Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



ПОКОЛІННЯ

«ЕТИКА»

 

 

Навчальний посібник для студентів

економічних спеціальностей

 

 

Підписано до друку 10.09.2013. Формат 60×84 1/16.

Умов. друк. арк. 6,5 .Тираж 50 прим. Замовлення 135.

Донбаська національна академія будівництва і архітектури

 

Надруковано у редакційно-видавничому відділі ДонНАБА

86123, Донецька область, м. Макіївка, вул. Державіна, 2

 

ЗМІСТ


 


Рекомендовано до друку вченою радою Глухівського державного педагогічного університету. Протокол №4 від 31.12.03

Резензенти:

Бібік Н.М., д.пед.н., членкор. АПН України;

Постовий В., к.пед.н., зав. лабораторії сімейного виховання Інститу­ту проблем виховання АПН України

Гриф надано Міністерством освіти і науки України. Лист № 14/18.2-1343 від 09.06.2005

ВТД «Університетська книга» висловлює вдячність Миколі Петрови­чу Волосу, першому проректору Глухівського педагогічного універси­тету, за сприяння у виданні книги.

Мосіяшенко В.А.

М81 Українська етнопедагогіка: Навч. посіб. - Суми: ВТД «Уні-

верситетська книга», 2005. - 176 с

ISBN 966-680-198-1

Реформування національної системи освіти в Україні, модернізація всієї шкільної справи неможливі без опори на народні традиції вихо­вання.

У посібнику розглядаються особливості народної педагогіки як неодмінної умови подальшого розвитку наукової педагогічної теорії і практики, як надійного орієнтиру у створенні виховної системи у період українського державотворення й формування високоосвіче­них, духовно багатих і морально стійких особистостей.

Для студентів вищих педагогічних навчальних закладів освіти, магістрантів, учителів загальноосвітніх шкіл та всіх, хто цікавиться проблемами української етнопедагогіки.

ББК 74(4УКР)я73+63.5(4УКР)я73

ISBN 966-680-198-1

© Мосіяшенко В., 2005 © ТОВ «ВТД «Університетська книга», 2005


Вступ.

Тема 1. Загальні основи української етнопедагогіки 8

Поняття про педагогіку, народну педагогіку, етнопедагогіку 8

З історії розвитку української етнопедагогіки.... 10

Структура української етнопедагогіки............... 13

Основні принципи і засоби української етнопедагогіки 15

підростаючого

Тема 2. Педагогічні погляди народу на виховання

ПОКОЛІННЯ

............................................................................... 11

Мета, зміст та основні чинники виховання......... 17

Засоби та методи виховання................................ 21

Принципи народного виховання......................... 23

Самовиховання в житті людини.......................... 25

Етнопедагогіка - основа сучасної національної системи
виховання............................................................. 26

Тема 3. Виховний ідеал української народної педагогіки 28

Суть виховного ідеалу. Традиційний український ідеал

людини ................................................................ 28

Тип досконалої людини в українській козацькій педагогіці 30

Виховний ідеал у творчості Г. Ващенка............. 32

Сучасний ідеал українського національного виховання 35

Тема 4. Розумове виховання в українській етнопедагогіці 37

Український народ про роль знань, мудрості та розуму 37

Завдання розумового виховання........................ 39

Народні принципи набуття знань....................... 40

етнопедагогіці

Шляхи і засоби розумового виховання в українській

Тема 5. Прогресивні ідеї і досвід трудового виховання в українській етнопедагогіці 46

Народ про працю як першооснову життя і провідний

засіб виховання................. *................................ 46

Завдання трудового виховання, його основні етапи і засоби 48

Народно-педагогічні вимоги до організації трудового

виховання дітей................................................... 51

Тема 6. Моральне виховання в українській етнопедагогіці 56

Мораль і духовність в українській етнопедагогіці 56

Завдання морального виховання ...................... 57

Основні принципи морального кодексу народу 59

Методи, засоби і прийоми морального виховання 62


Тема 7. Естетичне і фізичне виховання в українській

етнопедагогіці....................................................... 65

Суть естетичного народного виховання, його завдання 65

Система естетичного виховання і засоби естетичного впливу

на особистість ...................................................... 66

Фізичне виховання і його завдання в українській народній

педагогіці.............................................................. 69

Аспекти фізичного виховання, його засоби в українській

етнопедагогіці....................................................... 70

Козацька система тілесного виховання .............. 71

Тема 8. Мудрість народна про сім'ю як головний педагогічний

інструментарій...................................................... 74

Українська етнопедагогіка про роль, завдання, функції сім'ї,

її статус та істотні ознаки..................................... 74

Народний ідеал сім'ї ........................................... 77

Провідні завдання і принципи родинного виховання 82

Новітні перспективи сімейного виховання у XXI столітті 85

Тема 9. Українське народне дитинознавство .... 87

Місце, статус дітей, проблема дітності в українській народній

педагогіці.............................................................. 87

Суть народного дитинознавства, його основні компоненти 90

Сімейні звичаї й обряди, пов'язані з дитиною.... 91

Народна характеристика дітей та вікова періодизація 95

Тема 10. Українська народна дидактика............ 99

Народна дидактика, її мета і зміст...................... 99

Знання і навчання в народній дидактиці.......... 101

Народні принципи, методи, прийоми, форми організації

навчання............................................................. 102

Народна дидактика і навчально-виховний процес сучасної
національної школи........................................... 106

Тема 11. Українська козацька педагогіка......... 109

Сутність, специфіка, завдання козацької педагогіки 109

Козацька духовність, її ознаки, компоненти й особливості ПО

Шляхи впровадження козацької педагогіки і формування
козацької духовності ........................................ 115

