• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Вибірковість сприймання – це зміна діяльності органів чуття під впливом попереднього досвіду, установок та інтересів людини.

Осмисленість. Сприймання – це не лише чуттєвий образ, але й усвідомлення виділеного об'єкта. Людина сприймає предмети, які мають для неї певне значення. Сприймання людини тісно пов'язане з мисленням, із розумінням сутності предмета. Свідомо сприйняти предмет означає подумки назвати, тобто віднести його до певної груми, масу предметів, узагальнити його в слові.

Вибірковість. На наші аналізатори діє звичайно низка об'єктів. Проте не всі ці об'єкти ми сприймаємо однаково чітко і ясно. Ця особливість характеризує вибірковість сприймання.

Ілюзії. Ілюзіями називають неадекватні сприймання, які неправильно, викривлено, помилково відображають об'єкти, що діють на аналізатори. Ілюзії зумовлюються різними причинами. Однією з них є активізація старих тимчасових зв'язків у нових, істотно відмінних від попередніх, ситуаціях.

8. Класифікація та види сприймання.За провідним аналізатором виділяють такі види сприймання: зорове, слухове, тактильне, кінестезичне, нюхове і смакове.

За формами існування матерії виокремлюють такі види сприймання: сприймання простору, сприймання часу і сприймання руху.

Сприймання простору. У взаємодії людини з навколишнім середовищем сприймання простору є обов'язковою умовою її орієнтування в цьому середовищі. У процесі сприймання простору розрізняють сприймання величини, форми, об'ємності й віддаленості предметів.

Сприймання часу. Сприймання часу – не відображення об'єктивної тривалості, швидкості та послідовності явищ дійсності.

Сприймання руху. Сприймання руху – це відображення зміни положення, яке об’єкти займають в просторі. Воно дає можливість істотам орієнтуватися у відносних змінах взаєморозташування та взаємовідношення предметів навколишньої дійсності.

За активністю сприймання поділяють на ненавмисне (мимовільне) і навмисне (довільне).

Ненавмисне сприймання зумовлюють особливості навколишніх предметів, їх яскравість, розташування, незвичність; інтерес до них людини. Йдучи вулицею, ми чуємо шум машин, розмови людей, бачимо яскраві вітрини, сприймаємо різноманітні запахи тощо. У ненавмисному сприйманні не існує заздалегідь поставленої мети. Відсутнє в ньому й вольове зусилля.

Навмисне сприймання має іншу характеристику. При його здійсненні людина ставить перед собою мету, докладає певних вольових зусиль, щоб краще реалізувати свій намір, довільно обирає об'єкти сприймання. Таким сприйманням, наприклад, є слухання доповіді або перегляд тематичної виставки книг.

У процесі пізнання навколишньої дійсності сприймання може перейти в спостереження.

Спостереження – це цілеспрямоване, планомірне сприймання об'єктів, у пізнанні яких зацікавлена особистість. Воно є найбільш розвиненою формою навмисного сприймання.

Спостереження характеризується великою активністю. З того, що впадає їй в око, людина вирізняє найважливіше і найцікавіше для неї. Диференціюючи предмети, вона організовує сприймані таким чином, щоб ці предмети не зникли з поля зору її діяльності.

Якщо людина систематично вправляється у спостереженні, в неї розвивається така особистісна якість, як спостережливість.

Спостережливість – це вміння вирізняти характерні, проте ледве помітні особливості предметів і явищ. Вона формується в процесі систематичних занять улюбленою справою і часто пов'язана з розвитком професійних інтересів особистості.

9. Поняття про увагу. Увага – це зосередженість діяльності суб'єкта в певний момент часу на якомусь реальному або ідеальному об'єкті – предметі, події, образі, міркуванні тощо. Увага не психічний процес, а форма організації свідомості та умова успішного перебігу психічних процесів та станів. Увага не має власного змісту, виявляє свою дію у зв'язку з відчуттями, сприйняттями, пам'яттю, мисленням тощо. Ці явища актуалізуються у людини не самі по собі, а під впливом спрямованості особистості. Отже, і увага є вибірковою спрямованістю й зосередженістю свідомості особистості на об'єктах, що відповідають її потребам, інтересам та цілям діяльності або поведінки.

Довільна увага є увагою планомірною. Це – контроль за дією, що відбувається на підставі виробленого плану, вирізнених критеріїв та способів їх використання.

Мимовільна увага також являє собою контроль, але такий, який обмежується тим, що є у предметі, ситуації, тим, що є наявним і зрозумілим.

