• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні види соціальних організацій: формальна й неформальна організації

Таблиця 2. Вплив рівня зв’язків на стан організацій

Таблиця 1. Цілі соціальних організацій

Соціально-економічна організація характеризується наяв­ністю соціальних і економічних зв’язків між працівниками. До соціальних зв’язків належать: міжособові, побутові відно­сини; відносини за рівнями управління; відносини до людини громадських організацій. До економічних — матеріальне сти­мулювання і відповідальність, прожитковий мінімум, пільги та привілеї. Співвідношення цих зв’язків відіграє вирішальну роль у процесах створення або діагностики стану організації.

При організації або реорганізації можна скористатися таб­лицею впливу рівнів вказаних зв’язків на стан організації (табл. 2).

В організації відбуваються об’єктивні (природні — за еко­номічними, управлінськими та організаційними законами) та суб’єктивні (штучні — за волею людини або суспільства) про­цеси. До об’єктивних відносять процеси спаду і піднесення в діяльності організації, баланс попиту та пропозиції, процеси, пов’язані з законами організацій. До суб’єктивних — процеси, пов’язані з реалізацією технологічних, економічних, управ­лінських та інших рішень суб’єктів управління.

Сутність соціальної організації можна виразити такою за­лежністю:

Соціальна організація = Колектив + Матеріально-техніч­на база + Фінанси + Інформаційне забезпечення + Трансфор­маційний процес.

Трансформаційний процес характеризує перетворення ре­сурсів організації, що надходять ззовні, в певний кінцевий ре­зультат, який може виступати у формі товару, в матеріально-речовій формі або у формі послуги. Особливим видом послуги є управлінські послуги, що виробляються органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Як видно із наведеної залежності, центральним елементом соціальної організації є колектив, проте не можна ототожню­вати колектив з усією соціальною організацією. Колектив — це об’єднання всіх працівників організації, що здійснюють спіль­ну трудову діяльність. Організація не може функціонувати без колективу, який становить її основу. Показники багатьох складових, що входять в організаційну систему, залежать від складу та настрою колективу. Колектив може бути повністю замінений, проте організація продовжить свою діяльність.

З іншого боку повністю автоматизовану структуру, що фун­кціонує без участі людини не можна визнати соціальною ор­ганізацією. Прикладом такої організації можуть бути повніс­тю автоматизовані магазини, що набули поширення в Японії, які працюють без продавців і касирів. Приватне підприємство, в якому працює тільки одна людина, теж не можна вважати організацією, оскільки воно позбавлене основної складової ор­ганізації — колективу.

2. Людина як елемент соціальної системи

Людина — істота насамперед суспільна, свідома, пов’яза­на з іншими людьми різноманітними відносинами та формами взаємодії. У процесі праці люди об’єднуються в групи, артілі, соціальні прошарки, спільноти та організації. Наявність люд­ського компонента — головна відмінність соціальної системи від інших цілісних систем.

Загалом, соціальна організація являє собою досить складний організм, в якому переплітаються, поєднуються, координуються інтереси особистості та групи, примус і свобода, безумовна дисципліна та вільна творчість, нормативні вимоги і неформальні ініціативи. Вони постійно розвиваються, перебудовуються, коли не відповідають вибраним цілям,трансформуються в інші форми, коли виявляється, що вони не здатні виконувати свої завдання. Разом з тим соціальна організація є суттєвим чинником формування особистості на всіх етапах її розвитку. У різних формах діяльності певної спільноти,соціальної, етнічної чи молодіжної групи вона виявляє себе як приклад колективного суб’єкта, що втілює зв’язки соціальної взаємодії та реалізує ту чи іншу програму або мету. Функціонування подібних соціальних суб’єктів є необхідною передумовою і засобом розвитку як суспільства, так і окремої особистості.

Організація складається з індивідів та груп, які взаємодіють між собою.

При цьому моделі цієї взаємодії можуть бути різними, вони наперед визначені планом чи програмою або ж є неформальними чи спонтанними,міжособистісними в своїй основі. Але так чи інакше організаційні процеси об’єктивно містять у собі соціальну сутність. Окремі індивіди, які входять до організації, набувають принципово нових рис, вони втрачають свою відокремленість, починають функціонувати відповідно до цільових призначень самої організації. В організації значною мірою концентрується потужний особистісний потенціал.

Суттєвою ознакою організації є те, що вона впливає на соціальну поведінку особистості, визначаючи її багатоманітність і різноспрямованість.

Соціальна поведінка особистості – це поведінка в структурі організаційно опосередкованої системи цінностей, норм та цілей, це поведінка людини, яка належить організації. У зв’язку з цим виникає ціла низка конкретних практичних проблем. Зокрема важливим питанням є те, як добитись, щоб організація не була чужою людській природі, які закони і соціальні технології повинні складати основу соціальних конструкцій, що не придушують людську індивідуальність. Не в останню чергу слід зрозуміти, яким чином організація сприяє самоактуалізації та саморозвитку особистості, її нормальному соціальному функціонуванню, збереженню психологічного здоров’я тощо.

