і тільки звичка змусила з часом підданих примиритися з ними.

Тогочасна суспільно-політична наука започатковувала традиції політичної економії. Найбільше прислужилися цьому концепції англійців Вільяма Петті (1623—1687), Давида Рікардо (1772—1823), шотландця Адама Сміта (1723—1790). А. Сміт, розвиваючи думки Юма про те, що необхідність політичної влади в державі сформувалася з накопиченням суспільного багатства, виділяє два види суспільства за типом власності — варварське та цивілізоване. Він розглядає форми спілкування залежно від класових розбіжностей у суспільстві, передбачаючи цим класову теорію Маркса. Неабиякого значення для формування соціології релігії мали його роботи про релігійні секти, які випередили праці Вебера, про значення протестантської етики для розвитку економічних форм суспільства.

Під впливом ідейної боротьби у Франції у XVIII ст. як ідейний рух формується Просвітництво, представлене у творах видатних французів, письменників, філософів Вольтера (1694—1778), Шарля-Луї Монтеск'є (1689—1755), Дені Дідро (1713—1784), філософа Поля-Анрі Гольбаха (1723—1789), філософа, психолога Клода-Адріана Гельвеція (1715—1771). Ці вчені критикували деїзм (вчення, згідно з яким Бог є першопричиною світу, але не втручається у процеси і явища, що відбуваються в ньому) і пропонували управлінські інститути, що відображали б інтереси суспільства.

Вольтер викривав католицьку церкву, вважаючи її оплотом релігійного фанатизму і мракобісся. Вважав, що на зміну деспотичній монархії повинне прийти суспільство розуму і свободи, де кожна людина матиме природні права — на особисту недоторканість, приватну власність, свободу совісті, свободу преси тощо. Свобода, за Вольтером, полягає у залежності тільки від законів. Його вчення відкрило прогресивний етап у розвитку суспільної думки.

Ш.-Л. Монтеск'є у трактаті «Про дух законів» вів мову про дві гарантії захисту від диктатури і свавілля влади: громадянське суспільство і поділ влади. Він обґрунтовує принцип верховенства права, будучи першим теоретиком концепції правової держави. Монтеск'є формулює поняття волі, тобто права робити все, що дозволено законом. Громадянське суспільство, згідно з його вченням, є четвертим щаблем людської історії після природного стану, родини, суспільства героїчного часу, взаємної ворожнечі людей, що й спричиняє його перетворення на державу — орган насильства для запобігання ворожнечі між громадянами.

Ш.-Л. Монтеск'є не ототожнює громадянське суспільство з державою, як це робить Т. Гоббс. Відкидаючи раціоналізаторські конструкції утворення держави і не сприймаючи поняття суспільного договору, він розрізняє цивільні й політичні закони. Політичні стають такими завдяки трансформації цивільних законів у державні — такі, що дають людям державну волю, обмежуючи їх волю природну. Цивільні — це закони, не трансформовані у державну волю. У діалектиці цивільних і політичних законів Монтеск'є розглядає суперечливу єдність політичних законів і законів власності (громадянського суспільства). Зникнення однієї зі сторін призведе, за його теорією, або до анархії (при зникненні політичних законів), або до тоталітаризму (при порушенні законів власності, цивільних законів). Закономірності суспільного життя він розкриває через поняття спільного духу нації, на який впливає багато фізичних і моральних чинників. Фізичні чинники — розміри і місце країни, чисельність населення та ін.; моральні — вступають у дію пізніше, з розвитком цивілізації, та об'єднують політичний лад, релігійну свідомість, моральні переконання, норми, звичаї тощо.

Історичний розвиток суспільства, на думку Монтеск'є, є результатом складної взаємодії об'єктивних і суб'єктивних причин. Проблему раціональної організації суспільства він розглядає не з соціальної, а з політико-правової точки зору. Ідеал повної свободи обґрунтовується історичними формами держави: республіка (демократія та аристократія), монархія, деспотія. Вони базуються на власних принципах, які характеризують державну владу, її взаємовідносини з громадянами. Визначаючи політичний режим, Монтеск'є вважає республіку державою, у якій влада належить або всьому народові (демократія), або його частині (аристократія). Монархія — одноосібне правління, яке спирається на закони, деспотія — одноосібне правління, в якому не діють жодні закони. Він виокремлює три форми влади у державі: законодавчу, виконавчу і судову, підкреслюючи, що для забезпечення законів і свободи необхідний розподіл влади.

Учення Монтеск'є було прогресивнішим порівняно з ученням його попередників і справило відчутний вплив на подальший розвиток соціально-політичної думки, заклавши основу для формування географічного напряму соціології XIX ст.

