• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Особливості відображення дійсності в мистецтві.

Про художній образ йдеться тільки у реалістичному мис­тецтві. У сучасному світовому мистецтві ця категорія майже не існує. Так, в абстрактному мистецтві важко говорити про нього. Але в мистецтві залишаються митці, які працюють на засадах реалізму, тому слід познайомитися з даною категорією.

Художній образ має свої специфічні особливості, серед яких більшість дослідників називає метафоричність, асоціативність, парадоксальність.

Так у стародавніх творах метафорична природа художнього мислення визначалася досить виразно (наприклад, у Стародавньому Єгипті — сфінкси, у Греції — кентаври, грифони, у слов’ян — мавки, упирі, водяні та ін.). В художньому творі одне явище розкривається за допомогою іншого В сучасному мистецтві не відбуваються такі наочні зміни; характери героїв розкривають­ся у їх діях, в зв’язках з навколишнім світом, у ставленні до природи, людей, до себе тощо.

Мислення художника є асоціативним. Він розкриває одне явище, але намагається викликати у нас за асоціацією інше (на­приклад твори А. Тарковського, О. Довженка та ін.). Крім того, художній образ може будуватися на парадоксальних принци­пах мислення.

Саморух — характерна риса художнього образу, вважає дос­лідник Ю. Борєв і з цим не можна не погодитися. Життєвий матеріал, покладений в основу твору, може вести за собою ху­дожника, і останній інколи робить зовсім інший висновок, який відрізняється від початкового (наприклад, романи Л. Толстого «Анна Кареніна», І. Тургенєва «Батьки і діти», О. Пушкіна «Євгеній Онєгін», Г. Флобера «Мадам Боварі» та ін.).

Художній твір з багатим змістом може розумітися по-різно­му за кожної епохи, наприклад, п’єси В. Шекспіра йшли на сценах театрів з кінця XVI ст. І сьогодні безліч театральних колективів продовжують грати їх, але трактують відповідно до свого часу, свого розуміння. Е. Хемінгуей порівнював художній твір з айсбергом, коли невелика частка його видніється на по­верхні, а суттєве, головне ховається під водою. Це робить читача активним суб’єктом художнього процесу, він сам повинен з’ясу­вати сутність твору, стати його співтворцем. Х

удожній образ — багатозначний, він має глибокий зміст. Кож­на епоха знаходить свої риси у художньому образі. Йому власти­ва і недоговореність. Глибокий художній твір завжди має цю рису. Художній образ — це ціла система думок. І автор не завжди повністю та всебічно розкриває їх. Якби художній образ був пов­ністю розкритий, він перестав би цікавити людину. Коли художній образ не повністю розкритий митцем, він сприяє розвитку публі­ки, її фантазії, уявлення, процесу мислення, він перетворює її у творця мистецтва. Художній образ відповідає багатоплановості, багатогранності дійсності. Осягнення художнього образу — це нескінченний процес наближення і поглиблення.

Важливою особливістю художнього образу є індивідуальна певність. Художній образ виступає або як деяке зображення тих чи інших явищ дійсності, або як вираження дій духовного життя людини, або як зв’язок між першим і другим.

Але художній образ не тільки виявляє індивідуальні риси явища або групи явищ, він розкриває загальні особливості і за­кономірності, притаманні даним явищам. Ці суттєві риси дійсності в образі розкриваються інакше, ніж у логічному по­нятті. Наука відображає життя, вона відкриває і формує закони. Мистецтво показує не самі закони життя, а ті процеси й явища, які відбуваються в ньому. Якщо художник бажає показати, у чому сутність героїзму, він не постулює поняття «героїзму», обґрунтовуючи його логічними засобами, а знайомить нас з Ахіл-лом або Прометеєм, з їх вчинками, які оцінюються людьми як героїчні. Так створювали своїх героїв і О. Гончар, і Б. Васильєв, і В. Биков та ін.

Порівняймо зображення квітів у різних видах мистецтва, на­приклад, в поезії, з певним поняттям «квітка» у науковій літе­ратурі. У підручниках з ботаніки квітка визначається як орган покритонасінної рослини, у якої є чашечка і віночок з пелюст­ками, маточка з тичинками. Щодо запаху, то із підручника можна дізнатися, що він притягує комах. З цього визначення не можна відчути запаху, наприклад троянди, відчути красу квітки. Зга­даймо поетичні рядки:

Опівночі айстри в саду розцвіли, Умились росою, вінки одягли, І стали рожевого ранку чекать І в райдугу барвів життя убирать...