Соціальні організації являють собою спільності специфічного складу,основна суть яких полягає в особливому характері поєднання соціального і особистісного, організаційних та індивідуальних цілей. Природа соціальної організації, а також необхідність подібного поєднання опосередковують виникнення особливої системи норм організації. У цьому контексті життєдіяльність організації містить у собі два процеси: з одного боку,усвідомлення і засвоєння учасниками організації її поза індивідуальних цілей, аз іншого, урахування організацією індивідуальних запитів та вимог своїх учасників. Тому є підстави розглядати організацію не лише як систему ролей, позицій чи статусів, а й з позиції нормативної системи діяльності.

Призначенням організації є упорядкування спільної діяльності людей. Як важливий суб’єкт соціальної діяльності і суттєвий чинник різногороду процесів, що відбуваються в суспільстві, групі, спільноті, організація здійснює вплив на формування особистості, значною мірою визначає коло її потреб та інтересів, сприяючи здійсненню процесів соціалізації.

Функціонування соціальної організації безперечним чином пов’язано з

широким колом питань, які стосуються особистості, проблем формування в ній соціальних якостей, соціально обумовлених характеристик. Вона є суттєвим чинником становлення і розвитку особистості, значною мірою впливаючи на форми реалізації особистістю своєї активності, соціальної в тому числі.

На думку І. С. Кона, особистість є центром, в якому сходяться всі суспільні взаємодії. Феномен особистості являє собою особливу форму соціального буття людини, її орієнтації в соціумі. Відносини особистості та соціуму є історично неоднозначними і складними. Незважаючи на те, що соціум домінує у системі відносин з особистістю, у кінцевому рахунку він зацікавлений у ній, в її розвитку і самовдосконаленні.

На всіх стадіях соціалізації особистості суспільство в різних своїх виявах здійснює на неї свій вплив. Цей вплив здійснюється або безпосередньо, або через соціальну групу чи соціальну організацію. При цьому набір засобів можна звести до норм, цінностей і знаків. Ті конкретні групи, в яких особистість долучається до систем норм і цінностей та які є своєрідними трансляторами соціального досвіду, отримали назву інститутів соціалізації. Соціальна організація в цьому випадку може виконувати функції інституту соціалізації.

Роль соціальної організації у вихованні особистості визначається тим, що вона суттєво впливає на зміст і характер цього процесу. Зокрема, у період

раннього становлення особистості вирішальними чинниками виховання виступають сім’я та різного роду дошкільні дитячі організації та заклади. Слід зазначити, що традиційно сім’я розглядається як один із найважливіших інститутів соціалізації. Важливу роль відіграє і та система взаємин і спілкування, яка складається в дошкільних закладах. Від повноцінного функціонування цих форм соціальної організації великою мірою залежить становлення особистості, формування її особливостей, її орієнтованість на світ.

Надзвичайно велику роль у вихованні особистості відіграють школа, різного роду шкільні організації, вищі навчальні заклади, студентські організації різного спрямування. Особливо це суттєво в такий період життя особистості, що пов’язаний з юністю. І. С. Кон називає цей період періодом “рольового мораторію особистості”, оскільки він пов’язаний із постійним вибором – у широкому розумінні цього слова – професії, шлюбу, сім’ї, системи цінностей тощо. Крім того, юність – це період найбільш інтенсивного прийняття життєво важливих рішень. Тому в такий період життя особистості соціальна організація, передусім, школа, шкільні організації, вищий навчальний заклад визначають перспективу розвитку особистості.

На певному етапі життєвого шляху особистості визначальною є роль трудових колективів, де особистість набуває трудових, професійних навичок та соціально значущих рис поведінки і діяльності. Слід також наголосити, що одним із негативних наслідків “відриву” від колективу“ є перехід особистості ворганізації та групи антисоціального характеру, коли на зміну інституту соціалізації приходить інститут “десоціалізації” у вигляді злочинних груп, груп п’яниць тощо.

Як важливі чинники соціалізації і виховання особистості функціонують також різні суспільні організації, неформальні групи, культурно-просвітницькі об’єднання, альтернативні рухи. Своєю різноманітною та багатогранною діяльністю вони репрезентують особистість у суспільстві, виконують функцію передачі особистості соціального досвіду.

Отже, від способів зв’язку особистості із соціальним цілим залежить розвиток самої особистості, утворення соціальних установок, складних явищ мотивацій діяльності, формування певних рис характеру – як соціально типового, так і національно своєрідного. Не підлягає сумніву, що розвиток особистості, процес її виховання відбувається в межах групи, спільноти,організації. Організація є тим середовищем, де відбувається життєдіяльність особистості, здійснюються різні форми її життєтворчості.