Один з найвпливовіших діячів французького Просвітництва, соціолог, політик, мораліст, психолог і педагог Жан-Жак Руссо (1712—1778) визнавав, що соціальна нерівність зумовлена нерівномірним поділом майна і знарядь праці. Самі люди призвели себе до нещасть і страждань. Справжнім засновником сучасного громадянського суспільства став, за Руссо, той, хто першим відгородив ділянку землі, сказавши: «Це — моє». При цьому знайшов людей, досить простодушних, щоб йому повірити.

У трактаті Руссо про походження нерівності його соціальний протест звучить дуже різко. На його думку, цілісність людини була зруйнована поділом праці, майновою нерівністю. Земельна власність, з'явившись внаслідок насильницьких дій, стала джерелом суперечностей між бідністю і багатством, а поява державної влади тільки загострила їх. У праці «Суспільний договір» Руссо доводив, що єдиним коригуванням існуючої соціальної нерівності повинна бути свобода і безумовна рівність юридичних прав усіх людей. Він виокремив такі види відчуження людей: політичне, соціально-економічне, моральне, психологічне, загальнокультурне, вважаючи, що будь-яке з них може бути проявом загальної суспільної кризи. На відміну від Гоббса, він заперечував тезу про «війну всіх проти всіх», виправдовування абсолютної монархії і висловлювався за демократичні перетворення в суспільстві. Саме в цьому полягає історичне значення праць Руссо, їх вплив на сучасників, незважаючи на певну їх ідеалістичність.

Д. Дідро, слідом за Вольтером, розглядає поняття природи людини у дусі концепцій природного права. Природна рівність людей, яка існувала у первісному суспільстві, зникає з появою приватної власності, призводить до поляризації суспільства. Державна влада є продуктом суспільного договору, який люди укладають між собою з метою забезпечити своє щастя і добробут. Це не позбавляє їх природної свободи і рівності, а лише частково передає державі свою природну незалежність з метою забезпечення інтересів та об'єднання волі й сили всіх. Дідро виступає прихильником ідеї приватної власності у невеликому обсязі. Головну мету держави вбачав у забезпеченні свободи, щастя, природних прав громадян.

Послідовник теорії конституційної монархії П.-А. Гольбах зовсім інакше розмірковує над устроєм влади і держави. В його вченні можна знайти джерела концепції соціального обміну — люди взаємодіють у суспільстві, надаючи взаємну допомогу один одному внаслідок природної неоднаковості та обмеженості індивідуальних можливостей. Під впливом особистої користі люди створюють державу і закони, причому вирішальна роль в історії віддається діяльності законодавства. Суспільство, за Гольбахом, — це царство розуму. Найважливіші принципи суспільних відносин складають природні закони і природні права людини, до яких належать свобода, власність і безпека людини. Закони створюються для того, щоб обмежити владу государя і визначити взаємовідносини між ним і народом відповідно до суспільного договору.

Інший французький матеріаліст К.-А. Гельвецій, висуваючи гасла свободи совісті, друку, слова і думки, виступав за політичні свободи, рівність усіх перед законом. Він твердив, що люди, народжуючись рівними за здібностями і нахилами, набувають відмінностей між собою під впливом соціально-культурного середовища, виховання, сім'ї. Це і зумовлює відмінність у законах і звичаях різних суспільств і різних країн. Однією з передумов виникнення держави і законів, за Гельвецієм, є суспільні інтереси.

У XVIII ст. продовжують існувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє, Мореллі, Леже-Марі Дешан, які заперечували суспільний договір, вважали за необхідне здійснити народну революцію для зміни існуючого державного устрою.

Анн-Робер-Жак Тюрго (1727—1781) започатковує теорію соціального прогресу, підкреслюючи його обов'язковість, різноманітність форм і загальність, виокремлює прогрес цивілізації (акцентуючи на технологічному прогресі) і прогрес культури (духовної). Методологічно його роботи демонстрували перехід на позиції соціологічного реалізму.

Теорію Тюрго розвинув Жан-Антуан Кондорсе (1743—1794). Рушійними силами соціального прогресу він вважав людський розум, знання, здібності, поділ праці у суспільстві. Кондорсе виділив 10 епох в історії суспільства залежно від рівня праці та інших ознак. Він застосував принцип історизму для аналізу суспільного прогресу, працював над виробленням його теорії, а соціальними ідеалами вбачав свободу, рівність, братерство, віру в справедливість, торжество розуму.

Иоганн-Готфрід Гердер (1744—1803) рушієм прогресу вважав культуру, творцем світу визнавав Бога, погоджуючись із думкою, що людина самопороджена природою, є її вершиною. Суспільство розглядав як соціальну спільність, яка існує внаслідок взаємодії і взаємозв'язків між індивідами та спільнотами. На основі аналізу різних етапів світової історії, Гердер сформулював ідею суспільного прогресу.

