• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 2. Особливості формування та розвитку державно-правової думки в Україні. 11 страница

користуватися у службових справах засобами зв'язку, які належать платникам податків, з їх дозволу або дозволу посадових осіб таких платників;

залучати, у разі необхідності, фахівців, експертів та перекладачів;

визначати у визначених цим Кодексом випадках суми податкових та грошових зобов'язань платників податків;

застосовувати до платників податків фінансові (штрафні) санкції, стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми грошових зобов'язань та/або податкового боргу у випадках, порядку та розмірі, встановлених цим Кодексом, стягувати суми простроченої заборгованості суб'єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитом (позикою), залученим державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державну (місцеву) гарантію, а також за кредитом з бюджету в порядку, визначеному цим Кодексом;

здійснювати контроль за додержанням норм законодавства з питань регулювання обігу готівки (крім банків) та порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), за наявністю документа, що підтверджує державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відповідно до закону, ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, з наступною передачею матеріалів про виявлені порушення органам, які видали ці документи, наявністю торгових патентів;

одержувати безоплатно необхідні відомості для ведення Єдиного реєстру податкових накладних, формування інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб - платників податків від платників податків, а також Національного банку України та його установ - про суми доходів, виплачених фізичним особам, і утриманих з них податків та зборів (обов'язкових платежів), від органів, уповноважених проводити державну реєстрацію суб'єктів, а також видавати ліцензії на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, - про державну реєстрацію та видачу ліцензій суб'єктам господарської діяльності, від органів внутрішніх справ - про громадян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту чи вибули з нього, від відділів державної реєстрації актів цивільного стану - про фізичних осіб, які померли;

одержувати безоплатно від митних органів щомісяця звітні дані про ввезення на митну територію України імпортних товарів і справляння при цьому податків та зборів та інформацію про експортно-імпортні операції, що здійснюють резиденти і нерезиденти, за формою, погодженою з Державною податковою адміністрацією України, та від органів статистики - дані, необхідні для використання їх у проведенні аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій усіх форм власності;

надавати відстрочення та розстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу, а також приймати рішення про списання безнадійного боргу в порядку, передбаченому законом;

застосовувати до фінансових установ, які не подали відповідним органам державної податкової служби в установлений законом строк повідомлень про відкриття або закриття рахунків платників податків або розпочали здійснення видаткових операцій за рахунком платника податків до отримання повідомлення відповідного органу державної податкової служби про взяття рахунку на облік в органах державної податкової служби, фінансові (штрафні) санкції у встановленому цим Кодексом розмірі;

за несвоєчасне виконання установами банків та іншими фінансово-кредитними установами рішень суду та доручень платників податків про сплату податків та зборів стягувати з установ банків та інших фінансово-кредитних установ пеню за кожний день прострочення (включаючи день сплати) у порядку та розмірах, встановлених законами України щодо таких видів платежів;

надавати інформацію з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків іншим органам державної влади та органам фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування відповідно до закону;

звертатися у випадках, передбачених законом до суду щодо застосування санкцій, пов'язаних із забороною організації і проведення азартних ігор на території України;

приймати рішення про зміну основного місця обліку та переведення великих платників податків на облік у спеціалізовані органи державної податкової служби та знімати їх з обліку і переводити до інших органів державної податкової служби;

звертатися до суду щодо нарахування та сплати податкових зобов'язань, коригування від'ємного значення об'єкта оподаткування або інших показників податкової звітності у результаті застосування звичайних цін;

отримувати від нотаріусів на письмові запити інформацію про вступ фізичної особи у права спадкоємця із обов'язковим зазначенням повних даних про таку особу (прізвище, ім'я, по батькові, номер та серія паспорта, рік народження, місце проживання тощо) та відомості про майно (нерухоме, рухоме, кошти тощо), отримане за спадком;

звертатися до суду з заявою про вилучення оригіналів первинних фінансово-господарських та бухгалтерських документів у випадках, передбачених цим Кодексом.