У цілому функціонування різних організаційних структур забезпечує реалізацію внутрішнього соціального потенціалу, притаманного людській спільноті. “Міра” їх активності є ніби “реакцією” на характер ситуації, яка об’єктивно складається в суспільстві та в якій перебуває людина. Організація також є засобом пом’якшення соціального напруження в людському товаристві. Хоча, як зазначає В. П. Казміренко, повна гармонія соціально-організаційного порядку – явище досить рідкісне, якщо не ідеальне. Крім того, напруження в організаційних структурах є необхідною умовою для людського існування.

Будь-яка діяльність вимагає такого напруження, і соціальна тим більше особливого значення організаційні зв’язки та структури набувають в умовах соціальних, психологічних і політичних потрясінь, кардинальних змін стереотипів поведінки, ціннісних орієнтацій. Ці обставини значно впливають на формування особистості, розвиток її потреб та інтересів. Потреба в організованій діяльності, координації й узгодженні дій людей тоді стає в таких умовах особливо актуальною та необхідною.

Загалом організація є досить суттєвим компонентом і частиною людського життя. Вона є носієм різних форм активності людей, впливає на формування системи цінностей в суспільстві, детермінує вияви культурного та політичного життя і постає, таким чином, невід’ємною частиною людського існування. Організація є також структурою, яка акумулює загальнолюдський досвід співіснування та спільної діяльності. Можна стверджувати, що в різних своїх виявах організація є обов’язковим елементом життя людської спільноти.

Багато в чому завдяки усвідомленню її значущості особистість набуває досвіду соціального співжиття і людської солідарності.

Діяльність соціальної організації сприяє активізації суспільних процесів,які ведуть до формування принципово нових форм життєдіяльності особистості. При цьому вдосконалюються всі структурні компоненти соціальної організації – мета, засоби, утверджуються нові способи консолідації в межах самої організації, робляться спроби подолання існуючих суперечностей між членами організації. У цілому все це сприяє гуманізації самої соціальної організації та підвищенню її ефективності при виборі механізмів впливу на особистість, реалізації її потенціалу у процесі виховання особистості.

Різні форми соціальної організації є тим чинником, що значною мірою визначає характер і форми життєдіяльності особистості. Як відомо, людська життєдіяльність є всеохоплюючим процесом розгортання життя у будь-яких його виявах у фізичному та соціальному просторі, фізичному і соціальному часі. Однак, життєдіяльність особистості містить у собі й охоплює соціальний аспект.

Життєдіяльність особистості – це організація процесу життя на основі соціальних форм і способів діяльності, спілкування, поведінки, які склалися історично, це відтворення особою свого життя включенням його в соціальні процеси.

Перебіг життя особистості, її становлення, розвиток, зміни, пріоритети втих чи інших видах діяльності є залежними від форм дії на саму особистість соціальної організації. Життя людини не є механічною сукупністю переходів з однієї ситуації в іншу або. Воно також не є постійним вибором варіантів вчинків чи випадковим збігом обставин, ланцюгом випадків тощо. У процесі людського життя соціальна організація реалізує свої безпосередні функції –організації та координації людської життєдіяльності. Вона є суб’єктом предметної, соціальної, духовної діяльності особистості, одним із засобів реалізації її потреб, інтересів і цілей. Людське життя під кутом зору його суб’єктивного, активно-творчого начала виступає як проблема творення життя особистістю.

Завдяки організації концентруються зусилля людей на досягнення загальновизнаних цілей. Крім того, організація визначає норми, необхідні для їх досягнення, обов’язки та відповідальність індивіда, дисциплінує особистість,зобов’язує її до виконання завдань, виховує почуття обов’язку. Однією з основних функцій, що здійснює соціальна організація, є забезпечення чіткості і визначеності відносин між людьми, а також необхідного рівня соціального порядку в межах людської спільноти. Отже, функціонуючи як цілісний організм, соціальна організація здійснює загальну координацію дій, які виконуються під час виховного процесу.

Значна роль у здійсненні координації людської життєдіяльності відводиться особистісним знанням та особистісній інформації, що досягається в міжособистісному спілкуванні і втілюється в різноманітних уміннях, навичках,звичках, які індивід використовує, деколи навіть не усвідомлюючи цього.

У певних умовах, що складаються в результаті організаційної діяльності,особистість дозволяє собі самостійно приймати будь-яке рішення на власний вибір та свідомо планувати свою діяльність.

“Присутність” організації в процесі виховання посилює взаємну відповідальність, яка є важливою засадою існування будь-якого людського товариства і передбачає концентрацію зусиль щодо захисту інтересів його членів. Усе це робить соціальну організацію в різних формах її діяльності досить дієвим суспільними інструментом, що забезпечує ефективну та повноцінну життєдіяльність людини, розвиток її сутнісних сил, реалізацію соціально важливих якостей.

Організація є також важливим складовим елементом і процесу життєтворчості. Як підкреслюють дослідники, проблема життєтворчості зосереджується на проблемі творення себе, побудові власного життя, виходячи з особистості, її духовного світу, світогляду, цілей, устремлінь, у кінцевому підсумку – з розуміння нею сенсу життя.