(О. Олесь)

У цих рядках людина відчуває красу квітів, бачить колір і розуміє чарівність життя.

В індивідуальній певності художнього образа зібрано все різно­маніття життя, крім того, в ньому є схожість з явищами самого життя. Але індивідуальне у мистецтві та одиничне у житті — поняття однорідні, але не тотожні. Між фактами життя і факта­ми мистецтва існує якісна різниця.

Кожна подія, кожний факт життя — це завжди складне яви­ще, в якому є закономірне і випадкове, загальне і окреме, зовнішнє і внутрішнє тощо. Ці грані явища важко відокремити, аби розкрити його сутність. Так, щоб пізнати людину, слід дуже багато дізнатися про неї, перебути чимало часу разом з нею, «з’їсти пуд солі». У мистецтві художник виявляє головне, суттє­ве, відкидаючи випадкове. Тому йому доводиться звертатися до відбору, щоб показати необхідне, внутрішнє, головне. А якщо цього не буде, то читачі (глядачі, слухачі) не зрозуміють головно­го, суттєвого.

Художній образ — це індивідуалізоване узагальнення, яке роз­кривається в індивідуальному і через індивідуальне, яке подається у конкретно-чуттєвій формі. У мистецтві це узагальнення роз­кривається в індивідуальному. Майстер говорить не декларація­ми, а конкретно-чуттєвими образами. І це зближує мистецтво з формами життя.

У мистецтві кожне зображене обличчя — тип, але разом з тим і певна особа. Типізація — це художнє узагальнення, уза­гальнення через індивідуальне. Художник повинен показати сут­тєве, головне у явищах через окреме, часткове. Згадаймо старо­давню індійську притчу. Було троє сліпих. Вони ніколи не бачи­ли слона і вирішили з’ясувати, що це за тварина. Один обмацав ногу слона і сказав: «О, я вже знаю, що таке слон. Це великий стовп». Другий обмацав черево слона і сказав: «Ні, слон — це великий дзбан». Третій обмацав хвіст слона і заперечив їм: «Ні, ви обидва не зрозуміли, що таке слон. Слон схожий на кора­бельний канат». Так вони сперечалися і не зрозуміли, яким був слон, тому що за головне приймали випадкове, несуттєве.

Але у художньому творі буває і так, що якась маленька де­таль розкриває важливі риси характеру людини, її ставлення до життя. Згадаймо сцену з роману Л. Толстого «Анна Кареніна», коли головний герой, Каренін, прийшов до адвоката з прохан­ням розлучити його зі своєю дружиною. Адвокат добре його зустрів, уважно почав слухати, але потім з’явилася у кімнаті міль, і він одразу забув про Кареніна, його горе, свій обов’язок і став слідкувати за міллю і хвилювався, щоб вона не сіла на килим. У цьому епізоді через часткове показано суттєве явище, коли той, хто повинен дбати про людину згідно зі своєю професією, забу­ває про це, а дбає тільки про своє особисте, про себе. Якщо художник показує головне, відокремивши його від другорядно­го, він використовує таку особливість художнього образу, як типізація.

Таким чином, художній образ — це скорочена розповідь про життя, яке розкривається через одну ситуацію, але в ній вислов­лено багато схожого з іншими. Але типізація властива лише реалістичному мистецтву.

Художній образ — це єдність об’єктивного та суб’єктивного. Об’єктивне в образі — це все те, що взяте безпосередньо з дійсності, суб’єктивне — те, що привноситься до образу твор­чою думкою митця. Об’єктивне, що автор бере у дійсності, це і побачене у природі, і якісь сценки з життя, це люди з їх взаємо­відносинами та ін. Суб’єктивне у творі — це те, що гадає автор, що він хоче нам розповісти, його думки, оцінки, його бачення світу. Художній образ — не тільки відображення окремих явищ життя, а й своєрідний автопортрет митця. За образом завжди стоїть його творець. Суб’єктивність — показник самобутності та оригінальності художника.

Власне, сама особистість митця стає будівельним матеріалом образу.

Сьогодні, наприклад, комп’ютер може писати вірші, склада­ти музику, малювати. Але у творах, які пише машина, не відчу­вається особистісне, суб’єктивне, те, що притаманне тому чи іншому митцю.