Тема 12. Педагогіка народного календаря...... 119

Народний календар, його виховні потенції та філософські

основи ............................................................... 119

Виховні традиції народного календаря .......... 122

Зимові дати, свята ............................................. 122

Весняні дати і свята........................................... 124

Літні дати і свята............................................... 126

Осінні дати і свята ............................................ 128

Народний календар і національна система виховання 129


Тема 13. Педагогіка народознавства як одна з основ

національного реформування загальноосвітньої школи 131

Суть педагогіки народознавства, народознавчі принципи

і підходи у вихованні учнівської молоді.......... 131

Основні напрями і зміст народознавчої роботи 134

Форми, методи та результативність педагогіки

народознавства.................................................. 138

Тема 14. Спадкоємці джерел народної педагогіки 140

Костянтин Ушинський ...................................... 140

Григорій Сковорода ......................................... 142

Тарас Шевченко................................................. 144

Борис Грінченко................................................. 146

Пантелеймон Куліш .......................................... 147

Олександр Духнович......................................... 149

Юрій Федькович ............................................... 150

Софія Русова (Ліндфорс)................................... 151

Василь Сухомлинський...................................... 152

Методичні рекомендації до проведення практичних занять

з «Української етнопедагогіки»......................... 156

Практичне заняття № 1. Етнічні основи українського

народу................................................................. 156

Практичне заняття № 2. Українська сім'я і українська

народна обрядовість, їх роль у вихованні........ 157

Практичне заняття № 3. Українські народні свята

та обряди............................................................. 158

Практичне заняття № 4. Народні знання в українській

етнопедагогіці..................................................... 159

Практичне заняття № 5. Формування особистості

школяра засобами етнопедагогіки..................... 160

Практичне заняття № 6. Шляхи і засоби формування

загальнолюдських і національних духовних цінностей 161

Практичне заняття № 7. Українська етнопедагогіка про вчителя. Професіограма сучасного вчителя української

національної школи............................................ 162

Практичне заняття № 8. Етнопедагогічний досвід

українського народу в спадщині Г. Сковороди 163

Практичне заняття9. Етнопедагогічна проблематика

творчості В.О. Сухомлинського........................ 164

Практичне заняття №10. Українські школи й освітні

діячі в країнах світу............................................ 165

Тематика залікових рефератів............................ 166

Питання до заліку з курсу «Українська етнопедагогіка» 168

Програма курсу «Українська етнопедагогіка» 171

Зразок погодинного планування курсу «Українська

етнопедагогіка»................................................... 174


ВСТУП

Народ - вічне джерело педагогічної мудрості.

В.О. Сухомлинський

Реформування національної системи освіти в Україні, моде­рнізація всієї шкільної справи неможливі без опори на на­родні традиції виховання, на етнопедагогічні основи.

Народна педагогіка з покоління в покоління відтворює образ народу в його кращих рисах. Поки вона жива - живий і народ, який її створив. Використання народної педагогіки — неодмінна умова подальшого розвитку наукової педагогіч­ної теорії і практики, надійний орієнтир у створенні вихов­ної системи, адекватної потребам українського державотво­рення й формування високоосвічених, духовно багатих і мо­рально стійких особистостей, гідних громадян демократич­ної європейської держави.

Виховання й освіта в нашому демократичному суспільстві не можуть ефективно функціонувати без етнопедагогіки, бо вона є педагогікою національного розвитку, піднесення, від­родження та етнічного самовиховання. Вона творить особис­тість патріота, сина народу з почуттям національної гордості, людської гідності, національної свідомості та самосвідомості.

Етнопедагогіка є педагогікою національного спасіння. Це найголовніша конструктивна творча духовна сила в житті української нації. Серцевиною етнопедагогіки, її душею є любов. Любов до дітей, праці, культури, традицій, обрядів, зви­чаїв, рідної мови, свого народу, своєї Батьківщини - України.

Збагачуючись знаннями з етнопедагогіки, учитель зможе глибше зрозуміти душу дитини; таку неперевершену при­родну колиску її виховання, як сім'я; стати справжнім ви­хователем такого дорогоцінного суспільного дару, як діти.

«Нема щасливішої долі, коли людина з твоїх рук, учите­лю, йде у світ - на краплю світ людніє», - писав І. Драч.


Українська етнопедагогіка - це символ створення украї­нської національної школи, національного відродження, від­творення прогресивних народних традицій.

Для даного навчального посібника визначальне значення мають три принципові настанови основоположника вітчиз­няної педагогіки Костянтина Дмитровича Ушинського:

1.Народ має свою особливу характеристичну систему виховання.

2.У душі людини риса національного корениться глибше за
інші.

3. Виховні ідеї кожного народу наповнені національним біль­
ше, ніж будь-що інше.

Зауважимо, що автор не претендує на вичерпний виклад мате­ріалу з історії української етнопедагогіки, яка перебуває на стадії становлення як нова дисципліна педагогічного циклу.

Навчальний посібник орієнтує на вивчення і усвідомлення народного виховного досвіду для підвищення рівня духовності майбутніх вчителів, відродження народних традицій у системі виховання.

У посібнику розглянуто основні аспекти української етнопе­дагогіки. Стислий виклад матеріалу дає змогу студентам швид­ше засвоїти найважливіші поняття з етнопедагогіки, що, у свою чергу, стимулюватиме прагнення до поглибленого вивчення ін­ших джерел української народної педагогічної думки.

Мета посібника - подати основні відомості й поняття з україн­ської етнопедагогіки, проаналізувати її походження, особливості процесу формування і відродження в умовах незалежності України.

Пропонований навчальний посібник охоплює дев'ять тем, у яких розглядаються конкретні питання з української етнопеда­гогіки. Окрема тема присвячена визначним особистостям, які втілювали у своїй педагогічній діяльності надбання української народної педагогіки. До кожної теми подається література для поглибленого опрацювання та запитання для закріплення ви-вченного матеріалу. Розроблено тематику й методичні рекомен­дації щодо проведення практичних занять, а також тематику залікових рефератів.