Своє життя особистість творить у конкретних соціальних умовах.

Вихідним пунктом цього процесу є суспільне становище особистості, її місце в системі суспільних відносин. Ця об’єктивна характеристика особистості надає можливість конкретизувати умови, в яких розгортається її життя, та той соціальний простір, в якому вона може реалізувати, втілити себе. Характер самоствердження особистості, сутність її діяльності може бути визначено завдяки аналізу прийнятих нею рішень у межах вільних виборів, що можливі в певних соціально-організаційних умовах, а також за ступенем активності,нешаблонності, оригінальності діяльності, яку особистість виявляє у процесі виконання соціальних ролей. Важливою рисою, що характеризує особистість з погляду врахування ступеню впливу на неї й її активність, є цілеспрямованість,орієнтованість на мету, уміння підпорядковувати повсякденну свою діяльність досягненню основних цілей.

Особливо відчутним та активним вплив соціальної організації на особистість відбувається тоді, коли особистість є в основному сформованою,коли визначились її ціннісні орієнтації і пріоритети. При цьому, говорячи про діяльність особистості як усвідомлений, доцільний процес, слід поширювати таке розуміння лише на сформовану в основному особистість, точніше на такий етап її життя, на якому життєво важливі рішення вона здатна приймати сама й як самостійний суб’єкт здійснювати різні форми соціальної самодіяльності.

Життя особистості постає як багатогранний, динамічний процес, він охоплює всі вияви людської активності, творчості. Але в усій своїй багато вимірності цей рух не є хаотичним, а організується суб’єктом життя, особистістю. Саме особистість є основною силою, що творить своє власне життя і в кінцевому рахунку формує себе як неповторну цілісність.

Не в останню чергу завдяки організації та втілюваним нею принципам і програмам життя відбувається свідома побудова життя особистістю,вироблення нею стратегії життя. Це надає людині можливість окреслювати для себе основні шляхи та способи досягнення своєї стратегічної мети в житті.

Поняття життєвої стратегії містить у собі уявлення людини про послідовність здійснення життєвих планів, завдань у різних сферах суспільного життя і що до самої себе. Разом зі змінами, які відбуваються в її житті, із духовним розвитком, ускладненням моральної й естетичної, зміцненням вольової та збагаченням інтелектуальної сфер, переструктуруванням ціннісної системи,разом зі змінами зовнішніх умов життя особистість змінює, коригує і стратегію життя. Звісно, на практиці особистісне завжди здійснює своє життя на основі чітко розробленої й усвідомлюваної стратегії. Скоріше навпаки,здебільшого люди творять своє життя або опираючись на окремі свої захоплення у різні вікові періоди, або туманно уявляючи, маючи на рівні підсвідомості стратегії (чи щось подібне до цього) життя. Хоча зустрічаються такі цілісні натури, які підпорядковують своє життя чітко спланованій стратегії,досягненню ясно усвідомлюваної мети.

Отже, життя особистості є значною мірою детермінованим діяльністю тієї соціальної організації, до якої належить індивід. У програмі чи нормах організації часто концентрується деяка життєва програма особистості. У ній також відтворюється та вибудовується послідовність життєвих дій,спрямованих на досягнення життєвих цілей, вимальовуються проміжні етапи і періоди, передбачається набуття необхідних засобів, створюються умови її здійснення. Організація є тією соціальною силою, що створює умови для реалізації життєвої стратегії особистості, її виховання як частини соціуму. Вона пропонує програму, шляхи та засоби втілення тих чи інших планів. Щоправда,життя є настільки складним, що його не можна уявляти лише як втілення певної програми діяльності, як раціоналізований, логічно послідовний процес розгортання раніше створеної програми. Перед особистістю щоденно виникає безліч завдань, які народжуються в суперечливому повсякденному житті,процесі вирішення тих чи інших проблем і суперечностей. Можна стверджувати, що життєві завдання особистості – це єдність планованих дій та того, що виникає за будь-якими прогнозами, програмами і проектами. Вони вимагають як скоординованих, планованих, визначених наперед дій, так і виявів індивідуальної творчості особистості. Власне, цими завданнями окреслюється роль соціальної організації у процесі виховання особистості,формуванні системи цінностей сучасної молоді.

Отже, сучасне життя характеризується посиленням процесів соціалізації, зміцненням механізмів організації та самоорганізації в суспільстві. Соціальна організація в різних своїх формах є одним із суттєвих чинників, що впливають на становлення життєвого світу особистості, здійснення її активності, формування її гуманістичних якостей і гуманістичних цінностей. Помітним є також вплив організаційних відносин на виховання особистості. Разом з тим людина є невід’ємним елементом будь-якої соціальної системи і впливає на її розвиток.

