• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Пізнавальне і практичне

Когнітивне й ціннісне

Пізнавальне і практичне

ПЛАН

ТЕМА: ПІЗНАВАЛЬНЕ, ПРАКТИЧНЕ, ЦІННІСНЕ

Мета: ознайомити студентів зі специфікою процесів пізнання, розглянути взаємозв’язок між пізнавальним, практичним і ціннісним у науці, розкрити сутність впливу на пізнання і формування істини

Процес пізнання в усіх своїх суттєвих моментах пов’язаний з практикою. Пізнавальне і практичне взаємопов’язані, не існують один без одного. Практика має великий вплив на пізнання і формування істини.

Вияснимо спочатку сутність і структуру практики.

Найважливішими рисами практики як гносеологічного феномену є: 1) цілеспрямованість, 2) предметно-чуттєвий характер, 3) перебудова матеріальних систем.

Практика – це діяльність, активна взаємодія людини з матеріальними системами. Діяльність властива і роботам, її результатом виступають змінені матеріальні системи. Однак тут не присутнє цілепокладання, а є лише цілевиконання; роботи не продукують мети, плани, проекти, тому їхню діяльність не можна назвати практикою. У той же час для інженерів, що створюють цей вид технічних обладнань і їх вдосконалюють, відповідною діяльністю, невідривною від висування ідей і їхньої матеріалізації, є практика. Відсутня практика й у тваринному світі, хоча тварини взаємодіють із матеріальними системами, знищуючи, створюючи або змінюючи їх. Практика невідривна від людини, її целепокладальної, цілеспрямованої діяльності, від формування ідеальних моделей і прагнення їх здійснити.

Друга риса практики – предметно-чуттєвий характер. За цією ознакою вона виділяється вже не з матеріальних взаємодій взагалі, а із сукупної людської діяльності, відмежовуючись від діяльності пізнавальної і оцінно-орієнтаційної. На відміну від розумової, духовної діяльності, що безпосередньо не зустрічається з матеріальним опором об’єкта (тут «опір» іншого роду, пов’язане з відбиттям зовнішніх і внутрішніх властивостей об’єкта), практична взаємодія людини з об’єктом виступає самим подоланням опору матеріального предмета. При цьому людина функціонує фізіологічно, витрачаючи силу, енергію, подібно взаємодіючій природній системі.

Третя ознака практики - перетворення матеріальних систем. Не будь-які перестановки елементів системи, як і не будь-які предметно-чуттєві акції людини будуть практикою, а тільки такі, які змінюють якості підсистем і системи в цілому, ведуть до ліквідації, руйнування системи або, навпаки, до її розвитку, удосконалювання або створення нової матеріальної системи. Тут надзвичайно важливе значення мають можливості предметних систем, уміння людини їх відчути, пізнати, оцінити й використовувати; настільки ж важливе й створення нових можливостей. Й. Елез пише, що практика є специфічно людський спосіб перетворення деякого предмета з можливості в дійсність; але таке визначення, мабуть, було б неповним, тому що те, що дає практиці властиво людський характер, є насамперед створення нових можливостей... На основі пізнання властивостей і законів природи людина відкриває нові можливості й ставить нову мету, відповідно до якої створюються нові предмети, що не існують у природі.

Людина здатна змінювати склад елементів і структуру матеріальних (природних і соціальних) систем, оскільки вона діє відповідно до об’єктивних законів (не завжди адекватно пізнає, але повинна діяти відповідно до них, інакше її діяльність буде безкорисною). Кінцевий результат практики, що перебуває в предметно-об’єктній сфері, виявляється матеріалізованою метою. Тільки всі три разом узяті ознаки – цілеспрямованість, предметно-чуттєвий характер і перетворення матеріальних систем – утворюють практику як гносеологічний феномен. Слід, однак, урахувати, що перший і третій моменти не пов’язані між собою однозначно: мета повинна реалізуватися, але результат практичної діяльності може не відповідати їй або ж відповідати тільки частково. Практика нерідко приводить до результатів, протилежних поставленій меті. У цьому випадку таку предметно-чуттєву діяльність (як таку, що не містить мети) можна було б, напевно, і не включати в розряд практичної діяльності. Однак одне міркування змушує кваліфікувати це як практику: невідповідність (або протиріччя) результату задуму гносеологічно не менш вагоме, ніж відповідність; воно говорить або про недосконалість мети (і вимагає її корегування), або про неправильне розуміння засобів і умов її реалізації, що веде до подальшої зміни тих або інших ланок процесу практики й до нового циклу практичної діяльності. У цьому випадку має місце не безсистемна предметна діяльність, а поетапний рух до потрібного результату. Фіксування відзначеної невідповідності як етапу або рубежу враховує перспективу можливого досягнення мети, збігу наступного результату з метою. Тут практика розглядається під призмою мобільності її складників, з урахуванням процесу розвитку.

Якщо ми висунемо вимогу, щоб і в третю ознаку практики – «перетворення матеріальної системи» – обов’язково входила тільки вихідна «чиста» мета (а в різних перетвореннях обов’язково вона різна), ми неправомірно звузимо обсяг поняття «практика». Випливатиме, що якщо результат предметно-чуттєвої діяльності не виявиться втіленням вихідної мети й стане поганим його втіленням, те цю діяльність немає підстав уважати практикою. В ознаку практики «перетворення матеріальної системи» мета входить неоднозначно. «Перетворення» як результат практики може знаходитися далі від мети або ближче до неї, але й у першому, і в другому варіантах це буде практика. Навіть у тому випадку, якщо результат впливів на об’єкт протилежний вихідній меті (як це нерідко буває в експериментах по індукуванню мутацій у генетиці), цю предметно-чуттєву діяльність слід віднести до практики. У такому випадку третя ознака практики виключає вказівку на те, що «перетворення матеріальної системи» чітко й однозначно відповідає вихідній меті. Проте без заданої мети перетворення матеріальних систем не буде практикою.

