Розвиток соціології в США

Етапи розвитку американської соціології. На початку ХХ ст. відбувається поступове переміщення географічного центру соціологічних досліджень із Західної Європи до США, цей процес обумовлений, перш за все, масовою еміграцією вчених з європейських країн, де формувались тоталітарні політичні режими, до Америки, де демократичний устрій суспільства всебічно сприяв розвитку соціологічної науки. З іншого боку, в США відбувалася стрімка інституціоналізація соціології та швидке набуття нею статусу академічної науки, зокрема у 1892 р. був заснований Чиказький університет, де був створений факультет соціології; в 1894 р. - Колумбійський університет, де також існував соціологічний факультет. А вже у 1901 р. соціологія викладалася у 170 університетах та коледжах США. Не менш важливим чинником в розвитку американської соціології є те, що у США - провідної країни капіталізму - вже на початку XX ст. існували сприятливі можливості щодо розвитку саме емпіричної соціології, фінансування проведення соціологічних досліджень здійснювалося як за держави, так і кошти приватного бізнесу.

Вирішальною обставиною, що визначила остаточне перетворення соціології на науку, можна вважати оформлення науково-організаційних принципів й становлення наукового співтовариства у США. 27 грудня 1905 р. під час чергової сесії Американської економічної асоціації та Американської асоціації політичних наук було створено Американське соціологічне співтовариство (American Sociological Society), першим президентом якого став Л. Уорд. Головним напрямком його діяльності цього товариства постала організація дискусій та обговорення актуальних проблем соціологічної теорії та соціального розвитку.

У розвитку американської соціології можна виділити три основних етапи. Перший охоплює період з початку ХХ ст. до 1950-х рр., характеризується відсутністю єдиної соціологічної теорії, яка могла б виступити у якості загальновизнаної парадигми. Другий етап (1950-60-ті рр.) пов’язаний з розвитком теорії структурного функціоналізму, що саме і претендувала на роль такої парадигми. Третій етап (з кінця 1960-х рр.) вирізняє розкол «ортодоксального консенсусу» й висунення декількох конкуруючих теоретичних підходів.

Еволюційно-психологічний напрямок. На противагу європейському соціологічному позитивізму в американській соціології виникає напрям соціологічного психологізму. Засновник психологічного еволюціонізму Лестер Уорд (1841-1913) вважав, що основою всіх дій людини є бажання як соціальна сила, що висловлює природні імпульси людини. Розмаїття людських бажань групується навколо двох основних бажань - задоволення голоду, спраги (бажання підтримки життя індивіда) і статевих потреб (прагнення до продовження роду). Він зазначав, що ці комплексні бажання обумовлюють активну поведінку людини, спрямовану на перетворення природного оточуючого світу. Поряд з бажаннями людини, поведінка визначається і репродуктивними силами, до яких він відносив сексуальну, романтичну, подружню, материнську і кровну любов.

Крім того, Л. Уорд висловив зовсім новий погляд на еволюцію. Він вважав, що механізм еволюції змінюється з часом: спочатку існує період природної еволюції (генезис), коли розвиток іде без відчутного впливу людини. Згодом настає період свідомої, цілеспрямованої еволюції (телезис), який є унікальним за своєю природою, бо формується свідомим намаганням людей. Етапи цих періодів складаються з «космогенезиса», що охоплює весь світ, з часом його доповнює «біогенез» - новий еволюційний механізм, пов’язаний з виникненням життя, розвиток якого складає ще новіший механізм еволюції - «антропогенез» (становлення сучасної людини завдяки втіленню у ній розуму, свідомості). І нарешті, люди, організовуючись у суспільство, створили найновіший еволюційний механізм, названий «соціогенезом», який шляхом планування, передбачення, конструювання майбутнього відкриває зовсім нові можливості соціальних змін. Значну увагу приділяв розробці утопічного вчення про ідеальне суспільство - «соціократію», істотною ознакою якого є контроль на соціальними силами за рахунок існування колективного розуму суспільства. Побудова такого суспільства можлива, на думку Л. Уорда, за рахунок перебудови капіталізму шляхом введення загальної обов’язкової рівної освіти.

