Скасування непу. Індустріалізація

Наприкінці 20-х років в СРСР відбулися значні зміни. При владі остаточно утвердилася керівна група на чолі зі Сталіним. Він досить спритно розгромив по черзі своїх суперників — Троцького, Каменева, Зінов´єва, Бухаріна, Рикова, Томського та їх прибічників. Сталін став абсолютним лідером партії — вождем в оточенні підлабузників. Відкрита критика його політики стала неможливою. Це було поєднання особистої диктатури з надзвичайною центристською, монолітною організацією всієї влади в країні. Нова правляча верхівка, зміцнивши свої позиції, вже не потребувала компромісів для збереження керівного становища і, скасувавши неп, перейшла до насильства і примусу. Почався другий комуністичний штурм, подібний до першого — воєнно-комуністичного наступу часів громадянської війни, хоча той уже довів неефективність цього методу вирішення проблем будівництва соціалізму. Був відкритий шлях до здійснення авантюристичного «стрибка» в індустріалізацію. Водночас внутрішнє і зовнішнє становище СРСР було складним.
Сталін розумів, що селянство, яке в більшості своїй не сприймало соціалістичних ідей, в часи непу зміцнилося. З´явилася група багатих селян, яких він вважав непримиренними ворогами соціалізму. Зловісно наростала загроза нападу на СРСР. У 192S р. загострюється міжнародна ситуація. Це було пов´язано з тим, що на Заході спалахнула небачена економічна криза, відома як «велика депресія», яка викликала ряд суперечностей, що призвели до розвалу Версальської системи та загострення міждержавних відносин у Європі і світі.
Фашисти роздували реваншизм. Скориставшись розколом і протиріччями між комуністами та соціалістами, які підтримував і роздмухував Сталін, націонал-соціалісти Німеччини захопили владу і почали готуватися до війни. Вони загрожували країнам Заходу, а також СРСР. Це породжувало в партійних колах переконання в необхідності заходів, спрямованих на радикальну соціалістичну перебудову села та швидку індустріалізацію, щоб зміцнити країну, посилити її обороноздатність. І хоча існували альтернативні шляхи і методи розв´язання проблем, ніхто про це не наважувався говорити.
Розуміючи безперспективність світової соціалістичної революції, Сталін висуває завдання будівництва «соціалізму в одній окремо взятій країні», що означало якнайшвидше перетворення СРСР в сучасну індустріальну державу, до того ж будь-якою ціною. Здійснення цих перетворень демонструвало б те, що соціалізм є найефективнішим шляхом до прогресу, що він зможе вистояти в боротьбі з капіталізмом. Проте в кінці 20-х років СРСР, включаючи Україну, залишався переважно аграрною країною, в якій переважало селянське населення, що не могло підтримувати курс на воєнно-комуністичні методи будівництва соціалізму. Тому Сталін закликає до «революції згори», тобто примусове насадження найрадикальніших соціально-економічних перетворень у промисловості та сільському господарстві.
XIV з´їзд ВКП(б) проголошує курс на індустріалізацію. Неп сприяв швидкому відродженню промисловості України. Основну частину ресурсів, що їх давало непівське сільське господарство, одержував Донбас, який тоді називали «всесоюзною кочегаркою». Видобуток вугілля у 1925-1926 господарському році тут був близьким до довоєнного рівня. Велика увага приділялася також розвитку металургії, електроенергетики, сільськогосподарського машинобудування та інших галузей. Але найвищими темпами розвивалася переробна, легка і харчова промисловості. У 1925-1926 pp. ці галузі значно перевищили довоєнний рівень, і це, до речі, відбувалося при незначних державних капіталовкладеннях.
Після рішення XIV з´їзду ВКП(б) про індустріалізацію країни темпи розвитку великої промисловості прискорюються. Однак постало питання: де взяти для цього кошти? Троцький, а пізніше Зінов´єв і Каменев висувають ідею надіндустріалізації, обстоюючи необхідність її фінансування за рахунок значного підвищення податків на селянство та збільшення цін на промтовари, які купувало село. Сталін і його прибічники виступили проти цього. Але з 1928-1929 pp., коли вони розгромили своїх противників (так звані — троцькістсько-зіновєвську опозицію і «правий» — бухарінський ухил), самі стали на шлях жорстокої експлуатації села, особливо найрозвинутішого українського.