Отже, практика – це цілеспрямована предметно-почуттєва діяльність людини з перетворення матеріальних систем.

Досить часто при визначенні практики вказують на те, що це активна й матеріальна діяльність. Але вказівки на ці моменти при вихідному визначенні зайві. Активність уже укладена в поняття «діяльність», як «природа», «суспільство» імпліцитно втримуються в понятті «матеріальні системи» (при визначенні практики як активної, цілеспрямованої діяльності людей стосовно зміни довкілля, перетворення природи й суспільства). Матеріальність практики теж міститься в наведеному визначенні.

У взаємовідношенні суб’єктивного й об’єктивного в структурі практики визначальним є об’єктивне. Наявність ідеального, суб’єктивного в практиці не порушує положення, що у своїй основі практика є матеріальним процесом.
Існують наступні форми практики: суспільно-виробнича (промислове й сільськогосподарське виробництво; виготовлення продуктів споживання й засобів виробництва), соціально-політична (створення держав, класова боротьба, формування партій, перетворення соціальних структур, органів керування, революційні рухи, страйки, війни, акції з ліквідації атомної й хімічної зброї й т.п.); науково-експериментаторська, пов’язана з навмисною зміною об’єкта дослідження (соціальний експеримент, фізичний, хімічний, генетичний і інші види експерименту); лікарська, або медична (хірургічна, терапевтична, стоматологічна й т.п.); сімейно-побутова, повсякденна, господарська (будівництво й ремонт житла, садівництво, готування їжі і т.д.).

Ці форми практики є основними, оскільки охоплюють найважливіші сфери життєдіяльності людини (крім них є: дитяча ігрова практика, пов’язана з «перетворенням» предметів; асоціальна практика вбивць; спортивна практика, що веде до фізичних змін людей і т.п.).

Художню діяльність, на наш погляд, не можна беззастережно відносити до практики або до непрактичної діяльності. Вона потребує диференціації за видами мистецтва й виділення видів з чітко вираженою предметністю. У скульптурі, наприклад, предмети мають тривимірну форму й виконуються із твердих або пластичних матеріалів. Сама по собі предметність тут не вирішує питання: необхідна оцінка мети, призначення діяльності. В аспекті головної функції мистецтва - емоційно-естетичного впливу на духовний світ людей - така діяльність є духовною, а в аспекті технічної реалізації, прийомів створення скульптур, властивостей використовуваних матеріалів та ж діяльність буде практичною діяльністю.

Не слід зараховувати до практики діяльність театрального артиста, письменника, ідеолога, творця військових теорій, політичних доктрин і програм.

Термін «практика» має великий спектр значень: це й прийоми, навички будь-якої роботи; це й «приватна практика вчителів», і «морська практика», і т.п. Часто цей термін використовується як синонім слова «досвід». У широкому значенні практика - це вся діяльність людства, що включає в себе й практику пізнання, в тому числі практику теоретичного пізнання.

У гносеології даний термін має своє, специфічне значення, протилежне термінам «духовне», «теоретичне». За цим криється проблема співвідношення пізнання (теорії) і практики, необхідність її розв’язання. Внаслідок цього хоча й не забороняється у філософії застосовувати термін «практика» в найрізноманітніших значеннях, але в гносеології все-таки потрібно розуміти під практикою цілеспрямовану предметно-чуттєву діяльність суб’єкта з перетворення матеріальних систем. Якщо та або інша діяльність не має таких ознак, то її не слід відносити до форм практики.
Різні види практичної діяльності нерівноцінні не тільки в плані форм життєдіяльності, але й стосовно прогресу; практика може бути або творчою (конструктивною), або руйнівною (деструктивною) за своїми результатами.

За своїм змістом й призначенням практика буває стандартизованою (стереотипно-механічною), поєднаною з багаторазовим відтворенням того самого результату, без безпосереднього виходу на пізнавальну діяльність (хоча вона також містить у собі мету), і пошукової, націленої на досягнення приросту пізнавальної інформації. Стандартизовану предметну діяльність теж слід уважати практикою в гносеологічному сенсі, оскільки вона не тільки створює матеріальні передумови для наукових досліджень, але й таїть у собі можливості для свого вдосконалювання, тобто для переходу у творчо-пошукову форму.

Залежно від суб’єкта діяльності практика поділяється на види (відзначаємо тільки деякі з них): індивідуальна, мікрогрупова, соціального шару, класу, нації (народності), держави, суспільства. Знайомство з основними формами й видами практики (типологія форм і видів практики ще тільки розробляється) показує, що будь-яка практика має суспільний, соціальний характер. У практиці людей діє, звичайно, як природна сила. Але ця сила наділена крім усього іншого ще й суспільною силою, втілюваною насамперед у духовному, ідеальному компоненті практики. Висування мети, ідеї супроводжується орієнтацією на певні норми й цінності суспільства, групи. Сам суб’єкт – результат суспільних відносин, їхнє концентроване вираження, свідомість і мислення індивіда неможливі без комунікацій з іншими людьми. Обсяг і результат практичної діяльності – теж суспільні.
Практика виступає як суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу в світ соціальної предметності, культури, в олюднений світ. У практиці людина має засоби для перетворення природи у своїх інтересах, в інтересах людської цивілізації. Якщо виключити деструктивний, вандалістський тип практики, то остання виступить у якості антиентропійного процесу, здатного впорядковувати не тільки громадське життя, але й більш масштабні природні структури.

У практиці змінюється не тільки природа (або соціальні структури); змінюється сам суб’єкт, зокрема індивід. Практика впливає на його органи почуттів, на його свідомість, мислення, ідеї. Відбувається взаємовідторгнення, що веде до взаємозбагачення й індивіда, і суспільства, і природи. Таке взаємозбагачення здійсненне завдяки ідеальному моменту практики, що має у своїй основі об’єктивні закономірності. «Той факт, що у своїй практичної діяльності люди використовують об’єктивні закони, не слід трактувати в змісті абсолютної тотожності законів практики й законів буття. Закони практики й закони об’єктивної дійсності неідентичні... Об’єктивно-діалектичні закони й діалектичні принципи діяльності суб’єкта не збігаються повністю між собою» (Воронович Б. А. «Філософський аналіз структури практики». М., 1972. С. 37).

