• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Література козацької доби.

Після Люблінської унії (1569), коли розгорнулася широка національно-визвольна боротьба українського народу проти наступу шляхетської Польщі на Україну, боротьба розгорілася і в українській літературі. В цей період виникає зовсім нова за своїм жанром т.з. полемічна література.

Ця література виникла у вигляді літературної полеміки між католиками і православними. Полеміку розпочав польський єзуїт, письменник, лідер католицизму Петро Скарга своїм твором “Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення”. У цій книзі автор намагався обґрунтувати законність королівської влади в Польщі та її панування над українськими землями. Таким чином, це була не виключно догматична суперечка, а скоріше спроба виправдати і ідейно обґрунтувати польську експансію на схід і національне поневолення України.

Найболючіше питання взаємовідносин католиків з православними українцями Петро Скарга зачепив у підрозділі про слов’янську мову, намагаючись довести, що теологія, філософія та всі інші науки можуть розвиватися тільки на грецькій або латинській мові, а слов’янська мова або слов’янсько-руська зовсім непридатна до будь-якої науки, бо це мова посполитих, тобто мужиків; хто нею вчиться, той неминуче залишиться неуком. У зв’язку з тим, що в Україні існують слов’яно-руські школи, тому то тут і виникають, на думку Скарги, “єресі і всякі помилки”. Висновок Скарги був простий: всі повинні об’єднатися на основі латинського вчення під зверхністю римського папи і польського короля, порвати з руською вірою, національними традиціями і служити польській католицькій Речі Посполитій та римсько-католицькій церкві.

Приводом для розгортання літературної полеміки, крім виступу Скарги, стала ще й спроба запровадити в Україні новий григоріанський календар. Як відомо, починаючи з XIV ст., тобто з часу рішення першого Нікейського собору, християнська церква користувалась юліанським календарем. До нього був пристосований і календар християнських свят, до якого протягом багатьох століть призвичаїлося населення.

У XVI ст. вчені астрономи почали висловлювати думку про неточність сонячного року за юліанським календарем. Щороку виявлявся надлишок часу в 11 хвилин і 14 секунд. За 128 років такого надлишку набиралось на цілий день. Ця неточність вже давно була помічена ще у Візантії, а потім і в Західній Європі.

Після рішення Константського і Базельського соборів римський папа Григорій XIII 5 жовтня 1582 р. дав розпорядження про запровадження нового календаря. Оскільки треба було додати до чисел юліанського календаря 10 днів, то папа Григорій у день видання нового календаря, який назвали григоріанським, дав розпорядження вважати 5 жовтня 15 числом.

Таким чином, зміна календаря була справою науки і, безумовно, явищем прогресивним. Але вводився новий календар зверху римсько-католицькою церквою в особі Ватикану. Спочатку новий календар був запроваджений в Італії та інших країнах з католицьким віровизнанням. Від нового календаря відмовились південні і східнослов’янські народи, в т. ч. і українці, які дотримувались православ’я. Українці і білоруси вчинили опір введенню григоріанського календаря в XVI ст. головним чином тому, що запроваджували його ненависні народу єзуїти і ще й насильницьким методом. Ця боротьба перейшла в полемічну літературу.

Першим з гострими полемічними творами виступив вихованець Острозької школи, потім її ректор Герасим Смотрицький. До речі, Г.Смотрицький брав участь в перекладі і підготовці до друку Острозької біблії, яка вийшла з передмовою Смотрицького.

Найбільш відомим твором Г.Смотрицького є його книга “Ключ царства небесного” (1587). В цій книзі він виступив з гострою критикою книжки єзуїта Бенедикта Гербеста “Висновок віри римської церкви” (1586), спрямованої проти українського народу і його культури. Крім того, приводом до літературного полемічного виступу Смотрицького була боротьба українців проти запровадження григоріанського календаря. Самий факт виходу наклепницької книги Гербеста Смотрицький розглядав як образу національної гідності українського народу.

Визначне місце в історії української полемічної літератури першої половини XVI ст. належить Стефану Зизанію, що походив з родини мельника з села Тустановичі біля Дрогобича. Тому його ще звали Зизаній Тустановський.