Отже, мистецтво відтворює світ емоційно-чуттєво, в усьому багатстві краси дійсності, тоді як наука лише апелює чіткими, логічно вивіреними поняттями.

Роль індивідуальності митця особливо наочна у виконавсько­му мистецтві (музиці, театрі). Кожен актор, наприклад, інтер­претує образ за своїм розумінням, і тому перед глядачами роз­кривається різнобічність п’єси.

Індивідуальне, суб’єктивне виявляється в образі. Для науки також важливо, хто провадить експеримент, хто займається дос­лідженням — талановита людина чи ні, моральна вона, чи в неї відсутні такі якості. Але хто б не зробив першим відкриття, сутність його від цього не зміниться. Згадаймо, що закон збереження енергії вперше відкрив Михайло Ломоносов, але світ про цей закон почув після того, як його знову було відкрито фран­цузьким вченим Антуаном Лавуазьє. Сутність закону залишила­ся, тільки людство не знало, хто вперше його відкрив: російсь­кий чи французький вчений.

А тепер давайте замислимося над тим, що б було коли б О. Пуш­кін не підказав сюжет «Ревізора» М. Гоголю, а написав би твір сам? Це був би зовсім інший «Ревізор», мабуть, не такий сати­ричний, не такий гострий. Тема Дон Жуана хвилювала багатьох письменників: Ж.-Б. Мольєра, О.С. Пушкіна, Л.М. Толстого, Лесю Українку та ін. І у кожного з них свій герой: у О. Пушкіна — носій прекрасного, який шукає його у житті, у Ж.-Б. Мольєра — ловелас, чоловік, який залицяється до багатьох жінок, у Лесі Українки дана тема має трагедійне звучання.

Інший приклад: акторки М. Савіна та М. Єрмолова були обидві виконавицями ролі Катерини у п’єсі О. Островського «Гроза». Але у кожної був свій погляд, власна точка зору на події у п’єсі, на поведінку героїні. М. Савіна звинувачувала свою героїню, вона вважала, що Катерина повинна була коритися своїй долі; М. Єрмолова, навпаки, захищала героїню, виправдовувала її. Одна п’єса, одна роль, але дві різні позиції, два світогляди і, як резуль­тат, два художніх образи твору.

Балерини Г. Павлова і Г. Уланова танцювали «Лебедя» Сен-Санса. Г. Павлова танцювала дуже виразно, натхненно, і її Лебідь вмирає красиво, здається, що при цьому він каже: «Що ж роби­ти, така моя доля, я й вмираю». Г. Уланова інтерпретувала свій образ інакше. Її Лебідь не хоче вмирати, він прагне жити, бо­реться за життя, проте смерть сильніша за нього, і він вмирає, але він не скорився долі. У актрис був різний підхід до втілення образу і тому з’явилося два художні твори на одну музику.

Суб’єктивність пов’язана із світоглядом автора. На його бачення світу впливає довкілля, умови життя, соціальні відно­сини.

У мистецтві діє умовність, що виступає як засіб образного вираження художньої правди. Люди ніби домовляються сприй­мати образи дійсності за саму дійсність. Умовним був дорево­люційний, декадентський театр у Європі, умовні певні явища у мистецтві модернізму. Умовність існує й у реалістичному мис­тецтві. Так, глядачі немов погоджуються з тим, що у театрі за десять хвилин антракту пройшло десять років життя або осінь заступила зима. В усіх видах мистецтва, крім архітектури та прикладного мистецтва, проявляється умовність, в останніх має велике значення утилітарна основа. Але в них також можна знайти риси умовності. Коли ж умовність порушується, реалі­стичне мистецтво вже переходить до інших течій. Це може бути, наприклад, натуралізм, гіперреалізм.

Умовність потрібна у мистецтві, тобто там, де вона необхід­на для розкриття життя образу. Умовність неначе припиняє бути умовністю. Тоді події сприймаються глядачами, читачами як безумовні, як правдиві. Реалістичні образи не тільки відобра­жають життя, але й створюють його.