Обов'язки і відповідальність посадових осіб контролюючих органів

Посадові особи контролюючих органів зобов'язані:

дотримуватися Конституції України) та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами;

забезпечувати сумлінне виконання покладених на контролюючі органи функцій;

забезпечувати ефективну роботу та виконання завдань контролюючих органів відповідно до їх повноважень;

не допускати порушень прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій;

коректно та уважно ставитися до платників податків, їх представників та інших учасників відносин, що виникають під час реалізації норм цього Кодексу та інших законів, не принижувати їх честі та гідності;

не допускати розголошення інформації з обмеженим доступом, що одержується, використовується, зберігається під час реалізації функцій, покладених на контролюючі органи;

надавати органам державної влади та органам місцевого самоврядування на їх письмовий запит відкриту податкову інформацію в порядку, встановленому законом.

За невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків посадові особи контролюючих органів несуть відповідальність згідно із законом.

Шкода, завдана неправомірними діями посадових осіб контролюючих органів, підлягає відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету, передбачених таким контролюючим органам.

5. У відповідності до Указу Президента України від 1999 року за № 746 / 99 спрощена система оподаткування обліку та звітності запроваджується для таких суб’єктів малого підприємництва: - фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у трудових відносинах з якими включаючи членів їх сімей, протягом року перебуває не більше 10 осіб та обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тис. гривень;

- юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб і обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн гривень.

Суб’єкти малого підприємництва — фізичні особи мають право самостійно обрати спосіб оподаткування доходів за єдиним податком шляхом отримання свідоцтва про сплату єдиного податку. Ставка єдиного податку для суб’єктів малого підприємни­цтва — фізичних осіб встановлюється місцевими радами за місцем їх державної реєстрації залежно від виду діяльності і не може становити менше 20 гривень та більше 200 гривень на місяць.

У разі коли фізична особа — суб’єкт малого підприємництва здійснює кілька видів підприємницької діяльності, для яких ус­тановлено різні ставки єдиного податку, нею отримується одне свідоцтво і сплачується єдиний податок, що не перевищує встановленої максимальної ставки.

У разі коли платник єдиного податку здійснює підприємницьку діяльність з використанням найманої праці або за участі у підприємницькій діяльності членів його сім’ї, ставка єдиного податку збільшується на 50 відсотків за кожну особу.

Суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа, яка сплачує єдиний податок, звільняється від обов’язку нарахування, відрахування та перерахування до державних цільових фондів зборів, пов’язаних з виплатою заробітної плати працівникам, які перебувають з ним у трудових відносинах, включаючи членів його сім’ї.

Суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа сплачує єдиний податок щомісяця не пізніше 20 числа наступного місяця на окремий рахунок відділень Державного казначейства України. Відділення Державного казначейства України наступного дня після надходження коштів перераховують суми єдиного податку в таких розмірах: до місцевого бюджету — 43%; до Пенсійного фонду України — 42%; на обов’язкове соціальне страхування — 15% (у тому числі до Державного фонду сприяння зайнятості населення — 4%) для відшкодування витрат, які здійснюються відповідно до законодавства у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, а також витрат, зумовлених народженням та похованням.

Суб’єкт підприємницької діяльності – юридична особа який перейшов на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності самостійно обирає одну з наступних ставок єдиного податку:

- 6 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору у разі сплати податку на додану вартість згідно із Законом України „Про податок на додану вартість”;

- 10 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору, у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.

Суб’єкти підприємницької діяльності — юридичні особи сплачують єдиний податок щомісяця не пізніше 20 числа наступного місяця на окремий рахунок відділень Державного казначейства України.

Відділення Державного казначейства України наступного дня після надходження коштів перераховують суми єдиного податку в таких розмірах:

- до Державного бюджету України - 20 %;

- до місцевого бюджету - 23 %;

- до Пенсійного фонду України – 42%;

- на обов’язкове соціальне страхування – 15% (у тому числі до Державного фонду сприяння зайнятості населення – 4%) для відшкодування витрат, які здійснюються відповідно до законодавства у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, а також витрат, зумовлених народженням та похованням.