Увагу як дію контролю можна формувати. Для цього потрібно не просто поставити завдання, а й навчити перевіряти його виконання на основі певних критеріїв у конкретному напрямі та послідовності.

Увага відіграє важливу рать у житті людини. Завдяки увазі здійснюється регулювання діяльності та поведінки людини. Без уваги неможлива цілеспрямована практична діяльність, неможлива ні фізична, ні розумова діяльність, бо людина повинна з увагою ставитися до об'єкта та плану своєї діяльності, уважно стежити за перебігом цієї діяльності та її наслідками. Увага є необхідною умовою чіткого, усвідомленого відображення навчального матеріалу та міцного засвоєння його.

10. Властивості уваги. Увага – це динамічний перебіг пізнавальних процесів. Вона не має власного змісту, а також продукту, але має специфічні властивості.

Поняття уваги розкривається через такі важливі властивості цього явища, як спрямованість та зосередженість свідомості людини. Під спрямованістю розуміють насамперед вибірковий (селективний) характер свідомої діяльності. Вибірковість виявляється не тільки в доборі потрібної діяльності чи потрібного об'єкта, а й у більш-менш тривалому зберіганні їх у свідомості. Вибірковість дістає свій вияв у сприйманні, моторних процесах, мисленні, почуттях тощо.

Зосередженість як властивість уваги означає не тільки відволікання від другорядного, а й гальмування побічних подразників, які не стосуються діяльності, що становить предмет уваги суб'єкта. Це утримування уваги на одному об'єкті або на одній діяльності та абстрагування від усього іншого.

Фізіологічною основою зосередженості уваги є сила осередку оптимального збудження і відповідна сила гальмування, що виникла внаслідок індукції та сприяє концентрації збудження в робочих ділянках мозку.

Із зосередженістю пов'язана інтенсивність, або напруження, уваги. Чим менший інтерес у людини до діяльності, тим більше впливають на неї інші подразники. Загальмувати їхню дію людині важче, а тому увага її буде напруженішою.

Зосередженість та інтенсивність уваги об'єднують, називаючи таку властивість концентрацією уваги. Концентрація уваги є умовою успішного виконання діяльності в тому разі, якщо вона поєднується з іншими властивостями, наприклад, з обсягом, розподілом уваги.

Стійкість – це властивість, яка полягає у тривалому утриманні уваги на предметі чи якійсь діяльності. Вона визначається тривалістю зосередженої та інтенсивної уваги. Отже, стійка увага – це тривала, висококонцентрована увага. Ця особливість характеризується часом, впродовж якого діяльність людини зберігає свою цілеспрямованість. Особливо важливим є вміння зберігати стійкість уваги за несприятливих умов, коли діють різні відволікаючі подразники.

Стійкість уваги залежить від особливостей об'єктів, на які вона спрямована.

Стійкість уваги залежить не лише від особливостей об'єктів, а й від активності особистості. Увага може бути стійкою, коли суб'єкт надає об'єктові чи діяльності важливого значення, коли ставиться до них з інтересом і виявляє практичну або відповідну пізнавальну активність, веде пошукову роботу в розв'язанні перцептивних та мисленневих завдань.

Коливання (флуктуації) уваги – це періодична короткочасна мимовільна зміна напруження уваги до певного об'єкта або діяльності. Це короткочасне та мимовільне підсилення або послаблення уваги, пов'язане зі зміною збудливості відповідних ділянок кори великих півкуль.

Стан, протилежний стійкості, називається нестійкістю уваги і виявляється в її відвертанні, або відволіканні, іншими об'єктами, тобто в зміні під їх впливом спрямованості діяльності людини.

У всіх видах свідомої діяльності необхідно розрізняти основні, домінуючі процеси, які становлять предмет уваги людини.. Відповідно прийнято розрізняти обсяг, розподіл та переключення уваги.

Обсяг уваги – це кількість об'єктів, які сприймаються одночасно з достатньою чіткістю. Обсяг уваги визначається низкою чинників, насамперед особливостями сприйманих об'єктів. Непов'язані між собою предмети сприймаються у кількості від 12 до 14.

Переключення уваги – це довільна, усвідомлена зміна людиною спрямованості уваги з одного об’єкта ні інший.

Розподіл уваги виявляється як одночасна увага до двох або кількох об'єктів та одночасне виконання дій з ними чи спостереження за ними.

Властивості уваги слід розглядати як складну ієрархічну систему. Так. усі властивості уваги вважають виявами зосередженості уваги або поділяють на три види: інтенсивність, широту (обсяг та розподіл) і переключуваність (єдність стійкості та динаміки).