Про походження Стефанія Зизанія з простого люду свідчить заборона київського митрополита Михайла Рогози виступати йому з промовами в церквах, “яко простому, а не духовному”. Де одержав освіту Зизаній, невідомо, однак його сучасники називали “високоосвіченою особою”. Зокрема, Захарія Копестинський писав, що Зизаній був у “грецьком і слов’янском языку муж учоний велце”.

Культурна діяльність Стефана Зизанія також спочатку була зв’язана зі Львовом. У 1586 р. він був дидаскалом школи Львівського братсва, а згодом її ректором. На цій посаді він був до 1593 р.

Полемічно-літературна діяльність Стефана Зизанія тісно зв’язана з ораторським мистецтвом. Тут, у Львові, Зизаній вів боротьбу з прихильниками католицизму ¾ українськими церковними владиками, яких очолював львівський єпископ Гедеон Балабан. Через складні обставини боротьби Зизаній у 1593 р. залишив Львів і переїхав у Вільно і тут розгорнув свою діяльність у віленському Троїцькому православному братстві.

Всупереч єзуїтській догматичній літературі, він у 1595 р. видав у Вільно свій “Катехизис” як підручник для навчання у православних школах. “Катехизис” Зизанія був спрямований проти догматичних основ католицької церкви. Проти Зизанія виступив польсько-католицький полеміст Фелікс Жебровський зі своїми двома брошурами: “Кукіль, який сіє Степанець Зизаній в руських церквах у Вільно” і “Полова Степанця Зизанія”. Зизаній у перекладі із грецької на українську мову означає “кукіль”. На думку Жебровського, Зизаній “воює з небом і землею, не вибачає ні Богові, ні людям, святих з неба випихає, чортів до пекла не впускає”.

Літературна творчість Стефана Зизанія відіграла велику роль у боротьбі проти Берестейської унії (1596 р.), яка більше поглибила релігійні суперечки між українцями православними і католиками, призвела до розколу православ’я та утворення уніатської церкви.

Українські полемісти були здебільшого вихідцями з народу. Це були освідченні люди, переважно з міських ремісників, про яких львівський єпископ Потій писав, що вони, “покинувши своє ремесло (дратву, ножиці і шило), а присвоївши собі звання пастирське, письмом Божим створили ширму, зводять все нінащо, все вивертають і по-блюзнірському фальшують і спотворюють, пастирів своїх ганьблять і безчестять”.

Найвищого піднесення полемічна творчість Стефана Зизанія досягла в його творі “Казанье святого Кирилла, патріархи ієрусалимського, о антихристе”, що був виданий у Вільно в 1596 р. Антихрист, на думку християн, ¾ це найлютіший ворог усього людства.

Українські полемісти антихристами називали католиків та уніатів.

Питання національної і регіональної незалежності перебувало в центрі уваги інших прогресивних українських письменників, громадських діячів, активних критиків унії і католицизму. Ними були: Іов Борецький, Ісайя Копистинський, Іван Вишенський. На сьогодні відомо 20 таких авторів, яким належать 60 творів. Серед них видатне місце належить Івану Вишенському, українському мислителю кінця XVI- початку XVII ст.ст. Складність і суперечність тієї епохи знайшли відображення і в світогляді Вишенського. Нехтуючи цим, ми не зможемо вірно оцінити його творчість.

У дореволюційній літературі, присвяченій творчості Вишенського, найбільш значними були праці І. Я. Франка. Іван Франко в статті “Йоанн Вишенський” писав: “Жизнь поставила его на рубеже двух миров, двух исторических течений, в самый центр возгорающейся между ними борьбы. С одной стороны, православие, тесно сплоченное с византийским Мировоззрением, византийскою косностью и неподвижностью, с другой стороны, врывающиеся с Запада струи гуманизма, подтачивающегося весь древний строй жизни и расшатывающегося древние верования. Чтобы борьба этих мировых течений должна была отразиться в душе самого Иоанна Вишенского, человека горячего, энергического, честного и неустрашимого, прежде чем он решился бесповоротно идти в том или другом направлении, это было бы само собой понятно, даже если бы мы не имели в его собственных прямых словах указаний на такой душевный перелом”. (Франко І. Я. Твори. Т. 19. С. 502).

