Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ЛЕКЦІЯ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

15. Система планування й організація навчального процесу у ВНЗ.

16. Поняття інформаційного та методичного забезпечення процесу навчання.

17. Характеристика збірника інформаційно-методичних матеріалів (ІММ) із вивчення економіки.

18. Навчальна програма з предмета й особливості її розроблення для економічних предметів.

19. Методика розроблення моделі засвоєння бази знань з економічних дисциплін.

20. Економічні знання, вибір методів і прийомів навчання економічних дисциплін.

21. Методичні особливості викладання економічних дисциплін для різних вікових груп (школярі, студенти коледжів, вищих навчальних закладів, дорослі).

22. Поняття про засоби навчання.

23. Класифікація засобів начання в економічній освіті.

24. Особливості застосування засобів навчання в процесі викладання економічних дисциплін.

25. Технічні засоби навчання. Умови застосування їх у викладанні економічних дисциплін.

26. Сутність, значення та основні види засобів наочності під час викладання економічних дисциплін. Структурування навчального матеріалу.

27. Характеристика процесу систематизації знань під час вивчення економічних наук.

28. Критерії відбору навчальних матеріалів і допоміжних засобів у процесі вивчення економіки.

29. Принципи навчання й особливості застосування лекційних занять у процесі викладання економічних дисциплін.

30. Методика підготовки та проведення лекції, уроку з економічних предметів.

31. Організаційний, науковий і методичний рівень лекції з економіки.

32. Критерії, що визначають якість викладання економічних знань.

33. Умови ефективного проведення теоретичних занять.

34. Методичні вимоги до підготовки та проведення семінарських і практичних занять з економіки. Місце та роль семінарських і практичних занять у викладанні економічних дисциплін.

35. Самостійна робота: поняття, вимоги, основні завдання.

36. Мета, зміст, типи завдань для самостійної роботи під час вивчення економічних дисциплін.. Аудиторна й позааудиторна самостійна робота.

37. Методи і форми оцінювання самостійної роботи під час вивчення економіки.

38. Контроль як методична проблема. Функції контролю.

39. Види та методи контролю, які використовують під час вивчення економічних дисциплін.

40. Оцінка результатів процесу навчання. Критерії оцінки успішності навчання та їхній зв’язок із цілями навчання.

41. Тестовий контроль та його використання в процесі вивчення економіки. Переваги й недоліки тестування.

42. Модульна система організації навчання та рейтинговий контроль знань. Компетенція як результат процесу навчання.

43. Сучасна шкала оцінювання у загальноосвітніх навчальних закладах.

44. Сутність активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів.

45. Соціальні, психологічні, національні передумови застосування активних методів навчання в економічній освіті.

46. Класифікація активних методів навчання.

47. Поняття дискусії та її види. Методичні вимоги до підготовки й проведення дискусії.

48. Роль викладача в організації й проведенні дискусії.

49. Передумови ефективного застосування методу конкретних ситуацій.

50. Методичні вимоги до підготовки й використання кейс-методу. Етапи роботи з кейсом в аудиторії.

51. Поняття, особливості, історія розвитку технологій навчання.

52. Соціально-економічні потреби в дистанційній освіті. Сутність дистанційного навчання.

53. Мотиви і принципи організації дистанційного навчання. Умови ефективності дистанційного навчання.

54. Специфіка педагогічного спілкування. Функції та структура педагогічного спілкування.

55. Педагогічні функції мовлення і комунікативна поведінка педагога.

56. Загальні основи науково-дослідницької роботи студентів.

57. Організація та методика проведення планової студентської науково-дослідної роботи.

58. Завдання національного виховання студентської молоді у ВНЗ.

59. Структура виховного процесу. Мотиви виховання.

60. Принципи виховання. Зміст, напрями, форми і методи виховної роботи зі студентами.

Література:

1. Алексюк АМ. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія. – К.: Либідь, 1998.

2. Архангельський И.С. Учебный процес в высшей школе. – М.: Высш. шк., 1980.

3. Болюбаш Я.Я. Організація навчального процесу у вищих закладах освіти. – К.: Компас, 1997.

4. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Основи педагогіки та психології вищої школи України. – К.: ННТЛ, 1995.

5. Кобыляцкий И.Ч. Основы педагогики высшей школы. – К.: Высш. шк., 1978.