Таким чином, художній образ — це форма мислення у мис­тецтві, це засіб відображення дійсності у мистецтві. Кожен ав­тор використовує свої засоби, методи створення художнього твору, тому зустрічаються такі різноманітні особливості худож­нього образу. Але кожний твір має образну природу. І глядачі, і читачі намагаються точніше зрозуміти його сутність, щоб відчу­ти радість, задоволення від мистецтва, осягти дійсність.

3.Художній твір: зміст та форма.

Як відомо, мистецтво відображає, пізнає дійсність за допо­могою художнього образу, який тісно пов’язаний зі змістом ху­дожнього твору, і вони обов’язково зумовлюють один одного. Але будь-який художній твір має зміст і форму, в яких також відображається навколишній світ. Вивчення даних категорій доз­воляє краще збагнути специфіку мистецтва, розкрити його внутрішню сутність.

Перш ніж розглядати їх особливості, необхідно пригадати загальнофілософський сенс категорій «зміст» і «форма». В усіх предметах і явищах, що нас оточують, є зміст і форма як їх протилежні сторони. Зміст — це сукупність елементів і про­цесів явища, те, з чого воно складається. Форма — внутрішня і зовнішня структура, спосіб існування змісту, певне співвідно­шення елементів і процесів у часі і просторі, тривалі зв’язки між ними.

Зміст і форма можуть бути у єдності. Тоді зміст — голов­ний бік явища, тому що розкриває його природу та складає сутність. Форма сприяє розвиткові змісту, якщо вона йому відпо­відає, та гальмує розвиток, якщо застаріла і не відповідає змісту. Між старою формою і новим змістом загострюється суперечність, яка спричиняє конфлікт. І тоді стара форма має бути замінена новою. Це завжди відбувається як у природі, так і у суспільстві.

Коли людина сприймає художній твір, проблеми змісту і фор­ми для неї не існує. Мистецький твір постає перед нею як щось цілісне, як єдність змісту та форми. Але у кожному творі є свій зміст і своя форма.

Розглядаючи будь-який твір мистецтва — продукт худож­ньої творчості, в якому відображається дійсність позиції есте­тичного ідеалу митця, — можна (теоретично) поділити його на складові частини: зміст і форму. Але у мистецтві неможливо правильно зрозуміти характер змісту та форми окремо від спе­цифіки самого мистецтва. Як з’ясовано вище, специфічна особ­ливість мистецтва виявляється в тому, що воно відображає дійсність у художніх образах і виражає певні сторони суспіль­ної свідомості відповідно до ставлення художника до світу, його естетичних уявлень і майстерності.

Пояснити, як виникає мистецький твір, означає розкрити його зв’язки з дійсністю, з життям суспільства, з публікою (в тому числі і художниками, з процесом їхньої творчості тощо).

Із зміною суспільного буття, насамперед способом вироб­ництва матеріальних благ, більш-менш швидко перетворюється й духовне життя суспільства, перебудовується суспільна свідомість. Зміни у суспільній свідомості не можуть не відбитися на свідо­мості митця, що спричиняє виникнення нового світовідчуття та ін. Дія закону розвитку мистецтва має об’єктивний характер, не залежить від свідомості, суб’єктивних бажань. Люди здатні або загальмувати його розвиток, або сприяти йому (на основі знан­ня цього закону). Крім того, розвиток мистецтва пов’язаний із появою нових творів, які містять новий зміст.

Зміст художнього твору — поняття складне й багатогранне. Це перш за все явища дійсності, які відображаються у мистець­кому творі, але він не зводиться лише до механічного копіюван­ня предметів і явищ, які стали для нього основою. Справа у тому, що перед, тим, як втілитися у майстерний твір, явища дійсності мають відобразитися у свідомості художника, бути ним усвідомлені, пройти через його серце. Саме тому у змісті вияв­ляється особистість майстра, його смаки та погляди, його при­страсті та переконання. Світогляд велетня мистецтва має вик­лючно важливе значення у художній творчості, й усі його слабкі та сильні сторони неминуче відбиваються у творах. Приклади того — творіння таких великих митців, як Ф. Достоєвський, Л. Толстой, О. Бальзак, Е. Золя, Т. Драйзер та ін.