11. Види уваги. Види уваги класифікують передусім за особливостями об'єктів. Залежно від того, належать вони до зовнішнього світу (наприклад, різні предмети сприймання) чи ними є наші відчуття, уявлення пам'яті, думки, переживання тощо, вирізняють зовнішню (перцептивну, сенсорну) увагу і внутрішню.

Зовнішня увага зумовлена структурою зовнішніх подразників, що впливають на людину.

Внутрішня увага суб’єкта пов’язана зі структурною організацією його діяльності.

За формою організації вирізняють колективну, групову та індивідуальну увагу. Колективна увага означає зосередження уваги певної групи індивідів на одному суб’єкті. Групова увага полягає у зосередженості уваги групи в умовах роботи в колективі. Індивідуальна увага полягає у зосередженні суб’єкта на своєму завданні.

За характером цільового спрямування та за рівнем вольових зусиль вирізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу.

Мимовільна увага виникає незалежно від наміру та мети людини. Мимовільна увага виникає внаслідок зовнішніх причин, тобто особливостей подразників, що діють на нас, а також внутрішніх спонукань, спрямованості особистості.

Довільна увага полягає у свідомому спрямованому і регульованому зосередженні уваги, яке зумовлене потребами діяльності. Таку увагу називають активною і вольовою. Психологічний зміст довільної уваги пов'язаний з виробленням мети діяльності га вольовим зусиллям.

Пізнавальний інтерес сприяє переростанню довільної уваги в післядовільну

Лекція № 3.

Залежно віз ступеня розуміння матеріалу запам’ятовування буває механічним (формальним) і смисловим (логічним).

Механічним є запам’ятовування, яке здійснюється формально, без розуміння суті і логіки побудови матеріалу. Воно проявляється в фіксації лише зовнішніх особливостей об’єктів на сенсорному рівні (форма, колір, просторово-часова суміжність тощо).

Смислове (логічне) запам’ятовування ґрунтується на утворенні зв’язків, які відображають істотні й закономірні відносини між об’єктами. Смислова переробка матеріалу забезпечує ефективність як мимовільного, так і довільного запам’ятовування.

Формування прийомів смислового запам’ятовування відбувається й рахунок оволодіння розумовими логічними операціями при навчанні.

Етапи логічного запам’ятовування:

1) Усвідомлення мети запам’ятовування;

2) Розуміння його смислу;

3) Аналіз матеріалу;

4) Узагальнення;

5) Запам’ятовування цього узагальнення.

Цей процес включає мимовільне запам’ятовування. Високий рівень оволодіння операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, класифікацією тощо) у вирішенні пізнавальних навчальних завдань зумовлює високий мимовільний ефект.

Таким чином, у навчанні відбувається взаємодія розумових і мнемічних способів, а також саморегулювання мнемічної системи. Засвоєні суб’єктом розумові операції стають способом довільного логічного запам’ятовування.

Слід зауважити, що співвіднесення довільного запам’ятовування лише з механічним заучуванням є неправомірним. Мимовільне запам’ятовування, включене в логічний аналіз тексту (водночас він кілька разів прочитується), є мимовільно заучуваним. Багаторазове повторення характерне як для довільного, так і для мимовільного запам’ятовування. Розуміння мимовільного і довільного запам’ятовування як двох форм виявлення мнемічної системи виключає їх протиставлення за логічною структурою, яка рівною мірою впливає на них; вони залежать від організації навчання і змісту цілеспрямованої діяльності суб’єкта.

Зберігання – це процес, що забезпечує утримання матеріалу в мозку впродовж тривалого часу.

Відтворення – процес актуалізації знань, вмінь, навичок, засвоєних при запам’ятовуванні. Здійснюється у вербальній і руховій формі; є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу.

Для свідомого керування пам’яттю знання закономірностей відтворення не менш важливе, ніж знання закономірностей запам’ятовування. Відтворений матеріал найчастіше є реконструкцією того, що зберігалося пам’яттю. Реконструкція тим значніша, чим більший обсяг і складніший зміст матеріалу, чим слабша спрямованість на точність запам’ятовування; чим менше він заучувався; чим тривалішим був період між запам’ятовуванням і відтворенням. Репродуктивні мнемічні дії тісно пов’язані з мисленням: узагальнення того, що в оригіналі подане в деталізованій формі; конкретизація того, що подане, в більш загальному або стислому вигляді; заміна одного змісту іншим, подібним за суттю; зміщення або переміщення окремих частин оригіналу; об’єднання того, що подане окремо одне від одного, і роз’єднання того, що в оригіналі пов’язане між собою; доповнення, яке виходить за межі оригіналу, а також мимовільне спотворення досвіду.

