• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття істини

Проблема відмежування істини від хибності

Хибність і достовірність знання, дезінформація і брехня

Співвідношення абсолютної та відносної істини

Поняття істини

План

Тема Проблема істини в науковому пізнанні

Мета: ознайомити студентів з проблемами достовірності наукового пізнання, співвідношенням абсолютної та відносної істини і необхідності відмежування істини від помилки, хибності у процесі пізнання

Проблема істини є такою, що веде в гносеологію. Всі проблеми теорії пізнання стосуються або засобів і шляхів досягнення істини (питання плотського і раціонального, теорії і практики і т. п.), або форм існування істини (поняття факту, гіпотези, теорії, наукового знання та ін.), форм її реалізації, структури пізнавальних суб’єктно-об’єктних стосунків і тому подібне. Всі вони концентруються навколо даної проблеми, конкретизують і доповнюють її.

Поняття істини є одним з найважливіших в спільній світоглядній проблематиці. Воно знаходиться наряду з такими поняттями, як «сенс життя», «справедливість», «добро», «краса». Аксіологічний аспект поняття істини добре видно при її порівнянні з поняттям «правда»: ці поняття тісно пов’язані один з одним. Правда, роз’яснює В. Даль, — це істина на ділі, істина в образі, благочесність, непідкупність, справедливість; поступати по правді означає поступати по істині, по справедливості.

Проблема істини, як і проблема зміни теорій, не така вже тривіальна, як може здаватися з першого погляду. У цьому можна переконатися, пригадавши атомістичну концепцію Демокрита і її долю. її головне положення: «Всі тіла складаються з атомів, атоми неподільні». Чи є воно з позицій науки нашого часу істиною або хибністю? Для кваліфікації її як істина наче немає підстав: сучасна наука довела подільність атомів. Ну а чи є вона хибністю? Якщо вважати її за хибність, то чи не буде це суб’єктивізмом? Як може яка-небудь концепція, що підтвердила свою істинність на практиці (а такою і була атомістична концепція Демокрита), являтися хибністю? Чи не прийдемо ми у такому разі до визнання того, що і сьогоднішні теорії – соціологічні, біологічні, фізичні, філософські, – тільки «сьогодні» істинні, а завтра, через 10 або 100, 300 років будуть вже хибністю?

Отже, атомістична концепція античного світу, та і атомістична концепція XVII – XVIII ст., не істина і не хибність. Так що ж таке істина?

В історії філософської думки існували різні розуміння істини. Ось деякі з них: «Істина – це відповідність знань дійсності»; «Істина – це дослідне підтвердження»; «Істина – це властивість самопогодження знань»; «Істина – це корисність знання, його ефективність»; «Істина – це погодження» .

Специфіка діалектико-матеріалістичного трактування істини (в порівнянні з іншими її трактуваннями) полягає в наступних моментах. По-перше, відображувана дійсність трактується як об’єктивна реальність, що існує до і незалежно від нашої свідомості, як така, що складається не лише з явищ, але і з суті, що ховається за ними. По-друге, пізнання, його результат – істина, а також сам об’єкт розуміються як нерозривно пов’язані з практичною діяльністю людини, з практикою; об’єкт в його двох аспектах заданий через практику; істина, тобто достовірне знання суті її проявів, відтворене на практиці. Якщо перший момент відмежовує діалектико-матеріалістичне розуміння істини від будь-яких форм ідеалізму, а другий – від метафізики, то обидва моменти разом узяті відмежовують це розуміння від агностицизму.

Залежність істини від практики розуміється тут як її обґрунтування практикою; в той же час буде неточним твердження, що тільки те знання може стати істинним, яке, окрім віддзеркалення реальності, здатне обґрунтовувати практику (новий її цикл), визначаючи форму і характер дії. В цьому випадку істинними не можуть бути багато знань, наприклад, в описовій біології, які лише відображають об’єкти в простому спостереженні (живому спогляданні) і безпосередньо не націлені на забезпечення нових циклів практики.

Характерною межею істини є наявність в ній об’єктивної і суб’єктивною сторін .

