Становлення та розвиток соціології в Західній Європі в ХІХ- на початку ХХ ст.

Суспільство невід’ємний атрибут людського життя і існує з того ж часу, що і людство. Суспільні проблеми, вади і чесності, суперечки щодо майбутнього життєустрою людей не могли не турбувати і не бути в центрі уваги мислителів від найдавніших часів. Це створює спокусу шукати термін виникнення науки про суспільство хоч і від античних часів на підставі того, що вже тоді ми знаходимо описи суспільства та його проблем. Звісно, шлях наукового пізнання включає в себе процес накопичення та опису фактів. Та, не зважаючи на всю геніальність гоголівського опису степу або Дніпра ми не наважимось проголосити Миколу Васильовича географом. Щоб стати соціологом, недостатньо писати про суспільство. Створювати науку означає визначати її предмет, розробляти категоріальний апарат, обґрунтовувати методи дослідження. Наука виникає в ту епоху, коли суспільство починає відчувати в ній потребу.

Соціологія не випадково виникає в Західній Європі саме в епоху революційної заміни феодального устрою буржуазним ладом. Протягом життя тільки одного покоління те, що здавалося одвічним і незрушним - абсолютна монархія, привілеї дворянства, авторитет католицької церкви - виявилось знищеним і відкинутим. Стало очевидним, що суспільство є здатним до кардинальних змін. Не зрозумілим залишався механізм цих змін. Старі теологічні або волюнтаристські схеми пояснень вже не могли задовольнити інтелектуальне середовище тих часів. Розчарування у революційних ідеалах та гуманістичних просвітницьких деклараціях замінювалось вірою в науку та її перетворювальні здатності, що підігрівалось прикладом явного прогресу природничих наук та широкого використання їх досягнень від побуту до виробництва.

Наведені об’єктивні передумови виникнення та подальшого розвитку нової науки про суспільство - соціології - були свого часу реалізовані конкретними дійовими особами історії становлення соціології. Серед тих, чиї ідеї та справи лягли у фундамент майбутньої науки, одне з чільних місць належить Сен-Сімону Клоду Анрі де Рувруа, графу (1760-1825). Основні роботи – «Про промислову систему», «Катехиза промисловців», «Нове християнство». Ідеї створення нової науки про людину («соціальної фізіології»), необхідність використання нею спостереження і точних методів дослідження, «закон трьох фазисів» у прогресі людства та ін. були сформульовані Сен-Сімоном у 1813р. у неопублікованій за його життя праці «Нарис науки про людину», але залишилась поза увагою сучасників. Наука, до створення якої закликав Сен-Сімон, повинна була мати принципово новий характер - не метафізичний, абстрактний, а позитивний, орієнтуватися на спостереження дійсності, на розгляд фактів (замість метафізичного теоретизування), використовувати точні методи, подібні до тих, які застосовуються в «галузях фізики» (так Сен-Сімон називав сукупність природничих наук).

Розглядаючи історію суспільства як безперервний прогрес людського розуму, Сен-Сімон вважав, що на основі наукового світогляду, позитивної науки буде створено раціональне суспільство, назване Сен-Сімоном «промисловою системою». Тому «золоті часи» людства не в минулому, а попереду – в раціональному суспільному ладі, що ґрунтується на позитивній науці. Шлях побудови нового суспільства проходить через розквіт промисловості і сільського господарства, розвиток продуктивних сил суспільства на засадах втілення наукових принципів. Необхідними умовами створення нового суспільного устрою є викорінення паразитизму, впровадження обов’язкового трудового права для всіх членів суспільства, створення рівних для всіх можливостей для застосування своїх здібностей, перетворення політики на позитивну науку про виробництво, а держави – із засобу управління людьми на засіб організації виробництва і управління речами. Розроблена Сен-Сімоном релігійна концепція «нового християнства» покликана була доповнити «промислову систему» моральними вимогами нової релігії з її гаслом: «Усі люди – брати».

Сен-Сімон справив значний вплив на суспільну думку тогочасної Європи, а його ідеї про нову науку стали основою системи позитивної філософії О.Конта.