Франклін Гіддінгс (1855-1931) американський соціолог, засновник першої в США кафедри соціології у Колумбійському університеті (1894), подібно до Л. Уорда орієнтувався на створення соціологічної системи, виходячи з психологічного підходу. Він вважав, що суспільство - це психічне явище, зумовлене психічним процесом, а тому соціологія повинна поєднувати як суб’єктивне, так і об’єктивне бачення соціального світу. Сам він зосередив увагу на суб’єктивному, психологічному аспекті. Первинний та елементарний суб’єктивний соціальний факт, за Ф. Гіддінгсом, - це «усвідомлення роду», тобто визнання себе й інших причетними до одного роду. Саме «усвідомлення роду» уможливлює осмислення багатомірної взаємодії розумних істот і одночасно зберігає індивідуальні особливості кожного з них, оскільки саме родова свідомість вирізняє соціальну поведінку від суто економічної, політичної чи релігійної.

Соціалізація як процес «розвитку соціальної природи чи характеру» людини відбувається як у результаті стихійного впливу оточення, так і завдяки впливам суспільства згідно із «свідомим планом». Такі впливи, виходять від різних елементів суспільного організму, мають виховну спрямованість і покликані формувати в індивідів сукупність реакції, адекватні впливам соціального середовища. Розумові й моральні елементи суспільства, поєднуючись в різноманітних сполученнях, утворюють так назване спільне почуття, спільні бажання, моральне почуття, суспільну думку і спільну волю суспільства. Все це Ф. Гіддінгс називає «соціальним розумом», сформованим в результатів взаємодії «індивідуальних розумів».

Розвиваючи ідеї психологічного еволюціонізму, Ф. Гіддінгс вважав, що у суспільному розвитку сприяють дві сили: свідома і несвідома, тому головними чинниками еволюціє є, з одного боку - об’єктивно-природні, з іншого - суб’єктивно-психологічні. До того ж останні набувають не стільки особистісного, скільки колективного характеру як «усвідомлення роду», яке і визначає поведінку людей. Саме тому предметом соціології як конкретної, історичної, описової, пояснювальною науки має бути вивчення «плюралістичної поведінки», що зводиться до сукупності реакцій індивідів на динаміку стимулів середовища.

Під впливом вчень Л. Уорда, Ф. Гіддінгса, американський соціолог і соціальний психолог Чарльз Кулі (1864-1929) висловлював ідеї, що поклали початок символічного інтеракціонізму. Згідно вчення Ч. Кулі людина і суспільно є аспектами органічної єдності - «людського життя», поза межами якої вони є чистими абстракціями. Суспільство може існувати лише на основі взаємодії особистостей, їх комунікації. На думку Ч. Кулі, людська свідомість має дві форми: пізнання об’єктів на основі чуттєвого сприйняття (просторове чи матеріальне) і пізнання на основі контактів зі свідомістю інших людей через комунікацію (особистісне чи соціальне). Соціальне пізнання передбачає інтерпретація видимої поведінки у відповідності до уявлення про внутрішні процеси свідомості. Відповідно взаємодія особистостей трактується як відносини між уявленнями партнера по комунікації й індивідуальною самосвідомістю, а суспільства - як відносини між «ідеями особистостей».

Взаємовідносини між індивідами обумовлюють формування певних асоціацій людей (первинних груп), в яких формується самосвідомість, починаючи від «самовідчуття» до появи соціальних почуттів. «Самовідчуття» виступає як синтез почуттєвого і розумового. З інстинктивним самовідчуттям індивід починає спілкуватись у первинних групах, поступово розширює межі своїх соціальних контактів, взаємодіє з системою «вторинних» елементів, освоює спілкування через інші форми взаємин, засвоює соціальні норми і формується як особистість. Основною цього процесу соціалізації є концепція «дзеркального «Я»». механізм формування особистісних характеристик у цій концепції включає три моменти: яким «Я» сприймаюсь іншим індивідом, як він оцінює мій образ, і як наслідок – почуття гордості чи приниження «Я». Таким чином, Ч. Кулі розкриває діалектику взаємодії індивідуального і соціального, тобто безособового «Над - Я», носієм якого є суспільство.

