Церковне життя.

Переважна частина України в 1900-х роках була ареною діяльності Російської православної церкви. В церковно-адміністративному плані православна церква в Україні поділялася на 9 єпархій: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську та Чернігівську. З усіх 63 єпархій імперії українські були найгустіше заселені, і на кожну припадало в середньому понад 2 мільйони жителів. Одна лише Київська єпархія за своєю чисельністю переважала всі східні патріархати разом узяті. А загалом в Україні проживала п'ята частина православного населення імперії.

Усі землі так званої Малоросії і далі складали один митрополичий округ, хоча ще в 1808 р. він вийшов за національні межі. З того часу за наказом Олександра І він включав Молдавію, Валахію та Бессарабію, перетворені на церковні області Київського екзархату.

Адміністративна церковна система розгалужувалася на майже 500 благочинницьких округів та більше як 8200 різно-великих приходів. На переважній частині сільського масиву України вони розміщувалися з характерною національною специфікою, яка полягала в розпорошенні населення по хуторах, віддалених від храмів інколи на 10-12 верст.

Охоплення всього того церковного світу внутрішнім зором було б неповним без урахування величезної церковної інфраструктури. І справді, на українській території, тобто майже на 1/37 загальноімперського простору, в 1900 р. було зосереджено п'яту частину всіх храмів та сьому монастирів — 10333 церкви та 105 монастирських осель.

Функціонування православної церкви забезпечувалось імперською управлінською структурою — від обер-прокурора та синодального єпископа до священика. Ряди єпископату поповнювало лише чорне, тобто неодружене духовенство, котре без послушників налічувало перед 1917 р. близько 4,5 тисячі осіб. Біле ж духовенство, обтяжене обов'язками сімейного життя, стояло осторонь процесів формування вищої церковної влади, хоча налічувало у своїх рядах більше як 21 тис. служителів культу. Нерівноправ'я породжувало постійне протистояння всередині духовенства. У 1906 р. харківська "Церковна газета" охарактеризувала такий стан як "класову боротьбу чорної та білої каст духовенства за умов панування монахів", а видання "Народ" назвало монахів "чужими за своїм духом та вихованням живому тілу церкви".

Першість чернечого стану була беззаперечною. До складу Синоду, окрім головного військового священика — протопресвітера, входили виключно єпископи. В середній ланці церковної адміністрації, де велика роль відводилася духовним конси-сторіям, ситуація залишалася незмінною. Ці колегіальні органи суду та управління, укомплектовані представниками білого духовенства, контролювали лише церковний, а не монастирський світ. Благочинних, котрі мали наглядати за життєдіяльністю священиків і монахів, лише формально пропускали за монастирські брами. Звітна документація про життя чорного духовенства надходила єпархіальним єпископам лише від настоятелів монастирів — ігуменів та архімандритів.

До вад церкви останнього етапу російської імператорської доби належало також остаточне перетворення духовенства в Україні на замкнену самообмежену касту. Одна з причин такого стану крилася в закріпаченні селянства, що свого часу перекрило доступ до духовної верстви виходцям з нижчих станів. Інша причина полягала в тому, що представники елітних або заможних груп населення розглядали священицтво як соціально принизливу професію. Диктат держави, незадовільні матеріальні умови життя священиків сприяли формуванню саме такої репутації духовної професії. Нарешті, вихід із церковного стану до прийняття закону 1869 р. унеможливлювався тим, що діти духовенства фактично не могли здобувати світської освіти.

Відмова від сану тягла за собою обмеження в "громадянських правах і вольностях". Спроба Державної думи скасувати ці обмеження в 1909 р. викликала серйозну опозицію єпископату. Церковні ієрархи пояснили свій консерватизм можливостями так званих "розтриг" "промишляти експлуатацією людських тайн". А тим часом корпоративність духовенства посилювалась: в 1913 р. 85% слухачів духовних семінарій України становили вихідці із священицьких родин, що на 2% перевищувало навіть середньоросійський показник.

Щодо України, то зусиль 31 духовного училища, 9 семінарій та однієї академії виявилося недостатньо для помітного піднесення рівня пастирської освіти. Немало вихованців демонструвало повну байдужість до майбутньої професії. Близько 60% випускників семінарій ставало на шлях світської кар'єри.

Різниця між світською й церковною освітою лежала в площині світоглядній. Перша перебувала під впливом французької, англійської літератури, німецької філософії і була пронизана європейським гуманістичним світобаченням. У семінаріях навчання залишалося надто схоластичним. Навіть у 1900-ті роки тут заборонялися твори Тургенєва, Гончарова, Л.Толстого, а тим більше українських письменників. Водночас духовні академії давали глибоку освіту. Зокрема, в єдиній на Україні Київській духовній академії щороку присвоювалося наукове звання кандидата богослов'я більшості випускників. У 1916 р. його отримали 47 колишніх студентів.

Матеріальний рівень духовенства в Україні був помітно вищим, аніж у середньому по Росії. Окрім причтової землі, яка здавалася в аренду, зборів та добровільних пожертв, місцеві пастирі, як правило, мали ще й третє джерело доходу — три чверті з них були на утриманні державної казни. Усе це засвідчувало також вражаючу нерівномірність доходів духовенства, що ускладнювало й без того напружену внутрішньоцерковну ситуацію.

Висновки: у цілому стан православної церкви в Україні на початку XX ст. характеризувався глибоким протиріччям. Зовні благополучна форма з блиском упорядкованих храмів та усталеною адміністративною структурою була лише вуаллю, яка прикривала спотворену державою систему функціонування релігійного життя. Бюрократизм РПЦ 1900-х років порівнювали з організацією англіканської церкви середини XVII ст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Образотворче мистецтво й архітектура	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.