Західноукраїнські землі між двома війнами.

Західноукраїнські землі

Територія західноукраїнських земель, яку населяли 7 млн. українців, входила до різних держав. Східна Галичина і Західна Волинь перебувала під владою Польщі, Північна Буковина і придунайські землі – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини. Іноземна адміністрація на всіх землях , окрім Закарпаття, здійснювала колонізаторську й асиміляторську політику. Землі роздавали поневолювачам, переслідувалась українська мова, культура. Під тиском дискримінації, у пошуках кращої долі частина українців емігрувала до Америки і навіть далекої Австралії.

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період була одним з найбільш аґрарно перенаселених країв Європи. Тяжке економічне становище ускладнювалось ще й національним чинником. Для зміцнення польського елементу на "східних кресах" Речі Посполитої, у 1920 і 1925 роках сейм ухвалив закони про надання землі тут польським офіцерам та солдатам. На східно-українські землі внаслідок цієї акції переселилося бл. 200 тис. польських осадників. Подібну політику, хоча й з дещо меншим розмахом, проводив і румунський уряд. На відміну від Варшави і Бухаресту, празький уряд не практикував заселення українських земель чеськими і словацькими колоністами. Що більше, чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства, організувала сільськогосподарські школи і т.д.

Польська й румунська політика щодо українців, загалом не відрізнялася і зводилася до одного слова: асиміляція. Подібність цієї політики випливала зі схожості обидвох держав: у результаті повоєнного врегулювання вони одержали більше територій, аніж могли втримати. Політичні рухи насильно приєднаних національних меншостей становили серйозну загрозу для територіальної цілісності та стабільності цих держав. Тому польський і румунський режими зосередили зусилля на насильному викоріненні культурних, мовних і релігійних особливостей національних меншостей: українців, білорусів, німців, литовців, угорців та ін. Єдиний виняток становили євреї. Щодо них польський і румунський уряди надавали перевагу політиці прямих переслідувань, не ставлячи питання про їхню асиміляцію.

Для українців Західної України підвалиною їхньої ідентичності була приналежність до своєї церкви. Це однаково стосувалось і греко-католиків Галичини, і православного населення Волині, Полісся і Буковини. Тому церква теж стала об'єктом асиміляції. У Румунії правлячу церкву перейменували у "православно-румунську", а автономну буковинську метрополію підпорядкував собі румунський патріархат. Українських священиків не допускали до вищих посад у церковній ієрархії, українським кандидатам чинили перешкоди при вступі до семінарій. У Польщі найбільших репресій зазнала православна церква на північно-західних землях. Наприкінці 1930-х років тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення у католицьку віру), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще 150 передано римо-католикам. У результаті, із діючих тут у 1914 р. 389 православних церков, у 1939 р. залишилося лише 51. Становище греко-католицької церкви дещо різнилось: її права захищалися особливою угодою – конкордатом – між Польщею і Ватиканом від 10 лютого 1925 р. Однак засобом поборювання національної свідомості українців у Польщі була підтримка русофільських тенденцій у середовищі греко-католицької церкви на Лемківщині.

Аби розбити єдність українського руху польський уряд підтримував реґіональні тенденції серед менших етнічних груп – лемків, гуцулів і бойків, а також русофільський рух у Галичині. Польська влада намагалася повернути навспак процес самоідентифікації галицьких українців до стану, що існував ще перед кінцем XIX ст. Офіційні документи свідомо уникали окреслення "український", замінюючи його старими термінами "русинський" або "руський". При цьому "русини" трактувалися не як окрема нація, а як "етнографічний матеріал " для будування польської або російської націй. Українська мова вважалася "винаходом більшовиків ", якої ніхто не знав перед революцією.

Українське населення піднімалось на боротьбу проти гнобителів, яку очолювали політичні партії та громадські організації.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Заснована як Компартія Східної Галичини у лютому 1919р. 3 червня 1921р. увійшла до складу Компартії Польщі. У жовтні 1923р. перейменована в КПЗУ. У 1938р. виконком Комінтерну прийняв рішення про розпуск КПЗУ як “фашистських агентів”. Усі її члени репресовані.

Українська військова організація (УВО). Заснована в 1920р. колишніми членами української галицької армії. Діяла нелегально, головний метод боротьби – терор. Вчинила низку замахів на польських діячів. Після виникнення у 1929р. ОУН, приєдналась до неї. Лідер – Є. Коновалець.

Українська соціал-демократична партія (УСДП). УСДП у 1923р. заявила про перехід на радянську платформу, тобто підтримала Радянську Україну, що призвело до ліквідації партії. Наприкінці 1928р. УСДП відновила свою діяльність. До голодомору 1932-1933 рр. залишалась на старих позиціях. Лідери – М.Ганкевич, В.Старосольський.

Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Заснована у липні 1925р. у Львові. Лідер Д.Левицький. В партії було чимало прихильників СРСР у зв’язку з процесом “українізації” у Радянській Україні. Деякі члени УНДО заснували Українську партію праці з виразнішою орієнтацією на СРСР. Лідер – В.Будзиновський. Після голодомору 1932-1933 рр. в Україні радянофільські настрої згасли.