6. Навчальний процес у вищій педагогічній школі / За ред. О.Г. Мороза. –К.: НПУім. М. Драгоманова, 2001.

7. Слєпкань 3.1. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі. –К.,2000.

8. Дилигенский Г.Г. К проблеме социального актера в России // Куда идет Россия?... Власть, общество, личность / Под ред. Т.И. Заславской. - М.: МВШСЭН, 2000. - С. 413-414.

9. Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал // Літопис червоної калини. - 1992. - № 6-7. - С 7.

10. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія. - К.: Либідь, 2001. - С 218.

11. Пилипенко В. Економическое сознание и культура населения в период рыночной трансформации общества // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2002. - № 4. - С. 205.

12. Головаха Є., Паніна Н. Пострадянська деінституціоналізація та становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2001. - № 4. - С 18.

13. АлексюкА.М. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія. — К.: Либідь, 1998.

14. Архангельский СМ. Учебный процесе в высшей школе, его закономерные основы и методы. — М.: Высш. шк., 1980.

15. Галузинсъкий В.М., Євтух М.Б. Основи педагогіки та психології вищої школи України. — К.: ІНТЕЛ, 1995.

16. Кобыляцкий И.И. Основы педагогики высшей школы. — К.; 0.:Высш.шк., 1978.

17. Навчальний процес у вищій педагогічній школі / За ред. О.Г. Мороза. — К.: НПУ ім. М. Драгоманова, 2001.

18. Современная дидактика. — СПб.: Питер, 2001.

19. Козаков В. А., Лісун Н. Р., Ковальчук Г. О. та ін. Сучасні тренінгові методи. Проект за програмою TACIS. — К., 1996. — С. 14—16; Кузьмин И. Психотехнологии и эффективный менеджмент. — М.: Технологическая школа бизнеса, 1994. — 192 с.

20. Зорина Л. Я. Дидактические основы формирования системности знаний старшеклассников. — М.: Педагогика, 1978. — 128 с.

21. Кизима Р. А. Опорные схемы-конспекты лекций как средство повышения эффективности учебного процесса: Автореф. дис. … канд. пед. наук. — К., 1988. — 24 с.

22. Кириллова Г. Д. Значение внутренних логических связей в системе учебного предмета // Советская педагогика. — 1968. — № 2.

23. Аксьонова О.В. Методика викладання економіки: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 1998. — 280 с.

24. Козаков В. А. Психологія діяльності та навчальний менеджмент: Підручник. — К.: КНЕУ, 2002. — 244 с.

25. Крамаренко В. И. Методика преподавания экономических дисциплин: Учеб. пособие. — Симферополь: Таврида, 1999. — 222 с.

26. Пруссова Л. Г. Экономика. Тренинг-курс: Учебно-методическое пособие. — К.: ТОВ «УВПК ЕксОб», 1999. — 632 с.

27. Сандерс Ф. и др. Основные экономические понятия. Структура преподавания. — М.: Аспект-Пресс, 1995.

28. Балабанов В. С., Кириллов В. Н., Юлдашев Р. Т. Методика преподавания экономических дисциплин. — М.: Анкил, 2000. — 96 с.

29. Бондар В. Дидактика: ефективні технології навчання студентів. - К., 1996

30. Гецов В. Работа с книгой: рациональные приемы.-М., 1984.

31. Донченко Т.К. Самостоятельная работа студентов по методике преподавания русского языка. В сб.Пути улучшения подготовки учителей русского языка.-К., 1984.с.158-162.

32. Кічук Н.В. Формування творчої особистості вчителя.-К., 1991.

33. Мороз О.Г, Сластьонін В.О, Філіпенко Н.І. Підготовка майбутнього вчителя: зміст та організація.- К., 1997, с.44-80.

34. Сластенин В.А. Формирование личности учителя советской школы в процессе профессиональной подготовки.-М.:Просвещение, 1976.-160с.

35. АлексюкАМ. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія. — К.: Либідь, 1998.

36. Амонашвили ША. Воспитательная и образовательная функция оценки учения школьников. — М.: Педагогика, 1984.

37. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи: Метод, посіб. для студентів магістратури. — К.: Центр навч. літ., 2003.

