Філософська концепція людини.

Тема 10. АНТРОПОЛОГІЯ.

Контрольні запитання і завдання.

Практика – критерій істини.

Важливою різновидністю людської діяльності виступає практика.

Вона представляє собою чуттєву матеріальну діяльність, що спрямована на перетворення оточуючого світу, природи і суспільства, лежить в основі всіх різновидностей суспільної та духовної діяльності, в т.ч. і процесу пізнання. Отже практика включає в себе не тільки процес праці, але і всю суспільну діяльність людей.

Важливим революційним внеском діалектичного матеріалізму в теорію пізнання являється осмислення основоположної ролі практики в пізнавальній діяльності, відкриття того, що саме практика робить можливою цю діяльність і дозволяє відокремити істинне знання від неправдивого.

Практика виступає не тільки як джерело здобуття знань, не тільки як основа їх розвитку, але і як засіб перевірки істинності наших знань, тобто як критерій істини.

В.Ульянов писав: „Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики – такий діалектичний шлях пізнання істини...”

Таким чином, живе споглядання, абстрактне мислення і практична перевірка одержаних знань утворюють основні сходинки процесу пізнання.

1. Який філософський напрям в теорії пізнання визнає розум основою пізнання і поведінки людей?

2. Який філософський напрям в теорії пізнання визнає чуттєвий досвід джерелом знань?

3. В чому полягає логічний зміст твердження, що наші знання є відображенням об’єктивної дійсності?

4. Що дає нам вихідну, початкову інформацію про відображені об’єкти?

5. Що таке абстракція? В чому полягає її головне призначення?

6. Що таке істина?

7. Дайте пояснення об’єктивної, відносної та абсолютної істини.

8. Що виступає критерієм істини?

1. Філософська концепція людини.

2. Діяльність як основа буття людини. Взаємозв’язок природи та суспільства.

3. Вихідні цінності людського буття.

У широкому значенні філософська антропологія обіймає міркування про природу (сутність) людини, про критерії людяності в усіх сферах життя, про взаємозв’язок людини й світу, мікрокосм і макрокосм, про вселюдське та індивідуально-унікальне в людині, про людське призначення та можливості людського самоздійснення тощо.

Що я можу знати?

Як я маю діяти?

На що я можу сподіватися?

Ці три питання Імануіл Кант справедливо вважав засадними для людиноосягнення.

Пізнай самого себе. Це прагнення не полишає людину з перших кроків самоусвідомлення.

У давній китайській, індійській, давньогрецькій філософії людина розглядається як частка космосу – певного єдиного надчасового світопорядку, як мікрокосм («світ у малім») – відображення й символ Всесвіту, макрокосму.

Останній в свою чергу мислиться антропоморфно – як живий одухотворений організм.

Подібний погляд на людину філософія успадкувала з міфології.

Філософська антропологія в широкому розумінні обіймає різноманітні філософсько-людинознавчі пошуки.

Більш вузький зміст поняття, котре нас цікавить, стосується течії західноєвропейської філософії (переважно німецької).

Філософська концепція людини – це поняття суспільної істоти.

Ф.Енгельс писав: „Сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. В своїй дійсності вона є сукупністю всіх суспільних відносин”.

Людина так чи інакше вивчається всіма суспільними науками, але зрозуміти людину в цілому і на відміну від мистецтва в раціональному плані може тільки філософія.

Риси і характеристики людини формуються внаслідок включення людини в систему суспільних відносин, в процес трудової діяльності по мірі її участі в освоєнні та відтворенні суспільної культури.

Саме в цьому процесі людина історично відтворила себе як таку, якою вона є, і постійно відтворює себе, виховується як людина.

Історичний критерій, що дозволяє відрізняти людину, – це виробництво знарядь праці з допомогою знарядь праці.

За словами К.Маркса, „вся історія – це безперервна зміна людської природи”.

Незмінної природи людини не існує. Але її зміна здійснюється не сама по собі, а в діяльності самої ж людини.

Ф.Енгельс писав: „ ... Людина ... ось хто робить все. Історія – це не що інше, як діяльність людини.”

Соціальна людина – творець історії, творець свого предметного світу культури і в цьому розумінні – самої себе.

Багатство культури окремої людини завжди дорівнює багатству її зв’язків з іншими людьми та існує в цих зв’язках.

Саме тому людина цілком соціальна.

Як володар творчих здібностей, що склалися історично, як той, хто несе індивідуальну відповідальність за всі наслідки своїх вчинків, оцінок і за прийняття певних норм громадського життя, людина є особистість.

Особистість – це людина зі своїми соціально обумовленими та індивідуально вираженими якостями: інтелектуальними, емоційними, волевими.

З розумінням сутності людини як сукупності суспільних відносин витікає, що якості та властивості, які належать особистості, не можуть бути притаманними їй від народження, а визначаються історично даним устроєм суспільства, соціальним середовищем.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вчення про істину.	\|	Діяльність як основа буття людини. Взаємозв’язок природи та суспільства.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.