Теорія символічного інтеракціонізму. Послідовники Ч. Кулі, представники символічного інтеракціонізму Джордж Герберт Мід (1863-1961) та Герберт Блумер (1900-1987) вважали, що індивід поєднується з суспільством через взаємозв’язок з іншими людьми. Взаємодія відбувається за допомогою символів (жестів, мови). Отже, основною категорією соціології треба вважати «соціальний процес», який ототожнюється з постійною зміною і розвитком. Усе, що є у суспільстві - наслідок соціального процесу взаємодії індивідів, у якому сам індивід стає особистістю. Тобто людина, за Дж. Мідом, є наслідком соціальних дій, а Г. Блумер додав до цієї думки те, що сконцентрував свою увагу на індивіді. Людина-діяч є частиною колективної дії, бо вона взаємодіє з оточуючими. Ці колективні дії весь час змінюються. Отже, представники цього напряму розуміють суспільство як символічну взаємодію людей та їх груп. Вона сповнена внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій людей. У цій взаємодії люди конструюють об’єкти і змінюють навколишнє середовище.

Неомарксизм. Західні неомарксисти, незважаючи на своє критичне ставлення до революційної доктрини К. Маркса, наголошують, що історія розвитку марксистської теорії була, як правило, позначена неодноразовими передбаченнями її неминучого краху. Проте після кожного смертного вироку вона відроджувалася в оновленому вигляді. У 60-ті роки це було пов’язано з розвитком руху протесту та інтересом ідеологів «нових лівих» до марксизму.

Норман Бірнбаум (1926 р.н.) американський соціолог ліворадикального напряму, стояв біля витоків руху «нових лівих», створення журналу «The New Left Review». Він розглядає стан сучасного капіталістичного суспільства і всіх його основних соціальних інститутів як кризове. На думку, Н. Бірнбаума, соціальні науки і культура у визначеній мірі несуть відповідальність за ситуацію, що склалася, адже саме вони сприяли розповсюдженню у західному суспільстві духа раціоналізованого утилітаризму, морального релятивізму, що призвели до дегуманізації особистості, її відчуження. Одним зі способів розв’язання ситуації є критична рефлексія, зокрема критична соціологія, яка має можливість наділяти людину здатністю перетворювати соціальну дійсність. Особливу увагу Н. Бірнбаум приділяє проблемі співвідношення знання і влади, адже взаємовідносини «знаючої» та «владної» еліту значній мірі залежить від освітнього рівня останньої.

Чарлз Райт Міллс (1916-1962) різко критикував антигуманні тенденції сучасного американського суспільства. Поняттю «правлячий, панівний клас» він протиставляв поняття «володарююча еліта», розглядаючи її як соціальну групу, що складається з промислової, політичної і військової верхівки. Головну соціальну небезпеку Ч. Міллс бачив в зростаючій «раціональності без розуму», тобто у використанні «володарюючою елітою» раціональних засобів, що розробляються ученими, для досягнення ірраціональних цілей. Надії на гуманізацію суспільства він пов’язував з інтелігенцією, яка здатна володіти «соціологічною уявою» (властивістю розуміти процеси, що відбуваються в суспільстві); заперечував революційну роль робочого класу.