38. Ерников С, Лобова Т., Филиппов С. и др. Опыт использования рейтинговой системы // Высшее образование в России. — 1998. — № 1.

39. ЗільберштейнА.І., Солдатов ТД. Проведення екзаменів та заліків у вищій школі. — К.: Вища шк., 1979.

40. Кобиляцький І.І. Методи навчально-виховної роботи у вищій школі. — Л.: Вид.-во ЛДУ, 1970.

41. Кучер С Сутність та завдання контролю в системі модульного навчання // Рідна школа. — 2000. — № 11.

42. Лозниця B.C. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч. посіб. для самост. вивчення дисципліни. — К.: ЕксОб, 2003.

43. Моисеев Ю. Использование рейтинговой системы в профессиональной подготовке // Alma mater. — 1988. — № 2.

44. Навчальний процес у вищій педагогічній школі: Навч. посіб. /Заред. О.Г. Мороза. — К.: НПУім. М.П. Драгоманова, 2001.

45. Тичина І.І. Модульна організація учбового процесу. Рейтин-гова система контролю успішності студентів. — К.: УДПУ, 1990.

46. Якунин ВА. Педагогическая психология: Учеб. пособие. — 2-е изд. — СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2000.

47. АлексюкАМ. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія. — К.: Либідь, 1998.

48. Амонашвили ША. Воспитательная и образовательная функция оценки учения школьников. — М.: Педагогика, 1984.

49. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи: Метод, посіб. для студентів магістратури. — К.: Центр навч. літ., 2003.

50. Ерников С, Лобова Т., Филиппов С. и др. Опыт использования рейтинговой системы // Высшее образование в России. — 1998. — № 1.

51. ЗільберштейнА.І., Солдатов ТД. Проведення екзаменів та заліків у вищій школі. — К.: Вища шк., 1979.

52. Кобиляцький І.І. Методи навчально-виховної роботи у вищій школі. — Л.: Вид.-во ЛДУ, 1970.

53. Кучер С Сутність та завдання контролю в системі модульного навчання // Рідна школа. — 2000. — № 11.

54. Лозниця B.C. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч. посіб. для самост. вивчення дисципліни. — К.: ЕксОб, 2003.

55. Моисеев Ю. Использование рейтинговой системы в профессиональной подготовке // Alma mater. — 1988. — № 2.

56. Навчальний процес у вищій педагогічній школі: Навч. посіб. /Заред. О.Г. Мороза. — К.: НПУім. М.П. Драгоманова, 2001.

57. Тичина І.І. Модульна організація учбового процесу. Рейтин-гова система контролю успішності студентів. — К.: УДПУ, 1990.

58. Якунин ВА. Педагогическая психология: Учеб. пособие. — 2-е изд. — СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2000.

ЛЕКЦІЯ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

1. Поняття “інформаційна безпека“ (ІБ): проблема визначення, об’єкт, напрямки державної політики щодо забезпечення ІБ

2. Поняття “інформаційне право“ та загальні недоліки українського інформаційного законодавства

3. Інформаційний суверенітет: визначення, дискусії

4. Проблема доступу до інформації, що не становить державної таємниці

5. Інформаційна відкритість влади: стан, проблеми та перспективи

1.1. Предметом курсу є інформаційна безпека та захист документованої інформації. Актуальність вивчення різних аспектів інформаційної безпеки пов’язана із входженням України в глобалізаційні процеси, в яких постійно зростає значення інформації. По суті, йдеться про становлення інформаційного постіндустріального суспільства, однією з найголовніших ознак якого є перетворення інформації на найцінніший товар і продукт. В інформаційному суспільстві інформаційний вплив на державу, суспільство, громадянина є ефективнішим, ніж політичний, економічний, військовий. Значення інформації зростає в міру зникнення національних кордонів між державами, подолання наслідків інформаційної ізоляції пострадянського суспільства (хоча ці наслідки в багатьох сферах, зокрема науковій, не подолані дотепер). Разом з тим, суспільство не може не турбувати інша проблема − інформаційне перенасичення, надмір недостовірної та шкідливої інформації, не зникає і загроза національній безпеці держави через інформаційне шпигунство, інформаційну агресію іноземних держав тощо.