У державі є велика кількість соціальних організацій, що вирішують найрізноманітніші завдання: господарські, куль­турні, суспільні, релігійні. У будь-якій науці, у тому числі й в теорії організації, одним із основних завдань аналізу є класи­фікація об’єктів, тобто виокремлення об’єктів, схожих за свої­ми властивостями.

Для різних типів організацій використовуються різні мето­ди вивчення їх діяльності, оскільки організації ставлять передсобою соціальні цілі, що істотно відрізняються. Соціальні ор­ганізації мають різноманітні форми. Як приклади можна на­звати підприємство, лікарню, ВНЗ, школу, політичну партію, спортивне товариство, орган влади. Складність і різноманіт­ність організацій зумовлюють необхідність їх класифікації.

Як і системи, організації поділяються на штучні і природ­ні. Перші створюються штучним шляхом: вони проектуються, потім будуються і реалізуються на практиці. Прикладами штучних організацій є підприємства, школи, лікарні. Природ­ні організації виникають без попереднього проектування та ін­ших наперед визначених дій, наприклад поселення людей, що виникає стихійно.

Однією з основних класифікацій організацій є їх поділ на:

1) ділові. Такі організації мають штатних працівників, які одержують заробітну плату та інші виплати. Вони створюють­ся окремими підприємцями, колективами або соціальними ін­ститутами: державою, місцевим самоврядуванням, акціонерними товариствами. Ділові організації можуть бути державни­ми, муніципальними, приватними. Внутрішнє цільове регу­лювання діяльності в межах організації здійснюється за допо­могою адміністративно-управлінського апарату;

2) громадські. Ці організації становлять союз індивідуаль­них учасників, об’єднаних суспільне значущою метою. На від­міну від ділових організацій, орієнтованих на задоволення потреб населення, громадські організації займаються вирішенням соціальних проблем суспільства або проблем членів своїх організацій. Регулювання діяльності в межах громадських ор­ганізацій забезпечується спільно прийнятим статутом та до­триманням принципу виборності керівництва;

3) асоціативні організації. Вони побудовані на основі осо­бистих симпатій, взаємної прихильності, загальних інтересів— це сім’я, коло друзів і знайомих, студентська компанія, не­формальні групи і об’єднання.

Наведена класифікація має узагальнений характер. У де­яких випадках вирішення питання про приналежність конк­ретної організації до певної групи чи класу викликає трудно­щі. Наприклад, акціонерні товариства, які за характером своєї діяльності належать до ділових організацій, використовують статут і певну систему виборності керівних органів, тобто при­нципи, характерні для громадської організації.

Класифікація ділових організацій за функціональним та цільовим призначенням передбачає їх поділ на два основні класи: відособлені і корпоративні.

Відзначимо три особливості ділових організацій.

Перша полягає в тому, що основу цільових установок діло­вих організацій становить комерційна ідея (одержання при­бутку або соціального ефекту). Тому в своїй діяльності такі ор­ганізації повинні орієнтуватися на досягнення кінцевого ре­зультату, який, як правило, виражається в грошовому або ре­човому еквіваленті.

Друга особливість випливає з того, що ділові організації або оперують значними матеріальними і грошовими ресурсами, або здійснюють істотний вплив на управління такими ресурса­ми. Тому в їх системах управління найчастіше використовуєть­ся жорстка ієрархічна структура.

Третьою характерною рисою всіх ділових організацій є пе­ретворення матеріальних або інформаційних ресурсів, що над­ходять на вхід організації, в кінцевий продукт за умови вирі­шення соціально-значимих завдань.

Як цільова установка ділової організації часто використо­вується не одна ціль, а набір цілей або під цілей. Наявність на­бору альтернативних цілей діяльності дає змогу організації підвищити можливість виживання в умовах напруженої кон­курентної боротьби. Для цього, наприклад, підприємства розвивають паралельні види діяльності, щоб у разі вимушеної або запланованої ліквідації одного з напрямів робіт можна було безболісно переключитися на інший вид діяльності. Подібні стратегії називають диверсифікація.

Загалом, виділяють такі основні критерії класифікації:

• за формою власності: приватні, колективні (корпора­тивні), комунальні та державні організації;

• за формою результату: комерційні (орієнтуються на прибуток) та некомерційні організації (орієнтуються на одер­
жання соціального ефекту);

• за типом завдань, що вирішуються: економічні, фінан­сові, політичні, освітні, медичні, військові та ін.;

• за принципами об’єднання людей: добровільні (церква, політичні партії, клуби), примусові (армія, початкова школа,
тюрма, психіатрична лікарня), унітарні (їх члени об’єднуються для досягнення загальної та індивідуальної мети — підприємс­тва, банки, ВНЗ);

• за характером діяльності: технологічні (реалізують тех­нологію виготовлення певної продукції або надання послуг),
програмно-цільові (реалізують певну програму діяльності з ви­рішенням певної соціальної проблеми), непрограмні (реалізу­ють гнучку і складну програму дій, яку визначити наперед не­можливо);

• за критерієм формалізації: формальні (мають чітко ви­значені цілі, правила поведінки, структуру й зв’язки) та не­
формальні (функціонують без чітко визначених цілей, правил та структури) організації;

Звернемо особливу увагу на типи, виділені за ступенем формалізації - бо вони мають загальний характер, проявляються в усіх попередніх типах соціальних організацій і критерієм виділення їх є ступінь формалізації існуючих в організації зв’язків, взаємодій і відносин.

