Класифікація витрат

Різноманітні види витрат розглядаються з різних позицій відповідно до потреб економічного управління. Для систематизації їх класифікують, тобто поділяють на групи за певними ознаками. Кожна з груп охоплює витрати з однаковими властивостями щодо класифікаційної ознаки. Ознаки класифікації витрат можуть бути різними. їх вибирають передусім з практичних міркувань, враховуючи закономірності формування вартісних показників, потреби контролю за рівнем витрат, методи аналізу діяльності та економічних обґрунтувань управлінських рішень.

До основних ознак, за якими класифікують витрати, можна віднести: економічний зміст, калькуляційне групування, спосіб віднесення на продукцію, залежність від обсягу виробництва, можливість впливу на величину витрат, очевидність і формальна визначеність, залежність від варіантів рішень, зв'язок з виробничим процесом, спосіб врахування при визначенні фінансового результату. Класифікацію витрат за вказаними ознаками показано у табл. 1.1 (її можна розширити, беручи до уваги інші ознаки або деталізуючи наведене групування). Коротко розглянемо витрати окремих класифікаційних груп.

За економічним змістом витрати поділяються на однорідні елементи, що мають єдину економічну сутність і є первинними при плануванні та обліку. Це матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація та інші витрати. Групування витрат за економічними елементами регламентовано П(С)БО 16 «Витрати» і є єдиним для всіх галузей та підприємств народного господарства. Таке групування характеризує ресурсну структуру витрат і має важливе наукове і народногосподарське значення, тому воно є обов'язковим розділом фінансової та статистичної звітності підприємств.

Класифікація витрат за економічними елементами не є бездоганною, на що звертають увагу деякі економісти. Йдеться передусім про виділення в окремий елемент витрат на енергію. За чинною системою класифікації, витрати на всі види енергії включаються у матеріальні витрати. Певні підстави для цього є. Разом з тим енергія — це специфічний за своєю соціально-економічною значимістю і способом споживання ресурс. Обмеженість природних ресурсів енергії призводить до зростання її вартості, тому енергомісткість виробництва є важливим чинником конкурентоспроможності підприємства. Очевидно, є вагомі підстави для виокремлення витрат на енергію в самостійний елемент.

Розподіл витрат за статтями калькуляції необхідний з огляду на управління процесом їх формування за носіями і центрами відповідальності. За статтями калькуляції визначають собівартість продукції, а це передбачає планування і облік таких витрат за певними підрозділами (центрами відповідальності), які беруть участь у виготовленні виробів.

У таблиці 1.1 статті калькуляції, за якими визначається виробнича собівартість, подано у скороченому, принциповому варіанті. Це прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати й загальновиробничі витрати. Така диференціація статей достатня на малих і середніх підприємствах. На ряді підприємств, передусім великих, статті калькуляції можуть бути розширені, конкретизовані з урахуванням специфіки виробництва, його структури і методики калькулювання. В разі потреби визначити повну собівартість продукції, враховують ще адміністративні витрати і витрати на збут.

За способом віднесення на окремі види продукції (калькуляційні одиниці) витрати поділяються на прямі й непрямі. Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням певного виду продукції і можуть бути обчислені на її одиницю у багатопродуктовому виробництві прямо (основні матеріали, комплектуючі вироби, заробітна плата робітників, зайнятих у технологічному процесі та ін.). Якщо виготовляється один вид продукції (напри клад, цегла, пиво), усі витрати розглядаються як прямі. Непрямі витрати не можна безпосередньо віднести на окремі види продукції, бо вони пов'язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва у цілому: зарплата обслуговуючого й управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд, машин тощо.

Розподіл витрат на прямі та непрямі істотно залежить від рівня спеціалізації виробництва, особливостей організації бізнес-процесів, методів нормування і обліку, рівня інформаційних технологій. Наприклад, частка прямих витрат є більшою на підприємствах, на яких бізнес-процеси мають орієнтацію на обмежену номенклатуру продукції і послуг. Досить часто прямі витрати за суттю відносять до непрямих внаслідок відсутності їх нормування і диференційованого обліку (наприклад, паливо і енергія технологічного призначення, спеціальні пристосування й інструмент та ін.).

Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати є змінні та постійні. Змінні витрати — це витрати, загальна сума яких за певний період залежить від обсягу виготовленої продукції. Цю залежність можна виразити коефіцієнтом еластичності витрат:

Змінні витрати, у свою чергу, поділяються на пропорційні та непропорційні. Графічно їх динаміку подано на рис. 1.1. Пропорційні витрати змінюються прямо пропорційно обсягу виробництва. Для них коефіцієнт еластичності к_е =1. До пропорційних належать переважно витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників. Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та дегресуючі.

Прогресуючі витрати зростають більшою мірою, ніж обсяг виробництва, к_е>1. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва потребує зростаючих витрат на одиницю продукції. Це можуть бути, наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні, транспортні, торгові витрати та ін.

Дегресуючі витрати зростають менше, ніж обсяг виробництва, к_е < 1. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин і устаткування, їх ремонт, на інструмент тощо.