Автор сподівається, що навчальний посібник з української етнопедагогіки буде корисний для студентів, магістрантів, викладачів при вивченні історії педагогіки, педагогіки та інших педагогічних дисциплін у вищих навчальних закладах, а також спеціального курсу з української етнопедагогіки.


Тема 1

Загальні основи української етнопедагогіки

1. Зміст понять «педагогіка», «народна педагогіка», «етнопедагогіка»,
їх взаємозв'язок.

2. З історії розвитку української етнопедагогіки.

3. Мета, структурні компоненти української етнопедагогіки.

4. Основні принципи і засоби української етнопедагогіки.

Поняття про педагогіку, народну педагогіку, етнопедагогіку

Ідеальний варіант педагогіки сучасної національної школи - це інтеграція народної педагогіки, етнопедагогіки та класичної пе­дагогічної науки, передової практики навчання і виховання мо­лоді, їх інтеграція - це не позбавлення самостійності та характер­них ознак власного вияву, бо кожна із зазначених наук, поряд зі спільними, наділена також належними тільки їй прикметами.

Педагогіка - це наука про виховання людини як соціально організовану діяльність.

Термін «народна педагогіка» в науковий обіг ввели О.В. Дух-нович та К.Д. Ушинський. Народна педагогіка це галузь педагогічного досвіду народу, яка розкриває його погляди на мету, завдання, форми, методи та засоби навчання і виховання. Автор народної педагогіки - народ.

Українську народну педагогіку розглядають як систему ем­піричних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і засто­совуваних українцями в навчанні і вихованні підростаючих по­колінь. Вона передувала педагогічній науці і стала її основним першоджерелом. Народна педагогіка - це усний багатотомний підручник виховання, що з найдавніших часів зберігається в пам'яті народу і передається від покоління до покоління.


Українська народна педагогіка своїм корінням сягає в сиву давнину, у життя, побут, звичаї, вірування українських племен ще до заснування Київської держави, які, за словами літописців, «мали кожде своє: обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде». Вона постала й знайшла своє поетичне виражен­ня в усній народній творчості - прислів'ях, приказках, піснях, билинах, притчах, казках, міфах, традиціях, звичаях, обрядах, ри­туалах і святах.

Цінність народної педагогіки - в її органічній єдності з укла­дом життя народу, його історією, культурними і побутовими тра­диціями. Ідеї та засоби народної педагогіки глибше і повніше втілюють у собі людську духовність. Народна педагогіка є неви­черпною скарбницею виховних засобів, головні серед них - це рідна мова, фольклор, міфологія, символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї, обряди, народні ігри та іграшки тощо.

Поняття «етнопедагогіка» в науковий обіг ввів чуваський педагог Г.Н. Волков у 70-х роках XX ст. За його визначенням, етнопедагогіка - це наука про народну педагогіку, про народну школу, досвід народу щодо виховання підростаючого покоління, про його педагогічні погляди, про педагогіку побуту, родини.

Етнопедагогіка з'ясовує можливості й шляхи реалізації про­гресивних ідей народу в сучасній практиці, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педа­гогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і з'ясовує їх відповідність сучасним за­вданням виховання.

Етнопедагогіка - це система цілей, завдань, принципів, мето­дів, форм організації процесу становлення молодого члена суспі­льства і підготовки його до життя в структурі національно-етні­чних поглядів, норм і звичаїв окремого народу, етносу.

Історія української етнопедагогіки - це галузь знань про зародження, становлення і розвиток науки про українську на­родну педагогіку.

Головну суть кожного із зазначених вище понять стисло можна виразити так: народна педагогіка - явище, історико-пе-дагогічний феномен, етнопедагогіка - наука, що вивчає народну педагогіку як історико-педагогічний феномен, історія етнопедаго­гіки - знання еволюції цієї науки.


8


З історії розвитку української етнопедагогіки

Наука про українську народну педагогіку почала складатися в Київській Русі. її зародження пов'язується з появою «Повчан­ня» Володимира Мономаха (1096). У 1577 р. з'явився заповіт брацлавського каштеляна Василя Загоровського «Наставлення дітям і правила до їхнього виховання: розпорядження про вла­штування церков, шпиталів та школи», в якому він пише, щоб у навчанні дітей не пестили, а пильно і поважно схиляли до науки, щоб навчались і росли у божій боязні та щоб звичаїв і віри своїє не забували. В. Загоровський дає поради щодо навчання і одру­ження. Помираючи в татарському полоні, він пожертвував на церкву, шпиталь і переписування книг великі кошти, ставши для нащадків взірцем благодійництва.

Публічні заповіти, звернення, листи, послання нащадкам за­лишали педагоги, вчені, письменники, діячі освіти. Педагогічні звернення - це і сучасність (В.О. Сухомлинський. Звернення до учнів. Листи до сина).

Жанр заповітів, повчань, звернень досить продуктивний і віч­но живий в українській етнопедагогіці, адже життєдайним дже­релом для нього є українська народна педагогіка.

Золоті розсипи української етнопедагогіки знаходимо у «Слові о полку Ігоревім», в українських літописах, «Руській правді» (в основі українське звичаєве право).

У XII-XVI ст. в Україні інтенсивно поширюються збірники церковних повчань, що репрезентують суть релігійного вихован­ня нашого народу. Позиції народної педагогіки визначені в ста­тутах братських шкіл, трактатах професорів Острозької та Київ­ської академій (сім'я і школа, школа і сім'я, ставлення до освіти, вчителя).

Кожна історична доба вносила свою дещицю (частку) як у розвиток народної педагогіки, так і етнопедагогіки.

Злетом української народної педагогіки є козацька педагогі­ка, яка взяла за мету виховання нової генерації українців, знай­шла професійно-етнопедагогічне осмислення й застосування в діяльності мандрівних дяків, в українському шкільництві.

