• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Давня Індія. Моральний зміст індуїзму і буддизму

У Давній Індії етика у відриві від релігії не існувала і не існує і тепер. Коренем індійської культури є ведизм – релігія Вед. З цієї релігії виникли в середині I тисячоліття до н.е. дві найважливіші релігійно-моральні системи: брахманізм (що пізніше трансформувався в індуїзм) і буддизм. У чотирьох прадавніх книгах, Ведах, що називаються самхитами, – «Рігведі», «Самаведі», «Яджурведі» і «Атхарваведі», – з'явилися терміни і поняття, що становлять фундамент індійської етики.

Індійська етика як система виникла на одному з етапів коментування книг самхит і коментарів до них, найзначнішими з яких є Упанішади - філософські тексти езотеричного характеру. Старогрецькому «етосу» в Індії відповідав термін «svadha». Правда, він не мав такого великого значення, як в античній етиці, тому що індійська моральна думка була глибоко релігійною і світська «свадха» поступилася місцем «дхармі». З'єднання цих двох ключових понять утворює термін свадхарма (2.2.) «свадхарма», тобто «своя дхарма» – сукупність обов'язків індивіда, що пов’язані з його місця в суспільстві і світі в цілому, що і складає ядро етики.

По мовному статусу дхарма є наказом або забороною, що виходить з вищого світу до нижчого. Джерелами пізнання дхарми вважаються священні тексти Вед, пізніші передання («смріти»), поведінка мудреців і доброчесних людей.

Першим кроком до становлення етичної системи є принцип розрізнення добра і зла взагалі. У індійської етиці до благ, тобто до того, що осмислюється як добро відносяться чуттєві задоволення, у тому числі еротичні («кама») і матеріальна користь («артха»), але вони носять другорядний, підлеглий, швидкоплинний характер.

Засадничою для індійської етики став принцип негативної оцінки життя як такого. Чому виникло переконання, що звичайне життя – це зло, важко зрозуміти сучасної людині. Можливо, воно є необхідним на якомусь рівні розвитку свідомості – як наслідок одвічного для людини прагнення до досконалості. Це прагнення не дає задовольнятися існуючим станом речей і, отже, оцінювати цей стан позитивно. Шляхом узагальнення негативне відношення до існуючого стану переноситься на життя в цілому. Найяскравішим проявом негативного боку життя виступає схильність живих істот до пожирання один одного. Подолання цієї схильності визначило особливі риси індійської культури аж до нинішнього дня. Її корінним принципом стала ахімса (2.3.) – неучасть в житті як взаємному винищуванні і пожиранні, отже, неспричинення збитку живим істотам взагалі.

Іншою стороною негативного сприйняття життя виявилося її ототожнення зі сном. Прагнення до взаємно винищування викликане появою відмінностей і множинності. Одне може звертатися проти іншого тільки у тому випадку, якщо вони різні. Єдине, тотожне собі не може змінюватися, отже, і шкодити собі. Але в житті люди і інші живі істоти протистоять один одному. З цього очевидного факту давні індійці зробили висновок, що життя є несправжнім станом. Воно подібне до страшного сновидіння, міражу, що породжений ілюзією чуттєвого сприйняття. Перетворення, отримання досконалішого і справжнього стану мислиться у ведизмі, а потім і в наступних пізніших релігійно – філософських системах індуїзмі і буддизмі як пробудження, перехід від смутної свідомості до ясного розуміння стану речей.

З усіх видів моральних стосунків в індуїзмі найважливішим виявилося відношення людини до самого себе. Важливість саме цього відношення обумовлене корінною особливістю індійського релігійного світогляду – затвердженням принципової тотожності між людською індивідуальністю, що ототожнюється із свідомістю – «атманом» і Абсолютом, першоджерелом всього існуючого, що іменується Брахман. «Я» – атман (2.4.) «атман»– це тільки ілюзорна оболонка, за якою знаходиться Вища свідомість Брахман (2.5.).

«Те є тим», «Атман є Брахман» – два різні формулювання єдиного початкового принципу цього світогляду. Кінцевою метою людських зусиль, вищим і останнім благом виступає звільнення мокша (2.6.) (або «кайвалья»). У цьому стані остаточно скидається примарна пелена земного існування, людина відкриває в собі Абсолют і долає грань, що відділяє одиничне від загального, людське від божественного.