6. Відповідно до чинного законодавства платник податку може бути притягнутий до відповідальності у разі:

1) ухилення від оплати податку, іншого обов’язкового платежу;

2) заниження об’єкта оподаткування;

3) несвоєчасної сплати податку, іншого обов’язкового платежу;

4) неподання (несвоєчасного подання) податкових декларацій розрахунків, інших документів, необхідних для обчислення податків обов’язкових платежів до податкових органів;

5) неподання (несвоєчасного подання) до банку платіжних доручень на сплату податків, інших обов’язкових платежів;

6) недопущення перевіряючих для обстеження приміщень, що використовуються для отримання доходів тощо.

Податки, інші обов’язкові платежі, не оплачені у встановлені стро­ки, а також пеня та штрафи, застосовані до платника, визнаються податковою заборгованістю. За наявності податкової заборгованості платник не притягуватиметься до юридичної відповідальності у разі:

1) надання йому відстрочення (розстрочки) на умовах податкового кредиту;

2) списання податкової заборгованості, яка провадиться у випадках, передбачених законами України;

3) реструктуризації податкової заборгованості, що здійснюється відповідно до законодавства України.

Фінансові санкції:

Розмір штрафу

Неподання податкової декларації у встановлені податковим законодавством - 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Для фізичних осіб, які обіймають посади, що підпадають під визначення суб’єктів корупційних діянь відповідно до закону, за неподання або несвоєчасне подання декларації про доходи таких фізичних осіб, отриманих протягом перебування на такій посаді - 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Коли контролюючий орган самостійно визначає суму податкового зобов’язання платника податків додатково до штрафу, передбаченого за неподання податкової декларації - 10 % суми податкового зобов’язання за кожний повний або неповний місяць затримки податкової декларації, а\е не більше 50 % від суми нарахованого податкового зобов’язання та не менше 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Щодо розміру адміністративного штрафу, який може бути накладений на посадових осіб підприємства, то він, як правило, може коливатися, хоч і прив’язаний до неоподатковуваного мінімуму. За пер­ше порушення накладається штраф у сумі до 170 грн. (від 5 до 10 неоподатковуваних мінімумів), а за повторне протягом року — до 340 грн. (від 10 до 20 неоподатковуваних мінімумів).

Адміністративне стягнення (штраф) може бути накладено не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а за тривалого правопорушення — через два місяці з дня його виявлення.

Стаття 212 Кримінального кодексу. Ухилення від сплати податків, зборів інших обов’язкових платежів. ’

1. Умисне ухилення від сплати податків, зборів, інших обо­в’язкових платежів, шо входять в систему оподаткування, введених у встановленому законом порядку, вчинене службовою особою підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності або особою, що займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи чи будь-якою іншою особою, яка зобов’язана їх сплачувати, якщо ці діяння призвели до факти­чного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах, - карається штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у великих розмірах, - караються штрафом від п’ятисот до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Діяння, передбачені частиками першою або другою цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, або якщо вони призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи держав­них цільових фондів коштів в особливо великих розмірах, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років із конфіскацією майна.

4. Особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені частиною першою та другою цієї статті, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов’язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня).

П р и м і т к а. Під значним розміром коштів слід розуміти суми податків, зборів і інших обов’язкових платежів, які в тисячу і більше разів перевищують установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, під великим розміром коштів слід розуміти су ми податків, зборів і інших обов’язкових платежів, які в три тисячі і більше разів перевищують установ­лений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів гро­мадян, під особливо великим розміром коштів слід розуміти суми податків, зборів, інших обов’язкових платежів, які в п’ять тисяч і більше разів перевищують установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Семінар 11. Міжнародне право.

План:

1. Історія становлення і розвитку міжнародного права. Джерела міжнародного права.

2. Поняття, особливості та характерні риси міжнародного права.