Філософсько-педагогічне обґрунтування етнопедагогіка одер­жала в спадщині Г.С. Сковороди, у творчості наступних поко­лінь вчених, письменників, культурних діячів, у роботі Кирило-Мефодіївського братства, «Руської трійці». Вона освячена іменами Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, Лесі Українки, М.С. Грушевського.


Значну частину положень про народну педагогіку викладено в працях О. Духновича, К. Ушинського, С Русової, Г. Ващенка, І. Огієнка, В. Сухомлинського, у художніх творах для дітей і про дітей. Деякі з них висвітлюють українську народну педагогіку в дії (оповідання О. Кониського «Народна педагогія», Н. Кобрин-ської «Перша вчителька»).

Протягом майже 150 років (від кінця XVIII ст. до 1917 р.) українці перебували під владою чужих імперій, однак асиміля­торська політика не могла вбити українську народну педагогіку.

Проблеми життя, побуту і виховання українських дітей нерідко торкаються у своїх творах етнографи В. Гнатюк, Б. Грінченко, М. Дерлиця, М. Костомаров, П. Куліш, Б. Лепкий, М. Максимович, П. Чубинський та ін.

Ґрунтовну працю «Діти в звичаях і віруваннях українського народу» (1908) - матеріали Грушевського, опрацювання Зенона Кузелі - можна вважати зародженням української етнографії дитинства.

Велике значення для розвитку етнопедагогіки має двотомна праця «Український народ колись і тепер» (1916), створена з участю таких вчених, як Ф. Вовк, М. Грушевський, М. Ковалев-ський, А. Кримський, О. Шахматов та ін. Мотивами української етнопедагогіки пройняті діяльність педтовариств «Рідна шко­ла», «Просвіта», Наукового товариства ім. Шевченка, а також діяльність молодіжних організацій «Пласт», «Сокіл», «Січ», укра­їнські підручники і преса.

Період української державності (1917-1920) теж заклав по­тенціал етнопедагогічних пошуків, що здійснювались у контексті українізації. В Україні відкрились етнопедагогічні дослідні стан­ції. Одна з них - у с Старосіллі Остерського району Чернігівсь­кої області. Н. Заглада написала й видала монографію «Побут селянської дитини» (1929). У Львові вийшла «Українська зага­льна енциклопедія. Книга знання в 3-х томах» (1936) за редак­цією Івана Раковського. Повчальні етнопедагогічні положення представлені й у підручниках із педагогіки: І. Барташевського «Педагогіка українська, або наука про виховання» (1898), О. Макарушки «Наука виховання» (1922), А. Волошина «Історія педагогіки», «Педагогіка і дидактика», С Сірополка «Історія освіти на Україні», Ю. Дзеровича «Педагогіка» (1937).

У часи більшовицької влади етнопедагогіка в Україні зазнає всіляких утисків, але етнопедагогічна думка не згасла. Вона знай­шла свій плідний вияв серед української еміграції.


 




Серед численних зарубіжних публікацій слід виділити десяти­томну «Енциклопедію українознавства», п'ятитомну монографію С. Килимника «Український рід у народних звичаях в історично­му освітленні», двотомну книгу О. Воропая «Звичаї нашого наро­ду» та ін. В Україні 1930-1960 років (за часів тоталітаризму) на етнопедагогічну тему публікацій не було. Короткий період ревізії сталінської політики був (1956-1959) використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Були видані: праця Ю. Ступака «Виховне значення українського фольклору» (1960), праця В. Горленка «Нариси з історії української етногра­фії» (1964), книжка О. Кравець «Сімейний побут і звичаї україн­ського народу» (1966), - стаття В. Мирного «Народна педагогіка в прислів'ях та приказках» (1968), праця Л. Граціанської «Нари­си з народної математики України», монографія М. Гайдая «На­родна етика у фольклорі східних і західних слов'ян. Проблеми добра і зла» (1972), монографія С. Бабишина «Школа та освіта Давньої Русі IX - перша половина XIII ст.» (1973), монографія Є. Сявавко «Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку» (1974). Вагомим внеском у подальшу розробку актуальних про­блем української етнопедагогіки стали надруковані в 1981 р. мо­нографії М. Гаврилюк «Картографування явищ духовної культу­ри (за матеріалами родильної обрядовості українців)» та Г. Дов-женюк «Український дитячий фольклор».

Офіційний курс на перебудову, демократизацію, гласність (1985) мав свій вплив на українську етнопедагогіку.

25 серпня 1988 р. ініціативна творча група педагогів-ентузі-астів у своєму зверненні до освітян «Перебудова школи і народ­на педагогіка» заманіфестувала гостру потребу перебудови осві­ти й виховання в Україні на засадах етнопедагогіки. Ця ж гру­па проголосила звернення до батьків «Родинному вихованню -справжню турботу!», закликавши їх берегти традиції народної педагогіки в родинному вихованні.

Коло дослідників, популяризаторів української етнопедаго­гіки розширюється (О. Вронська, Н. Гамаль, С. Горбенко, О. Губ­ко, М. Когут, В. Каюков, Д. Потребенник, Ю. Руденко, М. Самсо-нюк, М. Стельмахович, М. Хмелюк). Значної популярності набу­ли книги В. Скуратівського «Берегиня», «Покуть», «Посвіт», «Погостини», «Святвечір», «Місяцелік».

Сьогодні в нашій країні розгорнувся рух за впровадження етнопедагогіки, навчання українознавству, заснування кафедр

12


українознавства, відкриття лабораторій з етнопедагогіки, ство­рення програм з етнопедагогіки, популяризації етнопедагогіки в пресі, через українознавчі часописи: «Берегиня», «Народознавст­во», «Жива вода», «Заграва». Ідеями народної педагогіки прой­няті шкільні документи (Закон України «Про освіту», концепції національного виховання, навчальні програми).

