• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Вільнодумство - традиційне явище духовного життя

Самобуття як джерело вільнодумства.Релігія ніколи не була єдиним проявом духовності людини. На всіх етапах розвитку людської цивілізації вона завжди мала своїх опонентів. Такий стан скоріше закономірний, аніж випадковий, з огляду на подвоєність людської природи, на здатність людини водночас усвідомлювати і свою величну свободу, і свою рабську залежність, і те, що вона є образом і подобою Бога, і краплиною в морі природної необхідності (за визначенням М.Бердяєва).

Складна і суперечлива людська природа у поєднанні з особливостями функціональної організації мозку сприяли і сприяють тому, що люди іноді критично сприймали і сприймають релігійні приписи, а особливо церковні догмати. Потреба у творчості як глибинній інтенції людини спонукала її надавати всьому зміст, обумовлений власними бажаннями, роботою власного розуму і серця. Процес внутрішньої роботи духу виявлявся на всіх етапах розвитку культури і характерний всім народам світу. Річ у тому, що людина ніколи не

798 Розділ V. Релігія і сучасність

застає себе такою, якою покликана й мусить бути за своїм найвищим призначенням. Тоді, мобілізовуючи свої внутрішні потенції і сили, вона намагається "розшукати і набути" себе, своє дійсне високодуховне внутрішнє "Я", те, що Г.Сковорода називав "сродною працею".

Процес самонабуття неодмінно детермінує антропологічну потребу у творчості (в найширшому її розумінні), у вільному злеті думки. Певно, що саме в ньому знаходяться витоки вільнодумства, прояви якого зафіксовані у всіх народів і в усі часи, і до того ж у різних сферах знань - історії, літературі, філософії, мистецтві, етиці та ін. Тут вільнодумство виступає як незалежний, вільний засіб мислення, самостійне переконання.

"Вільне мислення", "вільна думка" передбачають насамперед одну мету -пошук істини. Тому поняття "вільнодумство" не тотожне поняттю "антирелігійна думка", хоча й не позбавлене свого критичного вияву щодо релігії. Проте "критикувати", "боротись", "заперечувати" ще не означає беззастережно "вільно думати". Звісно, що вільнодумство у будь-якій духовній сфері так чи інакше пов'язане з релігією. Цей зв'язок є закономірним з огляду на те, що витоки філософії, мистецтва, науки сягають своїм корінням саме до релігії як першого узагальнюючого досвіду людства. Тому цілком логічно, що будь-які сутнісні світоглядні питання онтологічного характеру неможливо розв'язати, оминаючи їхні зв'язки з релігією, але ці зв'язки не можуть бути тільки антирелігійного спрямування. Правда, вони ніколи і не були лише такими, що засвідчує історія вільнодумства взагалі.

Вперше термін "вільнодумство" був використаний Дж.Локком (1632-1704 pp.). Щоправда, ще Б.Спіноза (1632-1677 pp.) проголосив право розуму на вільне мислення, заявивши, що кожна людина народжується вільною, а тому й мусить вільно думати.¹ Все ж першим визначив зміст цього терміну англійський філософ Антоні Коллінз у своїй праці "Філософське дослідження людської свободи" (1713 p.). Він розумів під вільнодумством "застосування розуму у прагненні пізнати значення якогось із положень, в контексті характеру доказів "за" і "проти" згідно з уявною силою чи слабкістю цих доказів".²

А.Коллінз акцентує особливу увагу на ролі розуму в пошуках істини, дотримуючись давніх філософських традицій. Адже ще антична філософія, незважаючи на її насиченість міфологією, звертала особливу увагу на істотно сутнє, апелюючи при цьому до понять логіки і факту. Недаремно Сократ (469-399 pp. до н.е.), якого називають першою "теоретичною людиною", що зрозуміла перевагу понять над чуттєвим досвідом, абстракції над враженням, твердив, що філософія починається "з подвигу", але вимагає "логічного розв'язання

¹ Спиноза Б. Избр. философ, произведение. В 2-х т. - Т.2. - М., 1967. - С.74.

² Коллинз А. Философские исследования человеческой свободы // Английские
материалисты XVIII в. В 2-х т. - Т.2. - М, 1967. - С.74.