Формальну організацію прийнято визначати як спосіб організаційної побудови на основі соціальної фор­малізації зв’язків, статусів і норм. В основі формальної органі­зації лежить розподіл праці, що виникає як результат необ­хідної спеціалізації. Розподіл праці виступає у вигляді систе­ми статусів — посад, кожна з яких наділена специфічними функціями таким чином, що всі функціональні завдання роз­поділені між членами організації. Посадові статуси впорядко­вуються в ієрархічну структуру за схожістю функціональних завдань у різні організаційні підрозділи за принципом керівні—підлеглі в драбину залежностей між нижчими й вищими.

Будь-яка формальна організація має спеціальний адмініс­тративний апарат, основною функцією якого є координація дій членів організації з метою її збереження. Члени організа­ції розглядаються функціонально: не як особистості, а як но­сії певних соціальних ролей. Чим складніша і більша організація, тим складніші функції виконує адміністративний апа­рат. Формальна організація має різні регулятори нормування і планування діяльності організації: норми й зразки службо­вої поведінки, програми діяльності, принципи й норми вина­городи тощо. Формальна організація раціональна, оскільки в її основі лежить принцип доцільності свідомого руху до озна­ченої мети. Вона принципово знеособлена, тобто розрахова­на на абстрактних індивідів, між якими не передбачено нія­ких стосунків, крім службових, таких, що здійснюються за чіт­кою програмою.

Кожна формальна організація певною мірою є бюрокра­тичною. Бюрократія — форма здійснення владних функцій, елемент механізму соціального управління. Існування бюрок­ратії — необхідність організації формальної діяльності. Спе­цифічні особливості роботи підприємств, установ будь-яких типів багато в чому об’єктивні: зростання й ускладнення фун­кцій володіння технікою адміністративної роботи, володіння інформацією і документацією, можливість готувати, склада­ти й інтерпретувати правові норми, рішення на різних рів­нях, вести численну переписку — все це робить значну части­ну людей залежними від бюрократії в організаціях. Ступінь бюрократизації організації значною мірою залежить від кіль­кості зусиль, більше спрямованих на вирішення адміністра­тивних проблем, ніж на досягнення цілей організації. Іноді відбувається заміщення цілей, і адміністративні цілі повністю витісняють попередні цілі організації.

Головними рисами ідеальної бюрократичної організації є:

- чіткий розподіл прав та обов’язків між членами органі­зації, внаслідок чого досягається ефективність;

- ієрархія влади, яка дає змогу реалізувати контроль;

- ієрархія посад і статусів, яка дозволяє кожній посадовій особі приймати рішення стосовно дій індивідів, які обіймають нижчі посади, і виконувати рішення вищих посадових осіб;

- особистісна незалежність індивідів, які входять до орга­нізації, що дає їм можливість діяти лише в межах знеособле­них обов’язків, існуючих в організації, і дає їм право не вико­нувати обов’язки поза рамками посади;

- емоційна нейтральність відносин між членами органі­зації внаслідок знеособленості адміністративної діяльності;

- регламентація діяльності, що здійснюється за допомо­гою фіксованих і чітких абстрактних правил;

- чітка визначеність функцій кожної з посад і в той же час взаємозамінність робітників, що вимагає компетентності ін­дивідів з найбільш вузьких проблем діяльності організації;

- можливість і необхідність проведення добору осіб для обіймання посад на основі їх кваліфікації;

- можливість для індивідів просунутися по службі за ра­ніше домовленими критеріями (за віком або за особистісними посадовими заслугами, часто незалежно від особистісних уподобань керівника);

- сувора регламентація управлінських функцій і визна­ченість поведінки виконавців, їх підлеглість чіткій раціональ­ній схемі, яка забезпечує точність і однозначність дій, що дає змогу уникнути упередженості у взаємовідносинах між коле­гами.

Завдяки цим рисам бюрократична організація оптималь­но пристосована для вироблення стандартних рішень та впровадження їх в організацію на всіх рівнях і в усі структури. Бюрократична організація чітко структурована: в ній кожний компонент має незмінну і однозначно визначену роль і місце в організаційній ієрархії. Бюрократичні структури досить по­ширені в усьому світі і дотепер залишаються ефективними, як зазначав ще Вебер. Він доводив, що саме ефективність і перш за все економічна ефективність — це головна достой­ність бюрократії: точність, швидкість, знання, постійність уп­равлінського процесу, службова таємниця, єдиноначальність, субординація, зведення до мінімуму конфліктів.