Конт Огюст (1798-1857) – французький філософ, соціолог, засновник позитивізму та соціології як науки, що перший окреслив її предмет, структуру, функції. Основні його твори – «Курс позитивної філософії», «Система позитивної політики». Відправна точка вчення О.Конта – розміркування про внутрішню суперечність суспільства його часу, суперечність між теологічним і військовим типом та індустріальним і науковим типом. Позаяк той історичний момент характеризувався розширенням наукових знань та індустріальної діяльності, єдиний спосіб покласти край кризі полягав у пришвидшенні становлення суспільства шляхом створення системи наукових ідей, яка визначила б громадський порядок, тоді як у минулому він формувався системою теологічних ідей. Огюст Конт створює соціологічну теорію, котра стала вихідною базою для розвитку методології та різних шкіл та напрямів у соціології ХІХ ст. та її інституалізації як окремої науки, перший увів термін «соціологія» у науковий ужиток.

Конт систематизував та узагальнював багатий пізнавальний досвід історичного розвитку наукового природничого і суспільного знання у своїй класифікації наук, яка відтворювала історію і послідовність її виникнення у часі, відбивала логіку розвитку від простого, абстрактного до складного, всебічного конкретного знання, розкривала зв’язок наук з дійсністю, з практикою. Конт вказує на взаємозв’язок наук, де кожна наступна неможлива без попередньої, органічно залежна від неї. Науку про суспільство він спочатку називає «соціальною фізикою», «соціальною фізіологією», «політичною філософією», «соціальною філософією». Ці поняття були для нього синонімами нової науки про людину, але у 1838 році термін «соціальна фізика» Конт замінює на «соціологію», щоб відмежуватись від «соціальної фізики» А. Кетле.

Конт вважав, що соціологія – найбільш складна з наук, вона не може виникнути раніше біології, котра вивчає складні живі системи, яким властиві механічні, хімічні, фізіологічні процеси та закони. Суспільна система складається не з механічних агрегатів, а зі складних соціальних утворень та систем, з яких виникає суспільство. Тут не можливо в пізнанні йти від одиничного до загального, бо зміст окремого визначається особливостями цілого. Цим самим Конт заклав основи для розуміння суспільства як соціальної системи, структуру і механізми якої він розглядає у своїй соціологічній концепції. Таким чином, предметом нової науки для Конта є суспільство як система. У структурі соціології («соціальної фізики») Конт вирізняє «соціальну статику», що вивчає систему складових елементів суспільства, його структуру, та «соціальну динаміку», предметом якої є закони розвитку та змін соціальних систем.

Конт вважав, що ідеї, переконання, рівень розвитку людського розуму та знань є основою суспільного життя. Згідно до його вчення, людський дух проходить у своєму розвитку три стадії: теологічну, метафізичну, позитивну. У відповідності до стадій розвитку духу, свідомості і людське суспільство у своєму історичному розвитку проходить аналогічні етапи. Позитивна стадія, вважав Конт, пов’язана з розумінням об’єктивних законів дійсності, пануванням наукових уявлень.

О.Конт – основоположник філософії позитивізму, основними принципами якого є пріоритет спостереження в дослідженнях, констатація явищ та їх взаємозв’язків, орієнтація на «точні» методи досліджень. Ці принципи Конт переносить і на соціологію. Таким чином, Конт визначає суспільство як об’єкт нової науки, а підхід до нього як до системи – як предмет соціології. О.Конт обґрунтовує можливість та вказує на необхідність застосування методів природничих наук ( спостереження, експерименту, порівняльного та історичного методів) до дослідження суспільства.

Сам Конт не досить послідовно дотримувався цих принципів, а його соціологічна система більше тяжіє до методології філософії історії, проте проголошені ним ідеї та принципи, і головне – соціологічна концепція, започаткували і стимулювали процес інтенсивного розвитку соціології ХІХ століття. Численні її школи, течії і концепції переважно спирались на принципи і положення контівської системи соціології ( органіцизм, соціал-дарвінізм, натуралізм, а пізніше – структурно-функціональний аналіз та ін.).

Спенсер Герберт (1820 – 1903 р.р.) – аглійський філософ, соціолог, теоретик позитивізму.