Тема 29. Вільнодумство, секуляризація та натуралістична міфотворчість - 799

вияви змін духовності

проблем". Не можна в цьому контексті не згадати й Р.Декарта (1596-1650 pp.), з ім'ям якого часто пов'язують феномен раціональності. Його заклик до людського розуму "піднятися", в інтерпретації А.Коллінза, набув нового змісту. Отже, вільнодумство як теоретична течія має тривалу історію розвитку, близьку до історії людського суспільства взагалі.

Вільнодумство стародавнього світу.На перших етапах становлення людства вільнодумство формувалося стихійно, як правило у формі сумнівів із багатьма застереженнями. Принагідно згадаємо єгипетські "Пісню арфіста" та "Бесіду розчарованого зі своїм духом", вавілонський "Діалог пана і раба про сенс життя". Схожі сумніви згодом набувають інтелектуальних традицій у філософії.

Найбільшого розвитку вільнодумство набуває у Стародавніх Греції та Римі і пов'язане в першу чергу з іменем Ксенофана (567-470 pp. до н. е.), який вважав Богом світ у всій його цілісності, а також Карнеада (біля 214-271 pp. до н. є.) -творця своєї версії теорії вірогідності, а особливо Демокріта (біля 460-370 pp. до н. е.), Епікура (342-271 pp. до н. є.)¹ та Лукреція Каре (біля 99-55 pp. до н. є.).²

Праці Демокріта з фізики, етики, математики, музики, риторики, астрономії були своєрідною енциклопедією пізнання того часу. Автор атомістичної концепції світу Демокріт дав античному мисленню якісно нове розуміння нескінченності, незнищуваності і несотворимості Всесвіту, переконаність в існуванні різноманіття світів, що виникають і гинуть. Атоми, як первинна основа всього сущого, розглядаються ним як неподільні, без'якісні, вічні, але водночас і як такі, що розрізняються за формою, розміром і вагою. Рух атомів, на його думку, є природною об'єктивною реальністю. Розвиток Всесвіту, порядок у Всесвіті, все в решті решт детерміноване механічним рухом атомів. Тому в системі світобачення Демокріта немає місця для об'єктивної "випадковості", все підпорядковане чіткій необхідності. Розуміння Демокрітом причинності як абсолютної необхідності не мало, за словами Арістотеля, нічого спільного з теологією.

Атомістична гносеологія надавала особливого значення чуттєвому рівню пізнання, але це не завадило Демокріту розкрити значення і функції його раціонального рівня, адже тільки завдяки раціональному пізнанню, на думку мислителя, можна підійти до пізнання "істинної сутності" (атомів), відкриття причинно-наслідкових зв'язків. Демокріт був одним із перших, хто дійшов висновку, що "божественні справи" людей є результатом роботи їх розуму.

Атомістична система Демокріта стала теоретичною основою вчення Епікура - найвидатнішого мислителя елліністичного періоду, який доповнював і розвивав систему світобачення свого знаменитого попередника, присвятивши

¹ Материалисты древней Греции. - М., 1955.

² Кар Лукреций Тит. О природе вещей. - М., 1958.

Розділ V. Релігія і сучасність

фізиці - вченню про природу - трактат "Про природу". Епікур поділяв точку зору Демокріта на Всесвіт як комбінацію порожнечі й атомів. Але якщо Демокріт характеризує атоми за величиною, формою і положенням у просторі, то Епікур надає їм ще й властивість "тяжіння". На відміну від Демокріта, який приписував атомам лише прямолінійний рух, Епікур допускає та визнає закономірним і певне відхилення від прямолінійного руху, що створювало умови для більш діалектичного розуміння як проблем руху, так і причинності. Розуміння причинності за Демокрітом однозначно заперечувало об'єктивне існування випадковості, що неодмінно призводило до фаталізму. Епікур же заперечує абсолютність необхідності, визнаючи і випадковість, яка, щоправда, не виключає у нього проблему взаємозв'язку свободи і необхідності.

Основним джерелом виникнення та існування релігії Епікур вважав страх смерті і незнання розвитку природи. Він не заперечує існування богів, які, на його думку, живуть у "міжсвітових" просторах і не втручаються у справи людей.

Вчення Демокріта й Епікура знайшло свій подальший розвиток у творчості римського мислителя Тіта Лукреція Кара - автора філософської поеми "Про природу речей" - цієї енциклопедії наукових знань стародавнього світу. У ній автор намагається дати цілісну картину світу, показати закономірності явищ природи, виходячи з позицій атомістичної механіки, з'ясувати природний шлях виникнення суспільства, релігії. Засобом досягнення щастя Лукрецій вважав пізнання.