Духовний бік практики містить у собі найбільш загальні принципи дій суб’єктів, що випливають із загальної картини світу (сюди входять і інші регулятиви більш приватного порядку). Центральне місце, однак, займають ідеї, плани, проекти майбутнього матеріальної системи, що організують увесь комплекс загальних і часткових регулятивів практичної діяльності. І. С. Нарський відзначав: саме в практиці поєднуються, і притому досить своєрідно, такі протилежності, як матеріальність і ідеальність, об’єктивність і суб’єктивність; об’єктивність пронизується саме в практиці суб’єктивністю, піднімається до неї, а суб’єктивність саме в практиці стає найбільш об’єктивною порівняно з іншими формами свого існування.
У структурі практики є не тільки суб’єктивні й об’єктивні боки, але й такі процеси, як розпредмечування та опредмечування. Завдяки ним і відбувається взаємоперехід суб’єктивного й об’єктивного. За визначеннями, наявними у «Філософському енциклопедичному словнику, основа цих процесів у наступному. Опредмечивание – це процес, у якому людські можливості переходять у предмет і втілюються в ньому, завдяки чому предмет стає соціально-культурним. Розпредмечування – це процес, у якому властивості, сутність, «логіка предмета» стає надбанням людини, її умінь, завдяки чому останні розвиваються й наповнюються предметним змістом. Людей розпредмечують як форми попередньої культури, так і природні явища, які вони тим самим включають у свій суспільний світ.
Розпредмечування є передумовою одного циклу практики, одного циклу опредмечування; завершальний цикл, практика в її пошуковій формі містить у собі основу для досягнення нового рівня розпредмечування. Опредмечування служить провідним процесом, що безпосередньо забезпечує перетворення матеріальної системи.

У системно-структурному (а не процесуальному) плані будь-яка практика складається з наступних елементів: суб’єкт практики, об’єкт практики, мета (ідеальна модель), засоби, предметна діяльність суб’єкта, результат цієї діяльності. Усі ці елементи поєднуються так, що їхнє сприйняття в «чистому» вигляді досить складне. Вони утворюють цілісну систему. Імпульс кожному циклу практики задає духовний її компонент, суб’єктивність, що ґрунтується на об’єктивності. Взаємодія боків практики, суб’єктивного й об’єктивного її моментів, забезпечує розвиток практики.
Практика, будучи другою формою об’єктивності, немислима поза свідомістю, природна ж матерія існує й поза свідомістю; практика є засобом пізнання матеріальних систем (хоча й сама може бути об’єктом пізнання); співвідношення «практика – свідомість» не тотожне співвідношенню «матерія – свідомість», існування матерії - передумова існування й практики, і свідомості. Практика й пізнання тісне пов’язані один з одним: практика має пізнавальний бік, а пізнання - практичний. Слово «бік» відбиває зведення пізнання до практики, а практики до пізнання. Їхня особлива природа виражається й у своєрідності функцій.

Розглянемо їхні гносеологічні функції відносно один одного. При цьому ми поки відволічемося від ціннісно-оцінного боку діяльності людини.

Які ж гносеологічні функції практики?

Коротко відповідь зводиться до твердження: практика є а) основа, б) рушійна сила, в) критерій істини й г) мета пізнання. Насамперед виявляється базисна функція.

Як основу пізнання практика подає вихідну інформацію, яка узагальнюється, обробляється мисленням.

Уже в простому спогляданні явищ суб’єкт одержує певну кількість чуттєвих образів, уявлень. Незрівнянно більше сприймається суб’єктом властивостей, якостей, відносин, зв’язків предметів при практичній взаємодії, коли він впливає на них, змінює їх, проводячи спостереження, описуючи їх, порівнюючи, класифікуючи і т.д. Але справа не тільки в кількості. За допомогою практичної взаємодії з об’єктом суб’єкт формує поняття, що дають знання про загальні, а головне - істотних боках об’єктів. Тільки в практиці цей бік об’єкта виділяється досить чітко. Теорія виступає узагальненням практики, узагальненням інформації про об’єкт на сутнісному його рівні. Сказане стосується будь-яких наукових концепцій в галузі суспільних, гуманітарних, природничих наук. У практиці й через практику суб’єкт пізнає закони дійсності, без практики немає знання сутності предметів.

Значна частина інформації надходить до індивіда, звичайно, безпосередньо із зовнішнього світу. Особистісна, індивідуальна практика (практичні взаємодії з об’єктами) створює базу для нарощування всякої іншої, непрямої інформації, для її оцінки й осмислення. Проте більшість узагальнень, наявних в індивідів, здобувається опосередковано. Тут два шляхи. Перший - одержання знань у готовому вигляді від інших суб’єктів усно або письмово, через книги або яким-небудь іншим способом, сприйняття інформації від одночасно з даним суб’єктом існуючих суб’єктів або від існуючих колись; важливою умовою такого сприйняття є наступність. Другий шлях знаходження нового для індивіда знання – це підбиття підсумків, узагальнень на основі законів логіки із уже відомого знання.