За останні роки все більшого розмаху набувають етнопедаго-гічні дослідження широкого спектру. З метою координації дослідницьких тем у 1994 р. при АПН України створено Раду з проблем етнопедагогіки і народознавства. Плідно діє центр «Укра­їнська педагогіка та народознавство» АПН України та ряду освіт­ніх закладів.

Інтенсивне використання етнопедагогіки - надійний заслін бездуховності, національному нігілізму, історичному безпам'ят­ству. Молодь має виховуватися спадкоємницею народних цінно­стей, національних традицій, звичаїв, рідної культури.

Сьогодні конче необхідно актуалізувати найцінніше і найдо­рожче в етнопедагогіці й поставити на службу духовного відро­дження в незалежній Україні.

Головна мета етнопедагогіки - надихати дітей та молодь на збереження духовних надбань рідного народу, виховувати висо-косвідомих представників української нації, носіїв і творців на­ціональної культури.

Структура української етнопедагогіки

1. Українське родинознавство (фамілологія)

Це народна мудрість й досвід щодо створення, збереження і роз­витку міцної, здорової, щасливої сім'ї, про рід і родину та їх зна­чення в долі людини, народу, держави. «Сім'я - ключ до щастя», «Україна - велика родина», «Тому роду нема переводу, у якому браття милують згоду». Українське родинознавство розглядає питання про родину як втілення духовності і національного духу, про типи і форми української сім'ї, її склад, структуру, основні функції; про шлюб і сім'ю як виховну організацію, народний ідеал сім'ї, українське родинне звичаєве право, статус членів сі­м'ї, її авторитет, найпоширеніші вади й біди сучасної сім'ї, про відродження традиційно високого статусу української родини.


 


2. Українське народне дитинознавство

Це чітка система психолого-педагогічних знань про дітей, це погляди українців на дітей як майбутнє народу, нації, утверджен­ня їхньої вічності. У центрі уваги українського дитинознавства - питання дітності української родини, традиційні родильні зви­чаї та обряди, стислий аналіз дитячої мови, народна характери­стика дитини, вікова періодизація життя, навчання і виховання дитини; значення колискових пісень, дитячого фольклору, на­родна охорона дитинства, місце і статус дітей в українській сім'ї, взаємини дітей у сім'ї, обов'язки дітей.

3. Народна родинна (батьківська) педагогіка

Це частина української виховної мудрості. Центральними її пи­таннями є: головні засади сімейного життя і виховання (людя­ність, моральність, багатогранна духовність); стосунки в родині, авторитет і приклад батьків, їхні обов'язки стосовно дітей, сут­ність і особливості виховного впливу членів сім'ї, статус батька, матері, дідуся, бабусі; виховання в дітей відчуття роду, народу, нації; традиції, звичаї виховання в сім'ї, підготовка дітей до шлюбу та сімейного життя, ставлення до сиріт, осуд батьків, які не виховують дітей.

4. Українське народне навчання

Крилатим народним виразом є: «Вік живи - вік учись».

Народне навчання розглядає такі питання: народні знання з різних галузей життя і діяльності, шляхи і джерела здобуття знань, принципи народного навчання, народні традиційні форми навчання, стимулювання пізнавальних інтересів, умінь і можли­востей дітей, умови трансформування знань у якості особистості.

5. Українська педагогічна деонтологія

Педагогічна деонтологія - частина народної педагогіки, вироблені народом етичні норми про виховні обов'язки батьків перед дітьми. Елементи обов'язкового у вихованні: родинне «гніздо», па­м'ять родоводу, рідна мова, наступність і спадкоємність поколінь, праця, гуманізм взаємин, вираження національного духу і харак­теру, антитеза добра і зла, культивування моральних чеснот, християнської моралі.


Основні приниипи і засоби української етнопедагогіки

Етнопедагогіка має свої принципи виховання. Провідними є при-родовідповідність, культуровідповідність, народність виховання, виховання в праці, єдність навчання і виховання, зв'язок із жит­тям рідного народу, гуманізм, активність і ініціативність вихо­ванця в процесі виховання, орієнтація на загальнолюдські мора­льні цінності. Принциповим в етнопедагогіці є врахування віку дитини, виховання з ранніх років, гуманне ставлення до дитини, утвердження любові, поваги і ласки до дітей, піклування про дитину в сім'ї, атмосфера розумної вимогливості до дитини, по­вага дитини до батьків, авторитет жінки-матері, послідовність і наступність виховних дій, індивідуальний підхід до дітей, знан­ня дитячої психології, наочність і приклад у вихованні, підгото­вка до життя і праці, самовиховання та самодіяльність.

Народна етнопедагогіка є багатющою невичерпною скарбни­цею навчально-виховних засобів, провідними серед яких є рідна мова, усна народна творчість, національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї і обряди, народ­ні ігри, іграшки, ритуали та урочистості, безпосередня особиста праця, природа, колискова пісня, скоромовки, оповідання, казки, частівки, утішки, забавлянки, закликанки, атмосфера рідної до­мівки, приклад старших, дитяча самодіяльність, народні афориз­ми, прислів'я, приказки.

Історія української етнопедагогіки продовжується. Вона є об'­єктом численних досліджень та пошуків, її ідеями пройняті сучасні концепції виховання та навчання молоді незалежної України.

Література для самостійного опрацювання

1. Етнографія України / За ред. С. Марчука. - Л., 1994.

2. Любар 0., Стельмахович М., Федоренко Д. Історія української педа­
гогіки. -К., 1999.

3. Основи національного виховання. - К., 1993.

4. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

5. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку.
-К., 1974.

6. Українознавство: Посібник. - К., 1987.


 




 


 


Контрольні запитання та завдання

1. У чому полягає суть української етнопедагогіки?

2. Визначте спільні й специфічні риси народної педагогіки, етнопеда­
гогіки, педагогіки, проілюструйте їх взаємозв'язок.

