Гносеологічні та етичні погляди І. Канта.

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. У його творчості умовно виділяють два періоди: до-критичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом мають бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення засобу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, на його думку, повинна відповісти на такі питання: «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «Чого я можу сподіватись?» Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне й теоретичне застосування, то й філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Практична філософія − філософія моральності, філософія звичаїв містять принципи апріорій, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відходив від концепції «речей у собі». Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наукового уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть не залежна від нього об'єктивна реальність («річ у собі»). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища («світ речей для нас»), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі, і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Останній Кант визначає як трансцендентний світ.

Далі Кант формулює досить складну концепцію суперечностей - антиномій, які за необхідністю виникають у людському розумі при спробі осмислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються у нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.

У вченні про антиномії можливе виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки. Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, Кант визначає їхнє існування лише у людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їх теоретичного вирішення.

Кант виступив новатором не лише в теорії пізнання, але й в етиці. Він виробив нову на той час етику морального обов’язку. Ця система моралі протистоїть тим етичним вченням, які обґрунтовували можливість добрих вчинків вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. На думку Канта благо повинно бути безвідносним, воно має виводитися не з сфери наявного, а з сфери належного. Тобто, добро необхідно робити заради самого добра. Окрім того Кант сформулював положення про автономію людської волі. Ніщо не може примусити людину діяти проти її волі. Вільний вибір є абсолютною нормою життя. Такий підхід однозначно відкидає посилання на священний авторитет Бога чи примус суспільства. Ніхто і ніщо не може виправдати злі вчинки. Ідеалом та регулюючим принципом етики у Канта виступає категоричний імператив – закон моралі: «дій так щоб максима твоєї волі стала законом для світу». Саме дотримання цього закону робить людину вільною і моральною, адже кожен раз вільна особа має приймати відповідальне рішення в якому зважує свій намір на терезах загального морального закону.

Естетика у Канта виконує роль інтегратора світів природи та культури, необхідності та свободи. У людини, завдяки окремій рефлектуючій здатності судження, є властивість мислити природні речі так ніби в природі можлива реалізація цілей свободи. Саме ця рефлектуюча здатність судження розглядає закони природи ніби підкореними доцільній єдності. Саме так ми розглядаємо твори мистецтва та живі організми. Естетичні оцінки, за Кантом, ґрунтуються лише на особливому задовленні, яке надають нам твори мистецтва. Саме тому естетичні оцінки є суб’єктивними і їх неможливо об’єктивно довести. Саме прекрасне у Канта відірване від практичного інтересу, ми любимо красу просто так. А найвищою формою краси є мистецтво заради мистецтва – творчість без мети. Суб’єктом мистецтва є геній – людина, яка творить взірцеві витвори не керуючись готовими взірцями.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Характерні особливості Німецької Класичної філософії.	\|	Діалектика суб’єкту Й. Фіхте та натурфілософія Ф. Шеллінга.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.