Виходить, що більша частина знання здобувається індивід», «поза досвідом»). Однак апріорність виявляється відносною, а не абсолютною як апріорність стосовно даного конкретного суб’єкта в певний момент його буття. Якщо ж брати всю сукупність знань із погляду їхнього джерела в людства в цілому, то виявиться, що знання в підсумку головним джерелом мають практику. Навіть логічні аксіоми, закони логіки своїм коріннями сягають у практику. «... Практика людини, мільярди раз повторюючись, закріплюється у свідомості людини фігурами логіки. Фігури ці мають міцність забобону, автоматичний характер саме (і тільки) у силу цього мільярдного повторення» (Ленін В. І. Полн. собр. соч. Т. 29. С. 198). Практика є також рушійною силою пізнання. Тут проявляється функція, що детермінує, практики. Від неї виходять імпульси, значною мірою зумовлюючи виникнення нового знання і його перетворення. Практика детермінує перехід від чуттєвого освоєння об’єктів до їхнього раціонального пізнання, від емпіричного пізнання до теоретичного, від дискурсивного до інтуїтивного, від одних методів дослідження до інших, від одного стилю мислення до іншого і т.д.

В основі цих різноманітних форм пізнання, їх змінюваності й взаємодоповнення (пізнання йде, наприклад, не тільки від емпіричного до теоретичного, але й від теоретичного до емпіричного) лежить загальний стратегічний рух суб’єкта від явища до сутності, від сутності одного порядку до більш глибокої сутності, а потім від сутності до явища. Для практики, саме для неї, життєво необхідне виявлення сутності, законів матеріальних систем, пояснення різноманіття одиничних подій, явищ, процесів. Прикладом того, як практика обумовлює переходи від одних форм пізнання до інших на шляху проникнення в сутність матеріальних систем, може служити біологічне пізнання, послідовний перехід у цій науці від спостереження до опису й систематизації фактів, потім – до порівняльного методу дослідження, до історичного методу, від них – до експерименту й моделюванню.

У розвитку знання й науки в цілому більшу роль відіграють допитливість, задоволення наукових пошуків. Серед мотивів наукового пізнання чимале місце займають також марнославство, прагнення до збагачення. Але найбільш глибоким і провідним стимулом розвитку науки є все-таки потреби практики, завдання й проблеми, висунуті самої практикою. В античну епоху на цій основі виникали й розвивалися агрономія, геометрія, медицина, астрономія, інші галузі знання. У сучасну епоху енергетичні потреби виробництва й потреби військового характеру детермінували виникнення й ріст досліджень в області атомної енергії. Аналогічні справи з електронікою, кібернетикою, екологією, іншими науками.

Не завжди, однак, відкриття в науці робилися й робляться безпосередньо залежно від потреб виробничо-економічної практики. Приклад тому - відкриття Д. І. Менделєєвим періодичної системи елементів, зроблене під безпосереднім впливом загальнотеоретичних і педагогічних міркувань (далеко не другорядне місце належало необхідності систематизувати дані про елементи для курсу лекцій), яке потім знайшло широке застосування в хімічній промисловості, у техніці напівпровідників і т.п. Однак і тут у підсумку (через низку посередніх ланок) визначальним були все-таки потреби виробництва (у наведеному прикладі - потреби хімічної промисловості, металургії, гірської промисловості й ін.). Якщо брати природознавство в цілому, то істотний і багатобічний вплив на нього (у плані додавання імпульсів до розвитку) виявляють промислове виробництво й у сільськогосподарській практиці.

Велике значення практики і як головного критерію істини. Важлива роль практики в пізнанні й з боку мети пізнання. Нерідко стверджують навіть, що практика є мета пізнання. Це не зовсім точно: метою пізнання є досягнення дійсного знання. Пізнання здійснюється й з іншою метою: для орієнтації в навколишньому світі, для задоволення допитливості й т.п. Точніше було б поділяти всі цілі на безпосередні й кінцеві. Тоді виявиться, що практика - мета пізнання, що містить у собі й ті варіанти, при яких вона виступає й безпосередньою метою пізнання.

Значна частина повсякденного знання концентрується на безпосередньому служінні практиці. Ще більшою мірою цей момент характерний для прикладного, зокрема технічного, знання. І теоретичні задуми, що співвідносяться із сутністю матеріальних систем, так чи інакше замикаються на завданні служити практиці, змінювати й удосконалювати її. Відносна самостійність науки стосовно виробництва, практики свідчить не про повну, а лише про часткову її незалежність від практики; нехай і побіжно, але теорія так чи інакше пов’язана або повинна бути пов’язана із практикою.

Тезу про необхідність прагматичної функції в науці не потрібно розуміти вузько. Іноді вважалося: раз така теорія дає на сьогоднішній день економічний ефект, а інші (у тій же галузі знання, наприклад у біології) не дають, то саме перша з них істинно наукова, а інші заслуговують негативних оцінок; Практицистський (або «утилітарний») підхід до науки пов’язаний із зарозумілою вірою частини практиків, що займають до того ж нерідко й відповідальні адміністративні пости, у всемогутність їхньої «практики». При цьому виходило, що наука не прокладала дорогу практиці (хоча на словах декларувалася важливість знання), а, навпаки, плелася у хвості практицистської стихії. До речі, при своїх явних невдачах прихильники такого роду «практики» знову ж звинувачували науку в тому, що вона не йде нарівні з практикою, що вона «відірвалася» від практики.

Принцип зв’язку теорії й практики потребує розшифрування, тому що сам по собі він може служити кому завгодно. У найбільш потворній формі це виявилося у фашистській Німеччині другої половини 30-х - першої половини 40-х років. Саме там надзвичайно пропагувалася теза «єдність теорії й практики». Його втілення в життя мало багато негативних наслідків для розвитку науки в цій країні. Але не тільки це. В 1942 р. Гітлер видав наказ, за яким ніякі наукові дослідження не повинні були широко підтримуватися, якщо вони не дають військової продукції протягом шести тижнів. Тому німецьким ученим було рекомендовано навіть не згадувати перед гітлерівським керівництвом про можливість створення атомної зброї. Інакше Гітлер негайно встановив би вкрай стислий термін робіт, і горе було б ученим, якби вони не уклалися в нього. Тому ядерні дослідження в Німеччині не одержали широкої урядової підтримки. І роботи велися у відносно невеликих масштабах (Див.: Корякин Ю.І. «Біографія атома». М., 1961. С. 149). Розгортання робіт до кінця війни вже не змогло суттєво змінити положення. Були й інші причини, що не дозволили гітлерівському вермахту створити атомну бомбу.