3. Предмет та об’єкт правового регулювання. Функції міжнародного права.

4. Сучасне міжнародне право. Система сучасного міжнародного права.

5. Суб’єкти міжнародного права.

6. Відповідальність за міжнародним правом.

Самостійне опрацювання:

1. Територія у міжнародному праві.

2. Дипломатичні та консульські правовідносини за нормами міжнародного права.

3. Збройний конфлікт та міжнародне право.

4. Особливості права Європейського Союзу.

5. Україна в системі міжнародного права.

Короткий зміст лекційного матеріалу:

В історії міжнародної правової думки питання виникнення і розвитку міжнародного права ніколи не ускладнювалось науковою аргументацією, хоча й ніколи не мали однозначну відповідь чи переконливе пояснення. Напрямки та концепції пояснення виникнення міжнародного права були різні: християнський, анархічний (від не організованого, воно має певні вади, недоліки).

Концепції, або напрямки виникнення:

Марксистcька концепція походження міжнародного права .

Класова теорія.

Державницька концепція.

Незалежно від того, який не був напрямок вони всі базується, що міжнародного права це твердження волі певних панівних класів, або країни. З цим до кінця не можна погодитись, бо міжнародне право це є право в якому виникає співпраця і всі суб’єкти є рівні, тому казати, що якийсь суб’єкт є панівним не можна.

Історію міжнародного права можна розглянути і класифікувати на декілька періодів:

- До державний (трансформація міжплемінних звичаїв у норми міжнародного права, встановлення основних його інститутів).

- Стародавнє міжнародне право (далі - МП) (регіональне МП близького сходу та інших стародавніх держав (Єгипет, Індія, Китай, Греція, Рим)).

- МП в епоху середньовіччя.

- Класичне МП.

- Сучасне МП.

МП як і національне є продуктом суспільства на певному етапі свого розвитку. Воно виникає там і тоді, де і коли в результаті розпаду родоплемінних зв’язків з’являються держави. Встановлюються міждержавні відносини. На цих позиціях стоїть і українська позиція МП. Вперше ця теорія була сформульована академіком НАНУ Грабарем.

Аналіз наукових праць свідчить, що в доісторичний період історії стародавній Єгипет мав розгалужені міжнародні зносини та відповідні органи, які ці зносини контролювали це відбувалися на рівні вождів плем’я, які здійснювали локальне керівництво в тій структурі, в якій вони були обрані, а загальне – цар (фараон). Єгипет започаткував практику шанування класів, рангів і титулів. Незважаючи на таку забюрактеризованість в Єгипті напрацьовувались основні засади міжнародних зносин. Ця країна вже знала як посольське право. Було визнання недоторканості посла та його майна, тимчасової дипломатії, класів і рангів закордонних представників Єгипту. Так само і зараз використовуються класи та ранги державних міжнародних службовців.

Окрім Єгипту свій внесок у розвиток і зародження МП зробили Індія, Греція, Китай, Рим, Київська Русь (Договори з Візантією). Всі ці країни контактуючи між собою доповнювали і змінювали МП. Кожна із країн яка контактувала з іншою запозичувала певні звичаї, традиції норми з іншої країни.

З курсу Римського права ми пам’ятаємо, що у Греції були міста-держави (поліси), які застосовували ту владу, яку їм делегувала центральна влада. Вони контактували зі своїми столицями, що дозволило розвивати МП. Виник завдяки цим інститут ратифікації договорів.

В Римі був відомий інститут укладання угод про жертвоприношення, видачі порушника міжнародного договору іншій стороні, процедури оголошення війни, римлянам належить заслуга в доведенні до досконалості розвитку різноманітних міжнародно-правових інститутів, які від них перейняла Європа. Римляни впорядкували розуміння міжнародно-правових суб’єктів, джерел, норм тощо. Стародавній Рим дав саму назву МП в тому сенсі, яку ми використовуємо зараз. Окрема заслуга належить Риму в частині дослідження рівноправних і не рівноправних договорів. Також в Римі були розроблені питання укладання міжнародних договорів та на регіональних рівнях була розглянута і розвинена практика відносин між державами, тобто полісами. Паралельно з розвитком договірного права розвивались і такі галузі як звичаї та закони ведення військових дій (право збройних конфліктів).