Унія викликала хвилю народного обурення і протесту проти католицької церкви та Ватикану. Передові представники української нації, серед яких був і Іван Вишенський, виступили на боротьбу проти унії і католицизму. Ця боротьба проходила в формі захисту православної церкви, ідей раннього християнства. Критикуючи уніатство і Ватикан, Вишенський протестував проти соціального гноблення, проти жорстокої експлуатації трудящих мас як з боку шляхетської Польщі, так і з боку українського панства.

Вишенський піддав критиці польських, литовських експлуататорів. Для нього пан є гнобитель незалежно від того, живе він в Україні, в Польщі чи Литві. Всі вони “в мьяких постелях спят” і ведуть “безфрасунлівое (безтурботне) життя.

Критика Вишенського соціальної несправедливості, національного гноблення в умовах української дійсності другої половини XVI - початку XVIII ст.ст. мала велике прогресивне значення. Особливо, коли врахувати, що вона велася напередодні визвольної війни українського народу проти соціального і національного гноблення з боку шляхетської Польщі.

В “Краткословному отвъте Феодула” Вишенський змальовує картину гноблення українського і білоруського народів шляхтою, а також боротьбу українського народу проти українських магнатів, польської шляхти і унії.

В посланні єпископам-ренегатам Вишенський малює тяжку працю селян-кріпаків, протиставляючи їм розкішне життя феодалів. Він засуджує різні форми феодальної експлуатації, показуючи при цьому, що пани претендують на особливу роль в суспільстві, підкреслюють свою зверхність над селянами нібито особливими інтелектуальними рисами, властивими їм. Ця “Інтелектуальна” зверхність панів над селянами, спроби довести, що право на володіння кріпаками дає їм знатність походження, викликала гостру критику з боку Вишенського. Він, зокрема, писав: “А што ж ты большей над другім человък о себъ разумъени? Не земля ли ты от земль, яко и сирамах убогий и голый? Не дух ли в тебе, оживлячий того трупа яко и убогого? Не очи ли, слух, вкус, ноздри, руки, ноги а том же порядку разсажены, што и убогого?... Что ся хвалиши? Что ся, як порхавка, надымаеши?” (Вишенський І. Твори. К., 1959. С. 42¾43.)

І. Франко підкреслював, що Вишенський перший у нашім краю різко та сміло підніс голос на захист того бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик¾ їх брат, а не просто робоча худоба, що він радується і терпить, як людина, і хоче жити як, людина.

Критикуючи панів і земних владик, Вишенський зумів піднятися до критики суспільних відносин. В зв’язку з цим великий інтерес має сатиричне зображення ним існуючих відносин в Речі Посполитій.

Вишенський виступив на захист слов’янської мови. Боротьба за слов’янську мову, за поширення її на рідній землі мала принципове значення і була складовим елементом боротьби за національну незалежність. Справа в тому, що католицизм прагнув довести зверхність латинської мови над слов’янською, католики твердили, що ніби латинська мова ¾ це мова людей богообраних, тоді як слов’янською розмовляють народи, які історичною долею визначені бути другорядними і підкорятися народам вибраним. Петро Скарга писав: “Є тільки дві мови ¾ грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, окрім тих мов немає інших, які могли б бути придатними для науки. Ще не було на світі академій або колегій, де б філософія, богослов’я, логіка і інші вільні науки викладалися слов’янською мовою. Зі слов’янською мовою неможливо зробитися вченим. Та що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє написаного на ній. На ній немає ні граматики, ні риторики і бути не може. Самі православні священики не розуміють тепер цієї мови і запитують пояснення польською мовою.

Завдяки слов’янській мові в православних немає інших шкіл, крім тільки самих елементарних для вивчення читання, цим і обмежується їх наука. Звідси загальне неуцтво і хибність думок”. (Голубєв С. Т. Києвский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Києв, 1883. Т. І. С. 150).

Захищаючи слов’янську мову від постійних нападів з боку представників католицизму, Вишенський писав: “Словенський язык перед Богом честнейший ест и от елленского и от латинского”, тобто слов’янська мова давніша від грецької та латинської, одна із найдавніших на Землі.