Засновник класичної німецької філософії Іммануїл Кант (1724—1804) створює окремий напрям теорії держави і права, поділяючи методи пізнання на емпіричний та апріорний. Природним правом людини Кант вважав свободу морального вибору, з якої випливають моральні якості людей: рівність, здатність ділитися своїми думками тощо. У додержавний період, згідно з його концепцією, діють і суб'єктивні природні права: на життя, приватну власність. На думку Канта, суспільний договір є лише ідеєю розуму, яка має безперечну практичну діяльність, риси регулятивного принципу, що дозволяє судити про справедливість конкретних законів. Державу Кант визначає як поєднання багатьох людей, підкорених правовим законам, а ознакою держави вважає верховенство закону. І ідеальна держава повинна будуватися на засадах суспільного договору і народного суверенітету, забезпечувати чисті принципи права і гарантувати стійкий правопорядок.

Ідеї, що значно вплинули на формування сучасної проблематики громадянського суспільства, висунув Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831). Він вважав громадянське суспільство сферою приватного життя громадян. Воно є складною системою інтересів приватних осіб, класів, різноманітних груп та інститутів, взаємодія яких регулюється правом. Громадянське суспільство, будучи етапом у розвитку держави, безпосередньо від неї не залежить. Основу його складають приватна власність, спільні інтереси та формальна рівність громадян. Особливо важливу роль відіграє приватна власність, без якої неможлива людина як елемент цього суспільства. У «Філософії права» Гегель зазначав, що правовими засадами громадянського суспільства є рівність людей як суб'єктів права, їх юридична свобода, індивідуальна приватна власність, непорушність договорів, охорона права від порушень і зловживань, упорядковане законодавство й авторитетний суд, у тому числі суд присяжних. Під громадянським суспільством Гегель розумів сучасне йому буржуазне суспільство: «Громадянське суспільство створено, втім, лише в сучасному світі...».

Гегель розмежовує громадянське суспільство і державу, окреслює його стани — субстанціональний, промисловий, загальний — і визначає його як систему матеріальних потреб. Він твердив, що людина здобуває свободу тільки у державі, заперечував природно-правову теорію держави. Ідеальними передумовами держави (як ідеї розуму, свободи і права) вважав народний дух, основною формою якого є релігія.

Політичне вчення Гегеля, що базувалось на ідеї держави як організації свободи, стало основою ліберальних і радикальних концепцій, джерелом формування соціально-економічного вчення марксизму.

Загалом концепції першої половини XIX ст. можна розділити на три напрями: консерватизм, який критикував зміни у суспільстві з позиції минулого (Едмунд Берк (1729—1797), Л. Бенальд, французький політичний діяч Жозеф-Марі де Местр (1753—1821) та ін.), лібералізм, що відстоював принципи буржуазного активізму та раціоналізму (А. Сміт, англійський філософ Ієремія Бентам (1748—1832), англійський філософ, психолог, соціолог, економіст Джон Мілль (1806—1873), французький письменник Бенджамен-Анрі Констан (1767—1830) та ін.) та утопічний соціалізм, заряджений на пошук нового справедливого суспільного ладу (французький філософ Клод-Анрі Сен-Сімон, англійський економіст Роберт Оуен (1771— 1858), французький соціолог Франсуа-Марі Фур'є (1772—1835) та ін.). Ці напрями соціальної думки кінця XVII — початку XIX ст. ще не можна віднести до соціології. Але їх представники порушили чимало проблем, які пізніше потрапили у коло її інтересів.


Читайте також:

  1. АНГЛІЙСЬКИЙ ТЕАТР ЕПОХИ РЕНЕСАНСУ
  2. Б ) Філософія епохи схоластики
  3. Визначні художні феномени, епохи і стилі ХІХ ст.
  4. Виникнення капіталізму у Франції. Наукові погляди А. Монкрет’єна
  5. Виховання й шкільна освіта в державах Стародавньої Греції. Освіта епохи еллінізму
  6. Вплив просвітництва на розвиток туризму
  7. Вплив просвітництва на розвиток туризму
  8. Гносеологічні та етичні погляди І. Канта.
  9. Господарський розвиток України та економічні погляди її мислителів у другій половині XVII – першій половині ХІХ ст.
  10. Гуманізм епохи Відродження і проблема унікальної індивідуальності. Людина як творець самої себе
  11. Гуманістична філософія епохи Ренесансу.
  12. Дидактичні погляди




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Протосоціологічні погляди доби Відродження | Розвиток емпіричних досліджень у протосоціологічний період

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.