КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

ФІЗИС (або ФЮЗИС) (здавньогрец. -природа)-у вихідному значенні те, що становить основу будь-чого, що довільно, без впливу ззовні діє, проявляє активність, зростає, розширюється, породжує свої різноманітні прояви.

АРХЕ (здавньогрец. -початок; перший, вихідний, головний пункт; засада) -у давньогрецькій філософії - універсальний початок усього сущого.

* АТОМ - дослівно: неподічьний, неруйнівний; найменша частинка речовини, яка не підлягає ніяким змінам; за Демокрітом, наявність такої частинки є запорукою не-знищуваності світу.

КОСМОС (здавньогрец.-порядок, краса, влаштування, оздоблення) —розуміння Всесвіту як розумно та закономірно впорядкованого.

* ІДЕЯ (або ЕЙ ДОС) -дослівно: вид, вигляд; основне поняття філософіїПлатона, що позначає внутрішню неподільну цілісність будь-чого, завершену, одвічну його сутність; за дещо модернізованим тлумаченням - сукупність необхідних та достатніх елементів будь-якого явища або його конструктивний принцип.

ГІЛЕМОРФІЗМ (з давньогрец.- гіле та морфе) - за Арістотелем, вихідні складові будь-якого сущого; матерія— невизначений пасивний матеріал; форма- активне впорядкування матерії.

НООС (або НУС) (з давньогрец. -розсудок, розум, мудрість) - у давньогрецькій філософії'- Світовий розум, розпорядник та впорядник усього сущого у світі.

АТАРАКСІЯ- незворушність, безпристрасність; у школах завершального циклу античної філософії - душевний стан, до якого повинен спрямовувати своє самовдосконалення прихильник мудрості.

Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості

Слово "античний" в перекладі з латинської означає «давній». Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок

європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософії" входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія" ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно при розгляді етапів розвитку античної філософії. натурфілософський (фізичний) або рання класика (VII-Vcm. до Р.Х.) висока класика (V-IVcm. до. Р.Х.)пізня класика або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди: • елліністична філософія (IV—1ст.до Р.Х.). • олександрійська філософія (Іст. до Р.Х— V-VIcm.). 'римська філософія (І—VI ст.). На двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування. Набула автономного (щодо інших сфер суспільного життя) характеру розвитку; завдяки цьому вона вперше отримала тут свою назву Постала відкритою та доступною: всі вільні громадяни^ окрім .жінок, мали право займатися філософією Була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень Терпимо ставилась до різних ідей та позицій (окрім атеїзму) Була надзвичайно динамічною у розвитку (саме тому, що приймалися різні позиції і відбувалося швидке нарощування ідей, знань проблем) Чому ж завдячує антична філософія такими своїми якостями? Відповісти на це запитання означає зрозуміти, які умови й донині необхідні для нормального розвитку філософії, і побачити в історії античної філософії деякі виходи на сучасність. Умови що сприяли появі феномену античної філософії ►географічно-кліматичні —розміщення Балканського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка); сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності ► культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була "цивілізацією другого порядку " соціальні - високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти міме полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між; людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію) -► відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини ► талановитість, активність та рухливість стародавніх греків Отже, антична філософія є першою історичною формою європейської філософії; в античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку; завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.

Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції. Натурфілософія - це філософське осмислення природи ("натури" - лат.).Грецькою мовою слово природа звучить як "фізис", тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною", а філософів цього періоду — "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "все" Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" - найпершого, або давнього. Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об'єкт, а першою проблемою цієї філософії - проблема пошуку вихідного початку буття ("архе"). Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624 - 526 pp. до Р. X.). Від нього до нас дійшло дві тези: " Усе з води" та " Усе має душу". Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей. Учень Фалеса - Анаксімандр (610 - 546 pp. до Р. X.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це - "апейрон", невизначене та безмежне. Думка Анаксімандра була проникливою, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейрона". Третій представник мілетської школи Анаксімен (585 - 525 pp. до Р. X.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксімена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього. Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї й у сфері інших питань, наприклад Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток - розроблення таких ідей про світобудову, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності. До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що "все подібне до числа або пропорції". Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570 - бл. 500 pp. до Р.Х.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує? Якщо виходити з міркувань мілетської школи і | вважати, що "все" є щось "одне", то тоді світ Ц ("все") стає однорідним, тобто постає в одній Піфагор якості; у такому разі відмінності між: речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом. Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також: числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як "космос", "гармонія", "філософія". Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе немудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом). Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський (544 - 483 pp. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю. Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести наголос із питання "Що?" (Що є світ? Що є початком світу?) на питання "Як?" (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?). Питання "Що?" і "Як?", що перебувають в органічній єдності між собою, від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання (у тому числі й наукового). На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, тобто: "Усе тече, усе змінюється". Доводячи свої думки, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. Утечії, у становленні перебувають чотири світові стихії: Фвогонь, Ъповітря, ^вода і Ъземля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню — до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія: "Весь цей Космос... є нічим іншим, як вогнем, що мірами спалахує та мірами згасає". Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону - "логосу". "Логос" - це слово, мовлення, хід думки, і, отже, -розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей у світі. Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, дістав назву діалектики: "Війна - всьому батько ". БУДОВА СВІТУ (За Гераклітом Ефеським)* Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести да певної його внутрішньої енергетики. У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки — особливої дії особливого вогню (згадаймо, що Зевс керує світом за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогняної стихії усе, у т. ч. душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (просвітлення, "спалахи" при усвідомленні й т. ін.). Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи. * Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540 - 450 pp. до Р.Х.) та Зенон (490 - 430 pp. до Р.Х.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише буття є, а небуття узагалі немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецького філософа Г.Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення. Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок ("'апорії'Зенона"), які доводили немислимість руху і змін. * Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480 -390 pp. до Р.Х.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу - атом (неподільний); його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх - усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ. вся природа складається з атомів атоми мають кількісні властивості і не мають якісних властивістю атомів є рух атоми відрізняються один від одного формою, місцем знаходження атоми рухаються в порожнечі, яка, як і атоми, є матеріальною

* Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483 - 423 pp. до Р.Х.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів {вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування {любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

* Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500 - 428 pp. до Р.Х.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму - Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. акад. В. Вернадський використає термін "ноон" для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.

МІЛЕТСЬКА ШКОЛА

Фалес

("усе з води")

Анаксімандр

(початок усього -"апейрон")

Анаксімен

("початок усього повіїря")

Піфагор

(усе подібне до числа або має пропорцію)

Геракліт

(світ є колообіг 4-х стихій; слід думати не лише над тим, що є світ, а й як треба його сприймати і розуміти)

Елеати	Атомізм	Еволюціонізм
(Парменід, Зенон) Є лише буття,	(Демокріт) Ніщо не виникає	(Емпедокл) Унаслідок
вічно тотожне со бі самому	з шчого;	поєднання стихій
	запорука буття світу- атом неподільний, незмінний, неруйнівний	та космічних сил світ проходить різні стадц формування

Ноологія

(Анаксагор) Світовий розум упорядковує Космос,

використовуючи "гомеомерії" -частинки, які мають якості всього

♦ Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення - від простого => до складного, від конкретного => до абстрактного, від недиференційованої проблематики =Ф до диференційованої, від неусвідомленого => до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Висновки	\|	Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.