Головний недолік бюрократичної організації — ігнору­вання специфіки конфліктних ситуацій, дії за шаблоном, недостатня гнучкість. Ці риси бюрократичної організації суперечать творчості, яка не вміщується у суворі рамки ре­гламентації бюрократії; таким чином, в організації вини­кають серйозні проблеми з нововведеннями. Французький соціолог Крозьє переконливо показав, що здатність органі­зацій до нововведень залежить від існування таких норм, які заохочують конструктивну і творчу діяльність. Між тим сама логіка діяльності бюрократичних організацій, характер зв’язків і залежностей, які склалися в ній, перешкоджають раціональній діяльності: бюрократія координує діяльність нижчих ланок, зважаючи на ієрархію службових залеж­ностей, які вже склалися. За цих обставин дії підлеглих тлу­мачаться як правильні, якщо вони відповідають чинному статуту. Слабкість такої системи полягає в нерозумінні того, що здатність до творчості не підкоряється наказам. Негатив­но впливає на творчість також система заохочування в бюрократичних організаціях.

Американські соціологи Блау і Скотт на основі емпірич­них досліджень довели, що гальмуючий вплив бюрократії на нововведення особливо негативно проявляється в тому під­розділі організації, який вирішує складні комплексні і не до­сить чітко визначені проблеми. Творчі колективи, в яких ор­ганізаційні відносини і стосунки виключають ієрархічну си­стему влади, вирішуючи такі завдання, дають кращі результа­ти. Ринкові відносини також потребують компенсації недолі­ків бюрократичної формальної організації. Тим паче, що ста­лість (поряд з ефективністю), яка є головним чинником і ос­новним результатом організації з бюрократичним характе­ром діяльності, доведена до своєї межі, припиняє будь-який розвиток. Надмірна сталість організації також небезпечна для вдосконалення, як і її нездатність до інновації.

При інноваційному підході розвиток організації розумі­ється як свідомо і раціонально спланований і контрольова­ний процес структурних змін. Інновативність знижує надмір­ний бюрократизм управлінських структур, але вона прита­манна не всім організаціям у нашому суспільстві, навіть в умовах розвитку ринкових відносин. Причиною такого стано­вища є те, що у нас вже досить тривалий час в організаціях традиційно фіксується панування структури над функцією, вертикальних зв’язків над горизонтальними, дублювання ор­ганізаційного порядку, підміна його цілеспрямованим впли­вом, маятникові рішення, їх інверсійність. Інновативність проявляється через ініціативу особистості, групи і є поведінською характеристикою.

Впровадження інновацій — один із способів проведення змін в організації. Але не всі зміни в організації можна роз­глядати як інновацію. Інновація означає ідею, предмет, про­цедуру, які вперше освоюються у практичній діяльності. Вона свідчить, що основні ідеї визнано суспільно корисними і вони сприймаються як нові. При цьому інновації вносять як рухли­вість в організаційний соціально-економічний порядок, так і більш високий рівень невизначеності та ризику. До того ж не всі вони мають універсальну корисність і тому освоювати їх повинні вибірково окремі організації залежно від їхніх по­треб та умов існування й діяльності.

Що спонукає організацію вдатися до інновації? Це може бути пошук рішення проблем, які традиційними способа­ми вирішити неможливо або неефективно; підтримка або підвищення престижу організації; реалізація знань про но­ві технології нових співробітників організації; поради кон­сультантів тощо.

Який цільовий характер мають інновації? Більшість з них багатоцільові. Вони спрямовані на вдосконалення способу за­доволення відомої або нової потреби, на зниження затрат ор­ганізації, на поліпшення системи управління.

Усі нововведення потребують певних ресурсів. Зрозуміло, що нововведення впроваджуються, коли організація має такі ресурси. Одна з системних характеристик середовища, в яко­му реалізується інноваційний процес, — інноваційний по­тенціал організації. Під інноваційним потенціалом розумі­ється здатність організації до саморозвитку.

Врахування особливостей інноваційного процесу якнай­краще впливає на розв’язання суперечностей між бюрокра­тичною організацією та творчою діяльністю, сприйнятливіс­тю організацій до нововведення.

Ми провели аналіз деяких важливих формальних характе­ристик організації. Але соціальна організація, зокрема ви­робнича, внутрішньо суперечлива. З одного боку, в ній все має бути формалізовано, з другого — далеко не всі способи функціонування організації чітко визначені й формалізовані. Більше того, спроби все регламентувати знижують ефектив­ність діяльності.

Поряд з бюрократичними принципами організаційної ієрархії, в організаціях існують і неформальні відносини, які за умов суворої системи адміністративних правил під­вищують їх ефективність. Через взаємодію формальної і неформальної реалізується її соціальна структура.