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції. їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в межах даної виробничої й організаційної структури та величини підприємства, тобто у короткостроковому періоді. За цих умов £_с =0 . Лише за істотних змін обсягу виробництва, наслідком яких є його структурна перебудова, стрибкоподібно змінюється величина постійних витрат, після чого знову залишається постійною. До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва, управління. На практиці до групи постійних відносять також витрати, які хоч і змінюються внаслідок зміни обсягу виробництва, але не істотно.

За можливістю впливу на величину витрат з боку центру відповідальності чи взагалі певного працівника, вони поділяються на регульовані та нерегульовані. Іноді їх ще називають контрольовані та неконтрольовані.

Регульовані витрати піддаються контролю і впливу з боку відповідального за їх рівень. Відповідно, щодо нерегульованих витрат такий вплив неможливий. Наприклад, керівник певної виробничої дільниці тією чи іншою мірою може впливати на зарплату робітників, витрати на матеріали, інструмент, технологічну й силову електроенергію та деякі інші виграти. Отже, для цієї дільниці вони є регульовані. Водночас на амортизаційні відрахування, плату за орендовані основні засоби, витрати на їх утримання і т. п. керівник дільниці як центру відповідальності впливати не може. Ці витрати для нього не регульовані.

З огляду на очевидність і формальну визначеність відрізняють витрати явні та неявні. Явні витрати — це реальні витрати, що здійснюються згідно з чинною системою бухгалтерського обліку і відображаються у відповідній плановій та обліковій документації підприємства. Неявні витрати характеризують нереалізований дохід від альтернативного використання обмежених ресурсів. Тому їх ще називають альтернативними. Поняття неявних витрат використовується при обґрунтуванні управлінських рішень. За інших рівних умов певний варіант управлінського рішення є прийнятнішим за інші, якщо витрати по ньому — як явні, так і неявні — мінімальні. Останні показують втрачену вигоду від реалізації саме цього варіанта, а не найбільш вигідного із відхилених альтернативних варіантів. Це питання докладніше розглядається у мікроекономіці.

Залежно від реакції витрат на певний варіант прийняття рішень їх поділяють на релевантні та нерелевантні. Релеваитними вважаються витрати, які залежать від альтернативних варіантів управлінських рішень і враховуються в обчисленнях їх порівняльної ефективності. Нерелевантні витрати не залежать від альтернативних варіантів управлінських рішень і не враховуються у порівняльних обчисленнях. Це спрощує останні й робить їх більш обґрунтованими. Наприклад, при розгляді двох варіантів придбання верстатів різної потужності та технології обробки деталей до релевантних будуть належати передусім такі експлуатаційні витрати, як на електроенергію, технологічний інструмент, обслуговування, амортизаційні відрахування і, можливо, деякі інші. Разом з тим витрати на управління виробництвом, утримання будівлі, споруд, адміністративні та інші подібні витрати не залежать від зазначених варіантів. Вони є нерелевантні, тому в цьому випадку немає сенсу брати їх до уваги.

За зв'язком з виробничим процесом розрізняють витрати виробничі та невиробничі. Виробничі витрати виникають упродовж виробничого процесу, його обслуговування й управління (це прямі матеріальні витрати, зарплата виробничого персоналу, загальновиробничі витрати). Невиробничі витрати обумовлені виконанням функцій, безпосередньо не пов'язаних з виробництвом продукції. Це передусім витрати на управління підприємством у цілому, загальногосподарське обслуговування, збут продукції та деякі інші. Слід зауважити, що поділ витрат на виробничі та невиробничі є певною мірою умовним. Але в практиці економічної роботи на підприємствах ним користуються, особливо тоді, коли калькулювання здійснюється за виробничою собівартістю.

Залежно від того, як враховуються витрати при визначенні фінансового результату (прибутку), їх поділяють на витрати, що відносяться на собівартість продукції, і витрати періоду.

Як уже зазначалося, треба розмежовувати поняття собівартості продукції у широкому розумінні, яка включає всі витрати, пов'язані із виготовленням і збутом продукції, і собівартість за звуженим складом витрат. Остання утворюється з певних практичних міркувань у системі внутрішнього управління витратами підприємства. Та частина операційних витрат, яка не включена у собівартість продукції, вважається витратами періоду і під час визначення фінансового результату підприємства за певний період віднімається від виручки, як і собівартість реалізованої продукції. Це спрощує процес калькулювання для оперативних потреб, знижує собівартість запасів незавершеного виробництва і продукції на складі та дозволяє відшкодовувати всі невиробничі витрати у звітному періоді, не відносячи їх на запаси.

Поділ витрат на такі, що відносяться на собівартість продукції і на витрати періоду, схематично показано на рис. 1.2. Упродовж операційного циклу закуповуються сировина і матеріали, утворюється їх собівартість, потім формується собівартість незавершеного виробництва, готової і реалізованої продукції за встановленим складом витрат (як правило, виробничих). Витрати періоду плануються і обліковуються окремо і враховуються лише в кінці звітного періоду при визначенні прибутку.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 1. Производственный менеджмент как область научных знаний (2 часа)	\|	Структура витрат

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.