• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 10. Система мистецтва та його види: монументальне мистецтво

Література

Висновки

Мистецтво відображає існуючу дійсність, моделює і створює нову за допомогою художнього образу; навколишній світ відтво­рюється у художньому творі у всіх його елементах.

Резюме:Мистецтво — засіб пізнання світу, який відтворюється у такій специфічній формі, як художній образ, якому притаманні свої особливі риси: метафоричність, асоціативність, індивідуальна певність, емоційність та раціональність, умовність та ін.

Крім того, дійсність відображається у художньому творі за допомогою таких його компонентів, як сюжет, матеріал, ком­позиція, зображувально-виражальні засоби. Цінність художньо­го твору залежить від того, наскільки високопрофесійно, висо-кохудожньо створені всі його складові елементи, в тому числі й елементи змісту та форми.

Лихачев Д.С. Очерки по философии художественного творчества. — СПб., 1996.

Архітектура. Образотворче мистецтво Ці види мистецтва відносяться до так званих просторових. Об'єднує їх те, що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках.

Архітектура (лат. architectura, від грец. architektekthon - будівничий) - мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди (також їх комплекси), що створюють матеріально організоване середовище, необхідне людям для їхнього життя і діяльності, відповідно до призначення, технічних можливостей і естетичних переконань суспільства. Мета цього виду мистецтва - формування дійсності за законами краси при спорудженні будівель, що задовольняють потреби людини. Архітектура створює утилітарно-художній світ, відмежований від природи, такий, що протистоїть стихіям і дозволяє людям використовувати цей "олюднений простір" у відповідності з їх потребами і можливостями.

Скульптура.Назва цього виду мистецтва походить від латинського слова, що означає "висікаю", "вирізаю". Скульптура - це вид мистецтва, в якому образи дійсності відтворюються в пластичних, об'ємно-просторових формах при використанні різних матеріалів. У скульптури як мистецтва є свої особливості, своє коло сюжетів. Це пов'язано, перш за все, з можливостями, якостями того матеріалу, з якого робиться скульптурний твір. Види скульптури розрізняють за її призначенням. Скульптура поділяється на монументальну (включаючи монументально-пам'ятникову та монументально-декоративну), станкову (камерну) і так звану скульптуру малих форм.

Декоративно-прикладне мистецтво (лат. dесого — прикра­шаю) — особлива галузь художньої діяльності, у продуктах якої призначення досягнення практичної мети органічно зливається з формальним рішенням, що має естетичну значущість.

Вислів І. Канта «... у творчості головне — це визначене вико­ристання предмета, яке створило мистецтво, та цим, як умо­вою, естетичні ідеї обмежуються» є справедливим щодо декора­тивно-побутового мистецтва, тому що тут первинне значення має намір виготовлення речі корисної і в той же час такої, що має естетичну цінність.

Внутрішньовидова класифікація у декоративно-прикладному мистецтві здійснюється за різними принципами: за матеріалом, технологією виготовлення, функцією. Залежно від обраного критерію його поділяють на спеціалізовані галузі: кераміка, текстиль, меблі, посуд тощо.

Цей вид мистецтва — один з найдавніших видів художньої творчості, який розвивається й тепер. Він існує у предметах побуту, які створені за законами краси. Ці речі є не тільки корисними, але й прекрасними, вони мають свій стиль та ху­дожній образ, який відтворює їх призначення і несе узагальне­ну характеристику типу життя й світогляду народу та епохи.

Декоративно-прикладне мистецтво є національним за своєю природою, воно народжується із звичаїв, навичок, вірувань на­роду та безпосередньо наближається до його виробничої діяль­ності, його побуту.

У давні часи творіння декоративно-прикладного мистецтва являли собою предмети розкоші (Стародавній Єгипет); красиві та корисні речі (Стародавня Греція); речі, що відрізнялися стро­гістю виконання (Рим епохи Республіки). Середньовічний аске­тизм наклав відбиток на побутове мистецтво, надав йому суто конструктивного, раціонально строгого характеру, утилітарного за спрямованістю. У подальшому розвитку феодального суспіль­ства для побутових речей стає характерним сполучення декору та конструкції. На одяг, меблі та інші твори побутового мистец­тва починають переноситися вертикально-стрілчасті лінії та форми архітектури, речі дедалі більше орнаментуються. За епо­хи Відродження важливого значення набуває єдність функції та краси. Речі довгий час мають привабливість, індивідуальну не­повторність. Це раритетні твори, які зберігають чарівність об­дарування та всю унікальність їх творця — митця-ремісника. Розвиток виробництва у наш час все більше нівелює сліди інди­відуальності митця з речей, що виробляються у промисловості. Але бурхливий розвиток дизайну саме й починається з прихо­дом у промисловість митця.

Вершиною декоративно-побутового мистецтва є ювелірна справа, яка зберігає свою самостійність і тепер.