Поряд з вузьким практицизмом зустрічається й альтернативна йому позиція «чистої науки», «науки для науки». Суть її в установці: ні в сьогоденні, ні в майбутньому наука, або теорія, не повинна бути пов’язана із практикою; наука перестає бути наукою, а теорія теорією, якщо обтяжує себе практикою.

Згадуючи про духовну атмосферу серед молодих кембриджських фізиків 30-х років, англійський учений і письменник Ч. Сноу, наприклад, писав: «Найбільше ми пишалися тим, що наша наукова діяльність ні при яких мислимих обставинах не може мати практичного змісту. Чим голосніше це вдавалося проголосити, тим величніше ми трималися. Навіть Резерфорд майже не розбирався в техніці... Резерфорд твердо й недвозначно заявив, що не вірить у можливість звільнення атомної енергії... Це була єдина груба помилка, яку Резерфорд допустив за свою наукову діяльність. Дуже характерно, що вона торкалася питання, пов’язаного з переходом від чистої науки до прикладної(Сноу Ч. П. «Портрети й міркування». М., 1985. С. 215-216).

Ні вульгарно-утилітаристський підхід до науки, ні концепція «чистої науки» не дають такого розв’язання проблеми співвідношення науки (теорії) і практики, при якому забезпечувався б їхній оптимальний розвиток. У науці повинні мати місце як дослідження, що працюють на практику теперішнього моменту, так і дослідження, розраховані на більш-менш віддалену перспективу.

Теорія, що не має серед своїх цілей з’єднання із практикою ні в сьогоденні, ні в перспективі, має багато шансів перетворитися на порожнє теоретизування. Але для науки (і теорії) згубний також вузький практицизм; якби він виявився єдиним, то людство не дійшло б до відкриття атомної енергії, створення електронних обчислювальних машин і до здійснення космічних польотів.

Положення про необхідність зв’язку теорії й практики ґрунтується на такому її розумінні, яке виключає обидва відзначених підходи; міра взаємозв’язку теорії й практики – у співвідношенні, що забезпечує максимальний їхній розвиток і функціонування.

Такі головні функції практики відносно пізнання: базисна, детермінантна, критеріальна й цілепокладальна.

Пізнання, у свою чергу, має кілька функцій стосовно практики.
Інформаційна функція в пізнання, звичайно, є провідною. На відміну від базисної функції практики, що полягає в наданні вихідних даних для наступної їхньої обробки мисленням, тут має місце сама ця переробка, тобто виробництво понять, гіпотез, теорій, методів. Якщо практика виступає засобом для пізнавальної діяльності, то пізнання, у свою чергу, є засіб практичної діяльності.

Сутність регулятивної функції полягає в регулюванні практики, у забезпеченні керування практикою, практичними діями. Однією з підфункцій регулятивної функції виступає, коригувальна (стосовно практики) функція.

В історії природознавства, фізики, хімії, біології така функція теорії стосовно експериментів, зокрема, корегування засобів, методик їх проведення, широко поширена. Ця функція властива й соціальним теоріям.

Наведемо приклади. У ФРН у післявоєнні роки втілювали в життя економічну теорію, розроблену Л. Ерхардом (він займав з 1947 р. пост міністра народного господарства в кабінеті Аденауера, з 1955 р. був заступником федерального канцлера, а з 1963 по 1966 р. був канцлером ФРН). Суть його концепції резюмувалася положенням: «народне господарство, засноване на конкуренції, є кращою формою господарства як з погляду економічного, так і з погляду демократичних принципів. Держава повинна втручатися в життя ринку тільки тоді, коли це потрібно для підтримки роботи механізму конкуренції або для контролю тих ринків, на яких умови цілком вільної конкуренції не здійснені» (Л. Ерхард. «Добробут для всіх». М., 1991. С. 161; у ФРН книга видана в 1956 р.). Із цього положення випливало: «законодавець повинен вважати своїм
завданням усунення факторів, що порушують хід ринкових операцій, для чого необхідно: а) зберігати вільну конкуренцію в можливо більшому обсязі; б) на тих ринках, де конкуренція не може бути повністю здійснена, перешкоджати зловживанням потужних господарських груп; в) для цієї мети заснувати державний орган контролю, а якщо необхідно, то й для надання впливу на хід ринкових операцій» (Там само. С. 166). Така відкрито антимонопольна установка економічної концепції Л. Ерхарда вела до постійної, послідовної боротьби з тенденцією до монополізму в економіці (тобто була пов’язана з «коригуванням» економічної, виробничої практики), що з’явилося одним з найважливіших факторів швидкого підйому економіки ФРН.

Інший історичний факт (трохи іншого плану) стосується історії нашої країни після Жовтня 1917 року. Тут здійснювалася економічна концепція К. Маркса, згідно з якою було потрібно знищити приватну власність на засоби виробництва й затвердити в економіці суспільну власність. У трактуванні послідовників К. Маркса поняття «суспільна власність» виявилося фактично підміненим поняттям «державна власність», тобто тією ж приватною власністю, але зведеною у квадрат; на основі такої теорії в економіку активно впроваджувався чиновницький державний монополізм. У результаті народному господарству країни довелося не раз випробувати на собі «коригування» з боку цієї теорії й пов’язаної з нею партійної політики. Найбільш драматичною була насильницька колективізація сільського господарства, метою якої було знищення приватної власності в цій сфері виробництва. У результаті таких «коригувань практики» ідея соціалізму, досить, до речі, приваблива стосовно забезпечення соціальної захищеності трудових шарів суспільства, виявилася не реалізованою й багато в чому дискредитованою. У числі декларативних залишилися багато різних положень теоретиків соціалізму, і серед них положення: «Капіталізм створив продуктивність праці, небачену при кріпосництві. Капіталізм може бути остаточно переможений і буде остаточно переможений тим, що соціалізм створює нову, набагато більш високу продуктивність праці» (В. І. Ленін. ПСС. Т. 39. С. 21).