Зміст художнього твору може бути представлений у сучасно­му мистецтві (модернізмі) як вияв духовного світу художника, його почуттів і переживань з приводу якихось явищ, подій. Він не виражає безпосередньо політичних та філософських поглядів майстра, бо тоді це буде не художній твір, а політичний трактат або філософська праця. Художник відображає, відтворює, тво­рить світ, дійсність, а не просто передає свої думки і почуття. Отже, змістом мистецтва охоплюється не лише предмет зобра­ження, але й суб’єктивне сприйняття художником даного яви­ща. Чим більше суб’єктивне розуміння життя відповідає об’єк­тивній закономірності розвитку дійсності, тим правдивіше й багатше зображення, тим повноцінніший твір митця. Таким чином, зміст художнього твору — це дійсність, усвідомлена і пережита художником та відбита у цьому творі.

Для більш глибокого розуміння даної проблеми необхідно поділити зміст художнього твору на елементи: тему та ідею.

Тема — це коло явищ дійсності, які зображаються автором. Безперечно, що глибина теми, її соціальна значущість, відповідність інтересам людства багато в чому зумовлюють той інтерес, який мистецький твір викликає у людей. Тому й існу­ють «вічні теми». Драми В. Шекспіра не були б безсмертними, якби в них не звучали теми, які цікавлять і хвилюють людей — теми Гамлета, Отелло короля Ліра, Ромео і Джульєтти, Макбета тощо. Існують актуальні теми, пов’язані із завданнями суспіль­ної практики певної країни, епохи. Твори Д.А. Фурманова, М.О. Шолохова, фільми С.М. Ейзенштейна, В.І. Пудовкіна, кар­тини Б.В. Йогансона, О.О. Дейнеки відображали ідеї соціалі­стичного суспільства, були цікавими для людей, які жили в період існування соціалістичних відносин.

А сьогодні високо цінуються твори В. Стуса, О. Яновського, Л. Костенко та інших митців, тому що в них звучать сучасні теми: війни і миру, морального становлення особистості і де­мократичної перебудови суспільства та ін., а також і тому, що ці теми розкриті на високому професійному рівні і відрізня­ються від інших високою художньою майстерністю.

Тема — це лише питання, а на питання має бути відповідь. Тому майстер завжди переплітає тему свого твору з поетичною ідеєю. Тільки тоді виникає художній зміст. Ідея — це важливий бік художнього твору. Це не абстрактна наукова ідея, а ідея специфічна, художня. Вона виникає разом із задумом твору в образній формі як єдність думки і почуття художника. Ідея — головна думка художнього твору, яка вира­жає ставлення митця до дійсності, причому одна й та сама тема може бути розкрита, розтлумачена художниками по-різному, наприклад, О.І. Купрін «Механічний наглядач» (1904), Ф. Кафка «Виправна колонія» (1914).

Цінність і значення художнього твору визначаються глиби­ною й істинністю художньої ідеї.

З теми та ідеї витікає оцінка твору. Усвідомлюючи тему ідей­но-естетично, художник дає зображуваним явищам оцінку, яка має у мистецтві емоційний характер, бо виражає симпатії та антипатії автора. Тому авторська оцінка також може бути роз­глянута як елемент змісту (наприклад, Г. Флобер «Мадам Бо-варі», І.С. Тургенєв «Батьки і діти», О.С. Пушкін «Маленькі тра­гедії» та ін.).

Характеризуючи тему й ідею художнього твору, змушені були розглядати їх окремо, виходячи з вимог наукового аналізу. Але у творі зміст є цілісним, у ньому життєва тема і поетична ідея поєднані, живуть одна в одній у тісному зв’язку з авторською оцінкою.

Таким чином, зміст — це головний елемент художнього твору; він виникає у процесі творчості митця під впливом об’єк­тивної дійсності й тієї суспільної свідомості, які сформувалися та існують за даної епохи. Зміст являє собою єдність об’єк­тивних і суб’єктивних начал у художньому творі, єдність теми, ідеї та авторської оцінки.

Практичним виявом змісту у творі є його художня форма, завдяки якій твір сприймається і залишається таким для наступ­них поколінь. Художня форма є матеріалізацією змісту, адже тільки матеріальне втілення може надати задумові зовнішнього, об’єктив­но-реального буття, лише воно дозволяє митцю донести свої дум­ки і почуття іншим. Ця об’єктивація змісту може відбуватися у найрізноманітніших матеріалах: у слові, звучанні музичних інстру­ментів, камені, дереві, на папері, полотні тощо — у будь-якому матеріалі, доступному зоровому і слуховому сприйняттю.