На необхідність нового типу демократії вказує й американський неомарксист Едвард Райт (1947 р.н.). Він згоден з тим, що робітники все ще залишаються найчисленнішим класом суспільства. Проте в суспільстві відбувається глибока диференціація класової структури, виникають прошарки, які характеризуються суперечливістю свого становища (прошарок менеджерів та бюрократів, наприклад, які є водночас експлуататорами й експлуатованими). Завдяки своїй численності та суперечності соціального становища такі прошарки здатні справляти істотний вплив на процес формування і політичний характер класових союзів. Зокрема, політичні коаліції зумовлюються конкретними обставинами, досвідом політичної культури їхніх учасників. Тому лінію поведінки, орієнтації учасників союзів дуже важко вивести на основі визначення лише їхніх економічних інтересів. Звідси, доходить висновку Е. Райт, утворення класових союзів, спрямованих на розв’язання завдань емансипації, сьогодні має ґрунтуватися на іншій основі, а боротьба за соціалізм передбачає розвиток «радикальної демократії». Він наполягає на переорієнтації марксистів на нематеріальну сферу і зосередженні їхньої уваги на розв’язанні культурних завдань, що зачіпають інтереси не тільки робітничого класу, а й усіх інших суміжних прошарків суспільства.

Герберт Маркузе (1989-1979) представник Франкфуртської школи, який в основу своєї теорії покладає ідеї соціально-культурної репресії, відчуженої праці, ідеї нерепресивної цивілізації на основі революційних потреб і формування нової чуттєвості. Він розмежовує поняття «культура» і «цивілізація». Для нього культура пов’язана із саморозвитком людини в історії, де людина реалізує себе через прагнення до трансісторичних цінностей - цілей, а цивілізація, на противагу культурі, виглядає як сфера стандартного, стереотипного, яке диктується соціальною необхідністю. Культура - це завжди сфера духовної праці, а цивілізація знає лише необхідну працю - від години до години. Керуючись принципом історизму, Г. Маркузе вважає, що саме історію потрібно оцінювати як негативний цивілізаційний процес, який тягне за собою відчуження. Люди, прагнучи до кращого, винаходять все нові і нові форми соціального поневолення, які збільшують відчуження. Він критикує західне суспільство за те, що із всіх аспектів еволюції воно зберегло лише один аспект - науково-технічний прогрес, а в інших відношеннях перестало еволюціонувати, втратило творчий потенціал. Іншими словами у індивідів відсутня внутрішня свобода від суспільства, відсутність особистого - внутрішнього простору, який необхідний для творчості. Через відсутність цього простору людина і суспільство стають - одновимірними.

Теорія соціального обміну. Однією з принципових концепцій в руслі позитивістської традиції виступає концепція соціального обміну. Даний теоретичний напрям формувався на межі кількох теоретико-методологічних напрямів у розвитку соціологічної думки: постпозитивізм, економічний улітаризм (принцип оцінки всіх явищ з точки зору їх користі, інтересу, можливості служити засобом для досягнення будь-якої мети), соціальний біхевіоризм, культурна антропологія. Основна увага в даному соціологічному погляді спрямована на реальну поведінку раціонально діючого індивіда, його економічні інтереси, елементарні форми соціальної поведінки та на цій основі - редуціювання соціальних процесів.

Обмінні акти розглядаються як елементарні акти, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя, а всі більш складні структурні виникнення (інституції, організації) пояснюються як наслідки обмінних відносин. Основними представниками даного напряму є американські соціологи Джордж Каспар Хоманс (1910-1989) та Пітер Мікаел Блау (1918 р.н.).

Особисті інтереси, як наголошував Дж. Хоманс, виступають універсальною спонукальною мотивацією, котра рухає світом. Людська природа є такою, що люди хочуть і намагаються збільшити задоволення від приємного і водночас уникнути неприємного. А оскільки ресурси суспільних благ найчастіше обмежені, то для задоволення постійно зростаючих потреб і досягнення власних цілей люди, як соціальні суб’єкти, вступають у відносини обміну. У процесі соціальних відносин індивіди ніби проводять «розрахунки» відносно цінності або корисності того, що пропонується для обміну, і навіть із тим розрахунком, щоб отримати дещо більше за те, що буде витрачено (позитивний еквівалент). Таким чином, соціальні відносини включають постійний процес обміну між соціальними суб’єктами. А розгляд соціальних явищ, на думку вченого, потрібно починати з вияву елементарних процесів.

