Абсолютність і відносність практики як критерія істини.

Практика як сукупна людська предметна діяльність має достоїнство всезагальності. Знання може претендувати на істинність лише тоді, коли знаходить своє підтвердження на практиці. Практика є універсальним, єдино достовірним критерієм перевірки знань на істинність. В цьому полягає абсолютність практики як критерія істини.

Відносність практики як критерія істини полягає в тому, що не всі наукові положення можуть бути підтверджені практикою в даних конкретно-історичних умовах. Наприклад, теорію космічних польотів в З0 роках ХХ століття розробив відомий російський математик К. Ціолковський, а здійснили цей політ лише у 50-х роках ХХ століття. Чому? Тому що не було для цього необхідних передумов (відповідної техніки, матеріалів, фахівців, здатних створювати космічні апарати тощо).

Практика є основою людського пізнання. Вона є такою як на чуттєвому і раціональному його етапах, так і на його рівнях – емпіричному і теоретичному. Практика є засобом удосконалення фізичних та інтелектуальних сил людини, розвиту її здібностей, професійних навичок, вольових якостей. Відомо, наприклад, що фахівці на текстильних фабриках здатні розрізняти до 40 відтінків чорного кольору. Це все результат їхнього практичного досвіду, удосконалення їхньої чутливості. К. Маркс підкреслював, що 9/10 людської чутливості – це «... продукт історії, практичної діяльності». Відомо також, що в науковому пізнанні лише найбільш підготовлені вчені відкривають закони природи, створюють наукові гіпотези і теорії. Шахіст, який не бере участі у змаганнях, який не практикується втрачає форму.

Практика як основа пізнання дає можливість дослідникові визначати істинність (достовірність) не може кінцевих результатів пізнання, але й проміжних його результатів, а це має виключне значення для подальшого вивчення наукової проблеми, бо стає реальною можливість корегування пізнавального процесу, правильного вибору його логіки і методології. Практика в процесі пізнання виступає і як його рушійна сила, джерело. Із потреб практики виникли всі науки. Коли у суспільства виникає практична потреба в розвитку тих чи інших наукових напрямків, то воно це здійснює швидше і краще «ніж десятки університетів» (Ф. Енгельс). Бо має матеріальні і людські ресурси, має здатність концентрувати зусилля багатьох вчених для розв’язання насущних завдань.

Практика має ще одну важливу особливість – вона є кінцевою метою процесу пізнання, його завершальним етапом. Останній характеризується впровадженням наукових знань у виробництво, духовну сферу людської діяльності, для подальшого розвитку сутнісних сил людини. У процесі практичної діяльності відбувається гуманізація самої людини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметного світу, викликає до життя свої творчі здібності.

Міра освоєння предмета виражається у формах практики, які відповідають тому чи іншому періоду історії людства і показують, яким чином задається предмет у людській діяльності. Рівень освоєння предмета визначає форму взаємозв'язку між предметно-чуттєвою і пізнавальною діяльністю. Основою класифікації форм практики можуть бути різні її ознаки (звичайно ж, істотні). Так, практику можна класифікувати відповідно до сфер життєдіяльності людини: практика у сфері економічного життя, практика у сфері політики та ін. Як самостійний вид практики розглядають науковий експеримент.

Визнання практики основою, метою пізнання і критерієм істини — необхідна передумова ефективного розвитку гносеології. Оскільки істина передбачає певне пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, то в цьому розумінні істина відноситься не тільки до суб'єкта, а й до об'єкта. Звідси випливає, що критерій істини повинен становити собою певне відношення, що і відрізняється від процесу пізнання, і водночас перебуває з ним у тісному взаємозв'язку. Тому зрештою було встановлено, що таким відношенням є суспільна практика, яку й потрібно розглядати як критерій істини.

Та чи інша теорія є істиною, якщо на основі її рекомендацій люди здатні здійснити поставлені ними цілі. Таке розуміння критерію істини лише зовнішньо нагадує прагматичне твердження, згідно з яким істинним є корисне. Корисність знань не причина, а лише наслідок їх істинності.
Існує кілька способів практичної перевірки істинності теоретичних положень: через активне спостереження; з допомогою експерименту, який відтворює досліджуване явище у відносно чистому вигляді; шляхом перевірки життям наукових припущень тощо. Та під практикою у філософському її розумінні потрібно мати на увазі не спостереження і навіть не окремі експерименти, спроби реалізувати теоретичні плани, а тривалий, фактично нескінченний історичний процес життєдіяльності людини, в якому лише й може відбутися відсів усього помилкового, хибного від справді істинного. Ігнорування такого розуміння практики давало можливість оголошувати абсолютними істинами, нібито вже доведеними практикою, утопічні, ато й маячні ідеї деяких політичних діячів.