Справжній майстер, розкриваючи зміст твору, завжди вихо­дить з можливостей матеріалу мистецтва. Зрозуміло, що теле­візійну вежу у Києві спорудити з деревини було б принципово нереально, проте саме властивості дерева дозволили звести таке чудо архітектури, як церква у Яремчі. І в живописі потрібні не лише різноманітні фарби, але й різноманітні лаки, розчинники, які сприяють тому, що фарби не вицвітають, не тріскаються, не обсипаються протягом тривалого часу. Адже багато творів Лео­нардо да Вінчі та Мікеланджело не збереглися через нестійкий склад фарб, живописного матеріалу.

Кожен вид мистецтва має свій матеріал. Так, матеріалом у музиці є звуки, організовані в лад. Важливими для музики є і властивості звуків, наприклад, тон, тривалість, висота і сила зву­ку. Певні властивості повинні мати і танцюристи, і актори теат­ру та кіно. Без фізичної підготовки, витривалості людина не може виконати танець. У літературі за матеріал править слово. Невиразні, «стерті» слова і висловлювання знижують художність літературного твору. Правильний добір художником матеріалу забезпечує правдиве зображення життя, яке відповідає естетично­му сприйняттю дійсності людиною (наприклад, матеріал у І. Шадра «Булижник — зброя пролетаріату» — бронза; у В. Мухі­ної — «Робітник і колгоспниця» — хромонікелева сталь, С. Ко­ненкова «Бабуся» — дерево).

У цілому будь-який мистецький твір постає як гармонійне поєднання художнього образу і матеріалу. На основі вільного володіння матеріалом даного виду мистецтва створюється тех­ніка майстра. Але навіть володіння досконалою технікою може не привести до створення високохудожнього образу мистецтва. Лише у єдності з глибоким змістом технічна майстерність ху­дожника здатна створити шедевр.

Отже, форма включає матеріал і такі елементи, як компози­ція, сюжет, зображувально-виражальні засоби та ін.

Композиція (з лат. — упорядкування, розташування) — це структурна побудова художнього твору, розміщення і співвідно­шення всіх його елементів і частин у єдиному цілому. Компози­ційна побудова твору підпорядкована змісту, сприяє розкриттю руху, динаміці дії, почуттів і думок автора. (Наприклад, у се­редні віки у живописі — архітектонічна композиція — симет­ричне, ритмічне зображення; у живописі бароко — діагональна композиція, яка сприяє вираженню руху, бурхливої зміни по­чуттів, сильних переживань). Кожен вид мистецтва має свої за­соби композиції. У живописі, наприклад, усі образи подані од­ночасно, і тому їх розміщення є особливо складним. У скульп­турі композиція постає як просторове розташування художніх елементів і частин, наприклад зображень людського тіла у ста­туї або фігур у статуарній групі.

Композиція може містити різні елементи: у літературному творі — це експозиція, зав’язка, кульмінація і розв’язка, у теат­ральному спектаклі — мізансцени, дії, сцени, акти.

Композиція тісно пов’язана із сюжетом. Сюжет — це внутрішній зв’язок подій у творі, взятих у їх часовому розвитку. Його джерелом є процеси, що відбуваються у реальному світі. Сюжет притаманний різноманітним видам мистецтва. Особли­ву роль він відіграє у літературі та у синтетичних видах мистец­тва (театр, кіно), де може перетворитися у першочерговий еле­мент форми (пригодницький жанр).

До форми художнього твору належать і зображувально-ви-ражальі засоби, які є знаряддям її утворення. Кожному виду мистецтва властиві свої виражальні засоби. Так, для живопису характерні такі засоби, як малюнок, колір, світлотінь, лінійна повітряна перспектива, колорит; для письменників засобом ство­рення художнього образу є слово. Але мета літератури, як і живопису, полягає не в тому, щоб займатися пустою словотвор­чістю, живописанням, а в тому, щоб за допомогою зображуваль­но-виражальних засобів розкрити сенс явища, події, вчинку — розкрити зміст.

Художня форма — це не механічне поєднання, елементів, вона являє собою складне утворення, що включає дві рівні, інши­ми словами «внутрішню» і «зовнішню» форми, які по-різному співвідносяться зі змістом художнього твору.