Істина, за визначенням, – в суб’єктові, але вона ж і зовні суб’єкта. Істина суб’єктивна . Коли ми говоримо, що істина «суб’єктивна», це означає, що вона не існує окрім людини і людства. Істина об’єктивна – це означає, що дійсний зміст людських уявлень не залежить від суб’єкта, не залежить ні від людини, ні від людства.

До оцінки наукових концепцій в плані «істина» або «хибність» потрібно підходити при суворому дотриманні вимоги: співвідносити їх мислимий зміст з конкретним, або зображуваним, предметом, його елементами, зв’язками, стосунками. Якщо така відповідність в наявності і при фіксованих (а не будь-яких) умовах відтворюється, то це означає, що є справа з істинним об’єктивно-дійсним знанням в повному його об’ємі або (як у випадку з атомістичною концепцією Демокрита) з достовірністю, істинністю в головному його змісті. У останньому випадку сама концепція в гносеологічному плані є істина плюс помилка (що виявляється ретроспективно, з погляду нового рівня розвитку практики).

З розуміння істини як об’єктивної, не залежної від індивідів, класів, людства, слідує її конкретність.

Конкретність істини – це залежність знання від зв’язків і взаємодій, властивих тим або іншим явищам, від умов, часу, в яких вони існують і розвиваються.

У поняття конкретної Істини включається вказівка на якийсь час. Мається на увазі час існування об’єкту і момент або період його відображення суб’єктом. Якщо ж «час об’єкту» або «час суб’єкта» міняється, то знання може втратити свою об’єктивність. Таким чином, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна Конкретність включається в об’єктивну істину. Внаслідок цього поняття істини невід’ємне від її розвитку, від поняття творчості, необхідної для подальшої розробки і розвитку знання.

Дійсне знання має місце не лише в науковому пізнанні. Існують різні форми істини: істина буденна (або повсякденна), істина наукова, художня істина, істина етична і ін. Інакше кажучи, види (форми) істини відповідають видам знання.

Слід відмежовувати істину як гносеологічну категорію від логічної істинності. «Логічна істинність (у формальній логіці) – істинність пропозиції (думки, висловлювання) обумовлена її формально-логічною структурою і ухваленими при її розгляді законами логіки (на відміну від так званої фактичної істинності, для встановлення якої необхідний також аналіз змісту пропозиції).

Цікаві перспективи обіцяє дослідження ширшого феномену «невербальної істини». Так, В.І.Свінцов пише: «Звісно, можна легко відгородитися від даної проблематики декларацією тези, що думка є єдиний мінімальний носій істини і обману. Проте такий «стерильний» підхід до істини, ймовірно, виправданий лише для формальної логіки з її специфічними завданнями і методами. Із загально гносеологічної точки зору привабливішим представляється широкий погляд на цю проблему, що допускає різноманіття форм адекватного (неадекватного) відображення дійсності, включаючи і такі способи вираження і передачі істини і брехні, які не обов’язково пов’язані з вербальною поведінкою суб’єкта». У всіх випадках об’єктивною істиною буде адекватне відображення суб’єктом об’єкта.

Разом з питанням про те, чи існує об’єктивна істина, проблема істини має ще й іншу сторону: чи можуть людські уявлення, що виражають об’єктивну істину, виражати її відразу, цілком, безумовно, абсолютно або ж тільки приблизно, відносно? Це друге питання є питання про співвідношення істини абсолютної і відносної.

Питання про співвідношення абсолютної і відносної істини могло стати повноюмірою як світоглядне питання лише на певному етапі розвитку людської культури, коли виявилось, що люди мають справу з пізнавально невичерпними складноорганізованими об’єктами, коли виявилася неспроможність претензій будь-яких теорій на остаточне (абсолютне) осягнення цих об’єктів.

Під абсолютною істиною в даний час розуміється такого роду знання, яке тотожне своєму предмету і тому не може бути спростоване, при подальшому розвитку пізнання. Така істина є:

- результат пізнання окремих сторін об’єктів, що вивчаються (констатація фактів, що не тотожно абсолютному знанню всього змісту даних фактів);

- остаточне знання певних аспектів дійсності;

- той зміст відносної істини, який зберігається в процесі подальшого пізнання;

- повне, актуально ніколи цілком не досяжне знання про світ і про складноорганізовані системи.