Вільнодумство мало свій прояв в Стародавній Індії (відомі школи локоята, вайшешика) та Стародавньому Китаї (вчення Лао-цзи, Цзоу Яня), де воно характеризувалось фрагментарністю, іноді світоглядною непослідовністю.

Вільнодумство у формі скептицизму виявлялося в процесі розв'язання найрізноманітніших питань: проблем сутності та структури зовнішнього світу, проблем пізнання, окремих аспектів релігійного вчення, буття Бога, етичних проблем. Відтак скептицизм, як певний ступінь у розвитку вільнодумства, мав і релігійне, і нерелігійне забарвлення. Не даремно грецькі скептики любили називати себе просто "шукачами", маючи на увазі шукання істини.

Середньовічне вільнодумство.Вільнодумство в епоху середньовіччя здебільшого пов'язують із творчістю Іоанна Скота Еріугени (810-877 pp.) -найосвіченішого і найоригінальнішого мислителя IX ст., який першим поділив мислителів на ортодоксів і вільнодумців. Його міркування про співвідношення віри й розуму були авторитетним орієнтиром для всього середньовіччя. Із переконань Еріугени про гармонію віри та розуму виходить, що сутнісні основи релігії та філософії співпадають. "Істина філософії є істина релігії, - писав він. -1 навпаки - істинна релігія є істинна філософія".¹

Відстоюючи право розуму на пізнання божественної сутності, відзначаючи,

Цит. за: Антология мировой философии. -Т. 1, ч.2. -М, 1970. -С.790.

Тема 29. Вільнодумство, секуляризація та натуралістична міфотворчість - 801

вияви змін духовності

що людина може наблизитися до розуміння Бога шляхом пізнання самої себе і навколишньої природи, оскільки Бог творить предметний світ, Ерігуена наслідував уже відому традицію давньогрецьких філософів про особливо важливу роль розуму в пізнанні істини.

Пізніше ці ідеї обстоював інший представник європейського вільнодумства П'єр Абеляр (1079-1142 pp.), девізом якого була теза: "Вірити треба лише такій істині, яка стала зрозумілою для розуму".¹

Абеляр не був прибічником атеїзму і не робив чогось, що йшло б супроти релігійній вірі. Навпаки, його творчість була спрямована на її зміцнення. Філософ вважав, що віра тільки тоді має цінність, коли людина за допомогою зусиль свого розуму буде шукати істину власними силами, а не йтиме сліпо і бездумно шляхами, второваними церковною догматикою. Абеляр зазначав: треба вірити не тому, що так сказав Бог, а тому, що в необхідності цього святого дійства переконався сам, шляхом аргументів свого власного розуму. Абеляр вважав, що початком будь-якого пізнання мусить бути сумнів і допитливість, оскільки, на його думку, "навіть самі пророки і апостоли не уникли зовсім помилок".²

Раціоналістична тенденція у вільнодумстві значно зміцніла в XIII столітті за умов нагромадження наукових знань і розвитку філософських, які щораз частіше інтерпретували Арістотеля з використанням неоплатонівських категорій і давали образ світу, відмінний від традиційного.

Найяскравішим представником вільнодумства того часу був Роджер Бекон (біля 1214-1294 pp.), який, окрім світоглядних проблем онтологічного характеру, займався математикою, мовознавством, робив фізичні й хімічні досліди. Філософ вперше висловив думку про створення телескопа і мікроскопа. Він винайшов окуляри для далекозорих, встановив неточність юліанського календаря тощо. Та все ж найпослідовніше Р.Бекон працював у філософській сфері, зокрема в гносеології, де концентрував увагу на дослідженні природи досвіду. "Є два засоби пізнання, - зазначив він, - а саме пізнання за допомогою доказів і пізнання із досвіду. Доказ приводить нас до висновку, але не підтверджує і не усуває сумнівів так, щоб дух заспокоївся в спогляданні істини, якщо до істини не приведе нас шлях досвіду. Адже багато хто володіє доказами щодо предмету пізнання, але коли вони не володіють досвідом, нехтують ним, то через це не уникають зла і не набувають добра".³

Скільки б людині, яка не бачила вогню, відзначає Р.Бекон, не розповідати і не доводити доказами те, що вогонь пече, запалює речі, вона не заспокоїться, поки сама не покладе руку на річ, що здатна горіти, у вогонь, щоб на власному досвіді перевірити те, чому повчають докази.