В таких умовах Конституція України проголошує ІБ “справою всього українського народу“. Звісно, це декларація, оскільки захист ІБ держави не може бути загальнонародною справою, для цього існують спеціальні державні органи. Однак прогалини та недоліки чинної системи ІБ можуть негативно позначитися на матеріальному та духовному становищі народу. 1997 року ВР України ухвалила “Концепцію національної безпеки України“, яка до загроз у національній безпеці відносить «інформаційну експансію з боку інших держав, витік інформації, що становить державну таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави». ІБ заявлена як одна з головних цілей “Національної програми інформатизації“ (1998 р.) Цим питанням опікується комісія з питань ІБ при Президенті України.

Що ж таке ІБ? На жаль, жодні нормативні акти не дають визначення ІБ, поняття не має законодавчого оформлення. Є кілька неофіційних визначень, які не завжди узгоджені між собою. Одне з них можна знайти в проекті Закону “Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України“. В ньому ІБ розглядається як «захищеність життєво важливих інтересів суспільства, держави і особи, якою виключається заподіяння шкоди через неповноту, несвоєчасність, недостовірність інформації, через негативні наслідки функціонування інформаційних технологій або внаслідок розповсюдження інформації, забороненої для розповсюдження законами України». На думку фахівців, це визначення демонструє надмірний патерналізм держави, яка бере на себе готовність визначати, яка саме інформація є “недостовірною“, “зіпсованою“, “достовірною“, і яку треба заборонити. Демократична держава не повинна мати монополії на інформацію та її тлумачення, а сприяти інформаційному плюралізму.

Існують інші визначення ІБ. За “Концепцією інформаційної безпеки України“, ІБ − це «стан захищеності національних інтересів України в інформаційній сфері, за якою не допускається завдання шкоди особі, суспільству, державі». Б. Кормич визначає ІБ як «захищеність встановлених законом правил, за якими відбуваються інформаційні процеси в державі, що забезпечують гарантовані Конституцією умови існування і розвитку людини, всього суспільства і держави». В цих визначеннях ми можемо спостерігати зміну акцентів та пріоритетів: якщо проект Закону “Про інформаційний суверенітет та ІБ“ на перший план ставить інтереси суспільства та держави, то в останніх визначеннях на перший план виходять інтереси особи.

Дослідники пропонують такі характеристики ІБ:

− ІБ балансує на стику національної безпеки та інформаційної функції держави;

− питання ІБ має екстериторіальний характер, не замикається на національних кордонах;

− протистояння між бажанням держави “засекретити“ якомога більший масив інформації і невід’ємним правом людини та громадянина мати вільний доступ до інформації;

− державне регулювання інформаційної сфери відбувається лише на правовій основі.

Зважаючи на це, об’єктом ІБ є інформація, важлива для функціонування держави, демократичного розвитку суспільства, інформаційні стосунки між особою, державою та суспільством, інформаційні права людини як невід’ємна складова загальнолюдських прав.

Якою ж є політика держави у сфері ІБ? Україна − посттоталітарна країна, яка ніколи не розвивалася відповідно до західної демократичної моделі. Відтак, чимало проблем, що постають у сфері ІБ, вкорінюються у т.зв. “синдром тоталітаризму“, який полягає у намаганні держави, попри демократичні декларації, побудувати таку модель стосунків між державою та суспільством, за якої суспільство матиме мінімальні відомості про державу, і відповідно мінімальний вплив на прийняття політичних рішень. І при цьому держава знатиме про суспільство практично все. Якщо конкретніше, йдеться про дві небезпечні тенденції. З одного боку, ми маємо дуже низький рівень законодавчого забезпечення інформаційної сфери. Так, Закон України “Про інформацію“ 1992 року, навіть з доповненнями до 2005 р., застарів і не відповідає цілому ряду демократичних засад. Єдиним законом, який регулює сферу ІзоД (інформації з обмеженим доступом), є чинний Закон “Про державну таємницю“ в редакції 1999 р. Тож з іншого боку, існують величезні масиви інформації, які під дію цього Закону не підпадають, а власної законодавчої бази або не мають, або вона вкрай незадовільна. Йдеться про службову таємницю (“конфіденційна інформація, що є власністю держави“), комерційну таємницю, охорону персональних даних та ін. Коли доступ до інформації обмежується не законом, а особистим рішенням посадової особи, це відкриває шляхи для чиновницького свавілля, порушення інформаційних прав громадян, необґрунтованих засекречень тощо.