Розглядаючи філософське питання про взаємовідношення практики й теорії й відзначаючи вплив практики на теорію, а теорії на практику, ми приходимо до висновку про пріоритетність практики
в одних відносинах і пріоритетності теорії (або знання) в інших відносинах. Торкнемося докладніше даного моменту.

Незаперечно важлива роль практики в житті людей і пізнанні послужила основою для її фетишизації й містифікації. Практика стала обов’язковою в прагматизмі, праксеологізмі, серед прихильників марксизму. Таке відношення до практики дійшло до наших днів. Е. А. Симонян затверджує: «Коли практика вступає в протиріччя з теоріями, поглядами, то переглядається не практика... а теорія» (Симонян Е. А. «Єдність теорії й практики (Філософський аналіз)». М., 1980. С. 113). «Практика завжди переосмислює всі ті теорії, положення й висновки, які не відповідають життю» (Там само. С. 112), тобто тій же практиці. Виходить, що практика наділяється якоюсь містичною здатністю бути завжди вірною й всесильною; незрозуміло тільки, навіщо їй взагалі потрібна теорія, яка до того ж зазвичай «відстає» від неї, тобто заважає їй. У цій ситуації положення про те, що теорія висвітлює дорогу практиці, стає порожньою декларацією, що прикриває далекі від науки інтереси «практиків», у тому числі партійних політиків.

Практика, звісно, служить підставою розвитку теорії. Але це – у принципі, а більш конкретно - це вірно лише в чітко визначених відносинах. Незаперечний, приміром, пріоритет практики в її взаємовідношенні з теорією при визначенні істинності знання. Крім цього, практика виступає в цілому матеріальною основою розвитку всього людського пізнання.
У той же час практика може не відповідати теорії, пізнанню. Але в якому плані? Адже практика немислима без пізнавального, «теоретичного» компонента. Щодо цього теорія ніяк не може відставати від практики; вона - усередині самої цієї практики; положення про «відставання» теорії від практики в цьому випадку – абсурд.

Практика завжди більш обмежена, ніж гарна теорія. Практика «стиснута» матерією, тим або іншим складом засобів, ступенем їхнього розвитку й т.п. На відміну від неї духовна діяльність людини, у тому числі теоретична, теж, щоправда, не абсолютно вільна, має значно більше можливостей для свого – незалежно від конкретних умов – розвитку.

Теорія здатна передбачити хід практичної діяльності (у цьому полягає її прогностична функція), висувати науково обґрунтовану мету перед практикою. «Гарна теорія» – завжди теорія об’єктивно значуща, яка враховує тенденції розвитку матеріальних систем, не тільки природних, але й практичних.

Теорія – найнеобхідніша частина науки: їй властива така особливість науки, як відносна автономність у розвитку - стосовно практики, зокрема, стосовно виробництва. Чим пояснюється ця відносна самостійність? Насамперед наявністю особливих внутрішніх законів розвитку науки, її специфічної (у порівнянні з виробництвом) природою, наявністю особливої внутрішньої логіки розвитку. Важливим фактором, що детермінують її відносну самостійність, є також взаємодія з іншими формами суспільної свідомості (світоглядом, мистецтвом, моральністю), циркулювання в ній ідей і принципів, що не йдуть прямо від практики, але здатних впливати на рух наукового знання. Нарешті, відносна самостійність обумовлюється існуванням спадкоємного зв’язку даного рівня розвитку науки зі знаннями минулих часів, можливістю актуалізації знань попередників, які відповідали практиці зовсім іншого рівня.

Відносна самостійність теорії (в аспекті практики) пояснюється, крім іншого, тим, що між нею й практикою є посередні ланки. Згадаємо, які це ланки: з одного боку, це емпіричне пізнання, з іншого боку - духовно-практичне, або нормативно-регулятивна, методологічна ланка. («Духовно-практичне» – це не «духовне» плюс «практика», а духовне, безпосередньо націлене на практичну реалізацію. Тут «практичне» у порівнянні з теоретичним і емпіричним у межах абстрактного мислення).

У сфері теоретичного досягається вільний (тобто незалежний від конкретного рівня практики) пробіг думки, її вихід за межі границь цієї практики.

Аналізуючи історію науки, В. С. Стьопін переконливо розкрив цю неминучу й дуже коштовну для науки свободу теоретичного пізнання стосовно фізичного експерименту. Він показав, що наука може одержувати нові знання й без безпосереднього звертання до експерименту, минаючи безпосередню практику (найпростіший приклад: застосовуючи правила додавання, можна було б одержати навіть таке велике число, як мільйон, хоча відлік реального мільйона предметів виявляється в практиці досить складною, а часом і неможливою справою). Науковому пізнанню властиве випереджальне відбиття практики. У розвиненій науці складаються різні шари пізнання, кожний з яких має свої можливості прогнозування предметних відносин майбутньої практики. Чим далі знаходиться відповідний шар від реального виробництва, тем менш конкретним стає прогноз майбутнього, але за рахунок цього досягається більше випередження наявної практики («Наукове пізнання як «випереджальне відбиття» практики» // «Практика й пізнання» – М., 1973. С. 226).

Досить переконливо можливість розбіжності теорії й практики (у плані відставання практики від теорії й появи практичних недорозумінь) у нашій літературі показана Б. А. Вороновичем (Див.: «Філософський аналіз структури практики». С. 181-199). Причини такої розбіжності він ділить на об’єктивні й суб’єктивні. Стосовно останніх він пише, що вони виражаються у впливі особистості, її волі й знань на протікання практичного акту, оцінку його результатів. Суб’єкт може робити негативні для практики й теорії ірраціональні дії. І розвиток практики пов’язаний з подоланням помилок, з подальшою раціоналізацією буття.