Соціологічна система Спенсера ґрунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні інститути. Ідея еволюції Спенсера спиралася на науково – природничий матеріал, а еволюціонізм поширювався на всі явища природи та суспільства, які розвиваються за законами природи, а отже, й еволюції – поступового процесу неперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов’язаної однорідності (маси елементів) у визначену різнорідність. Еволюція має три різні фази, що є основними її етапами: неорганічну, органічну та надорганічну, які послідовно змінюють одна одну, проте кожна з них однакова за своїм механізмом. Найцікавіші елементи еволюційної теорії Спенсера пов’язані з аналізом «надорганічної еволюції» і стосуються суспільства. Пізнавальна модель Спенсера значно вплинула на вивчення розвитку соціальних систем, поклала засади низці методологічних принципів історико-соціологічних досліджень.

Філософську систему .Спенсера завершує соціологія, програма якої викладена ним в «Основах соціології», де вперше систематично розкрита проблематика, предмет та завдання цієї науки, обґрунтована сама можливість її існування. Завдання соціології, за Спенсером, - вивчення масових типових явищ, соціальних факторів, які розкривають дію загальних законів еволюції, процесів, що відбуваються незалежно від волі особистостей, їх якостей та намірів. Цим соціологія відрізняється від історії, яку цікавлять окремі факти. Специфіка соціології полягає в тому, що соціологічні факти неможливо виміряти за допомогою приладів чи спостережень. Вони встановлюються опосередковано шляхом порівняння багатьох даних. Соціальні факти для Спенсера – це такі явища, в яких висвітлюються еволюційні процеси.

Для розуміння визначення предмета соціології Спенсера велике значення має його концепція соціальних інститутів. За Спенсером, соціальні інститути - це механізми самоорганізації спільного життя людей. Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію – суспільство. Соціальні інститути забезпечують перетворення асоціальної за своєю природою людини в соціальну істоту, здатну до спільних колективних дій. Інститути виникають у ході еволюції поза свідомими намірами чи суспільним договором як відповідь на зростання чисельності популяції. Приріст маси приводить до ускладнення структури та диференціації функцій. Соціальні інститути – органи самоорганізації та управління, а позаяк головна властивість будь-якого організму – взаємодія його частин, то головне завдання соціології – дослідження синхронної взаємодії соціальних інститутів.

Концепція соціальних інститутів Спенсера виведена на основі аналогії соціального і біологічного організмів. Разом з тим Г.Спенсер вказував і на суттєві відмінності між ними. Суспільство відрізняє просторова мобільність його елементів, в суспільстві немає єдиного елементу (органу) здатного відчувати та мислити. Але ж головне те, що в біологічному організмі частини існують для цілого, тоді як суспільне ціле існує завдяки його частинам. За Спенсером, суспільство існує для блага своїх членів, а не навпаки, воно не може і не повинне поглинати окрему особистість. Людина не овинна віддавати всю працю суспільству й отримувати з загального надбання лише ту частину, яку суспільство їй виділить; тоді вона раб суспільства. Головною рисою рабства Спенсер вважав примусову працю, характерну для соціалізму, який у будь-якій формі нагадує рабство. Спенсер був непримиренним супротивником соціалізму, не вбачав у ньому ні справедливості, ні користі. Спенсер вважав, що сприятливі зміни може принести тільки повільне вдосконалення людської природи шляхом організації соціального життя.

Попри всі недоліки соціологічного вчення Спенсера великою заслугою вченого в галузі соціології є те, що він поставив і обґрунтував необхідність розробки теорії і практики дослідження соціальної системи і соціальної структури, взаємодії системних елементів, започаткував дослідження соціальних інститутів та установ як істотних знарядь соціального контролю, розкрив механізми їх діяльності що стало соціологічною класикою та лягло в підґрунтя подальшого розвитку соціологічної теорії.