Не можна ототожнювати спосіб обгрунтування істини з її перевіркою, оскільки спосіб доведення значною мірою входить у процес формування істини, а перевірка істин,у кінцевому підсумку, завжди має практичний характер. У процесі формування істини можна досягти несуперечності, послідовності знань, проте їх відповідність дійсності залежить не лише від логічної досконалості доведення, а й від істинності вихідних положень, засновків, які можуть виявитися хибними. Іншими словами, формально-логічні засоби перевірки істини відіграють підпорядковану роль, а справді надійним критерієм істини є суспільна практика.

Отже, практика є: а) критерієм істини; б) основою процесу пізнання на різних його етапах і рівнях; в) рушійною силою, джерелом пізнання; г) метою пізнання.
Функції практики

Відомо, що предметно-практичне відношення людини до світу виступає матеріальною передумовою теоретичного, духовного його освоєння, процесом і передумовою становлення і розвитку людської свідомості та її специфічного різновиду — пізнання. Його мета — відтворити об'єктивні закономірності природної і соціальної дійсності, де здійснюється людська життєдіяльність, а також розкрити спосіб буття людини. Трансформація предметного тіла природи в предметний світ людського буття відбувається на практиці завдяки праці, яка робить природу доступною процесові пізнання.

Практика, або перетворення предметного світу відповідно до потреб людини, — це основа суспільного життя. Саме завдяки практичній діяльності людина створює все необхідне для задоволення її найважливіших потреб: у їжі, одязі, житлі тощо. Крім того, можна виділити такі функції практики: практика є основою пізнання; джерелом і рушійною силою процесу пізнання; кінцевою метою пізнання; критерієм істини.

Практика є основою пізнання тому, що пізнання формується на грунті предметно-практичної діяльності суспільства з перетворення природи і спочатку виступає одним із моментів цієї діяльності. Пізнавальне ставлення суб'єкта і об'єкта зароджується в межах практики, успішний розвиток якої неможливий без освоєння об'єктивних закономірностей дійсності.

Роль практики як основи пізнання полягає також в тому, що завдяки предметно-матеріальній діяльності людина ніби "втручається" в об'єктивний природний процес і, змінюючи навколишній світ, відкриває нові процеси і явища, які здатні ставати об'єктами подальшого пізнання. Власне предметно-практична діяльність виступає "первісною базою" пізнання, а логіка мислення є своєрідною трансформацією відповідних трудових операцій.

Мислення настільки логічне, наскільки буде логічним, несуперечливим та послідовним сам процес діяльності. Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання грунтується на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнання і критерієм істини. Практика дає матеріал для пізнання, визначає характер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем.Принцип творчої активності суб'єкта пізнання полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим його завданням є створення "другої реальності" (другої природи) — світу культури.

Функція практики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і моменти пізнання обумовлені самим розвитком практики. З розвитком практичної діяльності розвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття, розширюється сфера відтворених властивостей за рахунок відображення соціальних функцій предметів.

Практика виступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність. Потреби практичної діяльності породжують конкретні наукові напрямки.

Практика є одночасно і кінцевою метою пізнання, оскільки мета пізнання, зрештою, обумовлюється практичними потребами суспільства. Пізнання відбувається не заради самого пізнання, воно виконує роль необхідної умови революційно-практичної зміни суспільства. Особливо це характерно для розвитку нашої країни на сучасному етапі, коли Україна досягла державної незалежності, прагне побудувати правову державу, і, грунтуючись на глибоких знаннях об'єктивних природних і соціальних законів, подолати економічну кризу та досягти певного прориву у справі реалізації економічних реформ.

Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань. Практика виводить людину, так би мовити, за межі суб'єктивності, бо є об'єктивним явищем, яке функціонує у відповідності з об'єктивними законами матеріального світу. Практика як критерій істини діалектична за своїм характером: вона є єдністю абсолютного і відносного. Якщо її розглядати як історичний процес, то вона є абсолютним критерієм істини, якщо ж її взяти як окрему практичну дію — відносним критерієм істини.