«Дхарма» (санскр. «порядок», «правило») – це шлях до пробудження і звільнення, від життя – до того, що вище за життя. Зміст дхарми багатошаровий, оскільки до досконалості немає прямого і короткого шляху. Добровільна смерть не звільняє і не робить людину досконалою. Потрібно послідовно пройти через усі рівні існування, виконуючи обов'язки, властиві кожному з них. Наявність різних шарів обумовлена різною природою істот і їх місцем у світі (згідно з індуїзмом, в трьох «локах» – світах).

По-перше, зміст дхарми залежить від того, кому вона адресована: богам, людям або асурам (демонам). Три вищі роди живих істот відрізняються один від одного трьома заповідями, яким підпорядкована їх поведінка, трьома «da»:

– для богів – «дамьята» («стримуйте себе»);

– для людей – «дата» («давайте, даруйте»);

– для асуров – «даядхвам» («будьте милосердні»).

По-друге, в нього включені релігійно-моральні заповіді для всякої віруючої людини:

– «ахимса» – відмова від насильства;

– правдивість;

– чистота;

– незаздрісність;

– незлобивість;

– пробачення;

– терпіння.

По-третє, дхарма включає різні правила для чотирьох індійських варн (2.7.) (замкнутих кастових угрупувань, кожної з яких відповідає символічний колір):

– для брахманів (священнослужителів, що асоціюються з чистим білим кольором) – вчення, навчання, жертвопринесення для себе і інших, роздача дарів і їх отримання;

– для кшатріїв (воїнів, спосіб життя яких пов'язаний з кольором крові) – здобич харчування зброєю і охорона живих істот;

– для вайшьїв (колір яких – жовтий) – землеробство, скотарство і торгівля;

– для чорних шудр – слухняність, служіння, ремесло і акторство.

По-четверте, дхарма конкретизується у зв'язку з чотирма етапами людського життя:

– для учня – вчення, обітниця бідності, служіння вчителеві до кінця його життя, а потім його синові;

– домогосподаря – добування засобів життя працею, шлюб, виконання подружніх обов'язків в строго встановлений час;

– лісового самітника – відмова від благ зовнішньої цивілізації (земля як ліжко, шкура антилопи як одяг, лісова їжа);

– для мандруючого аскета – приборкування почуттів, припинення активних дій і спілкування з людьми, прийняття милостині, постійна зміна місць.

Таким чином, дхарма вказувала основний рід діяльності, принципи відношення до інших людей і живих істот взагалі, характер відношення до самого собе, власних потреб і пристрастей. Особливу увагу індуїстська етика приділяла виконанню своєї дхарми, керуючись в цьому відношенні принципом, що краще погано виконана своя дхарма, чим добре виконана чужа. Порушення дхарми порушує світовий лад і навіть може привести до загибелі світу в хаосі. Цінність ієрархічного порядку ставиться набагато вище, ніж рівність.

Представники трьох вищих варн називаються «двічі народженими» на відміну від «одного разу народжених» шудр, що не проходять посвячення, не здобувають освіти і, отже, не рахуються людьми в повному розумінні. Шлюби між різними варнами строго заборонені, а потомство від нечистих, змішаних зв'язків опиняється на самому дні громадського життя.

Оскільки в системі індійських цінностей життя не має позитивного значення, смерть сама по собі не є ні благом, ні злом. Вона – усього лише точка переходу з одного стану в інший. Суцільний ланцюг таких переходів називається сансара (2.8.) або «колесом сансари», що має шість спиць: праведність і неправедність, щастя і страждання, потяг і ворожнечу. Обертання в цьому колесі подібно до переміщення з одного сновидіння в інше. У цьому житті людина бачить себе, наприклад, кшатрієм, в наступній він виявиться брахманом або вайш'єю, а в перспективі може наново народитися богом, асуром, свинею, шакалом або навіть деревом. Свій «майбутній сон» люди частково створюють власними зусиллями.

Збиральним терміном для позначення цих зусиль є карма (2.9.) (санскрит, «обряд», «дія»). Характерною особливістю усієї індійської етики виступає переконання в тому, що можливий безпосередній перехід дії в стан і навпаки. «Закон карми» – це закон такого переходу.