Відтворення поділяється на такі види: впізнавання, власне відтворення, пригадування і спогади.

Впізнавання – це найпростіше відтворення в умовах повторного сприймання. Впізнавання пов’язує наш досвід зі сприйманням об’єктів і дає змогу правильно орієнтуватися в навколишній дійсності.

Власне відтворення – мимовільне або довільне відтворення матеріалу запам’ятовування. Мимовільне відтворення становить потік асоціацій, зумовлених наявними думками, образами, емоціями, діями. В цьому разі відсутня відповідна мнемічна спрямованість. Довільне відтворення передбачає специфічну мнемічну спрямованість, яка забезпечує цілеспрямований пошук потрібного матеріалу. Це особлива розумова діяльність, опосередкована різними способами, які людина засвоює при навчанні і робить основою довільної регуляції пам’яті: аналіз, узагальнення, використання схем, планів тощо. Тому К. Д. Ушинський характеризував довільне відтворення як "працю, і працю важку", пов’язану з продовженням безлічі труднощів об’єктивного і суб’єктивного порядку. Довільне відтворення є найефективнішим, коли воно не дуже відстає в часі від запам’ятовування. До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції, або «виринання» у свідомості того, що неможливо було згадати відразу після його запам’ятовування. Це відстрочене відтворення раніше сприйнятого, яке здавалося забутим. Це повніше й точніше відтворення матеріалу порівняно з його станом після запам’ятовування. Ремінісценції зазвичай проявляються під час роботи з логічно побудованим матеріалом, який викликає в індивіда ще й певні емоції.

Пригадування – довільне відтворення, що вимагає від людини активних вольових і розумових зусиль. Внаслідок пригадування з тривалої пам’яті відновлюється необхідна індивіду інформація. Цей процес розгорнутий у часі, й індивід відбирає, оцінює матеріал, робить висновки. Ефективність пригадування залежить від постановки й усвідомлення мети, готовності індивіда до швидкого і точного відтворення; використання таких репродуктивних дій, як, наприклад, створення необхідного образу та пошук відповідного матеріалу, контексту; порівнювання асоціацій; складання письмово або подумки плану матеріалу, що пригадується, тощо.

Пригадування потребує вольових зусиль, наполегливості. Лінощі в пригадуванні породжують недбале ставлення до знань. Примушуючи себе пригадати, ми виховуємо впевненість у можливості пригадати, ми звикаємо не забувати.

Спогади – локалізовані в часі та просторі відтворення індивідом образів свого життєвого шляху. У спогадах минуле життя людина співвідносить із суспільними подіями. Відтворення життєвого шляху відбувається в контексті історичних умов певного періоду, до якого людина була безпосередньо причетна. Спогади супроводжуються цілою низкою емоцій. Суб’єкт вибирає як змістові опори спогадів найбільш значущі для нього періоди життя. Розподіл образів пам’яті в часі призводить до того, що людина знає не тільки те, що відбувається з нею в теперішній момент чи відбувалося в минулому, а й з деякою впевненістю передбачає майбутнє. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують відтворення.

Забування – це мнемічний процес, який призводить до втрати чіткості й зменшення обсягу запам’ятованого, виникнення помилок у відтворенні і, нарешті, унеможливлює впізнання.

Забування – процес, протилежний запам’ятовуванню. Він виступає антагоністом відтворення, оскільки унеможливлює актуалізацію засвоєної інформації. Однак забування є необхідним і закономірним процесом пам’яті, ланкою системи, що регулюється. Забування, як і інші процеси пам’яті, зумовлюється низкою об’єктивних і суб’єктивних чинників, серед яких провідну роль відіграють час, значущість для суб’єкта інформації, що запам’ятовується, обсяг матеріалу, ступінь складності мнемічних завдань.

Порушення пам’яті називається амнезією. За динамікою перебігу мнемічних процесів амнезія поділяється на ретроградну, антероградну, ретардировану. Ретроградна амнезія являє собою забування минулих подій; антероградна – неможливість запам’ятовування на майбутнє; ретардирована амнезія пов’язана зі збереженням у пам’яті подій, пережитих під час хвороби, і наступним їх забуванням. Ще один вид амнезії – прогресивна – виявляється в поступовому погіршенні пам’яті аж до цілковитої її втрати.