¹ Там само. - С.805. ²Тамсамо.-С807. ³ Цит. за: Антология мировой философии. - T.l. - 4.2. - С. 872-872.

802Розділ V. Релігія і сучасність

Розвиваючи своє вчення про досвід, Р.Бекон приходить до висновку про недостатність зовнішнього досвіду для пізнання довкілля. Людина, окрім цього, мусить мати ще й набутий за допомогою зовнішніх почуттів внутрішній досвід, який охоплює собою "внутрішнє прозріння й божественне натхнення".

Перелік імен представників середньовічного вільнодумства буде неповним, якщо не згадати Іохіма Флорського (Калабрійського), Сагареллі, Дольчіно і особливо Марсілія Падуанського (між 1275-1342 pp.) - італійського вченого, філософа, який в часи інквізиції намагався спростувати право пап на духовне володіння світом. Він показав безпідставність їх посягань на право судити й карати світських осіб. Христос дав своїм учням тільки владу вчити, а не примушувати. Не можна ввести грішника в Царство Боже шляхом насилля, зазначав Марсілій, так само не можна й карати його за гріхи, оскільки ця місія належить тільки Богові і буде виконана тільки в потойбічному житті. Священик має право лише публічно оголошувати милість Бога. Його завдання - духовно-виховна праця, проповіді, виконання таїнств. Звідси випливала рівність всіх священиків, тому римський єпископ не може вимагати більшої влади, ніж звичайний священик. Як аргумент, слугує те, що апостол Павло теж не мав більшого авторитету в порівнянні з іншими апостолами. Тільки Христос - глава церкви. Ідеї Марсілія були основоположними для подальшого розвитку духовного життя, тому й були запозичені Реформацією XVI ст.

Вільнодумство середньовіччя не виходило за межі переосмислення окремих релігійних положень, тоді не піддавались сумніву сутнісні основи релігійних доктрин, що панували офіційно. Свої зусилля воно спрямувало на послаблення тенденції до абсолютної догматизації віри, нехтування людським розумом, пам'ятаючи застереження Платона про те, що тим, хто не володіє власним розумом, загрозливо користуватися молитвами. Інквізиція, релігійні війни того періоду історії яскраво свідчать про глибоку вірність переконань великого античного мислителя.

Отже, діяльність вільнодумців (а це були здебільшого не світські, а релігійні представники) була спрямована не на підрив основ релігійної віри, а навпаки - на її зміцнення шляхом раціонального обґрунтування важливості свідомого осмислення змісту релігійного вчення на противагу сліпому слідуванню релігійним канонам, яке, на їхню думку, вело до послаблення релігії як духовного чинника і до підриву її основ взагалі.

Вільнодумство епохи Відродження та Нового часу.На розвиток вільнодумства епохи Відродження значний вплив мали досягнення нового природознавства, репрезентованого іменами М.Коперника (1473-1543 pp.), Д.Бруно (1548-1600 pp.) і Г.Галілея (1546-1642 pp.), наукові досягнення яких відкривали людям нові горизонти в осягненні таємниць світобудови. Особливе місце тут належить польському астроному й мислителю Миколі Копернику, який в праці "Про обертання небесних сфер" не просто відродив давно забуту

Тема 29. Вільнодумство, секуляризація та натуралістична міфотворчість - 803

вияви змін духовності

геніальну ідею геліоцентризму давньогрецького астронома Арістарха Самоського (3 ст. до н. е.), а й всебічно її розвинув, довів, обґрунтував як наукову істину. Геліоцентрична теорія М.Коперника спростувала багатовікову геоцентричну традицію Арістотеля-Птоломея, стала відправною основою розвитку нової астрономії, фізики, що мало місце зокрема в працях Г.Галілея, І.Кеплера, Р.Декарта, І.Ньютона. М.Коперник вперше реалізує принцип: не все очевидне є достовірним.

Подальшого розвитку геліоцентрична теорія набула у творчості Джордано Бруно, який першим висловив ідею про нескінченність природи і нескінченну множинність світів у Всесвіті, їх динамічну єдність і вічність. Керуючись принципами пантеїзму, Бруно ототожнює рух і матерію, природу і світову душу (Бога). Визнаючи позитивність релігійного впливу на людей, він заперечував догматичне авторитарне втручання церкви у питання філософії і науки, в проблеми суспільних відносин. Майбутнє людства, зауважував Дж.Бруно, пов'язане із "релігією розуму", яка мусить зайняти місце "релігійного прозріння".