Поняття про карму народилося, ймовірно, в ритуальній практиці. Ще в релігії Вед ритуалу, особливо жертовному, надавалося космічне значення. Дії жерця розглядалися як необхідний засіб підтримки світового ладу – «ріти». Поступове уявлення про серйозні, хоча і не відчутні зараз наслідки, поширилося з ритуалів і на ті дії, які не були ритуалами у власному сенсі. Позитивні і негативні вчинки людини і будь-якої іншої живої істоти певним чином відображаються в його стані: збільшують його знання або незнання, посилюють або послабляють контроль над самим собою. Для звичайної людини карма невидима, її можуть побачити тільки мудреці-ріши.

Взаємоперехід вчинків і станів пояснюється у вченні про «гуни» – основні стани свідомості. Згідно з цим вченням, що вперше було викладено в епічній поемі «Махабхарата», існують три гуни – емоційні настрої свідомості:

– саттва;

– раджас;

– тамас.

Переважаючим почуттям для першої гуни є радість, для другої – страждання, для третьої – байдужість. З радістю пов'язані насолода, щастя, спокій. Страждання виражається в незадоволенні, розладі, печалі, жадібності, занепокоєнні. Байдужість супроводять засліплення, сонливість, недбалість, інертність.

Вдача людини визначається переважанням тієї чи іншої гуни. Якщо у свідомості людини або іншої істоти на перше місце виходить саттва, він здійснює безкорисливі аскетичні подвиги; якщо раджас – діє заради слави, визнання з боку інших; якщо тамас – заподіює шкоду іншим людям або самому собі. Розподілом гун визначаються і наступні народження: радість – це дорога до народження в образі бога або асура; страждання – в людському вигляді; байдужість – в тварині або рослинному виді.

Рух до єдності і свободи здійснюється в аскетичній практиці, основу якої складає відмова від зовнішніх прив'язаностей за допомогою зосередження. Один із найвідоміших видів індуїстської аскетичної практики дістав назву йоги, або брахмачарьї. Її метою став повний контроль над тілесними, душевними і духовними функціями. Ця мета досягається спеціальними вправами, пов'язаними з тілесними позами, диханням і власне зосередженням як знищенням афектів і будь-яких інших зовнішніх залежностей. Особлива роль в медитативній практиці відводиться контролю над еротичними переживаннями. У своїх крайніх формах ця практика забороняє дивитися на жінку, слухати її голос і торкатися її, рекомендує шлюбне співжиття без статевого зв'язку. В цілому індуїстська етика базується на таких принципах:

– підпорядкуванні вищим істотам і служінні ним;

– непорушності варнового ділення людей;

– неспричиненні збитку живій істоті взагалі;

– прагненні до внутрішньої досконалості через позбавлення від ілюзій і контролю над пристрастями.

Для буддійської етики (2.10.) на відміну від індуїзму люди відрізняються по мірі досконалості, але ці відмінності байдужі по відношенню до варн. Суть не в тому, яка варна уготована людині від народження, але в тому, яким він зробить себе сам.

Буддійська етика, подібно до індуїзму, виростає з усвідомлення негативних сторін людського життя. За переказами, переворот у світогляді принца Сиддхартхи Гayтами, першого Будди і засновника буддизму, стався завдяки чотирьом зустрічам: з похоронною процесією, з прокаженим, зі старою людиною і аскетом. Три перші зустрічі відкрили безтурботному принцові ока на зло, існуюче у світі. Різноманітні прояви цього зла буддизм узагальнює в понятті «духкха» - страждання.

Етична доктрина буддизму базується на так званих «чотирьох благородних істинах»:

1.Життя є зло і страждання;

2.Причиною страждань є наші бажання і жадання життя;

3.Щоб позбавитися від страждань, потрібно позбавитися від бажань;

4.До позбавлення від бажань веде «вісьмерічний шлях».

Своєрідність цієї релігійно-філософської етичної системи полягає в твердженні про те, що життя – це страждання, що між ними існує прямо пропорційна залежність: чим інтенсивніше життя, тим вище рівень страждання. «Жити – означає страждати». Страждають не лише люди, але усі п'ять видів живих істот, правда, різною мірою. Нестерпними стражданнями заповнено життя мешканців пекла – траків. Небесних богів випробовують насолоди (навіть еротичні) і спокій, але ці відчуття, з точки зору буддизму, також є різновидами страждання – в тому сенсі, що істоти пасивно випробовують їх, а не активно виробляють.