Мабуть, аж до кінця XIX – початок XX ст. в природознавстві, та і у філософії, панувало уявлення про істину як про абсолютну в значеннях.

Коли констатується що-небудь, що існує або існувало насправді (наприклад, в 1688 р. були відкриті червоні кров’яні тільця – еритроцити, а в 1690 р. проведено спостереження поляризації світла), «абсолютні» не лише роки відкриття цих структур або явищ, але і твердження про те, що ці явища мають місце насправді. Така констатація підходить до спільного визначення поняття «абсолютна істина». І тут не присутня «відносна» істина, що відрізняється від «абсолютної» (хіба що при зміні системи відліку і рефлексії над самими теоріями, що пояснюють дані феномени; але для цього потрібна відома зміна самих наукових теорій і перехід одних теорій в інші).

Коли дається суворе філософське визначення поняттям «матерія», «рух», «стрибок» і т. п., таке знання теж може вважатися абсолютною істиною в сенсі, що співпадає з відносною істиною (і в цьому плані вживання поняття «відносна істина» не обов’язкове, як зайвою стає і проблема співвідношення абсолютної і відносної істин). Такій абсолютній істині не протистоїть ніяка відносна істина, якщо тільки не звертатися до формування відповідних уявлень в історії природознавства і в історії філософії.

Не буде проблеми співвідношення абсолютної і відносної істин і тоді, коли маємо справу з відчуттями або взагалі невербальними формами відображення людиною дійсності.

У застосуванні до достатньо розвиненого наукового теоретичного пізнання абсолютна істина – це повне, вичерпне знання про предмет (складноорганізовану матеріальну систему або світу в цілому); відносна ж істина – це неповне знання про той же самий предмет.

Приклад такого роду відносних істин – теорія класичної механіки і теорія відносності.

Абсолютна істина складається з відносних істин.

Кожна відносна істина одночасно і абсолютна (в тому сенсі, що в ній – частка абсолютної).

Єдність абсолютної істини і відносної істини обумовлюється їх змістом; вони єдині завдяки тому, що і абсолютна, і відносна істини являються об’єктивними істинами.

Отже, істина за змістом об’єктивна, за формою – відносна (відносно – абсолютна). Об’єктивність істини є основою спадкоємності істин.

Існує погляд, ніби наука має справу з об’єктивними істинами, і лише з істинами. Видатний фізик Луї де Бройль сказав: «Люди, які самі не займаються наукою, дуже часто вважають, що науки завжди дають абсолютно достовірні положення; ці люди вважають, що науковці роблять свої висновки на підставі безперечних фактів і бездоганних міркувань і упевнено крокують вперед, причому унеможливлені помилки або повернення назад. Проте стан сучасної науки, так само як і історія наук у минулому, доводять, що насправді це не так» . Разом з фактами і теоріями, про що свідчить історія науки, в науковому пізнанні зустрічаються псевдофакти, псевдотеорії. У ряді наук, особливо суспільних, має місце також і дезінформація, обман, хибність.

Дезінформація може бути усвідомленою або неусвідомленою, не припиняючись при цьому бути неправдою.

Обман зазвичай розуміється як навмисне зведення свідомо неправильних уявлень в істину.

Поняття дезінформації відрізняється в даному відношенні (відносно інтенції, наміру, спрямованості свідомості) від поняття «обман», крім того, в ньому відтіняється процес передачі інформації, тобто комунікативний момент. «Дезінформація — передача (об’єктивно) помилкового знання як дійсного або (об’єктивно) дійсного знання як помилкового; воно не залежить однозначно від інтенції інформатора». Дезінформаційна інтенція при цьому є прагнення інформатора ввести реципієнта в стан хибності; вона виявляється в тому, що оцінка знання, що є у інформатора, як достеменного або хибного протилежна тій, яка повідомляється реципієнтові. У зв’язку з цим розрізняється два види дезінформації: інтенціальна і неінтенціальна.

Одним з різновидів дезінформації є «брехня замовчування». Поширеність цього явища стало очевидним особливо з переходом до перебудови всього нашого життя, з розширенням демократії і гласності. Адміністративно-командний режим управління породжував прагнення нижчих інстанцій повідомляти «вгору» благополучну інформацію, приховуючи і замовчуючи недоліки.