3.Покажіть історичні підвалини етнопедагогіки, шляхи її становлен­
ня і розвитку.

4.Розкрийте роль української етнопедагогіки в становленні і рефор­
муванні сучасної національної системи освіти та виховання.


Тема 2

Педагогічні погляди народу

на виховання підростаючого

покоління

1. Мета, зміст та основні чинники виховання.

2. Засоби та методи виховання.

3. Принципи народного виховання.

4. Самовиховання в житті людини.

5. Етнопедагогіка - основа сучасної національної системи виховання.


 


6


Мета, зміст та основні чинники виховання

Народ і виховання - ці два поняття взаємопов'язані, не існують одне без одного. В історії людства так повелося, що кожен на­род передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багат­ство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так ство­рюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується самосвідомість. Народ завжди виступає виховате­лем молодого покоління, а виховання при цьому набуває народ­ного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К.Д. Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психо­логії людини.

«Чи дивно після цього, що виховання, створене самим наро­дом і побудоване на народних засадах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних іде­ях...» (К.Д. Ушинський).

Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять зо­лотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості. Вплив виховання на формування особистос­ті народ розглядає як важливий чинник, що визначає долю людини.

17


Педагогічні погляди народу на виховання складалися без про­фесійної педагогічної підготовки. Народ по зернині відбирав усе краще, що відповідало його ідеалу виховання справжньої люди­ни. Народ мав усталені поняття про суть, мету, завдання, прийо­ми, методи і засоби виховання, основні чинники формування осо­бистості, напрями навчання і виховання дітей. Народ завжди правильно уявляв суть виховання: «Виховання - безцінне ба­гатство», «Дитина - дорогоцінність, а ще більша дорогоцінність - її виховання». Виховання українська народна педагогіка роз­глядає як першу суспільну потребу: «Камінь шліфують, а люди­ну виховують».

Найкращим майстром народ вважав того, хто виховав розумну і добру людину. Народ вірив у силу виховання.

В українській народній педагогіці слово «виховувати» має досить довгий синонімічний ряд: няньчити, колихати, годува­ти, леліяти, доглядати, бавити, пестити, викохувати, учити, научати та ін.

Не ти ж мене колихав, не ти ж

мене няньчив.

Годувала, леліяла, потіхи ся надіяла. Як бавитимеш дитину, так вона і ростиме. Викохав дитину в добру годину. Пригоди учать згоди.

У Т.Г. Шевченка:

А мати хоче научати, так соловейко не дає.

З давніх-давен в Україні передається народна настанова: «Якщо твої плани розраховані на рік - сій жито, якщо на деся­тиліття - саджай дерево; якщо на віки - виховуй дітей».

На думку народу, головною причиною занедбаності вихован­ня є відсутність вимогливості до дітей, потакання їхнім при­мхам. «Причина - у батькові, а результати - у дітях. М'якосер­дий батько - сину воля». Народ розумів природу дитячого вере­дування: «Чого дома нема, того дитина і просить». Розуміючи дитячу психологію, народ помітив: «Діти лякають батьків своїм плачем, а старики - своєю смертю», «У домі, де діти, бувають і злодії», «Сміх без причини - ознака дурного виховання».

18


Усвідомлюючи причини невихованості, народ визначив своє ставлення до перевиховання дітей: «Невихованість - виліковна хвороба, а дурість — безнадійна», «Навіть у потоптаній траві роз­квітають квіти». Виховання дітей - складний процес. Вихову­вати дітей не так-то й легко: «Малі діти - малий клопіт, а підро­стуть - буде великий», «Легше нанизати на нитку цілу мірку пшона, ніж виховати одного сина».

У результаті багаторічних педагогічних пошуків визрівали народні уявлення про основні чинники (фактори) формування особистості. Великого значення народ надавав чинникам спадко­вості, середовищу (взаємини в сім'ї, розпорядок життя, побут, звич­ки, традиції, матеріальне становище, побутові умови), вихованню. Велику роль у вихованні відіграють природні задатки, тому народ вважає: «Кожна пташка свою пісню співає і своє гніздечко має», «Соловей може вирости у воронячому гнізді, але каркати не навчиться», «Яке коріння, таке й насіння», «Від лося - лосята, від свині - поросята». Популярні у народі вирази: «Викапаний батько» або «Чисто тобі матінка». Народ правильно показав значення середовища у вихованні: «Одна диня поряд з іншою змінює свій колір», «Як зайдеш між реп'яхи, то реп'яхів і набе­решся», «Як у сім'ї згідливе життя, то виросте і дитя до пуття», «З ким поведешся, від того й наберешся».

Особливо народна педагогіка акцентує увагу на домашнє ото­чення, уклад життя родини. Сім'я позитивно впливатиме на ді­тей, якщо в ній панує дух єдності. Чітко визначився у народних уявленнях такий могутній чинник формування особистості, як виховання прикладом: «Добрий приклад кращий за 100 слів», «Бурчання наскучить, приклад научить», «Приклад кращий за правило».

Народ упевнений, що формування людини залежить насам­перед від виховання: «Що виховаєш, те й матимеш», «І у дурних батьків бувають розумні діти», «Здібності від народження - тільки половина, інша половина — виховання».

Усі чинники формування людини народна педагогіка роз­глядає у взаємозв'язку.

Основну мету виховання народна педагогіка вбачає в тому, щоб підготувати кожного до життя і праці, навчити людяності, доброти, дружби, милосердя, технології здорового спілкування, злагоди, колективізму, гуманності. Народ прагнув навчити кож­ного бути людиною: «Дивись - не забудь: людиною будь». Народ

19


висловлює бажання мати добрих дітей. «Добрі діти - спокійна старість, лихі діти - старість стає пеклом». Народна педагогіка прагнула розкрити життя, а водночас висувала потребу всебічної підготовки до нього: «Життя прожити - не поле перейти», «Вік ізвікувати - не пальцем перекивати».