У методологічному підході Дж. Хоманса та його послідовників проявляється мікросоціологічний рівень аналізу з усіма перевагами та недоліками. Однак перейти до пояснення макрооб’єктивних соціальних умов вчений так і не зміг. Вирішити цю проблему розриву між мікро- та макрорівнями намагався інший американський соціолог - П. Блау. Він бачив вирішення цього завдання на шляху синтезу принципів соціального обміну з поняттями макросоціологічних концепцій (теорії конфлікту, структурний функціоналізм). Вчений на рівні макросоціологічного аналізу шукав точки стику між мікропроцесами взаємодії, міжособовим обміном і такими структурними утвореннями, як спільноти, групи, інституції, організації.

На відміну від інших прихильників концепції соціального обміну П. Блау основну увагу приділяв нормативно-ціннісній стороні процесів обміну, щоб пояснити великомасштабні соціальні процеси. Він доповнює концепцію обміну описом елементарного розкриття складних процесів - інституалізації.

Феноменологічна соціологія. Феноменологія як новий напрям теоретизування (на відміну від структурних функціоналістів і емпіриків) в соціології почала заявляти про себе в 60-і рр. XX ст. Як продовження «розуміючої соціології» феноменологічний напрямок в соціології бере свій початок ще з М. Вебера. Він пов’язаний з ідеями Е. Гуссерля, Ч. Кулі, Дж. Міда та ін. Але засновником феноменологічної соціології як самостійного напрямку в соціології є Альфред Шюц (1899-1959), який аналізуючи структуру повсякденного мислення, розробив концепцію інтерсуб’єктивного світу повсякденного життя. Цей світ, на його думку, існував до нашого народження й інтерпретувався нашими предками як соціальний світ. З цією інтерпретацією можна познайомитись лише завдяки вихованню і навчанню в сім’ї та школі. Сприйняття конкретних законів залежить від того, як людина інтерпретує, визначає для себе ті або інші події. Спосіб тлумачення ситуації, визначення того, що можливо, допустимо, а що абсолютно виключено, залежить від системи цінностей індивіда, яку він засвоїв в процесі соціалізації, від нагромадженого власного досвіду взаємодії з оточуючими людьми. А. Шюц підкреслював, що різниця ціннісних і смислових значень обумовлена специфікою соціалізації і залежить від приналежності індивіда до тієї чи іншої культури, соціальної верстви, професійної групи. Соціально нормовані «конструкції світу» дуже варіативні. Можливість об’єктивного розуміння мотивів людських дій, тобто їх суб’єктивного смислу, стверджує А. Шюц, закладена в самій основі повсякденного життя, у «світі повсякденності». Саме це дозволяє вирішувати головне, на думку А. Шюца, завдання соціології - зрозуміти процес становлення об’єктивності соціальних явищ на основі суб’єктивного досвіду індивідів.

Пізніше Пітер Людвиг Бергер (1929 р.н.) і Томас Лукман (1927 р.н.) у своїй спільній праці «Соціальне конструювання реальності» (1967) показали і довели, що найбільш повно і послідовно людська суб’єктивність реалізується у світі повсякденності. Повсякденність - одна із сфер людського досвіду, яка характеризується особливою формою сприйняття і осмислення світу, яка виникає на основі трудової діяльності.

Теорії урбанізму. Чиказька школа була першою інституційної академічної школою в північноамериканської соціології, яка виникла на базі першого у США департаменту соціології, організованого з моменту створення нового університету в Чикаго в 1892 р. Чиказька соціологічна школа в період з 1915 р. до початку 30-х років сформувала інтегральну і кумулятивну програму проведення заснованих на місцевих проблеми досліджень, які зробили в свій час дуже сильний враження. Незважаючи на що були в цій програмі слабкі місця, вона стала важливим етапом у інституціалізації соціології та емпіричних досліджень і мала довгострокове значення і вплив.