3. Розвиток пам’яті. Експериментальне дослідження пам'яті було почато німецьким психологом Еббингаузом. Розроблена Еббингаузом методика дослідження пам'яті згодом була розвинена, і сьогодні відомі наступні основні методи, які розвивають похідну пам'ять.

1. Метод завчання. Випробуваний повторює ряд безглуздих складів доти, поки не зуміє безпомилково відтворити його. Скажемо, одному для завчання певного матеріалу необхідно 7 повторень, а іншому – 9. Далі ці числа вважаються коефіцієнтом пам'яті (завчання) кожного з них.

2. Метод економії, або заощадження. Допустимо, випробуваному для завчання певного ряду безглуздих складів потрібно 11 повторень. Після закінчення певного часу, коли він їх зовсім забуває, йому знову пропонується запам'ятати цей же матеріал. Цього разу для його завчання випробуваному буде потрібно набагато менше число повторень (допустимо, 5), хоча якщо попередньо впоратися в самого випробуваного, він цей матеріал зовсім не пам'ятає. Отже, виходить, що фактично він забув цей матеріал не повністю, інакше хіба зумів би він завчити його, повторивши всього лише п'ять разів замість одинадцяти. У цьому випадку коефіцієнт заощадження дорівнює 11-5=6. Між іншим, за допомогою даного методу з'ясовано, що абсолютного забування не існує – один раз вивчивши що-небудь, вивчити той же саме ще раз згодом легше, ніж це було в перший раз.

3. Метод дізнавання: випробуваному пред'являється ряд безглуздих складів; попередньо його попереджають, що він повинен довідатися їх серед нових складів.

4. Метод складів, які запам’яталися. Випробуваному один (або кілька) раз пред'являють для запам'ятовування ряд безглуздих складів, а потім просять перелічити їх. Кількість складів що запам’яталися дає коефіцієнт правильності запам'ятовування.

5. Метод правильних відповідей (уперше уведений Іостом, потім перероблений Мюллером і Пилцеккером). Випробуваний одержує завдання ямбічески або трохеічески прочитати попарно ряд безглуздих складів. Потім експериментатор називає перший склад якої-небудь пари, а випробуваний повинен назвати другий. Коефіцієнт запам'ятовування дорівнює співвідношенню кількості правильних відповідей до загального числа пред'явлених пар.

4. Поняття про мислення. Функції мислення. Теорії мислення. Мислення – це вища форма психічного відображення. Пізнання світу починається з відчуттів, сприймань та уявлень, але ця картина світу не дає змоги глибоко і всебічно пізнати його. Зокрема, живе споглядання не спроможне проникнути у складні форми взаємодії явиш, об'єктів, подій, у їх причини та наслідки. Для відображення цих моментів буття необхідний перехід від відчуттів, сприймань (чуттєвою відображення) до мислення. Шляхом мислення індивід виявляє взаємозв'язки між предметами, подіями і явищами, з'ясовує причини та наслідки цієї взаємодії. Мислення, надбудовуючись над відчуттями й сприйманнями, відкриває нові аспекти явищ та різних об'єктів. Так, у фізиці відкриті елементарні частинки або ультрафіолетові та інфрачервоні промені, їх не можна побачити, про них можна тільки мислити.

Мислення дає знання про істотні властивості, зв'язки і відношення об'єктивної реальності, здійснює у процесі пізнання перехід від явища до його сутності. Мислення є узагальненим відображенням дійсності. Мислення має активний, дійовий і цілеспрямований характер. Мислення нерозривно пов'язане з мовою та мовленням. Мислення має соціальну природу. Отже, мислення – це соціально зумовлений, пов'язаний з мовленням психічний процес самостійного відображення істотно нового, тобто процес узагальненого та опосередкованого відображення дійсності в ході її аналізу і синтезу, що виникає на основі практичної діяльності з чуттєвого пізнання і здатний виходити далеко за його межі.

Читайте також:

1. B грудини зі здавленням чи пораненням органів.
2. II. МЕХАНІЗМИ ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ДІЇ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ.
3. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
4. III. Захист інтересів клієнта
5. IV. Повідомлення теми та мети уроку V. Сприймання і засвоєння нових знань, умінь та навичок.
6. IІI. Формулювання мети і завдань уроку. Мотивація учбової діяльності
7. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
8. V. Питання туристично-спортивної діяльності
9. VII. Філо- та онтогенез органів виділення
10. VІІІ. Філогенез органів чуття
11. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.
12. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.

Переглядів: 3944