Мету і зміст виховання диктують життя і конкретні умови життєдіяльності трудової людини.

Зміст виховання в народній педагогіці - це весь процес фо­рмування особистості й підготовка її до активної участі у виро­бничому, суспільному й духовному житті. У конкретнішому ви­раженні зміст виховання охоплює формування морального об­личчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, прищеплення пра­цьовитості, естетичних смаків. У народній педагогіці зміст ви­ховання охоплює піклування про здоров'я, фізичний розвиток, передачу знань, умінь та навичок, привчання до організації до­машнього побуту, забезпечення професійної обізнаності, підготов­ку до сімейного життя, формування духовного світу.

Народна педагогіка розглядає виховання в динаміці. Це по­в'язано з віком, досвідом, силами і можливостями дітей: «Малі діти не дають спати, а великі - дихати», «Гни дерево, поки моло­де, вчи дитя, поки мале».

Народна педагогіка не залишила поза увагою труднощі ви­ховання підлітка: «У підлітка розум і серце часто не в ладу». Народна педагогіка підкреслює складність психіки людини, в яку повинен заглибитись вихователь: «Чужа душа - темний ліс», «Щоб людину взнати, треба з нею пуд солі з'їсти», «У тихо­му болоті чорти водяться».

Виховання слід розпочинати з моменту народження дитини: «Перший крок виховання йде з першим криком дитини».

Виховання - це єдина система, в якій все пов'язано і взаємо-зумовлено, в якій одна ланка доповнює і породжує іншу: «Посі­єш вчинок - пожнеш звичку, посієш звичку - пожнеш характер, посієш характер - пожнеш долю».

Народна педагогіка твердить, що добрий вихователь вимог­ливо ставиться до вихованця: «Дитині волі не давай», «Розум­ний батько сина спитати не соромиться», «Гарна мазана паляни­ця, а не дитина».

Не можна потакати дітям: «Хто дітям потакає, той сам при-читає». Треба додержуватись єдності вимог у вихованні: «У семи няньок дитина без ока», «Де багато няньок, там дитя каліка».

20


Вимогливість народна педагогіка розглядає як вищий ступінь

поваги.

Основними критеріями визначення рівня вихованості є вчи­нки, поведінка, дії людини: «На дерево дивись, як родить, а на людину - як робить».

Засоби та методи виховання

Під засобами виховання розуміють діяльність, явища чи пред­мети культури, навколишній світ тощо, які можуть впливати на особистість у певному напрямі.

Засоби виховання: слово, фольклор, авторитет, праця, навчан­ня, природа, побут, звичаї, традиції, громадська думка, мікроклі­мат, суспільний досвід, преса, радіо, телебачення, режим, літерату­ра, мистецтво, книги, кіно, театр, музеї, іграшки, свята, символи, реліквії, релігія тощо.

Під методом виховання розуміють способи цілеспрямова­ного педагогічного впливу на свідомість і поведінку дітей, на формування в них благородних якостей, на збагачення їх необ­хідним життєвим досвідом. Методи обумовлюють взаємопов'я­зану діяльність вихователів і дітей.

Виховний досвід нашого народу викристалізував провідні ознаки методів і доцільність їх використання: одних - для за­безпечення набуття знань, умінь і навичок (методи навчання), інших - для тілесного, духовно-морального та інтелектуального розвитку особистості (методи виховання).

Для практичного користування у виховній роботі з дітьми методи поділяють на три групи: 1) методи переконання і форму­вання досвіду суспільної поведінки; 2) методи організації життє­діяльності дітей; 3) методи стимулювання культурної поведінки. Методи переконання: роз'яснення, повчання, напучення, по­рада, бесіда, приклад, розповідь, застереження, читання, дискусія. Вони впливають на свідомість, збагачують розум дитини, форму­ють життєві принципи й уміння орієнтуватися в житті.

Методи організації життєдіяльності, спрямовані на захист власного життя, зров'я та оточення: вправи, режим, доручення, вимоги привчання, нагляд, прохання, наказ, заборона.

Методи стимулювання культурної поведінки: схвалення, змагання, сугестія (навіювання), заохочення, покарання. Ці методи


відіграють профілактичну роль у формуванні поведінки та стосунків.

Заохочення - лагідні методи виховання: слово, усмішка, лагі­дний погляд, ласка, похвала, нагорода, залучення до виконання цікавих дій, погладжування по голові, оцінка, подяка.

Покарання: вияв незадоволення, осуд, присоромлення, обме­ження деяких прав, посилення контролю, відстрочка обіцянки, стриманість у поводженні з дитиною, позбавлення ласки, відчу­ження в голосі, гнів, обурення. Не слід карати зі зла. Покарання має бути справедливим, відповідати характеру порушення. Зо­всім неприпустимі жорстокість, садизм, нанесення шкоди здоро­в'ю, приниження людської гідності, рукоприкладство, залякуван­ня, погрози, лайки, безкінечне моралізування, позбавлення їжі, одягу, взуття, притулку, злісне відчуження.

Народна педагогіка на перше місце поставила методи, які фо­рмують суспільну поведінку: уклад життя, діяльність дітей, впра­вляння, привчання, режим праці та відпочинку, виконання дору­чень і обов'язків, ігри, забави.

Зокрема, вправляння і привчання реалізуються за допомогою комплексу різноманітних прийомів: показ, приклад, нагадування, контроль, самоконтроль, наказ, погроза: «У гостині останній по­чинай їсти, а першим переставай», «Шануй батька і матір», «До­віряй, але перевіряй», «Найкращий контроль - власна совість», «Хто рано встає - тому Бог дає», «Зробив діло - гуляй сміло».

Практика народного виховання часто вдається до виконання дітьми різних доручень.

У народній педагогіці не раз наголошується на виховній силі слова: «Вола в'яжуть мотузками, а людину — словами».