Абсолютність практики як критерію істини полягає в тому, що тільки вона є єдиним засобом, здатним, зрештою, виявити об'єктивно історичний зміст наших знань. Але розвиток практики обмежений рівнем розвитку суспільства на певному конкретному етапі його історичного поступу. В цих умовах практика не може повністю підтвердити або заперечити те чи інше теоретичне положення, і в цьому плані вона є відносним критерієм істини.

4.Діагностика — специфічна форма пізнання.

Діагностика(від греч.(грецький) diagnostikós — здатний розпізнавати) (медичне), процес розпізнавання хвороби і позначення її з використанням прийнятої медичної термінології, тобто встановлення діагнозу; наука про методи встановлення діагнозу. Діагностика грунтується на всесторонньому і систематичному вивченні хворого, яке включає: 1) збір анамнезу — цілеспрямований розпит про скарги, історію захворювання і історії життя хворого; 2) об'єктивне дослідження стану організму [огляд, обмацування ( пальпація), вистукування (перкуссия), вислухування (аускультація)], визначення спеціальними прийомами гостроти зору, слуху, рефлексів, об'єму рухів в суглобах і др.; 3) аналіз результатів лабораторних досліджень крові і різних виділень (кал, сеча, мокрота, гній і ін.); рентгенологічні дослідження; графічні методи — запис на папері або фотоплівці рухів серця (кардіографія), судин (сфігмографія) і др.; електродіагностичні дослідження (електрокардіографія, електроенцефалографія і ін.), ендоскопію — огляд внутрішніх поверхонь деяких органів (наприклад, внутрішньої поверхні шлунку, сечового міхура) за допомогою спеціальних оптичних приладів біопсію — дослідження невеликих посічених у хворого шматочків тканин або матеріалу, отриманого при проколі (пункції) спеціальною голкою кісткового мозку, лімфатичних вузлів і ін. При деяких захворюваннях істотні діагностичні дані отримують за допомогою радіоактивних ізотопів ( радіоізотопної діагностики). Велике значення для Діагностики інфекційних і алергічних захворювань мають бактеріологічне і серологічні (із застосуванням сироваток) методи. У складніших випадках для встановлення діагнозу інколи удаються до пробної операції з метою безпосереднього огляду і вивчення місцевих змін.

Як правило, для розпізнавання хвороби необхідне виявлення досить великого числа ознак хвороби, їх комбінацій, визначення їх вираженості і т.д. Оскільки різні захворювання можуть мати одні і ті ж ознаки (наприклад, головний біль, лихоманка, блювота і т.п.), для розпізнавання хворобі проводять диференціальні діагностики. Обично вихідним пунктом диференціальної д іагностики служить вибір найбільш характерного, ведучого, достовірної (патогномонічного) ознаки; захворювання порівнюють з схожими в цьому симптомі захворюваннями. Рідше діагноз з'ясовується виключенням схожих захворювань.

Щоб уникнути помилок, пов'язаних з недостатнім лікарським досвідом, особливо при розпізнаванні рідших захворювань, з 50-х рр. 20 ст почали робити спроби встановлення діагнозу за допомогою обчислювальних машин на підставі виявлених лікаркою симптомів, значущість яких при різних захворюваннях заздалегідь розрахована. Перешкодою розвитку цього методу діагностики є труднощі кількісної оцінки симптомів і недосконалість класифікації хвороб.

В процесі встановлення діагнозу з'ясовують причину хвороби, супутні захворювання і ускладнення, оцінюють вираженість розладів діяльності систем організму (функціональна діагностика), враховують фізіологічні особливості хворого. Т. о., діагноз повинен відображати особливості, що відрізняють даного хворого від інших хворих з таким же захворюванням. Ранній, точний і максимально конкретний діагноз полегшує проведення раціональне і ефективне лікування і дозволяє у багатьох випадках передбачити можливі варіанти подальшого перебігу хвороби.

Патологоанатомічна (посмертна) діагностика здійснюється фахівцем-патологоанатомом і грунтується на вивченні даних розтину померлого, хімічного і мікроскопічного аналізу тканин в зіставленні з результатами прижиттєвого дослідження. Патологоанатомічна діагностика. дозволяє виявити і проаналізувати неточності прижиттєвого діагнозу; має значення в судово-медичній практиці.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Практика як критерій істини	\|	Діагностика і кібернетика.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.