Щодо державної таємниці (ДТ), держава проводить політику поступового збільшення обсягу засекреченої інформації, хоча, на думку фахівців, це навряд чи є доцільним. Наслідком такої політики можуть бути зниження якості прийняття політичних рішень через недоступність потрібної інформації, криза влади, інформаційна ізоляція, застій в економічному, політичному та науковому житті. Наприклад, абсолютно недоречним кроком учені вважають віднесення до сфери ДТ інформації «про наукові, науково-дослідні, конструкторські, проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва продукції, технологічних процесів, які мають важливе оборонне чи економічне значення чи суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність і національну безпеку України», оскільки держава не повинна безпідставно засекречувати інформацію “про всяк випадок“, бо те, чи матиме така наукова інформація оборонне чи економічне значення ще невідомо. Але це істотно обмежує науково-інформаційні контакти наших учених з їхніми колегами з-за кордону, не сприяє вільному обігу наукової інформації. А без свободи, поза сферою інформаційного багатоманіття, інформація існувати не може.

1.2. Інформаційне право − це відносно молода галузь права, предметом якої є інформаційні відносини, що виникають в процесі обігу інформації в інформаційній сфері. За останні роки сформувався певний масив законодавства, що регулює інформаційну сферу, зокрема сферу ІБ та захисту інформації. Отже, до предмету вивчення інформаційного права потрапляє ІБ та нормативно-правова база, яка її гарантує. Якими ж є недоліки українського законодавства у сфері ІБ та захисту інформації?

− невідповідність більшості законів та нормативно-правових актів, ухвалених до 1996 року, Конституції України та міжнародним нормативно-правовим актам;

− надмірна декларативність українських законів, певні положення декларуються без вказівок на механізми їх реалізації;

− нерідко трапляються посилання на посилання, або посилання на такі норми, які неможливо застосувати;

− відсутність чіткої ієрархічної структури у нормативно-правовій базі (Конституція − закони − підзаконні акти та відомчі інструкції);

− велика кількість підзаконних актів ускладнює можливості їх застосування;

− випадки суперечностей між законами та відомчими інструкціями, міжнародними правовими актами та українськими законами, колізії між різними законами тощо;

− неузгодженість нових законів з попередніми, що спричиняє правовий хаос;

− перебування величезного масиву засекреченої інформації поза законодавчим полем;

− широкі можливості для посадових осіб безкарно і безпідставно засекречувати інформацію;

− незадовільна правова основа доступу громадян до інформації, що перебуває в руках державних органів;

− термінологічна неузгодженість (наприклад, в законодавстві відсутнє однозначне тлумачення таких підставових термінів як “документ“, “інформація“, “державні секрети“, “таємна інформація“, “таємниця“, “інформаційна безпека“, “інформаційний суверенітет“, “документована інформація“, є 5 різни визначень “конфіденційної інформації“, з визначення “захисту інформації“, 2 − “таємної інформації“ тощо).

− невизначеність механізмів забезпечення відповідальності за порушення інформаційного законодавства;

− нерозробленість, точніше відсутність законодавчої бази для таких сфер як захист персональних даних, доступ до конфіденційної інформації, що є власністю держави, комерційна таємниця та ін.

− відсутність інституцій, які б спеціалізувалися на питанні захисту інформації, форм запиту на отримання інформації, невизначеність механізму надання державних документів.

За подібних умов інформація про діяльність державних органів може фактично перетворитися на “державну таємницю“, що суперечить принципам України як демократичної, правової, соціальної держави, та міжнародним демократичним нормам стосунків влади та громадян.

1.3. Інформаційний суверенітет: визначення, дискусії

Важливе значення у контексті ІБ має поняття “інформаційний суверенітет“, для якого відсутнє однозначне тлумачення. Наприклад, Закон “Про національну програму інформатизації“ подає таке визначення: «Інформаційний суверенітет − здатність держави контролювати й регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки». Однак це визначення суперечить ст. 53 Закону “Про інформацію“ та ст. 23 Закону “Про науково-технічну інформацію“, згідно з якими, основою інформаційного суверенітету є національні інформаційні ресурси, а не “здатність держави контролювати“. Під “національними інформаційними ресурсами“ розуміють «результати інтелектуальної діяльності в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, зафіксовані на відповідних матеріальних носіях як окремі документи і масиви документів, бази і банки даних, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та ін., що містять дані, відомості і знання, які є об’єктом права власності будь-якого суб’єкта України і мають споживчу цінність».