Геліоцентрична система М.Коперника набула нового підтвердження у працях Галілео Галілея, що значно вплинули на вільнодумство цього періоду. Астрономічні відкриття Г.Галілея (нерівність поверхні Місяця, сонячні плями, супутники Юпітера, фази Венери і т. ін.) доводили вірність передбачень давньогрецького філософа Анаксагора про єдність земних і небесних явищ. Геніальний вчений заклав основи класичної механіки, сформулював принцип відносності руху, ідею інерції, закон вільного падіння тіл, запропонував ідею матеріальної субстанції як єдиної незмінної основи природи. Г.Галілей розвиває нову методологію науки, яка базується на експериментах, відходячи при цьому від старих традицій природознавства.

Раціоналізм Г.Галілея мав значний вплив на природознавство Нового часу і філософську методологію. У поглядах на релігію він дотримувався теорії "двоїстої істини", яку поділяв його сучасник - англійський мислитель Френсіс Бекон (1561-1626 pp.). Приділяючи особливу увагу дослідженню проблем науки, знання й пізнання, Ф.Бекон фактично сприяв розвитку вільнодумства, хоча не виявляв це відкрито, як то робив його співвітчизник Томас Гоббс (1588-1579 pp.). Визнаючи розум за єдину, надійну основу пізнання, Т.Гоббс долає теорію "подвійної істини", критично аналізує онтологічні докази буття Бога, заперечує вродженість ідеї Бога в людині.

У вільнодумстві XVII ст. особливе місце посідає Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677 pp.). Продовжуючи традиції пантеїзму, він прагнув до створення цілісної картини світу, спираючись на механіко-математичну методологію. В основі філософської системи Б.Спінози лежить вчення про тотожність Бога й природи як єдиної, вічної і нескінченної субстанції. Бог не стоїть над природою, він перебуває прямо в ній як її іманентна причина. У розумінні Спінози, в

Розділ V. Релігія і сучасність

субстанції зливаються необхідність і свобода. Бог (субстанція) вільний, оскільки все, що він чинить, випливає із своєї власної необхідності. У природі, а до неї Спіноза включає й людину, панує необхідність. Але людина, як модус особливого виду, має ще й свободу, яка полягає у єдності розуму і волі. Тому то масштаби реальної свободи визначаються мірою розумного пізнання. Основні вільнодумні ідеї Б.Спінози виклав у своєму "Богословсько-політичному трактаті".¹

Більшість вільнодумців цього періоду у процесі переосмислення ролі релігії в життєдіяльності людини виходили за рамки традиційних релігійних систем. Вони намагались не стільки "вдосконалити" існуюче релігійне вчення, скільки прагнули обґрунтувати якесь нове. Особливе місце належало ідеї "природної релігії^-", що була популярною в XVII-XVIII століттях (П.Аленн, Т.Джеферсон, Т.Пейн, А.Петер, Г.Чербері та ін.). Основна теза цієї теорії -необхідність відновлення істинної "природної релігії", "чистої віри" на основі зусиль розуму. Прибічники даної теорії виступали не проти релігії як духовного явища, а проти спроб церкви керувати всім і всіма. Вони аналізували питання сутності моралі та її зв'язок із релігією, роль та місце суспільства і держави для морально-духовного зростання людини, обстоюючи її свободу в актуалізації своїх потреб.

Розвиток українського вільнодумства.Прояви вільнодумства на українському ґрунті зустрічаються вже в києво-руській духовності, де панував культ Слова, книжності, була розвинута тенденція до інтелектуалізму. Акцентування ролі розуму у пізнавальній діяльності простежується у "Слові про Закон і Благодать" Іларіона Київського, "Посланні митрополита Никифора", у творчості Климента Смолятича, Кирила Туровського та ін., в яких звучить голос особистості, духовно розкріпаченої діяльності на шляху осягнення Божественної істини.

Поширенню ідей вільнодумства в Україні сприяла діяльність гуртка київських книжників, які в 70-ті роки XV ст. здійснюють переклад на давню українську мову низки найвідоміших надбань арабо-європейської духовної культури науково-енциклопедичного характеру, зокрема книг "Арістотелеві врата, або Тайная Тайних", "Логіка Авбасафа" або "Київська логіка", "Шестокрил", "Космографія", де обстоюють культ розуму, знання, науки, поширення яких, безумовно, сприяло створенню в Україні ґрунту для секуляризації науки й філософії як самостійних сфер знання.