Ототожнення життя і страждання засноване на центральній буддійській ідеї про карму як загальну причинно-наслідкову залежність. З неї виходить, що усі живі істоти прирікають себе на страждання і загибель своєю сукупною активністю. Метою буддиста виступає порятунок – перехід з сансари в нірвану (2.11.) – стан, в якому він перестає бути не лише людиною, але і будь-якою живою істотою: твариною, демоном, навіть богом, і взагалі перестає бути.

На образному рівні сансара – це вогонь, бурхливе полум'я, що перекидається з одного об'єкту на іншій, а нірвана – повне згасання вогню. На понятійному рівні нірвана – це стан живої істоти, життя як такого, що припиняється, як припиняється діяльність, що викликає зміни в інших істотах, це і означає в той же час припинення страждання.

Людина – і тільки вона одна – має здатність виходити з ланцюга причинно-наслідкових залежностей. Щоб реалізувати цю здатність, потрібно усвідомити, де знаходиться корінь залежності взагалі. На противагу брахманістам, буддисти бачать джерело страждань в тому, що перші називали атманом – прихованою серцевиною людської душі, глибинним «Я». Така серцевина просто не існує. Примарний не лише зовнішній світ, але і сам суб'єкт, який його сприймає. «Я» – це тільки словесна метафора, що виникає з безлічі різноманітних переживань. Нічого вічного і незмінного за цими переживаннями немає. Більше того, помилкова ідея про існування «Я» і є радикальною причиною спотворення і замутненої свідомості. Дійсні речі і події сприймаються не такими, які вони насправді, а як би крізь призму цього уявленого «Я», забарвленими «моїми» турботами, бажаннями і надіями. Виражаючись мовою європейської етики, помилкова віра у вічне і незмінне «Я» виступає світоглядною основою егоїзму – такої установки свідомості, за якою суб'єкт оцінює дійсність, що оточує його, і інших людей з точки зору їх значення для нього особисто, – для його власної користі або задоволення. Саме це уявне Я утворює останню опору всякого відособлення – відділення «свого» від «чужого». Згідно буддійської філософії, цей егоїзм може бути як усвідомленим, так і неусвідомленим, але в обох формах він впливає негативно.

Життя – це всепожираючий вогонь, а помилкова ідея про те, що є деяке відособлене Я, заради якого потрібно щось здійснювати, до чогось прагнути, і є іскрою, що запалює його, причиною залучення до безперервного потоку перероджень. Людина як би сама собі вигадує ланцюги і потім насправді надіває їх на себе. Прагнення зміцнити, розширити і помножити те, що вважається моїм, виступає причиною нового народження, зовсім не обов'язково кращого, ніж зараз, швидше – навпаки. Ланцюгами, що прив'язують людину до «колеса сансари» являються пристрасті («кльошу») – те, що приводить організм і свідомість в збуджений стан, суб'єктивні переживання негативного або позитивного характеру: страх, пристрасний потяг, надія, розчарування і тому подібне.

Звільнитися від цих ланцюгів можна тільки корінною перебудовою власної свідомості. Практичний зміст буддизму спрямований на подолання людського в людині через усунення прив’язаностей. «Я називаю брахманом того, хто, залишивши прихильність до людського, здолав і небесні прихильності, хто відмовився від усіх прив’язаностей», – прорік сам Будда. Буддійська етика висуває на передній план не користь, не задоволення і не щастя, а ідею свободи від життя. Вона встановлює серію продуманих і послідовних відмов. Тільки обриваючи одну за іншою егоїстичні прихильності, людина, з точки зору буддизму, стає досконалішою. Перехід з одного ступеню досконалості на інший припускає зростання об'єму дотримуваних заборон.

Буддійська дисципліна включає і специфічну практику – йогу (2.12.)– що основою має принцип пригнічення пристрастей.

Моральний кодекс буддистів «Пратимокша» трактує моральність як систему концентричних кругів. Зовнішнім екзотеричним кругом є негативний зміст моральності, що розуміється як подолання аморальності. У внутрішній, езотеричний круг включається отримання досконалості – основних буддійських доброчесностей. У самому центрі круга для того, хто досягнув абсолютної досконалості, відмінність між добром і злом втрачає значення. Входження в зовнішній круг основане на відмові від аморальних (гріховних) дій. Ці дії підрозділяються на тілесні (вбивство живої істоти, крадіжка, блуд); словесні (брехня, наклеп, образа, порожнє базікання) і ментальні – ті, що людина здійснює, виражаючись християнською лексикою, «в серці своєму» (наприклад, наполегливе небажання відмовлятися від віри в значущість власного «Я» і тому подібне). Відмова від тілесних і словесних дій досягається легше, ніж викорінювання ментальних дій, тому процес вдосконалення повинен починатися саме з цієї відмови. Для буддистів-мирян початкова стадія полягає в подоланні п'яти гріхів:

– вбивства;

– крадіжки;

– брехні;

– блуду;

– вживання п'янких продуктів.