Елементи форми, які знаходяться на «нижчому» рівні, утво­рюють внутрішню форму мистецтва, а елементи, які лежать на «вищому» рівні, — зовнішню його форму. До «внутрішньої» форми належать сюжет і характери, їх взаємозв’язок є образ­ною структурою художнього змісту, способом його розвитку; до «зовнішньої» — усі зображувально-виражальні засоби мистецт­ва, вона виступає способом матеріального втілення змісту. Такі елементи форми, як композиція, ритм — це скелет, кістяк ху­дожньо-образної тканини мистецького твору, вони поєднують всі елементи зовнішньої форми.

Процес матеріалізації художнього змісту у формі здійснюється з глибини на поверхню, зміст просочує всі рівні форми. Сприй­няття мистецького твору йде зворотним шляхом: спочатку лю­дина схоплює зовнішню форму, а потім, проникаючи у глибину твору, розуміє сенс внутрішньої форми. У підсумку вся повнота художнього змісту стає опанованою. Отже, аналіз елементів форми дозволяє дати більш чітке визначення форми художньо­го твору. Форма — це внутрішня організація, структура ху­дожнього твору, створена за допомогою зображувально-вира­жальних засобів даного виду мистецтва для вираження худож­нього змісту.

У сучасному мистецтві формі надається велике значення. Пред­ставники модернізму та постмодернізму звертають увагу лише на зовнішню форму, насолоджуючись відношенням звуку або кольору, нехтуючи осягненням внутрішньої форми всього змісту.

Отже, художня форма сприяє розкриттю змісту твору, вона являє собою складну організацію і містить такі елементи, як композиція, сюжет, зображувально-виражальні засоби, тісно пов’язана з матеріалом, має два рівні — «зовнішній» і «внутрішній»; форма дозволяє зрозуміти мистецький твір, пра­вильно розкрити його зміст.

Художній твір має певний зміст і притаманну йому внутріш­ню форму, зміст завжди зумовлює форму і є головним чинни­ком будь-якої естетичної структури. Зрозуміти художній твір можна тільки в єдності усіх його складових елементів. Так, на картині Рафаеля Санті «Сікстінська мадонна» передані прекрасні риси жінки, в її образі втілений естетичний ідеал художника. Напрочуд гарне й всеохоплююче зображення як результат ху­дожнього оформлення, дивовижна й сама картина як річ з її фарбами, рамою, що відповідають художньому образу. Зміни форми завжди обумовлені змінами змісту, що, в свою чергу, викликається тими чи іншими соціальними, політичними зру­шеннями у житті суспільства. Так, поезія В. Маяковського була новаторською за формою, через неї автор прагнув передати і новий зміст, який виник внаслідок революційного перетворен­ня суспільства, появи нової людини, яка хоче перебудувати ста­рий світ. І ця нова форма вірша з її контрастами, з граничною різкістю, емоційно забарвленими паузами, збільшеними значен­нями наголошених складів тощо якнайкраще відповідає своєму революційному змісту.

Якщо в науці форма вираження думок є нейтральною віднос­но її змісту, то у мистецтві форма — активне знаряддя вира­ження авторського задуму, художньої ідеї твору. Задум мис­тецького твору має образну структуру, образний характер, змістовне і формальне злиті в ньому воєдино. Єдність змісту і форми необхідна у задумі саме настільки, тому що поза фор­мою поетична ідея стає нежиттєздатною, невизначеною. У за­думі видно набагато чіткіше, ніж у готовому творі, що форма відіграє службову роль, підпорядкована змісту. Це пояснюєть­ся тим, що задум – духовне утворення, це уявлення про май­бутній твір, породжене уявою художника. Паростки змісту у задумі «почувають» себе привільніше у порівнянні з формою, бо за своєю природою форма є матеріальною, тому у задумі між змістом і формою виникає суперечність. Форма «відстає» від змісту, утруднює його вдосконалення. І художник повинен розв’язати це протиріччя, матеріалізувавши задум у творі, а форма долає відставання від змісту і стає з ним урівень. У творчості художника для втілення задуму змістовна і формоут-ворююча діяльність виступають у єдності, і робота над змістом твору є роботою над формою його втілення, а робота над фор­мою становить процес «погашення» змісту у формі (наприк­лад, ескізи І. Рєпіна до «Запорожців», робота В. Сурикова над «Бояринею Морозовою» та ін.).