Дюркгейм Еміль (1858 – 1917) - французький соціолог, філософ. Послідовник та продовжувач позитивістської контівської традиції, Дюркгейм стверджує принцип емпіричної обґрунтованості, точності й доказовості теоретичних положень соціології як самостійної науки. Теоретико-методологічна концепція Дюркгейма отримала назву «соціологізму» (соціологічний реалізм), у межах якої соціальне явище або суспільство визначається як своєрідна реальність, котра відмінна від простої суми індивідів, що складають суспільство; закономірності притаманні суспільству, таким чином, відмінні і не можуть бути виведені з закономірностей індивідуальної свідомості (психіки), тобто неможливо пояснити соціальні факти (процеси), виходячи тільки з аналізу індивідуальної свідомості. Звідси Дюркгейм формулює фундаментальне кредо свого соціологічного методу: пояснити будь-який соціальний феномен можна лише за допомогою іншого соціального феномена. Цю основну тезу соціологізму Е.Дюркгейм обґрунтовує у всіх своїх найважливіших роботах («Про поділ суспільної праці», 1893; «Метод соціології», 1895; «Самогубство», 1897; «Елементарні форми релігійного життя», 1912 та ін.).

Соціологія, за Дюркгеймом, займається дослідженням переважно соціальних фактів, які слід вивчати як речі; відмітна ознака їх у примусовому впливові на індивіда, їх не можна зводити до економічних, психічних, фізичних чи інших факторів реальності, їм притаманні об’єктивність існування (незалежність від індивіда) і здатність чинити на індивіда тиск (примусова сила). Примусовий вплив соціальних фактів здійснює регуляцію індивіда в суспільстві, тому поведінка особи визначається не індивідуальними причинами, а сукупністю соціальних фактів, що штовхають людину на ті чи інші вчинки. Суспільству, таким чином, властиві риси фізичної та моральної зверхності стосовно індивідів, тобто індивід, вважає Дюркгейм, виникає з суспільства, а не навпаки. Визначаючи незалежне від окремого індивіда існування соціальних фактів, Е.Дюркгейм наполягав на необхідності досліджувати їх об’єктивними методами, що означало слідування принципам природничих («позитивних») наук. Соціальні факти Дюркгейм поділяє на морфологічні, що становлять у сукупності «матеріальний субстрат» суспільства, і духовні, нематеріальні («колективні уявлення»), що становлять у сукупності колективну свідомість. Відповідно до свого сприйняття, що посідає проміжне становище між індивідуалізмом і колективізмом, Дюркгейм вважає колективними уявленнями також закони та форми мислення.

Наскрізна тема інтелектуального пошуку Дюркгейму – це тема суспільного консенсусу, обґрунтування ідеї суспільної солідарності. Аналізуючи взаємодію індивіда і колективу, Дюркгейм розрізняє механічну та органічну солідарності. Перша має місце в примітивних (архаїчних) суспільствах, зв’язуючи елемент у яких релігія. Зростання кількості населення зумовлює більшу спеціалізацію занять. Суспільство з механічного перетворюється на органічне (сучасне), яке зобов’язане своїм існуванням вже не однаковості світосприйняття, а необхідності, яка змушує різноманітні соціальні групи до взаємного виконання тих чи інших функцій.

Зміна механічної солідарності примітивних суспільств органічною, притаманною сучасним диференційованим суспільствам, не може отримати пояснення з точки зору індивідуальної свідомості. Це ж стосується і такого соціального явища, як самогубство; його варіації зумовлюють, доводить Дюркгейм, тільки соціальні причини, зокрема послаблення соціальних зв’язків (аномія), які об’єднують індивіда з іншими членами суспільства. Розкриваючи сутність і походження релігії, Дюркгейм також наголошує на тому, що вона є продуктом колективної творчості, яка спонтанно виникає з самого факту взаємовідносин індивідів.

Еміль Дюркгейм справив значний вплив на розвиток соціальних наук у Франції; він є засновником французької соціологічної школи, яка продовжувала існувати і після його смерті. Концепції Дюркгейма стали основою структурного функціоналізму, розроблюваного в подальшому Т.Парсонсом, Р.Мертоном та ін. соціологами ХХ ст.