Неформальна організація являє собою сукупність ін­дивідів, малих груп, для якої характерна система соціаль­них зв’язків, взаємодій, норм міжособистісного і міжгрупового спілкування, що виникла спонтанно. Основним елементом будь-якої організації є люди. Тому можливий аналіз неформальних організацій за деякими ознаками. Організація за такого підходу розглядається як колектив робітників, основним елементом якого виступають соці­альні групи:

1) демографічні — чоловічі, жіночі, за віком, за етносом;

2) професійно-кваліфікаційні — робітники, службовці, інженерно-технічні працівники, управлінці то­що;

3) контактні;

4) цільові;

5) за інтересами;

6) соціально-психологічні групи, що регулюють позавиробничі зв’язки людей.

Поняття формальної і неформальної організації запрова­див американський соціолог і психолог Е. Мейо (1880—1949). У 20—30-х роках він проводив відомі Хоторнські експерименти, в ході яких виявив, що у будь-якій ор­ганізації, поряд з офіційними службовими відносинами (формальна організація), у людей виникають неофіційні, дружні стосунки (неформальна організація), причому і пер­ші, і другі не хаотичні і не випадкові, вони суворо впорядко­вані й обумовлені певними закономірностями. На них можна впливати, ними можна управляти.

У формальній організації особистість зберігає певну авто­номію стосовно функції, яку вона виконує як посадова особа. Завдяки такій автономії робітник має діапазон свободи у ви­борі конкретних форм службової поведінки і взаємодії з ін­шими членами організації. Неформальна організація містить можливості вирішення організаційних завдань такими спосо­бами, які можуть кардинально відрізнятися від запропонова­них організацією. Взагалі виникнення неформальних груп — частіше це реакція на поведінку адміністрації, на недовіру ке­рівників, на зловживання авторитарними методами.

Неформальні відносини виконують такі позитивні функції:

- слугують засобом ослаблення можливого конфлікту між підлеглими і вищестоящими посадовими особами, ви­ступаючи своєрідним буфером між індивідом і суворою фор­мальною організацією, пом’якшуючи її вплив на людей;

- сприяють згуртованості членів організації, підтриму­ють її соціальну цілісність;

- зберігають почуття індивідуальної цілісності, самопо­ваги членів організації, їх високої самооцінки.

На відміну від формальної організації, неформальна становить систему міжособистісних відносин, що завжди персоніфіковані, а їх носії — живі люди, у яких існують від­мінні від загальних цілі, завдання, інтереси, потреби. Неформальна організація завжди емоційна, внаслідок чого люди на роботі формують малі групи, гуртки, компанії, які між собою борються або співробітничають. Так виникає неформальна структура. Неформальні організації виника­ють там, де неефективні дії формальної організації пору­шують важливі для життєдіяльності всього соціального ор­ганізму функції. Вони компенсують їх за рахунок функціо­нально спрямованої самоорганізації і саморегуляції, до якої прагнуть всі людські спільноти, адже у будь-якій орга­нізації, поряд з відтворювальною діяльністю, об’єктивно іс­нує дезорганізація. Саме поєднання деструктивного ентропійного процесу й відтворювальної здатності йому проти­діяти і є основою усталеного розвитку організації, як і всьо­го суспільства в цілому.

Як ми зазначали, неформальна структура організації мо­же відповідати формальній, може не відповідати, може на­віть суперечити їй. У першому випадку при збігу ділових й міжособистісних відносин зростає згуртованість організації, підвищується ефективність її діяльності. У разі розбіжності між формальною і неформальною структурами соціальна група організації втрачає усталеність, стабільність і як ре­зультат — ефективність розвитку її діяльності. Більше того, сама неформальна організація може виконувати негативну роль. Адже будь-яка виробнича організація двоїста за своїм характером не лише стосовно формальних і неформальних параметрів діяльності, їй також притаманні інструментальність і суб’єктивність. Тобто організація, з одного боку, є інс­трументом чиєїсь діяльності (іншої організації або особис­тості), а з другого — для успішного виробництва вона по­винна бути хоч би частковим суб’єктом особистої діяльнос­ті. Якщо організація неінструментальна, то вона не може розглядатися як організація взагалі. У той же час наявності лише інструментальності недостатньо, щоб організація «ожила», почала виконувати свої функції. Люди ж не мо­жуть у процесі діяльності поводитися однозначно, вони, як ми зазначили, створюють неформальні групи, які не завжди поділяють цілі організації.

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. IV. Закономірності структурно-функціональної організації спинного мозку
3. PR-відділ організації: переваги і недоліки
4. V Практично всі психічні процеси роблять свій внесок в специфіку організації свідомості та самосвідомості.
5. АГЕНТ З ОРГАНІЗАЦІЇ ОБСЛУГОВУВАННЯ АВІАПЕРЕВЕЗЕНЬ
6. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
7. Акти з охорони праці в організації.
8. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
9. Актуальні тенденції організації іншомовної освіти в контексті євроінтеграції.
10. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
11. Аналіз сильних та слабких сторін організації
12. Аналіз та планування витрат організації на професійне навчання персоналу

Переглядів: 2895