Аналізуючи творчий процес, можна побачити, що форма, підпорядкована змісту, постійно допомагає йому Адже здатність змісту розгортатися ушир та углиб залежить від того, чи ство­рює йому форма необхідні для цього умови: коли форма не відповідає змісту, вона сковує, обмежує можливості його роз­витку; коли ж вона відповідає змістові, то допомагає йому роз­критися (наприклад, Ф.В. Достоєвський, роман у листах «Бідні люди», Б.В. Йогансон «Допит комуністів» — 2 ескізи), стає його активним помічником.

Отже, взаємозв’язок змісту і форми полягає у тому, що зміст вимагає відповідної форми, такої, яка найбільш повно і пра­вильно втілювала б творчий задум митця. Такий взаємозв’язок є об’єктивною закономірністю естетичного розвитку. Кожний ху­дожній твір характеризується певною мірою єдності змісту і форми, а цінність художнього твору залежить від того, наскільки високопрофесійно, високохудожньо створені всі складові елемен­ти художнього твору, в тому числі й елементи змісту і форми.

Художня література. Це — мистецтво слова. Воно естетично відображає світ у художньому слові. Його предмет, хоча й не прямо, але неминуче розширюється. Сфера художньої літерату­ри охоплює природні та суспільні явища, величні соціальні перетворення, духовне життя особистості, її почуття. У різних своїх жанрах література висвітлює цей матеріал або через драматич­не відображення дії (драма), або через епічну розповідь про подію (епос), або через ліричне саморозкриття внутрішнього світу людини (лірика), що складають роди літератури.

Г. Гегель відмічав унікальну здатність літератури охоплюва­ти своїм змістом і думки людини, і зовнішні форми явищ, а тому не виключати з себе ні високої філософічності, ні при­родного буття.

Літературу поділяють на види: прозу та поезію (за типом внутрішньої організації художнього тексту). У межах кожного з різновидів літератури, природно, виділяються й більш дрібні форми та жанри. Підставою для їх відокремлення служить зміст життєвого матеріалу, який вони охоплюють. З ними співвідно­сяться такі жанри: нарис, оповідання, повість, роман (у епосі); трагедія, комедія (у драмі); пісня, ода, гімн, ліричний вірш (у ліриці) тощо.

Слово у нашій свідомості зв’язується зазвичай з уявленням про поняття, яке воно передає. Але у літературі слово народжує образ, для чого використовуються так звані тропи. Серед них розрізняють епітети, метафори, порівняння, уособлення тощо. Усі ці засоби створюють живу картину дійсності, в якій перед читачем оживають реальні люди з їх життєвими проблемами, думками, пошуками та помилками.

Література на початку своєї історії була виконавчим мистец­твом, тому що існувала тільки в усній формі. З появою писем­ності виконавчі форми літератури не зникли, однак основні лінії її розвитку набули невиконавчого характеру.

Слово — вічний творець літературного образу. Образність закладена у самій мовній основі, яка складається народом, вби­рає увесь його досвід і стає формою мислення, втілює історич­ний процес створення мови, що містить перенесення схожих рис від явища до явища, насичуючи його асоціативним бачен­ням світу та підготовлюючи до художнього відбиття дійсності. Слово у літературному творі дзвінке, рухоме, мінливе та визна­чене у своєму змісті.

Літературний образ відтворює явища у їх цілісності, витон­чені відтінки мови набувають тут величезного значення. Цією особливістю, наприклад, зумовлені труднощі художнього пере­кладу іноземною мовою. Словесні форми літератури дозволяють їй передавати не тільки естетичні, але й інші суспільні ідеали, встановлювати тісний зв’язок з філософією, правом, мораллю та іншими формами духовного життя суспільства.

Читайте також:

1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
2. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
3. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
4. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
5. Агітація за і проти та деякі особливості її техніки.
6. Аграрне виробництво і його особливості
7. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
8. АНАТОМІЯ І ФІЗІОЛОГІЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА ПЕРИФЕРИЧНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ, ЇЇ ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ
9. Анатомо-фізіолгічні особливості
10. Анатомо-фізіологічна перебудова організму підлітка та її вплив на його психологічні особливості й поведінку.
11. Анатомо-фізіологічні особливості молодших школярів
12. Антисептики ароматичного ряду (фенол чистий, іхтіол, дьоготь, мазь Вількінсона, лінімент за Вишневським). Особливості протимікробної дії та застосування.

Переглядів: 8753