Хибність є своєрідне теоретико-пізнавальне явище. Воно є ненавмисною, невідповідністю думок або понять об’єкту. Властивість ненавмисності робить його таким, що істотно відрізняється від брехні. Разом з цим і хибність, і обман —помилкові твердження. Хибність — це помилкове знання, що приймається за достеменне (визначення Э. М.Чудінова), або, якщо врахувати випадки, коли, навпаки, істина може виступати як обман, — це сприйняття (усвідомлення) помилкового знання як дійсне або дійсного знання як хибне (визначення В.І.Свінцова). В основі хибності може знаходитися дезінформація, але вона може породжуватися й іншими чинниками.

Причини появи хибності в науці різноманітні. З гносеологічних причин можна вказати на характер пошуку істини: він завжди зв’язаний з висуненням припущень, гіпотез. Суб’єкт накладає на область невідомого свої попередні уявлення, що базуються на вже відомому. Тлумачення ж області невідомого з позицій відомого далеко не завжди істинне.

До гносеологічних чинників відноситься також багатогранність об’єктів вивчення і нерідко фрагментарне, спочатку однобічне їх відображення (пригадаємо хоч би історію розвитку знання про природу світла, де спочатку пізнавалася одна сторона внутрішньої суперечності, потім інша). Частка видається за ціле, одна сторона, один елемент — за всю систему. В результаті отримана спочатку істина трансформується в неістину. Припущення і гіпотези, неминучі в пошуку істини, самі по собі не істинні і не хибні: одні достовірніші, інші менш достовірні або зовсім не достовірні. Але суб’єкти, особливо якщо вони виражають групові або соціальні інтереси, здатні це гіпотетичне знання зводити в розряд істини.

Істина не лежить на поверхні явищ, вона глибоко і «хитро» прихована ними. Потрібні припущення, їх порівняння, перевірка. При цьому можливі помилки. Академік П.Л.Капіца підкреслював, що учений має право на помилку; помилки, говорив він, це ще не лженаука. «Лженаука – це визнання помилок. Можна сказати, що помилки — діалектичний спосіб пошуку істини. Ніколи не треба перебільшувати їх шкоду і зменшувати їх користь» .

Хибність нерівнозначна по відношенню до чинників, що викликали, по мірі достовірності інформації, що міститься в них, по ролі в розвитку знання і ін.. Одна справа – хибність у вигляді окремого вираження у складі теорії, й інше – систематична хибність, оформлена в мету вчення, концепції.

Хибність може сприяти створенню проблемних ситуацій, котрі служать відправним пунктом для подальшого розвитку науки. Приклад квантова механіка. Для її створення принципове значення мала модель електрона як класичного об’єкту, рухомого по класичній орбіті навколо атомного ядра. Само по собі таке уявлення про електрон було хибним, але саме воно дозволило сформулювати цілий ряд проблем. Виникли наступні питання: чому електрон має стійку орбіту і не падає на атомне ядро? Чим пояснюється дискретний характер його випромінювання? і так далі. Необхідність відповіді на ці питання привела спочатку до формулювання квантових постулатів Бора, а потім – до створення квантової механіки. В результаті цього саме уявлення про класичні орбіти електронів було усунене з науки, але воно дало життя новій науковій теорії. Відомі також результати, до яких привела алхімія. Хоча в цілому вона виявилася хибністю, в її надрах розвивалися ідеї, що згодом отримали статус істинних.

Узагальнюючи багато фактів, пов’язаних з хибністю в науці, Е. М. Чудінов приходить до висновку про їх чималу позитивну роль. Хибність може вести до створення проблемних ситуацій, сприяти знаходженню правильного шляху вирішення проблем, побудові дійсної теорії і визначенню меж її застосування. Історія науки переконує, що шлях до істини лежав через хибність. Вони були не ірраціональним початком в пізнанні, а навпаки, необхідною сходинкою, спираючись на яку наука наближалася до істини.

Ця проблема виникла не в останні десятиліття і навіть не в останні століття. Вона мала місце у всі періоди розвитку філософії, починаючи з античності.