Вебер Карл Еміль Максиміліан (Макс) (1864-1920 рр.) – німецький соціолог, історик, соціальний філософ, громадський діяч, засновник розуміючої соціології та теорії соціальної дії, один з засновників соціологічної науки в Німеччині. Одним з перших М.Вебер звернувся до вивчення специфіки пізнавального процесу у соціальних та гуманітарних науках. («Об’єктивність соціально-наукового і соціально – політичного пізнання», 1904). Підкресливши принципову відмінність між «генералізуючими» методами природознавства і «індивідуалізуючими» методами «наук про культуру», де теоретичні висновки і узагальнення набувають змісту лише в контексті «віднесення до цінностей», М.Вебер разом з тим указував на принципове значення теорії у сфері соціальних наук. Теоретичні узагальнення - це «ідеальний тип», де певні явища дійсності відтворені у їх індивідуальній самобутності, логічній несуперечливості та культурній значущості, Ідеальний тип не є копією дійсності, однак він виконує функцію логічного еталона, порівнюючи з яким емпіричні явища та процеси, можна чіткіше виявити їх причинну зумовленість, тенденції й закономірності розвитку. До ідеально-типових Вебер відносив такі поняття як «капіталізм», «феодалізм», «індивідуалізм» та ін.

Однією з основних тем дослідницької діяльності Макса Вебера була проблема походження і специфіки західноєвропейського капіталізму. Сучасний західний капіталізм Вебер розглядав як систему господарювання, основою якої є калькуляція витрат, прибутків і раціональна організація вільної праці. У роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905) на численних прикладах М.Вебер показав, що така раціональна економічна поведінка постала під прямим впливом релігійних цінностей, насамперед професійної етики аскетичного протестантизму. «Аскеза» сприяла подоланню ворожої капіталізму традиціоналістської психології і стимулювала поглиблення процесу раціоналізації («розчаклування світу»), який охопив не лише економіку, а й інші сфери суспільного життя – політику, право, культуру. Вплив раціоналізованих структур на сучасне суспільне життя поглиблюється («бюрократизація»), тоді як релігійні джерела раціоналізації поведінки втрачають своє значення.

У подальших працях розробка власне соціологічних проблем і категорій здійснюється М.Вебером в руслі широкомасштабних порівняльних досліджень у галузі історії, господарства, права, релігії і культури. У найбільш загальній формі предмет своїх досліджень М.Вебер визначає як «розуміючу соціологію», тобто таке вивчення соціальної діяльності людини, яке передбачає розуміння сенсу людських дій і на основі цього її пояснення («Про деякі категорії розуміючої соціології», «Основні соціологічні поняття»). Соціальна дія, на відміну від інших проявів життєдіяльності, свідомо співвіднесена з діями інших людей і спрямована на них. Рівень усвідомлення (раціоналізації) соціальної дії може видозмінюватись від порівняно низького (традиційна і афективна соціальна дія) до більш високого (ціннісно-раціональна і ціле раціональна дія).

Методи розуміючої соціології Вебер застосував для вивчення зв’язків між соціальною стратифікацією і релігійними уявленнями у порівняльно-історичній перспективі. Релігійно-етичні ідеї і цінності, на думку М.Вебера, здатні виходити з кола їх первісних носіїв, і набувати масового поширення, стаючи духовними орієнтирами цивілізації. Для західної цивілізації таким орієнтиром стала біблійна «етика світоволодіння» ідеї, якої трансформувалися у систему активістсько-волюнтаристських цінностей новоєвропейської культури.

Ідеї Вебера започаткували новий, на відміну від кантівського, «не позитивістський» підхід до дослідження соціальної реальності. Теоретична спадщина М.Вебера, зокрема його концепція «світового процесу раціоналізації», теорія соціальної дії, ідеї політичної соціології та порівняльно-історичної соціології релігій справили значний вплив на розвиток західної соціологічної думки ХХ ст. Про їх актуальність свідчить, зокрема, так званий веберівський ренесанс у західній соціології 70- поч.80-х рр.

У підсумку слід зазначити, що ідеї та теоретичні доробки класиків західноєвропейської соціології ХІХ – поч. ХХ ст. визначили основні напрямки наукових пошуків декількох поколінь соціологів і продовжують справляти свій вплив і як традиція науки, і як постійно живе джерело ідей.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Розвиток соціології в США

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.