Помітний слід в українському вільнодумстві залишили українські гуманісти (XV-XVII ст.), у світогляді яких провідне місце посідає людина, яку вони розглядають як частину природи.² Обстоюючи її право на задоволення

¹ Спиноза Б. Изран. произведения. В 2-х т. - М., 1957. - Т.2.

² Українські гуманісти епохи Відродження кін. XV - поч. XVII ст. Антологія. В 2-х ч. -

Тема 29. Вільнодумство, секуляризація та натуралістична міфотворчість - 805

вияви змін духовності

земних потреб, українські мислителі водночас проголошували ідею свободи людини, її гідності, поширювали ідеали соціальної справедливості тощо.

Серед них особливе місце посідає відомий український вчений, доктор філософії, медицини та вільних мистецтв, вихованець Болонського і професор ряду університетів Європи Юрій Дрогобич (біля 1450-1494 pp.), який завдяки своїм працям у сфері медицини, астрономії та географії був відомий в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині.¹ Він вперше в історії науки визначив географічні координати міст Львова, Дрогобича, Вільнюса, Феодосії, Москви, дав опис деяких вірусних захворювань. Дрогобич стояв на позиціях ґрунтовного вивчення закономірностей природного середовища, обстоював можливості їх пізнання людиною.

Та все ж найвизначнішою постаттю в українській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський - Роксолан (1513-1566 pp.), якого у тогочасній Західній Європі називали "українським" (русинським) Демосфеном та "сучасним Ціцероном".² Визнаючи людину як "досконалий витвір природи", тобто відходячи від існуючої на той час точки зору креаціонізму, він вважав, що всі помисли людини в земному житті мають бути спрямовані на сходження до Бога. Людину Оріховський розглядав як самодостатню цінність, підкреслюючи, що від неї самої залежить те, чи стане вона гідною високого призначення, а чи ж перетвориться на "огидну й нікчемну тварину". Слідом за Арістотелем Оріховський твердив, що людина може зрівнятися з Богом лише завдяки вдосконаленню свого розуму. Одним із перших у європейській філософській думці він став заперечувати божественне походження влади і держави. Опираючись на принцип теорії природного права та суспільно-договірного походження держави, Оріховський розв'язував проблеми свободи особи та справедливого суспільства. Історичний поступ мислитель пов'язував із становленням освіти, виховання.

На розвиток українського вільнодумства значний вплив мали творчі доробки представника неоплатонічної філософії Кирила Ставровецького (15??-1646 pp.), який поділяв світ на невидимий і видимий.³ Перший, на його думку, складається із чотирьох елементів, де кожному відведене своє місце: в центрі -Земля, біля Землі - вода, навколо - повітря, а зовнішню сферу займає вогонь. Усі живі істоти створені з цих елементів. Малий світ - людина. її тіло утворене з чотирьох елементів видимого світу, а безсмертна й невидима душа у її тілі, як Бог у світі. Як у небі живе Бог, так у горішній частині людини живе розум -

К., 1995.

¹ Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. - К., 1972.

² Українські гуманісти епохи Відродження к. XV - поч. XVII ст. - 4.1 - С 23-419.

' Транквіліон Ставровецький К. Зеркало богословії // Пам'ятки братських шкіл на Україні. - К., 1988. - С 226-239.

Розділ V. Релігія і сучасність

невидимий, самовладний, безсмертний, вічний. Психічне життя людини також подвійне, бо людські властивості - воля, радість, любов, пам'ять та інше -підпорядковані розуму. Ці думки Ставровецького пізніше набудуть подальшого розвитку у працях українських мислителів, особливо в доробку Г.Сковороди.¹

Отже, українське вільнодумство зароджувалося й розвивалося у єдиному контексті із західно-європейським вільнодумством, мало спільні з ним ознаки і властивості.

Читайте також:

1. II. Злочини проти життя та здоров'я особи
2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
3. А. 5-7 день життя.
4. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
5. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
6. Адаптації до паразитичного способу життя
7. Анамнез життя
8. Архітектурно- планувальні заходи по поліпшенню стану міського середовища .Аналіз циклу життя споруди
9. Банкрутство підприємств як економічне явище
10. Безпечних умов праці, здорового способу життя та нормального
11. Безробіття як економічне явище. Суть ,рівень та види безробіття
12. Безробіття як соціально-економічне явище

Переглядів: 862