Українська соціалістична радикальна партія (УСРП). Українська радикальна партія. Лідери – Л.Бачинський, І.Макух. У 1926р. об’єдналися з організацією українських соціалістів-революціонерів на Волині, змінивши назву на УСРП. Виступили проти орієнтації як на СРСР, так і на еміграцію на чолі з Є.Петрушевичем.

Організація українських націоналістів (ОУН). ОУН виникла наприкінці січня 1929р. на з’їзді у Відні. Ідеологами ОУН стали Д.Донцов та В.Липинський. Головним засобом досягнення самостійної України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного націоналізму”. Значною мірою спиралася на студентство, діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на польських урядовців. У 1929-1938 рр. ОУН очолював Є. Коновалець.

Українська католицька партія (УКП). Частина греко-католицького духовенства, яка підримувала УНДО, протягом кількох років називалася “Українською християнською організацією” (УХО) та “Українською католицькою організацією” (УКО). У 1923р. була утворена УКП. Проводила угодовський курс щодо Польщі, підтримувала П. Скоропадського як кандидата на українську владу. У 1936р. була розпущена. Лідери – О.Назарук та Г.Хомишин.

За двадцять років перебування у складі Чехо-Словаччини українці Закарпаття і Пряшівщини швидко долужили те, чого їх було позбавлено за попередні п'ятдесят років угорського панування. Чехо-Словаччина, як і Польща, теж обіцяла впровадження автономії для українських земель; виконання цього рішення було відкладено аж до 1938 р. Але вона принаймні визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі (з 1928 р. – Підкарпатської руської землі). Празька влада визнавала "руський" характер цього краю, дозволивши представникам місцевого населення займати адміністративні посади. Найбільш помітними були успіхи у розбудові національної освіти. На момент входження Закарпаття і Пряшівщини у склад Чехо-Словаччини тут майже не було шкіл з рідною мовою навчання. У 1930-х рр. їх число доходило до 500. Чехо-Словаччина дала притулок і фінансову підтримку зразу декільком українським вищим навчальним закладам – Українському вільному університету (1921), Високому педагогічному інститутові ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922-1935).

Активізація національно-визвольного руху на Закарпатті призвела до того, що 11 жовтня 1938 р. Закарпаття від Чехословаччини отримало автономію. Виникло територіальне державне утворення під назвою Карпатська Україна.

Уряд, очолюваний Августином Волошиним, розпочав активну розбудову держави. Проводиться українізація освітньої системи, видавничої справи та адміністрації, налагоджується робота промисловості, транспорту, торгівлі. За активної допомоги ОУН формуються збройні сили молодої держави – Організація оборони “Карпатська Січ”, ака нараховувала 5 тис. бійців. Провідні оунівці Михайло Колодзінський, Роман Шухевич ( майбутній командир УПА), Зенон Коссак та ін. увійшли до Генерального штабу Карпатської Січі. Це занепокоїло Угорщину, яка претендувала на ці території, та Польщу, що боялася посилення українського національно-визвольного руху в безпосередній близькості від своїх кордонів. З метою послаблення українських впливів поляки проводили диверсійні акції на території Карпатської України. Спецпідрозділи польської військової розвідки, переодягнувшись в уніформи січовиків, тероризували місцеве населення, чинили диверсії у населених пунктах та на дорогах, намагалися дискредитувати українську владу в очах закарпатців. Про достовірність цих фактів свідчать розсекречені в середині 1990-их років трофейні документи, які знаходились в московському Особливому архіві і стосувалися діяльності 2 відділу польського Генерального штабу. Подібні диверсії чинилися у 1940-их роках радянськими спецслужбами проти УПА.

У зовнішній політиці уряд А.Волошина орієнтувався на підтримку і допомогу Німеччини. Однак, А.Гітлер після Мюнхенської змови 1938 р. вирішив передати Закарпаття Угорщині, щоб залучити її до своїх агресивних планів.

Агресія розпочалась у ніч з 14 на 15 березня 1939 р. Німецькі війська вдерлись на територію Чехословаччини, а угорські – Закарпаття.

У такій критичній ситуації 15.03.1939р. сейм у Хусті проголосив повну державну самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де визначалась назва держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державна мова (українська). Державними було визнано герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі й тризуб із хрестом на середньому зубі), жовто-блакитний стяг і національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прим’єр міністром нового уряду Ю.Ревая і звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат. Німецький уряд дав негативну відповідь і рекомендував не чинити опору угорським військам, а бійцям Карпатської Січі негайно капітулювати. Після запеклих боїв і значних втрат, угорські війська 16.03.1939 р. захопили Хуст – столицю, а з 18.03.1939 р. більшу частину території Карпатської України. У гірських районах Карпатської України загони “Карпатської Січі” продовжували вести нерівну боротьбу з ворогом ще до кінця травня 1939р. Президент республіки А.Волошин разом з урядом емігрував за кордон і поселився у Празі.

За волю і державність у боях полягло близько 5000 закарпатців, кілька сотень галичан і волиняків, які прийшли їм на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Михайло Колодзінський та Зенон Коссак.

Коротке існування Карпатської України та її героїчна оборона були однією з найяскравіших сторінок в історії боротьби українців за відродження своєї державності.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Радянська Модернізація України.	\|	Україна на початку 2 світової війни.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.