Для розв’язання цієї проблеми підготовлено законопроект “Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України“, в якому інформаційний суверенітет визначено як «право держави на формування і здійснення національної інформаційної політики відповідно до Конституції України і законодавства України, міжнародного права в національному інформаційному просторі України». Фахівці вважають таке визначення незадовільним, оскільки воно не враховує глобального і динамічного характеру інформації, розвитку міжнародної інформаційної співпраці. Крім того, проблемним є саме поєднання термінів “інформація“ та “суверенітет“. Хіба інформація може бути суверенною? Адже цінність і продуктивність інформації зростає не в міру її консервування, а в міру її поширення, трансформації. Як показує досвід, втручання держави в інформаційну сферу, наприклад, у галузі наукового обміну, часто є некомпетентним і призводить до сумних наслідків. Результатом надмірної опіки держави над інформацією може бути інформаційна ізоляція українських науковців від світової науки, що формує негативний образ України на міжнародній арені.

4. Проблема доступу до інформації, що не становить державної таємниці

Єдиною сферою ІзОД, яка має чітке законодавче оформлення, є державна таємниця (ДТ). Усі інші види інформації з обмеженим доступом регулюються не законами, а постановами органів виконавчої влади та відомчими інструкціями. З точки зору пріоритету права, така ситуація не є нормальною, бо таким чином різні грифи, які використовуються для службових документів (напр., “Службова таємниця“, “Не для друку“, “Для службового користування“ та ін.) є незаконними, а подекуди і самочинними. Для подібних грифів повинна існувати чітка, законодавчо виписана процедура їх надання, зняття, з критеріями обмеження доступу тощо. Для користування документами з грифом “ДСК“ (Для службового користування) існує урядова “Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави“ від 27 листопада 1998 року. Інструкція надзвичайно детальна, у ній беруться до уваги найменші подробиці користування документами. До речі, саме ця Інструкція тривалий час застосовувала відсутній у законодавстві термін “конфіденційна інформація, що є власністю держави“ (КІВД). Наприклад, у Законі України “Про інформацію“ говорилося, що «конфіденційна інформація − це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні, розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюється за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов». Лише у 2004 році до Закону України “Про інформацію“ було внесено доповнення, за якими КІВД визначалася як інформація, що «знаходиться в
користуванні органів державної влади чи органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм
власності», і якій з метою її збереження може бути надано статус конфіденційної. Характерно, що в законі не зазначаються критерії, за якими інформація може набути статусу КІВД. Навпаки, пропонується кілька негативних критеріїв, за якими інформація не може бути віднесена до КІВД. Це значно розширює інформаційний простір, який підлягає засекречуванню. Порядок обліку, зберігання та використання документів, що містять КІВД, закон не регламентує, вважаючи цю практику компетенцією Кабінету Міністрів України (КМУ).

Інструкція КМУ, на базі якої формуються інструкції в установах та підприємствах, далека від досконалості, викликаючи нарікання правників. Наприклад. У пункті 2 йдеться про те, що центральні і місцеві органи виконавчої влади і місцевого самоврядування повинні в 6-ти місячний термін розробити і ввести в дію переліки КІВД. Це породжує такі запитання: хто конкретно і за якими критеріями визначає, яка інформація зараховується до конфіденційної у власності держави? Чи будуть доступні ці переліки для широкого загалу, як це робиться в демократичних країнах шляхом опублікування спеціальних бюлетенів?

З точки зору інформаційного права доцільно опублікувати “Звід відомостей, які відносяться до конфіденційної інформації, що є власністю держави“, як це зроблено у випадку з державною таємницею. Згідно з пунктом 3 до переліку може потрапити не тільки інформація, створена органом державної влади, а й інформація, яка потрапила до державного органу з інших, наприклад, приватних джерел. При цьому власник інформації може й не здогадуватися про те, що його приватна інформація є службовою таємницею.