Якщо практика є критерієм істинності теорії, то справді наукова теорія є критерієм правильності практики.

Пріоритетність теорії не потрібно, однак, розуміти як абсолютизацію ролі теорії відносно практики. Якщо й був зроблений акцент
на її прогнозування, який коригує функції, то з метою кращого бачення необґрунтованості позиції, що містифікує теорії. Теорії бувають різні. Коли ми вели мову про теорії, то мали на увазі, звичайно, справді наукові теорії, тобто, що відповідають комплексу критеріїв науковості, у першу чергу принципу об’єктивності (що означає й волю від політичних і інших суб’єктивних впливів). Можливі, однак, і досить раціоналістичні теорії із серйозною заявкою на глибоке розкриття об’єктивної діалектики предмета дослідження, але в той же час по-своєму інтерпретуючи якісь важливі моменти цієї діалектики. Теорії створюються живими людьми, що живуть часом у дуже складній соціальній обстановці, і від неї повністю відволіктися вченому буває не так просто. До того ж сама теорія безпосередньо виростає не із практики, а з емпіричного знання. Теорія як відносно вільна мисленнєва конструкція може, звичайно, іти попереду свого емпіричного підґрунтя. Але вона може й не відчувати глибинних процесів, що завуальовані за емпіричним матеріалом. Ненаукові або антинаукові теорії взагалі відірвані від реальної практики й у цьому сенсі дійсно «відстають» від практики.
Практика й пізнання, практика й теорія взаємозалежні й впливають один на одного. Їхнє взаємовідношення містить у собі протиріччя. Боки протиріччя можуть перебувати в стані відповідності, гармонії, але можуть приходити й у дисгармонійний стан, що доходить до конфлікту. Один з боків може відставати від розвитку іншої, що є природнім вираженням протиріччя між ними; подолання цього протиріччя може вести до нового рівня їхнього співвідношення. На цьому шляху досягається розвиток і теорії, і практики.

2. Когнітивне й ціннісне

Процес пізнання у дійсності відбувається не в «чистому» вигляді. У своїй основі цей процес, звичайно, є уявний, логічний рух до сутності об’єкта й у даному відношенні логіка пізнання диктується логікою об’єкта. Але дискурсивний рух, націлений на об’єкт, ускладнюється актами, що постійно включаються в пізнання, оцінок, що допомагають або, навпаки, що ускладнюють пізнавальний процес. Когнітивне (знання, пізнання) виявляється пов’язаним з «ціннісним», як і з «практичним». Процес пізнання завжди пов’язаний з оцінками.

Уже при конкретно-чуттєвому пізнанні об’єктів відбувається їхнє порівняння й виділяються подібні або, навпаки, несхожі їхні ознаки, властивості. Ще більшою мірою ці операції відбуваються при створенні абстракцій. Тут свідомість індивіда, подібно автоматичному обладнанню, реєструє те, що є в самих предметах і процесах незалежно від відношення до них суб’єкта. Це – теж оцінка, але цілком обумовлена об’єктами, наявністю в них загальних і специфічних ознак, даних «від природи», незалежно від індивіда. Від останнього виходить активність, що формує почуттєві вистави або поняття. Але навіть тут при сугубо об’єктивному на перший погляд підході, виявляється що суб’єкт виділяє те, що йому «потрібно», що йому «важливо», «цікаво» і т.п. Такі оцінки спрямовані не стільки на об’єкт, скільки на самого індивіда, його потреби, духовні запити. Вони виражають відношення людини до об’єкта, його властивостей. У пізнанні ці оцінки зливаються з «об’єктними», але їх можна й потрібно відмежовувати, оскільки вони специфічні й виражають новий бік відносно суб’єкта до об’єкта. Вони нерозривно пов’язані із цінностями людини, із ціннісним відношенням людини до об’єкта.

Пояснимо зміст поняття «цінність». – це (див.: Дробницкий О. Г. «Цінність» // «Філософська енциклопедія». Т. 5. М., 1970. С. 462) поняття, що позначає, по-перше, позитивну або негативну значущість якого-небудь об’єкта, на відміну від його екзистенціальних і якісних характеристик (предметні цінності), по-друге, нормативний, оцінний бік явищ суспільної свідомості (суб’єктні цінності). До предметних цінностей належать: природнє благо й зло, ув’язнені в природних багатствах і стихійних лихах; вартість продуктів праці (корисність взагалі); соціальні благо й зло, що містяться в суспільних явищах; прогресивне або реакційне значення історичних подій; культурна спадщина минулого, що виступає у вигляді предметів багатства сучасників; значення наукової істини; моральні добро і зло, естетичні характеристики природних і суспільних об’єктів і творів мистецтва. Суб’єктні цінності: суспільні настанови, імперативи й заборони, мета й проекти, виражені у нормативній формі (про добро й зло, справедливість, прекрасне й потворне, про зміст історії й призначення людини, ідеали, норми, принципи дії).

Насамперед очевидно, що такі явища, як, наприклад, зло, соціальна несправедливість або політична реакційність – не цінності. Навряд правомірним є їхнє трактування в якості «корисних» з погляду особистісної (хоча для окремих осіб це може бути вигідним і корисним) і з погляду соціального прогресу. Не можна всяку значущість інтерпретувати як цінність. «Цінність є позитивна значущість або функція тих або інших явищ у системі суспільно-історичної діяльності людини. Цим самим ми обмежуємо сферу цінності, розуміючи її як одну з форм значущості. Явища, що відіграють негативну роль у суспільному розвитку, можуть інтерпретуватися як негативні... Ціннісним є все те, що включається в суспільний прогрес, служить йому» (Шулік А. М. «Діалектика суб’єкта й об’єкта в пізнанні». М., 1982. С. 107-108).

