Радянська Модернізація України.

Індустріалізація — процес прискореного розвитку промисловості, у першу чергу — важкої, перетворення господарства країни на індустріальне. У СРСР наприкінці 1920-их і в 1930-их роках індустріалізація проводилась форсованими темпами за рахунок надмірної експлуатації населення.

Особливості індустріалізації в Україні

Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил.

Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921—1928 pp.). Усього ж за роки I п'ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п'ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400.

На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державне значення. Із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо.

У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції.

Однією з особливостей індустріалізації в Україні було значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази.

В Україні були вищі темпи витіснення приватного сектору в економіці, ніж у СРСР загалом.

Позитивні наслідки

У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.

За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і національна технічна інтелігенція.

Негативні наслідки індустріалізації

Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних норм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явилися величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблеми.

У ході індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсування індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти (запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Промисловий потенціал України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційні індустріальні райони — Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Колективіза́ція — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.

Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це встановлювало повний економічний контроль держави над громадянами, значно розширювало її політичне панування над самостійним до цього селянством. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажеш яєшні».

Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала війну режиму проти селянства. Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932—1933 років в Україні.

Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих поступок, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, в очевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Причини голоду в Україні 1932—1933 pp.

Серед істориків у трактуванні цього питання одностайності немає. Вказуючи на багатоплановість причин цієї жахливої катастрофи, вони, як правило, намагаються виділити групу домінуючих чинників.

Західні історики вважають, що основними були національно-політичні чинники. Зокрема, Дж. Мейс підкреслює: «Москва пов'язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам... Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували в Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це на Україні в 1932—1933 pp. засобом штучного голоду». Його позицію підтримує Р. Конквест, стверджуючи, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, але тому, що були українцями-селянами».

Історики, які визнають основними причинами голоду дію національно-політичних чинників, акцентують увагу на його штучності та організованості. Так, французький дослідник Ален Безансон наголошує: «Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характер геноциду». Цю ж думку проводить і американський історик українського походження Д. Соловей, підкреслюючи, «що голод 1932—1933 pp. був планово підготовлений і здійснений». Такий підхід є характерним для праць і вітчизняних публіцистів.

Деякі російські, українські і західні історики (В. Данилов, Н. Івницький, В. Марочко, Н. Верт та ін.) вважають, що голод 1932—1933 pp. в Україні зумовлений дією соціально-економічних чинників, насамперед «насильницькими хлібозаготівлями», «поверненням до економічно необгрунтованої та політично скомпрометованої політики продрозкладки».

Найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії «Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки» (В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький), які на основі зіставлення різних концепцій та аналізу фактичного матеріалу дійшли висновку, що «конкуруючі гіпотези треба об'єднати. Тоді факти, пов'язані з голодом, логічно складатимуться в цілісну картину». На необхідності синтетичного підходу до вирішення вказаної проблеми наголошує і В. Савельєв: «...саме економіко-політичні чинники стали в кінцевому підсумку причиною голоду».

Серед дослідників поки що немає єдності у визначенні фактичних демографічних втрат України в 1932— 1933 pp. P. Конквест називає цифру 5 млн, Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Кульчицький — 3,5 млн. осіб. Тільки 1933 р., за даними В. Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб.

Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921—1923 pp., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено. Принципову причину такої пасивності Сталін розкрив ще задовго до голоду в 1928 p.: «Добра була б Радянська влада, коли б вона привела сільське господарство до деградації на одинадцятому році свого існування! Та таку владу слід було б прогнати, а не підтримувати. І робітники давно прогнали б таку владу, коли б вона привела сільське господарство до деградації». Якщо факт деградації сільського господарства не можна було визнавати до «великого перелому», то після нього, коли було вже заявлено з високих трибун про успіхи, — тим більше.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Входження України до складу СРСР	\|	Західноукраїнські землі між двома війнами.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.