Особливий внесок у розвиток жанрів, шкіл декоративно-при­кладного мистецтва вносять народні промисли (наприклад, хох-ломський та жостівський розпис, гжельський фарфор, вологодські мережива, оренбурзькі хустки, грузинська чеканка по міді, сріблу, туркменські килими тощо).

Архітектура (грец. aгсhіtесtоп — будівничий). Кожна люди­на живе у певному предметному середовищі. У створенні його образу, характеру, більше того, у створенні настрою, підтримці психічного та емоційного здоров’я непомітно, але постійно при­сутній один з найдавніших видів мистецтва — архітектура. М.В. Гоголь архітектуру називав музикою, що застигла у камені. Поет А. Вознесенський, архітектор за фахом, говорив, що архі­тектура — це розмова з нащадками. Адже, дійсно, твори архі­тектури, архітектурні пам’ятки можуть багато розповісти про побут, звички, культуру минулого, коли та ким вони були ство­рені. Згадаймо, наприклад, затишні будівлі епохи зрілого класи­цизму та помпезні споруди 40—50-х років XX ст. у нашій країні.

Архітектура, на відміну від багатьох інших видів мистецтва, крім декоративно-побутового призначення, виконує ще й есте­тичну та практичну функції у житті людини. Згідно з цим виді­ляють типи архітектури: суспільна, житлова та виробнича. Да­ний вид мистецтва створюється для життя, праці та відпочинку людей, тому до архітектурних споруд належить ставити вимоги, які сформулював ще великий Ветрувій: користь, міцність та краса. Проте не всі споруди можуть претендувати на творіння архі­тектури. Основна маса будівель наших міст та сіл складає те, що можна назвати тільки будівництвом, головне призначення яко­го — бути пристосованим для використання. Через два-три де­сятиріччя свого існування вони потребують заміни більш сучас­ними спорудами. Але це не означає, що й ці будівлі не повинні бути співвіднесеними з вимогами естетики, через те що вони формують смак та настрій людей.

Як вид мистецтва архітектура є статичною, просторовою, ху­дожній образ тут створюється необразотворчим засобом, відтво­рюючи певні ідеї, настрої та прагнення шляхом співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, зв’язку з навколишнім пейза­жем, тобто за допомогою специфічних виражальних засобів.

Архітектура — вид мистецтва, твори якого є пам’ятками ма­теріальної та духовної культури людства. Архітектуру назива­ють мистецтвом спорудження дахів, тому що основні архітек­турні типи та стилі відрізняються характером покрівель, на­приклад, купольна або стояково-балкова системи. Визначний архітектор XX ст. Ш. Корбюз’є з огляду на це назвав архітектуру «мистецтвом вписування ліній у небо». Стародавні греки ство­рювали свій архітектурний зовнішній простір, залишаючи внутрішні приміщення темними та строгими. У давньорусько­му зодчестві храми та собори повинні були уособлювати надійність, спокій та силу, часто виконуючи одночасно й роль фортеці, а не тільки культової споруди. Вперше внутрішні приміщення стали предметом архітектурного освоєння у готично­му мистецтві, а мистецтво бароко досягло у цьому напрямові найбільших успіхів, перемігши (природно, ілюзорно) обмеженість простору (згадаймо спосіб використання дзеркал у парадних залах Петергофа або Катерининського палацу Б. Растреллі). Ар­хітектуру людина сприймає не тільки візуально, як це здається на перший погляд, але й усією своєю тактильною та моторною енергією, усією своєю істотою.

Твори, які були створені за однієї й тієї самої епохи, в одній і тій же країні, як правило, несуть у собі щось загальне. По­рівняймо, наприклад, види Смольного інституту та Російського музею у Санкт-Петербурзі. Ця схожість досягається за рахунок використання подібних матеріалів, однакової техніки будівни­цтва та, врешті, втілення в архітектурних спорудах схожих есте­тичних смаків, ідеалів, а також архітектурних ідей. Ця єдність ідейно-художніх ознак, матеріалів, конструкцій, форм у певну епоху визначається як архітектурний стиль. Історії архітектури відомі декілька стилів: архітектура Стародавнього Єгипту та інших давніх цивілізацій, антична архітектура з характерною ордер­ною системою, архітектура Візантії, готика, романська архітек­тура, архітектура Ренесансу, бароко, класицизм, ампір, модерн, конструктивізм тощо. Розвиток архітектурних стилів продов­жується й сьогодні, хоча єдиного стилю немає, тому що сучасна архітектура більше зорієнтована на своє побутове, ніж естетич­не значення.

Скульптура. Один із геніальних скульпторів та архітекторів Італії XVII ст. Лоренцо Берніні говорив: «Мабуть й сам Бог — скульптор, він створив людину не за допомогою чар, а шматок за шматком, як різьбяр». У цьому вислові підкреслюється, що скульптура як мистецтво створює просторовий образ людини з давнини. Назва цього виду мистецтва виникла від латинського sculpо — вирізаю; часто скульптуру називають також пласти­кою (грец. рlaste — ліплю). Ці дві назви одного виду мистецтва вказують на існування різних технік створення скульптурних образів.