Друге міркування пов’язане з питанням: чи правильно буде висувати предметні цінності на передній план, уважаючись, що, наприклад, продукти праці (товари) «первинні», а уявлення про призначення людини як суб’єктної цінності – похідне? На нашу думку, відношення між цими групами цінностей потрібно поміняти місцями, уважаючи, наприклад, матеріальні цінності похідними від цінностей життєвого плану. На наш погляд, переконливим є трактування даного моменту І. С. Нарським. На його думку, матеріальні блага є лише засобом руху до справжніх цінностей. Справжні ж, найголовніші цінності – це людина, щастя людини, воля, добро й т.п. «Те, що двозначно іменують матеріальними «цінностями», – зауважує він, – не є аксіологічними цінностями. Вони тільки засіб реалізації цінностей, але зовсім очевидно, що їхня оцінка людьми визначається, зокрема, характером переживання людьми власне цінностей, які впливають на відношення людей до землі, верстатів, машин, взагалі до засобів виробництва» («Діалектичне протиріччя й логіка пізнання». М., 1969. С. 214).

В останнє десятиліття у філософській літературі відбувався процес розширення «арсеналу» цінностей. Під цінністю стали розуміти більш широке коло явищ, ніж раніше. Як відзначає Л. А. Микешина, під цінностями сьогодні розуміють не тільки моральні й естетичні ідеали, але, по суті, будь-які феномени свідомості, що мають ту або іншу світоглядно-нормативну значущість для суб’єкта й суспільства в цілому. Внаслідок цього відбулося істотне розширення й поглиблення аксіологічної проблематики й зокрема поняття «пізнавальне – ціннісне». Ціннісне в теоретико-пізнавальному контексті, пише Л. А Микешина, це, по-перше, протилежне когнітивному відношенню до об’єкта, тобто відношення емоційно забарвлене, що містить зацікавлення, установки й т.п., що сформувалися в суб’єкті під впливом ціннісної свідомості (морального, філософського, релігійного й ін.) і соціокультурних факторів у цілому. По-друге, це ціннісні орієнтації усередині самого пізнання, тобто власне логіко-методологічні параметри, на основі яких оцінюються й вибираються форми й способи опису й пояснення, доказу, організації знання й т.п. (наприклад, критерії науковості, ідеали й норми дослідження). По-третє, цінності в пізнанні – це об’єктивно існуючі предметні знання (факт, закон, гіпотеза, теорія й ін.) і ефективне операціональне знання (наукові методи, регулятивні принципи), які саме завдяки істинності, правильності, інформативності є значущими і цінними для суспільства («Ціннісні передумови в структурі наукового пізнання». М., 1990. – С. 39). Процес орієнтації на цінність пов’язаний з оцінкою.

Оцінка складається з акту порівняння (властиво оцінки) і рекомендацій до відбору (вибору) того, що приймається за цінність. Той, хто оцінює, формує судження про корисність або шкідливість, правильність або неправильність, необхідність або непотрібність того, що оцінюється. Оцінка так чи інакше пов’язана із практикою в широкому розумінні цього слова (як суспільно-історичною практикою людства). Але практика в будь-якій своїй формі й на будь-якому рівні теж припускає оцінку й породжує оцінку. Практика, будучи опосередкована через потреби,зацікавлення й мету, спрямовує увагу на те, що корисно для задоволення інтересів суб’єкта.

Оцінка означає вибір, а вибір веде до дії. Оцінка організує практичну діяльність. Цінностно-оцінне відношення суб’єкта до об’єкта по суті своїй відрізняється від когнітивного. При пізнавальному підході об’єкт виявляється сам по собі, в абстракції від суб’єкта, що пізнає, у своїх власних вимірах; при ценнісно-оцінному ж підході виявляється відношення предмета або процесу до суб’єкта, відношення до них суб’єкта; тут суб’єкт не відволікається від своїх переживань, емоцій, а, навпаки, прагне їх урахувати, опирається на свою особистісну, емоційну реакцію на те, що пізнається; в емоціях суб’єкт ніби зливається з об’єктом. Як говорив І. Кант, один, дивлячись у калюжу, бачить у ній бруд, а інший – віддзеркалювані в ній зірки.

Але диференціація оцінок проявляється не тільки в різних суб’єктів; вона може мати місце й у того самого суб’єкта. Можливі, а часом і необхідні переоцінки явищ тим самим суб’єктом у зв’язку зі зміною обставин або під впливом накопиченого особистого досвіду. Переоцінка необхідна також через розвиток об’єкта. Переоцінка обумовлюється також і розвитком самого суб’єкта, зміною обсягу його інформації про об’єкт, його життєвого досвіду, соціальної позиції й т.п. Переоцінки бувають кон’юнктурними, суб’єктивними, але найчастіше вони є результат об’єктивно-закономірного процесу й незмінної орієнтації суб’єкта на вищі ціннісні ідеали. В усіх випадках пізнання й переоцінка взаємозалежні.

Отже, у реальному процесі взаємодії суб’єкта й об’єкта когнітивне й ціннісне тісно зв’язані між собою: оцінка ґрунтується на знанні, а пізнання на оцінці.

Читайте також:

1. Алергія та анафілаксія, їх практичне значення .
2. Бактеріофаг, його природа і практичне застосування. Вплив бактеріофага на мінливість мікроорганізмів.
3. Відповідь на практичне завдання.
4. Економічне районування і його практичне значення
5. ЕКОНОМІЧНІ,ОРГАНІЗАЦІЙНО-РОЗПОРЯДЧІ, СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ. СУТНІСТЬ І ПРАКТИЧНЕ ЗАСТОСУВАННЯ
6. Електрофорез та електроосмос, їх практичне застосування.
7. Конструкції полезахисних смуг і їх практичне використання.
8. Практичне використання психологічних знань в діяльності соціальних працівників в системі соціального захисту
9. Практичне завдання
10. Практичне заняття
11. Практичне заняття

Переглядів: 2090