Відповідаючи єзуїту Скарзі, він підкреслював: “Видиши ли, Скарго, иж сам власною зазросию, враждою и потворною лжею вмьсто учителей грецких обольв еси и на словенский язык посполу с дияволом борбу подвергнул если, который для того языка словянского не любит и от всьх других на одного подвигом силньйшим (стлумить и угасити его хотяй) подвигнулся есть, иж в языку словянском лжа и прелесть его никакоже мьста не может, ибо они диалектик и силогизм поганских (ницующих правду божию во лжу), ани хитрорьчием лицемьрно фарисейства упремудряет, только истинное, правдою божию основан, збодован и огорожен есть и ничтоже другое ухишрение в себь не имеет, только простоту и спасение рачителю словянского языка еднает” (Вишенскій І. Твори. К., 1959. С. 219 ¾ 220).

Важливим жанром української літератури козацької доби була просвітницька література. Українське просвітництво, на відміну від західноєвропейського, було народним просвітництвом.

На терені суспільно-політичного і культурного життя України першої половини XVIII ст. яскравою постаттю був визначний український мислитель, церковний і громадський діяч, письменник просвітитель Феофан Прокопович (1681¾1736р.р).

Його творчість є значним досягненням духовної культури українського народу. Майже 20 років Феофан Прокопович жив і працював у Росії (з 1716 р.). Тому він вніс немалий вклад і в розвиток російської культури.

Перш за все потрібно відмітити його теорію “просвіченого абсолютизму”. З точки зору Прокоповича, рушійними силами в розвитку суспільства є боротьба освіченості з неуцтвом.

Розглядаючи взаємовідносини між монархом і підданими, Прокопович розглядає їх як відношення батьків і дітей. Згідно з Прокоповичем, монарх є батьком для своїх підданих. Державна влада, на думку Прокоповича, має божественне походження і як така знаходиться вище батьківської. Наслідуючи Гоббса, Прокопович стверджує, що люди, щоб не знищити один одного, створюють державу, яка захищає їх від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Монарх має необмежену владу, він має також право втручатись в життя своїх підлеглих. Ця влада і право монарха обумовлюється як божественними настановами, так і волею народу. Вони є, за Прокоповичем, основою для обґрунтування прав монарха на спадковий престол. Народні маси повинні підкорятися волі монарха, це пасивні функції народу. Але народ, крім цих пасивних функцій, має згідно Прокоповичу, і функції активні. Вони полягають в тому, щоб “испытывать (в случае неизвестности) всякими правильными догадками, какова была или имела быть воля государева”. Народ, таким чином, має право висловлюватись про волю монарха, а також висловлювати свої погляди про спадкоємця престолу.

Це право народу, про яке пише Прокопович, визнання за народними масами активної функції є завоювання вітчизняної суспільної думки, її духовної культури.

Більше того, ці думки Прокоповича свідчать про визнання ним народу як самостійної сили в системі державного ладу ¾ сили, яка в необхідних випадках (коли, наприклад, після смерті монарха необхідно вирішувати питання про спадкоємця престолу) може виступати вирішальною.

Гуманістичний характер творчості Прокоповича стверджується його етичним вченням. Ідеалом для Прокоповича є добра людина. Добрим, на його думку, є той, «который не свирепен, не лют, не жесток, благоприятен, нрава умер енного». Він різко засуджує таку рису як лицемірство. “Различная же бывает кротость, ¾ пише Прокопович, ¾ во-первых, одна есть истинная, а другая притворная. Притворной и лицемерной кротости места нет в числе блаженств, сие бо есть лютейшее злодейство. Многие льстецы надевают на себя кожу овечью, есть волки хищные. Естественная же кротость непритворна. Блажен алчущий, но алчущий и жаждущий правды“. (Прокопович Ф. Христовы о блаженства проповеди толкование. Спб, 172. С. 31).

Думки про добрі начала в душі людини, що є природнім її станом, як не властиву людській природі рису, висловлює Прокопович, у курсі риторики, який він читав в Києво-Могилянській академії. Розглядаючи боротьбу добра і зла в суспільстві, Прокопович порівнює добро з багатством, а зло з убогістю. Зло заключає в собі ті негативні риси, що є в душах людей, тоді як добро концентрує в собі кращі риси життєдіяльності членів суспільства.

Прокопович вніс помітний вклад в розвиток української культури. Його діяльність, незважаючи на суперечливий характер поглядів, об’єктивно сприяла поширенню ідеї просвітництва.