Крайнім проявом аморальності вважається здійснення дій, названих смертними гріхами. Найстрашнішим з них виступає навмисний розвал буддійської общини, проповідання помилкових вчень або спотворення ритуалу. За ними йдуть: вбивство архата, зловмисне пролиття крові Будди, вбивство матері і батька. Можливість здійснення подібних дій обумовлена повним моральним розкладанням людини. Минувши всякі проміжні стани, особа, винна в смертному гріху, відроджується в пеклі, де інтенсивність його мук визначатиметься числом скоєних злочинів.

Перехід на наступний рівень моральної досконалості передбачає додавання до п'яти вищеназваних обітниць ще трьох: утримання від косметичних засобів (пахощів, квіткових гірлянд і умащень), від чисто розважальних видів мистецтва (танців, співу, гри на музичних інструментах), від сну і їжі виключно заради насолоди (на м'якому ліжку, в неурочний час). Дії, що забороняються, належать до так званих «благ цивілізації». Вони не завдають шкоди іншим людям, але сприяють «розм'якшенню», внутрішній розбещеності тих, хто до них вдається. Виконання цих обітниць повинне зруйнувати чуттєву установку свідомості – властиве живій істоті прагнення до приємного і уникнення неприємного. У перехідному статусі між мирянином і ченцем кількість обітниць збільшується до десяти. Окрім усього перерахованого, обмеження накладаються на право отримувати дари. З їх числа виключаються предмети розкоші: вироби з срібла і золота. До досконалості людини, таким чином, відноситься здатність обходитися тільки найнеобхіднішим.

Нарешті, найбільш детальним обмеженням піддається життя ченців і черниць. Порівняно з послушниками число заборон зростає в десятки разів і перевалює за дві сотні. Усі ці заборони об'єднані в «Пратимокшу», текст якої двічі в місяць зачитувався в общині, і ченці добровільно признавалися у власних порушеннях. Таке «моральне чищення» служило одним із засобів подальшого вдосконалення. Відмова від аморальності – це, як було відмічено, зовнішній круг вимог, свого роду приготування до здійснення добра. Внутрішній круг утворений шістьма так званими «парамитами» (досконалістю), під якими маються на увазі основні буддійські доброчесності. До них відносяться «дана» –- готовність до безкорисливого дарування; «кшанти» – терпіння; «виръя» – твердість, наполегливість в досягненні гідної мети; «праджт» – мудрість і так далі. Із змісту цих доброчесностей виявляється, що, хоча головним в буддизмі залишається моральне відношення до себе, що в перспективі забезпечує особистий порятунок, відмову від субстанціальної Я, різко підвищується вага моральності у стосунках до іншої людини і живої істоти взагалі. Ця тенденція сприяла розподілу буддизму на дві течії: Хинаяну і Махаяну. Радикальніша Хинаяна (інакше Тхеравада) зберегла схильність до езотеричності. «Хинаяна» буквально означає «мала колісниця» або «вузький шлях порятунку» – йогічну аскезу. Усього комплексу досконалості і нірвани може досягти далеко не кожна людина, а тільки освічений чернець, що зумів порвати усі зв'язки з варною і сім'єю, цілком відмовитися від власності. Він називається архатом.

Махаяна («велика колісниця») допускає «широкий шлях порятунку», власне кажучи, три шляхи: аскетичне зосередження, отримання мудрості і вирощення доброчесностей. Третій їз цих шляхів – «шила» – доступний навіть для представників нижчої варни, що не можуть здобути освіти. Той, хто досяг абсолютної досконалості, в Махаяні називається бодхісатвою. Він не йде в нірвану, а прагне звільнити усі живі істоти. Викорінювання пристрастей дозволяє бодхісатві живити «велике співчуття» до них і знаходити радість в справах, що приносять їм користь.

Махаяна робить особливий упор на позитивному моральному зв'язку між людьми. Єднання людей здійснюється через почуття «каруна» (співчуття) і «майтри» (сорадість). Уособленням жалісливої турботи про усе живе виступає Авалокитешвара – бодхісатва, що досяг просвітлення, але залишився в «колесі сансари», щоб врятувати від блукань усі живі істоти.