В греків був інститут арбітражу, спори розглядалися певними арбітрами. В Китаї та Індії такого інституту не було.

Між державами Західної Європи досить часто визнається право правителя на трон і визнання новоутвореної держави, тобто встановлюється інститут спадковості влади. Є спроба переглянути МП з врахуванням нових релігій. Одну з панівних ролей в цьому процесі відігравала релігія. У цей період, період трансформації, чільне місце в міжнародних правових відносинах посідала Київська Русь, їм були відомі такі інститути як проголошення війни, суворе дотримання укладених договорів, гуманне поводження з полоненими, переважання торгівельних відносин над воєнними, захист іноземців на своїй території.

Вествальський мир започаткував – рівноправ’я, суверенітет держав. Пізніше в 1913 Утрехтський мир, започаткував правове утвердження політичної рівноваги, провів і удосконалив поняття суверенітету, права і обов’язки держави були виписані, також були дозволені і виписані колоніальні експансії. Ця система проіснувала майже не в змінному вигляді до Наполеонівських війн. Французька революція проголосила декларацію прав людини і громадянина.

У розвитку сучасного МП розрізняють 2 етапи:

- До другої світової війни.

- Після другої світової війни.

Важливими характеристиками можна вважати: остаточне припинення гегемонії однієї держави, становлення версальської системи, утворення Ліги Нації, централізація правосуб’єктності навколо держав і початок формування універсальної міжнародної спільноти, він тісно пов'язаний із розвитком права міжнародних організацій. Суттєве значення набув Пакт Бріана Певела, який заборонив війну як інструмент ствердження національних інтересів, започаткував практику правонаступництва та ввів інститут визнання.

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається дискусійним.

Поняття «джерела міжнародного права» неоднозначне та багато в чому залежить від загальних уявлень про право та міжнародне право зокрема. У вітчизняній науці термін «джерела права» традиційно мав значення «кінцевого етапу погодження воль суб'єктів міжнародного права» У такому «вольовому» розумінні джерел криється той самий помилковий підхід, що й у підміні права законом, коли воля самодостатня, породжує закони й опосередковується ними. Тому, коли йдеться про джерела права, слід все ж мати на увазі не акти, а відносини, що породжують ті чи інші правила поведінки, за якими визнають юридичну обов'язковість

Термін «джерела права» вживається в двох значеннях — матеріальному і формальному.

Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.

Норми міжнародного права, як і інші юридичні норми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в якому-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев).

Джерелом міжнародного права прийнято вважати форму вираження міжнародно-правової норми.

Слід мати на увазі, що жодний із документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучасного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.

Відповідно до цього документа до джерел міжнародного права належать:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, точно визнані державами, що сперечаються;

б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

г) судові рішення і доктрини, найбільш, кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм.

Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допоміжні.

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значимості, поширеності й інтенсивного застосування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права.

У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

— процес створення договірної норми в хронологічному плані коротше процесу створення звичаєвих норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права при створенні договірної норми мають більш виражений характер;

— процедура укладання, виконання і денонсації договорів детально розроблена і закріплена в кодифікованих міжнародно-правових актах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року);

— договірна форма надає більше можливостей для узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша.

Міжнародний порядок — це правило поведінки, що у результаті кількаразового повторення протягом тривалого часу набуло мовчазного визнання суб'єктів міжнародного права і виконується ними в їх міжнародній практиці в якості звичайної міжнародно-правової практики.

Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юридичному смислі цього слова». В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційнх процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
4. III.Цілі розвитку особистості
5. III.Цілі розвитку особистості
6. III.Цілі розвитку особистості
7. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
8. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
9. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
10. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
11. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
12. А. В. Дудник 1 страница

Переглядів: 378