XVIII ст. в історії української культури характеризується подальшим розвитком просвітницьких традицій, що знайшло відображення в творчості визначного українського мислителя Г.С.Сковороди.

Зарубіжна історіографія стверджує, що нібито Сковорода- це випадкове явище в історії української культури. Проводиться думка про те, що нібито він був відірваний від народу і мав зв’язки лише з верхівкою української інтелігенції, був байдужий до важливих проблем сучасного йому життя.

Аналіз творчості Сковороди свідчить, що в його творах звучать ідеї протесту проти соціальної несправедливості, проти зла, що панує в суспільстві.

Сковорода вбачав конкретних носіїв зла. Саме їх філософ і піддав критиці. Ними, на думку українського гуманіста, є пани, царі, царські чиновники, різного роду кар’єристи. Силою свого таланту Сковорода показує нікчемність цих людей, що живуть за рахунок селян.

Заслугою українського мислителя є те, що він критикує не тільки несправедливість, що панує в феодальному суспільстві, але й показує експлуататорську суть виникаючих буржуазних відносин, які виникають.

Погляди цього гуманіста-просвітителя відбилися на становленні нової української літератури. Г.Сковорода основну освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Однак не закінчивши двох останніх, богословських класів, шість років працював домашнім учителем у поміщика на Переяславщині. В 1759 ¾ 1768рр. викладав поетику і етику в Харківському колегіумі. Після цього, він залишив педагогічну роботу і останні 25 років вів мандрівне життя.

Основне місце в його творчості займають філософські трактати і діалоги, з літературних творів відомі збірка поезій “Сад божественных песней” та збірка байок “Басни харковскія”. До речі, жоден його твір не друкувався за його життя, більшість творів його розповсюджувалася в Україні в рукописних списках.

Як філософ і письменник Г.Сковорода був енциклопедично освіченою людиною, добре знав не тільки античні філософські твори Сократа, Платона Аристотеля, Сенеки, але й новітні, зокрема Декарта, Спінози, Канта.

На його думку, єдиний шлях боротьби проти зла в суспільстві ¾ це протиставлення йому добрих начал, закладених в природі людини. Ці добрі начала, з точки зору Сковороди, необхідно всіляко розвивати, а для цього найбільш дійовою формою є поширення освіти з метою пізнання людини. Сковорода був просвітителем. В той час, коли просвітительство західноєвропейських мислителів носило буржуазний характер, Сковорода був селянським просвітителем. І цей факт обумовив відмінність в інтерпретації багатьох проблем між просвітителями Заходу та Сковородою. І головна з цих відмінностей ¾ це відношення до народних мас.

Критикуючи зло, що панує в суспільстві, Сковорода вважає, що воно може бути поборене добрими началами, що закладені в природі людини. Панування цих добрих начал може бути забезпечено вмілим вихованням і навчанням людини. Питання, зв’язані з формуванням в людини добрих начал шляхом виконання та навчання Сковорода розглядає в творах “Благородный Еродій”, “Убогий Жайворонок” та ін. Формування в людині добрих начал несумісне з прагненням до збагачення.

Сковорода різко засуджує таке прагнення до збагачення за рахунок народних мас. Щастя людини, на думку Сковороди, в праці. Людина, що не працює, позбавлена можливості пережити ті, ні з чим не порівняні почуття, які переживає людина в процесі праці. “Шершень, ¾ пише Сковорода, ¾ есть образ людей, живущих хищением чужого и рожденных на то одно, чтоб есть, пить и протч. А пчела есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося”. (Сковорода Г. Повне зібрання творів. Т. І. С. 126). Сковорода неодноразово підкреслював велике значення освіти для розвитку добрих начал в душі людини. Формування добрих начал в серці людини відбувається не тільки внаслідок поширення знань, але і внаслідок праці. Формування в людині моральних якостей український мислитель ставив у залежність від праці.

В літературі справедливо відмічається, що Сковорода мало не перший із філософів нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду. Але не всяка праця приносить людині щастя та насолоду. Такою є лише “сродна” праця. Згідно Сковороди, “сродна праця” — це праця за покликанням. В людині закладені здібності до певних видів трудової діяльності. У процесі виховання, вони повинні бути розвинені, повинні стати сутністю людської особистості. Через “сродну працю” розкривається природа людини, розкриваються закладені в ній добрі начала. “Сродна праця” є ідеалом людського щастя. І навпаки, “несродна праця”, праця не за покликанням робить людину глибоко нещасною.