Перше покоління охоплює період розвитку із заснування школи до першої світової війни. Його безперечним лідером був Альбіон Вудбері Смолл (1854-1926), будучи деканом департаменту та головним редактором «Американського журналу соціології». Саме перше покоління Чиказької школи - А. Смолл, У. Томас, Р. Парк, Е. Берджесс та ін. затвердили лібералізм як основний у соціально-філософській доктрині соціологічної школи. Лібералізм розуміється в США як ідеологічна орієнтація, заснована на вірі про значення свободи і добробуту індивіда, а також на вірі про можливість соціального прогресу та покращення якості життя за допомогою змін та інновацій в соціальній організації суспільства. Чиказька школа виступила проти необмеженої експансії капіталістичного панування, на цивілізованість, раціональність форм такого панування.

Саме в межах чиказької школи виходить у світ спільна праця Вільяма Томаса (1863-1947) і Флоріана Знанецького (1882-1958) «Польський селянин в Європі та Америці» (1918 р.), що визначила новий рубіж у розвитку сучасної соціології. Хоч автори далі констатації фактів не просунулися, не зробили жодних висновків чи рекомендацій, але для аналізу було використано документи, автобіографічні дані окремих осіб, кількісні методи оцінки явищ. Соціологи знайшли ефективний інструмент для вивчення соціальної дійсності.

Друге покоління Чиказької школи охоплює соціологів, повною мірою проявили себе між першою світовою війною і серединою 30-х років XX століття. Лідерами цієї генерації були Роберт Езра Парк (1864-1944) та Ернст Берджесс (1886-1966), які розробили прикладний варіант для дослідження міста, соціально-екологічної теорії основними поняттями якої є «соціальна мобільність», «соціоекономічний статус», «маргінальна особистість», а способами збору інформації - включене спостереження, інтерв’ю, аналіз документів.

Третє покоління Чиказької школи (середина 30-х - початок 50-х років) пов’язують з керівництвом департаментом Вільяма Філдінга Огборна (1886-1959). У своїй теорії соціальних змін він зосереджує увагу на тому, що матеріальна культура розвивається в цілому дещо швидше, ніж нематеріальна або адаптивна культура. Причини цього він пояснював наявністю серйозних перешкод адаптивним змінам, значним опором адаптації, які є наслідком оцінок і орієнтації групи - суб’єктів соціальних дій. Третє покоління, крім У. Огборна, представлено також іменами Е. Хьюза, С. Стауффер, Л. Вірта.

Інтегральна соціологія. Пітірім Олександрович Сорокін (1889-1968) - російсько-американський вчений, який подав власне тлумачення предмета соціології як генералізуючої науки, увага якої фокусується на вивченні соціально-типових, повторювальних, родових явищ, властивостей, притаманних людській взаємодії. Соціологію він визначив як науку, яка вивчає поведінку людини у середовищі собі подібних. Такі природничі науки, як хімія, фізика, біологія - це досоціальні науки, а соціологія, на думку вченого, - це надорганічна наука, оскільки вивчає світ над органіки, світ суспільності, який пов’язаний з мовою, наукою, релігією, політикою, соціальною організацією тощо. За П. Сорокіним, людина, щойно народившись, не є суб’єктом надорганіки. Стати такою можливо лише з часом, протягом тривалого процесу соціалізації, набуття навичок соціального життя, знань та умінь.

П. Сорокін є автором теорії соціокультурної динаміки, яка пояснює процес історичних змін, історичного розвитку та прогресу. До соціокультурної системи він відносить увесь світ надорганіки, що створений людиною, і містить такі складові: мову, релігію, науку, філософію, право, літературу, живопис, скульптуру, тобто як елементи духовної, так і матеріальної культури. Підкреслюючи єдність надорганічного світу, належну роль у ньому вчений надавав засаді цінності. Саме цінності лежать в основі будь-якої культури. Вивчаючи цінності як фундамент культури, можна здобути знання про суспільство. Процес зміни цінностей, втрата старих та заміна їх новими зумовлює прогрес цивілізації. Тріада, що визначає розвиток суспільства за П. Сорокіним: особа - суспільство - культура.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Становлення та розвиток соціології в Західній Європі в ХІХ- на початку ХХ ст.	\|	Тема 3. Сучасні напрямки теоретизування в соціології

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.324 сек.