Якщо звичайні люди, що не належать до буддійської общини, прагнуть до власного щастя, середні (миряни і ченці) – до звільнення від страждань, то бодхісатва націлений тільки на звільнення інших. «Велике співчуття» – це не пасивна пристрасть, але активна участь в долі всього світу і навіть багатьох інших світів, з одного боку, і найменших мешканців світу – з іншого. У буддійській літературі наводиться вражаючий приклад співчуття, що переходить в самовідданість. Одного дня, коли Будда був бодхісатвою, він побачив молоду тигрицю, яка знесиліла від пологів і зголодніла до такої міри, що готова була зжерти своє потомство, що ледве з'явилося на світ. Затремтівши від співчуття, бодхісатва вирішів за краще пожертвувати своїм тілом, щоб позбавити тигрицю від поїдання дітей, а тих – від такої жахливої смерті. Він убив себе, кинувшись вниз з кручі. «Адже тлінно і безсиле наше тіло; воно є джерелом страждань, воно невдячне і завжди нечисто. І хто не рад його спожити на благо ближніх, той не гідний називатися мудрим».

Як активний принцип, співчуття вважається в буддизмі чоловічим началом і протиставляється мудрості як початку пасивному і жіночому. Етика буддизму покоїться на двох підвалинах: викорінюванні егоїстичного жадання життя і співчутті до усього живого. Правда, ці підстави нелегко погоджувати одну з однією. Якщо моє Я ілюзорно, то чи варто самозабутньо піклуватися про чуже Я? У світі примар сама моральність набуває примарних контурів. «Велике співчуття» спрямоване на всіх без виключення. Воно не розрізняє великих і нікчемних, своїх і чужих, жорстоких і лагідних, добрих і злих. Доведена до логічної межі моральність перестає бути сама собою. Вона стає якимось абсолютно особливим баченням світу і відношенням до нього, коли зникають усі ціннісні відмінності і переваги, навіть відмінність між сансарою і нірваною. Ця можливість виходу «по той бік добра і зла» стала особливо культивуватися в дзен-буддизмі, що виріс з Махаяни і затвердився спочатку в Китаї (чань-буддизм), а потім в Японії. Історичні долі індуїзму і буддизму склалися по-різному. Індуїзм залишився національною релігією Індії і деяких інших країн, пов'язаних з нею генетично (Непал, Індонезія). З часом він розділився на шиваизм і вішнуїзм. Моральний зміст першого зрушився у бік йогічної аскези, другої (особливо в релігії Крішни, що виділилася з вишнуїзму) зробив акцент на любові і витончених чуттєвих насолодах, що склали частину ритуальної практики в езотеричній течії – тантризмі. Буддизм, витиснений з Індії після IX ст., придбав статус світової релігії. Хинаяна поширилася в Шрі-ланці і країнах Південно-східної Азії: Кампучії, Мьянмі, Лаосі та ін. Махаяна через Китай проникла в Монголію, Корею і так далі. На основі Махаяни склався тібетський ламаїзм.

Головна моральна особливість, що відрізняє світову релігію від національної, полягає в тому, що перша послабляє значення традиційної ритуальної практики і замінює ієрархічну організацію суспільства особливим рангом моральної досконалості, що склалася. «Аристократизм моральної заслуги», що прийшов на зміну спадковому аристократизму, робить релігію дуже привабливою в очах інших народів і тих шарів свого народу, які випробовують на собі тяжкість гніту сталого розподілу соціальних статусів.

Читайте також:

1. В цьому полягає механічний (фізичний) зміст похідної.
2. Варни і касти, їх роль у розвитку культури. Поширення буддизму та джайнізму.
3. Види тлумачення норм права за обсягом їх змісту
4. Вимоги до змісту контрольної роботи
5. Вимоги щодо змісту та оформлення документів
6. Виникнення і основні віровчення буддизму
7. Відображальне відношення і власний зміст релігійного феномену
8. ВСТУП. ЗНАЧЕННЯ, ЗМІСТ ТА ЗАВДАННЯ ПРЕДМЕТУ.
9. Геометричний зміст визначеного інтеграла.
10. Геометричний зміст диференціала
11. Геометричний зміст похідної
12. Геометричний зміст похідної

Переглядів: 1949