Важливим моментом на шляху досягнення “сродної праці”, справжнього стану людського щастя, є самопізнання та самовдосконалення людської особистості. За допомогою самопізнання людина пізнає в собі “справжню людину”, своє покликання, а цим самим і свій шлях до “сродної праці” та щасливого життя, досягнення такого стану, коли “нужное станет нетрудным, а трудное ¾ ненужным”. Дуже високо Сковорода цінив дружбу між людьми, вважаючи її найвищою цінністю людських взаємовідносин. “Я зневажаю Крезів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію багатих; хай володіють собі, чим хочуть. Я ж, якщо я маю друзів, відчуваю себе не лише щасливим, але й найщасливішим”. (Сковорода Г. Повне зібрання творів. Т. II., С. 268).

Вплив творчості Сковороди помітний в художніх творах С.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка. Всі вони продовжували прагнення Сковороди зв’язати свою творчість з культурою народних мас.

Гуманістичні традиції Сковороди пізніше розвивали Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, котрі в нову історичну епоху, спираючись на спадщину свого великого попередника, підняли на новий якісний рівень духовну культуру українського народу.

Ідеї просвітництва знайшли своє відображення в творчості інших відомих українських мислителів, громадських діячів та письменників. Зокрема, Василь Капніст, організатор таємного гуртка, їздив у Берлін за допомогою на випадок повстання в Україні проти окупації Росією. В 1783 р. пише знамениту “Оду на рабство”, в якій осуджує кріпосницькі порядки в Росії. Активно працювали Яків Козельський, В. Каразін (організатор створення Харківського університету) та інші.

Важливим напрямком літератури тих часів була історична література. Перш за все – це знаменита «Історія Русів», автор твору невідомий. Написаний цей твір у 80-90-х рр. ХVІІІ ст. Російський уряд заборонив друк «Історії Русів», тому автор побажав бути невідомим. Є гіпотези, що це могли бути В.Каразін, В.Капніст, чи М.Полетика. Надрукована «Історія» аж у 40-х роках ХІХ ст. Причина такого відношення російської влади до цього твору криється у тому, що він має глибоко патріотичний зміст, відстоює інтереси українського народу, стверджує, зокрема, що в нього глибокі державницькі традиції, а договір Хмельницького із Москвою – це договір двох рівноправних, незалежних держав тощо.

Вийшли в ці роки і перші дослідження з історії України. Наприклад, прийнято вважати, що першою історією України є написаний тоді «Синопсис» Інокентія Гізеля. Крім цього твору були написані по цій тематиці «Хроніка» Сафоновича, «Обширний синопсис» Кохановського тощо.

Роки національно-визвольної боротьби українського народу на чолі із Б. Хмельницьким породили такий жанр історичної літератури як козацькі літописи. Серед них літопис Самовидця висвітлює хід війни від її початку і до 1702 р. Автор літопису невідомий, зрозуміло одне ¾ він учасник повстання, близький до Хмельницького. Літопис гадяцького полковника Г.Граб’янки. Автор показує хід війни від початку до 1710 р. Найбільш детальним, науково-обгрунтованим є літопис Самійла Величка. В ньому використані документи, літературні твори.

Кінець XVIII ст. характерний важливою подією в літературі України. У 1798 р. в Петербурзі було видано поему І.П.Котляревського “Енеїда” (3 частини). Поява цього твору, написаного розмовною мовою, поклала початок новій українській літературі.

Підводячи підсумок цього питання, можемо сказати, що друга половина XVI¾XVIII століть ¾ важливий період у розвитку культури України, характерний змінами, які відбулися в розвитку української літератури.

Читайте також:

1. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
2. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
3. Використана література
4. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
5. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
6. Виникнення українського козацтва. Утворення козацької республіки — Запорозької Січі
7. Вирощування та відгодівля на м’ясо худоби.
8. Виховання і школа Запорізької Січі. Риси козацької педагогіки
9. Виховання і школа Запорізької Січі. Риси козацької педагогіки
10. Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства
11. Дитяча література буде доступна для розуміння за умови врахування специфіки цільової аудиторії.
12. Довідкова література

Переглядів: 3236