У формуванні суспільної свідомості провідну роль відіграють такі методи: розповідь, бесіда, роз'яснення, інформування, порада, дискусія. Усі вони здавна побутують у практиці народного вихо­вання. Народна педагогіка виробила розгалужену систему мето­дів стимулювання (вимога, суспільна думка, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання, за­уваження, осуд, метод природних наслідків, докір, обмеження окре­мих прав дитини, репліка).

У народній педагогіці всі види покарання пройняті гуманніс­тю. Покарання застосовується помірковано, карати має право людина мудра й авторитетна: «Краще догана розумного, ніж по­хвала дурного».


Народна педагогіка розглядає покарання і заохочення як делі­катні методи (виявляти вимогливість із повагою, не захвалювати): «Перехвалене - як пересолене», «Як будеш часто називати лю­дину свинею, то вона і захрюкає». Фізичні покарання і заляку­вання - методи шкідливі й непедагогічні: «Учи дітей не страхом, а ласкою», «Хто б'є дитину, той не виховує добру людину», «Жо­рстокість породжує тупість і дурість».

* Принципи народного виховання

У процесі багатовікової життєвої практики викристалізовува­лись провідні принципи виховання — сукупність вихідних поло­жень та ідей, що визначають спрямування, зміст і організацію виховних дій. Адже дитина — дар божий, її треба оберігати, дог­лядати, дбати про її тендітну душу, не допускати наруги над нею.

1. Принцип гуманізму виявляється в гуманному ставленні
до дітей, у застосуванні найдоцільніших засобів впливу на них:
«Діти - як квіти: полий, то ростимуть».

2. Принцип народності закликає виховувати дітей і молодь у
дусі ідей, ідеалів, почуттів, прагнень, моралі, культурних здобутків,
знань, виробничого досвіду, досягнень, світогляду українського
народу, прислухатися до голосу народу, жити, працювати і твори­
ти для загального добра України. Принцип народності зобов'я­
зує нас мати свою національну систему виховання, вводити дітей
у сферу українознавства, досконалого володіння українською мо­
вою, фольклором, усіма жанрами і видами українського народно­
го мистецтва, ремесла, господарювання, кличе до опанування на­
родних знань, народної педагогіки, світоглядних уявлень та віру­
вань, народного права, морально-етичних норм. До провідних ознак
народності належить українська мова — найкращий виразник
духовності нашого народу. Честь і хвала батькам, які в душах
своїх дітей змалку сіють добірне зерно народолюбства, пам'ятаю­
чи мудре застереження, що «людина без народності подібна блу­
каючому вовкові, для якого всякий ліс, де він їжу знаходить, є

батьківщиною».

3. Принцип зв'язку виховання з життям: налаштованість до умов реального життя шляхом формування світогляду, пози­тивного ставлення до людей, виховання людяності, принциповос­ті, порядності.


4. Принцип наступності та спадкоємності поколінь.
Основні віхи реалізації принципу: забезпечення міжпоколін-

ного зв'язку, естафетна передача старшими молоді знань, умінь, досвіду, духовних цінностей, знання народу, виховання любові до батьків, до літніх людей, шани до предків, піклування про бать­ків, бережливого ставлення до спадщини і т.ін.

Завжди треба думати над тим, що дамо у спадок своїм дітям, яку згадку залишимо по собі в їхній пам'яті. Вірність дітей заповітам, звичаям і традиціям батьків - провідне кредо народ­ного виховання, закон сімейного життя.

5. Принцип участі в праці.

Золоті правила народної педагогіки: «Людина виховується в праці, через працю і для праці», «Вік живи, вік учись і вік трудись».

Заклик до праці лунає вже з колиски, з колискової пісні: «Не вчись, котику, красти, а вчися робити, черевики шити». Повчаль­ною є й українська народна притча: «Якщо хочеш мати в сім'ї виродка, дай своєму чадові все, що йому заманеться, і не залучай його до праці: виродок готовий».

Уміння працювати головою і руками, любов до праці - най­краща спадщина, яку можуть залишити батьки своїм дітям, най­переконливіший аргумент людської порядності.

6.Принцип природовідповідності вимагає будувати процес
виховання на основі врахування вікових і індивідуальних особ­
ливостей дитини. Це домінанта народної педагогіки. Г.С. Сково­
рода говорив, що «природа є першопричиною всього і саморуш­
ною пружиною». А тому й виховання має бути «сродним», приро-
довідповідним.

7. Принцип культуровідповідності передбачає поступове вхо­
дження дитини у сферу сучасної культури, вироблення культур­
ної поведінки, певної компетенції в мистецтві, етиці, естетиці, му­
зиці, володіння основами знань з кібернетики, електроніки, релі­
гії, політології, соціології, етнографії, дизайну і т.ін.

8.Принцип самодіяльності означає спрямування виховного
впливу на дітей з метою їхнього особистісного виявлення, вироб­
лення власної волі й самостійного мислення, творчої думки,
ініціативи, винахідливості, підприємливості, громадської актив­
ності і т.ін.


9. Принцип педагогічної компетентності батьків. Обізна­
ність батьків з народною педагогікою, теорією виховання, антро­
пологічними науками.

10.Принцип систематичності і послідовності.

11.Принцип єдності вимог і поваги до особистості.


Читайте також:

  1. Друге покоління
  2. Перше покоління
  3. Показники середньої довжини жіночого покоління, приросту населення і співіснування поколінь.
  4. Покоління автоматизованих банківських систем
  5. Покоління мов програмування
  6. Покоління прав людини
  7. Покоління прав людини
  8. Покоління прав людини
  9. Покоління роботів
  10. Поняття прав і свобод людини. Покоління прав людини.
  11. Сортові помели пшениці на обладнанні нового покоління




Переглядів: 1576

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Електронні ресурси кафедр та відділень з естетики | Самовиховання в житті людини

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.048 сек.