Скульптура проста, зрозуміла та переконлива, в усі часи вона втілює ідеальні уявлення про красу людської постаті та особли­вості моральних якостей епохи.

У сприйнятті скульптурних творів бере участь усе тіло люди­ни, а не тільки очі. Очевидно, тому Д. Дідро висловив таку дум­ку: «Живопис звертається тільки до очей, скульптура існує і для видючих, і для сліпих». Людина відчуває м’язове напруження, розумом сприймає близький стан, відчуває схоже напруження душі. Кращий спосіб сприйняття скульптури — спроба провес­ти по її силуету рукою.

Мистецтво скульптури в результаті свого довгого розвитку почало поділятися на форми, види, типи тощо. За найбільш за­гальним поділом розмежовують скульптуру на велику (як при­красу садів, парків, площ) та малу. За видами скульптура розпо­діляється на станкову (зроблену на спеціальному пристрої, вона має самостійне художнє значення) та монументальну, що завж­ди пов’язана не тільки формою, але й ідейно-художнім змістом з архітектурою. Монументальна скульптура, в свою чергу, поді­ляється на: а) монумент або пам’ятник; б) декоративну скульп­туру (прикраси мостів, споруд, садів, парків); в) надгробник; г) меморіальні комплекси (Піскаревське кладовище, Малахів кур­ган, Хатинь тощо).

У скульптурі розрізняють такі форми: голова, портретний бюст, статуя, торс (зображення без голови та кінцівок — форма похо­дить від розкопок стародавніх цивілізацій), скульптурна група. Найскладнішою за композицією є скульптурна група, що скла­дається з двох постатей або їх груп. Вони, як правило, самостійні за значенням, але зв’язані між собою сюжетно та духовно.

Скульптуру поділяють на круглу (вона об’ємна з усіх боків) та рельєфну (об’ємне зображення ніби виступає з площини). Рельєфи можуть бути також різноманітними: койланогриф — зображення на стіні (контурний рельєф), барельєф — зобра­ження, що виступає на половину об’єму, горельєф — зображен­ня, що виступає більше ніж наполовину.

Скульптуру розрізняють за технікою виготовлення та за ма­теріалом. Найдавніший з матеріалів скульптури — глина. Все, що зроблено з глини, — кераміка. Випалену для міцності глину називають теракотою. Спосіб покриття глиняних виробів свин­цевою поливою прийшов до нас із Мавританії через острів Майо­ліка, звідси походить назва подібних скульптурних творів. Коли ця техніка стала відомою у місті Фаянсі, там почали виготовля­ти багато фаянсового посуду. Різновид кераміки — фарфор. Його винайшли японці. До XIV ст. фарфоровий посуд не мав естетич­ного значення. Тільки пізніше, з відкриттям Бейтгером у Мей-сені своєї фабрики по виробництву фарфорового посуду, фар­фор став сприйматися як придатний для скульптури матеріал. Крім глини у скульптурі використовуються різноманітні ма­теріали: гіпс, бронза, різні метали, мармур, граніт тощо. З роз­витком цивілізації збільшується й палітра матеріалів, що засто­совуються у скульптурі, а також змінюються й способи їх об­робки. Наприклад, використання сталі, чавуну, різних сплавів і т. ін. здійснюється у техніці лиття, ковки тощо.

Однак, незважаючи на відмінність технік та матеріалів, форм та видів скульптури, художній образ цього виду мистецтва ство­рюється особливим набором специфічних засобів:

— головний засіб — об’єм не ілюзорний, як у живописі, а реальний;

— вирішальний засіб — силует. Ідея скульптурного твору повинна бути схопленою з будь-якої відстані, у будь-яку пору року та з будь-якого ракурсу;

— фактура скульптурного твору не менш важлива, оскільки між ідеєю та матеріалом існує певний зв’язок, а кшталт одного і того ж майстра змінюється залежно від конкретного скульп­турного матеріалу;

— найкращі скульптурні твори переборюють свою статичність за рахунок привнесення не самого руху, а його мотиву; доби­рається така постава, що є неначе проміжною між двома край­німи станами дії (наприклад, скульптурні групи Мікеланджело «Ранок», «День», «Ніч»);

— для монументальної скульптури важливим є також харак­тер п’єдесталу (згадаймо п’єдестал у формі хвилі як символ Росії XVII ст., яку реформував Петро І, у «Мідному вершнику» Е. Фаль-коне).

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
3. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
4. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
5. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
6. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
7. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
8. VI. Узагальнення та систематизація знань
9. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
10. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
11. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
12. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру

Переглядів: 1349