Особливе застереження викликає пункт 5, за яким державні документи, створені 1991 року і пізніше і не були опубліковані, не містили ніяких грифів обмеження доступу, відтепер отримують гриф ДСК. При цьому жодної експертизи змісту ці документи не проходять, а засекречуються за суто формальною ознакою.

Пункт 32 відносить справу з несекретними документами до документів з грифом ДСК, якщо у справі є хоч один документ з таким грифом. Відтак, це привід засекретити усю справу. До справ ДСК практично не мають доступу журналісти та громадяни. Керівник, згідно з Інструкцією, має право на власний розсуд вирішувати, надавати журналісту інформацію чи ні. Про це говориться в 29 пункті. Таким чином, доступ громадян до КІВД слід визнати незадовільним, а низку положень Інструкції − такими, що не відповідають принципам демократичної та правової держави.

1.5. Інформаційна відкритість влади: стан, проблеми та перспективи

З цього випливає проблема демократизації української політичної системи, важливим аспектом якої є інформаційна відкритість влади. Рівень відкритості влади є критерієм демократичності державної влади. Термін “інформаційна відкритість“ означає:

а) свободу доступу до інформаційних ресурсів держави на наявність ефективних процедур її забезпечення;

б) наявність механізмів обов’язкового інформування громадян про свою діяльність.

Міра відкритості влади обумовлена чинним політичним ладом. За тоталітаризму та авторитаризму громадяни одержують від держави не інформацію, а пропаганду; держава культивує секретність. Особливе значення інформаційна відкритість має за умов переходу від тоталітаризму до демократії. Ефективність інформування суспільства про дії влади визначаються такими вимогами до інформації: актуальність, достовірність, достатність, доступність, якісність. До принципів інформаційної відкритості влади відносять:

1. максимальне оприлюднення;

2. обов’язковість опублікування;

3. стимулювання відритого уряду;

4. обмеження сфери винятків і їх вмотивованість;

5. чітка процедура отримання доступу;

6. принцип безкоштовного надання інформації громадянам.

У демократичних країнах до найефективніших механізмів захисту права громадян отримувати доступ до державної інформації − це право звернення до суду в разі необґрунтованої відмови в наданні інформації. Громадяни навіть не зобов’язані обґрунтовувати свою правоту, такий обов’язок покладено на державні органи. До основних причин обмеження доступу громадян до інформації в західних країнах належать: обмеження в інтересах національної безпеки, з метою захисту економічних інтересів держави, дотримання правопорядку, захисту міжнародних відносин.

В Україні поки що не існує закону, який би гарантував інформаційну відкритість держави. Є лише проекти законів. Наприклад, «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України». Проект визначає перелік органів влади, які підпадають під дію закону, формулює поняття “інформаційна відкритість“, що полягає «у створенні для громадян та юридичних осіб України можливості вільно отримувати інформацію про ці органи та їхніх посадових осіб в обсягах та порядку, встановлених законом». Відкритість має забезпечуватися шляхом опублікування інформації, повідомлення по радіо та телебаченню, видання спеціальних бюлетенів, надання платних довідок.

Дослідники мають ряд зауважень до цього законопроекту. Наприклад, не витримує критики положення про “платну основу“ надання довідок, оскільки держава і так існує на кошти громадян; викликає сумніви стаття про те, що «не підлягають оприлюдненню відомості, які можуть зашкодити безпеці особи, держави, суспільства», оскільки до цих відомостей може потрапити будь-яка інформація (розклад робочого дня, кількість працівників і т.д.) Дія закону має поширюватися лише на вищі органи влади, але до переліку органів, які мають оприлюднювати інформацію про свою діяльність, не входять місцеві органи влади. Також викликає заперечення стаття про “обмеження щодо відомостей, які не можуть бути оприлюднені“. Список таких відомостей є недоцільним, бо ця сфера чітко визначена Законом “Про державну таємницю“ та “Переліком відомостей, що становлять державну таємницю“. Демократична держава не повинна діяти за принципом максимального засекречення, у тому числі, засекречення “про всяк випадок“. Цей законопроект порушує ст. 10 “Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод“, не врегульовує баланс між потребою держави засекречувати інформацію про свою діяльність та інтересом суспільства до інформації про державні органи.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Підручники та навчальні посібники. Вимоги до них.	\|	Тема: Прянощі і приправи.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.