Основоположники марксизму бачили недостатність спроб знайти критерій істини в межах суб’єкта: послідовний матеріалізм стикався тут з явним перебільшенням ролі суб’єктивного; з цього кола не виводили ні колишній матеріалізм, що замикався в чуттєвості і виявлявся споглядальним, ні ідеалізм з його раціоналістичним активізмом. Встало завдання знайти такий критерій, який, по-перше, був би безпосередньо пов’язаний із знанням, визначав би його розвиток, і, в той же час сам би нимне був; по-друге, цей критерій повинен був поєднувати в собі загальність з безпосередньою дійсністю. Таким феноменом виявилася практика. У практиці задіяний суб’єкт, його знання, воля; у практиці – єдність суб’єктного і об’єктного при провідній ролі об’єктного. В цілому практика – об’єктивний, матеріальний процес. Вона служить продовженням природних процесів, розвиваючись за об’єктивними законами. В той же час пізнання не перестає бути суб’єктним, співвідносячись з об’єктивним.

Сама практика історично обмежена. Визначником того, яке знання є істиною, а яке хибністю, практика виступає не в абсолютному, а у відносному сенсі, в певній формі, на певному рівні свого розвитку. Трапляється, що на одному своєму рівні вона не в змозі визначити істину, а на другому, вищому рівні вона знаходить таку здатність по відношенню до того ж самого комплексу знання. «Оскільки люди, що живуть в умовах обмежених форм практики, не усвідомлюють їх обмеженості і приймають їх за вічні і незмінні, вони неминуче опиняються в полоні хибності і настільки ж неминуче сприймають як хибність дійсний розвиток практики і пізнання вперед... Практика не може відразу ж відокремити істину від помилки у складі конкретного знання з такою ж точністю, як лакмусовий папірець розрізняє кислоту від лугу» .

Хибність є невід’ємним елементом самого процесу формування істини в науці.

Істини інколи формуються десятиліттями і століттями (наприклад, «атом подільний», «види тварин і рослин змінюються»). У кожен конкретний історичний період наукового розвитку істина і хибність проникають, пронизують один одного. Подальший розвиток практики, роз’єднуючи їх на одному рівні, породжує новий їх зв’язок на новому рівні.

Але складність відмежування істини від хибності в кожний даний момент не означає, що істини немає. Істина є, але вона не очищена від похибок (помилок); вона формується. Істина є процес, істина «складається». Істина лежить не на початку, а в кінці, вірніше, в продовженні. Істина немає початкового враження. Ця переплетеність істини і гносеологічно невизначеного знання в реальному науковому пошуку і кваліфікують деякі методологи науки (До. Поппер) як «правдоподібність». Тимчасову їх інтегрованість вони приймають за неможливість в принципі їх розмежувати. Істина розчиняється в «правдоподібності», а це — дорога до конвенціоналізму. Але є і інший вихід — у зверненні до практики як критерію істини, як способу відокремлення помилок від істини.

Сама практика як критерій істини знаходиться в розвитку. І, можливо, не лише і не стільки даний рівень розвитку експерименту, виробництва і науки, скільки поступальна їх хода, безперервний процес вдосконалення практики доводить істинність тих або інших положень і теорій в науці.

Таким чином, критерієм істини, є практика, узята в процесі свого руху, розвитку.

Практика, узята в процесі розвитку, доводить об’єктивну (а відповідно і абсолютну) істинність положень науки.

Якщо вірно, що хибність породжується суб’єктивністю, то ще вірніше, що розмежування істини і хибності може бути досягнуте і досягається суб’єктивністю , ще більшою активністю суб’єкта.

Трудність розмежування істини і хибності в кожен даний момент не означає, що істини немає або що не змінюються об’єм цієї істини. Істина є, але вона знаходиться в процесі формування і зростання. Знаходячись у складі достовірного (або вірогідного) знання, елементи об’єктивної істини визначають напрям розвитку знання. У науці має місце безперервне зростання об’єму дійсного знання; у основі такого зростання — безперервний розвиток практики і посилення пізнавальної активності людського розуму.

Читайте також:

1. II. Поняття соціального процесу.
2. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
3. А/. Поняття про судовий процес.
4. Абсолютність і відносність практики як критерія істини.
5. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
6. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
7. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
8. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.
9. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
10. Аудиторські докази: поняття та процедури отримання
11. Базове поняття земле оціночної діяльності.
12. Базові поняття

Переглядів: 2937