Для потреб індустріалізації вводилася економія коштів, особливо за рахунок скорочення управлінського апарату. Значно зменшена була заробітна плата робітників, а отже, знижувався життєвий рівень. Однак слушна ідея про внутрішньопромислове нагромадження як основне джерело розвитку індустрії не була повністю використана, індустріалізація залежала від ресурсів інших галузей господарства, передусім — сільського господарства.
Уже в середині 20-х років в СРСР вводиться державне планування. Спочатку воно базувалося на поєднанні державного госпрозрахункового управління і ринку і запроваджувалося як напрям розвитку, пізніше — на пріоритеті державного директивного керівництва і обов´язковості плану.
Наприкінці 20-х років здійснювався курс на повне знищення товарного виробництва. У цьому дусі було створено два варіанти першого п´ятирічного плану: відправний із середньорічним темпом промислового зростання 18% і більш напружений, який назвали «оптимальним», — до 22%. У квітні 1929 р. XVI партійна конференція ВКГІ(б) схвалила оптимальний варіант. П´ятирічка була розбита по роках, і з перших днів її виконання в щорічні плани вносилися все нові й нові доповнення, що передбачали прискорення темпів. Вводилася надзвичайна система централізації управління. Економіка все більше набирала командного характеру, а управління нею здійснювалося бюрократичними методами. Застосовувалися загалом методи морального і, рідше, матеріального заохочення, а також примусу, покарань та переслідувань. Розгорталося соціалістичне змагання — індивідуальне, колективне, між цехами, підприємствами, містами і навіть республіками. Організація його здійснювалася профспілками, а загальне керівництво — партією. В роки першої п´ятирічки робітники, які вірили в те, що незабаром прийде «світле майбутнє», з ентузіазмом зустріли ідею змагання. Переможців популяризували преса, радіо і кіно, їх нагороджували орденами, вітали і преміювали. Тисячі робітників, особливо членів партії та комсомолу, пишалися своїми здобутками і з готовністю віддавали всі свої сили на виконання важливих виробничих завдань. Цей трудовий героїзм особливо вражає, якщо врахувати, що життєвий рівень трудящих був низький, діяла карткова система, яка забезпечувала потреби людей лише в мізерних розмірах.
У 1935 р. був широко розрекламований рекорд вибійника донбаської шахти «Центральна Ірміно» Олексія Стаханова, який за зміну перевиконав норму добування вугілля в 14,5 раза. Його досвід був використаний для організації руху за перевиконання норм, який отримав назву «стахановського». Поряд з цим застосовувався метод примусу і страху. Тих, хто не виявляв трудового ентузіазму, карали, аж до арештів та облав. Ці методи призвели до жорстокої експлуатації робітників.
Але більш широко метод репресій застосовувався до керівного складу господарників, до тих, хто критикував авантюристичний курс Сталіна, а також до фахівців із дореволюційними дипломами. Під ці репресії підводилася «теоретична» база. Виступи проти воєнно-комуністичного курсу в економіці кваліфікувалися в 1928-1929 pp. як «опортунізм», який треба було винищувати. У 1930 р. на XVI з´їзді ВКП(б)У Сталін зловісним тоном заявив: «Люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів». Відбувалося їх «вичищення» з партії під час масових партійних чисток. У1928 р. відбувся перший сфабрикований ДПУ, так званий «Шахтинський процес», який закінчився жорстокими покараннями багатьох керівників і фахівців. На межі 20-30-х років поширюється новий термін — «шкідництво». Найчастіше тавро «шкідника» лягало на «буржуазних спеціалістів», проти яких велася агітація в пресі та усній пропаганді: їх намагалися «перевиховувати», але закінчилося це масовим винищенням, часто без суду і слідства. Особливо «бурхливу» діяльність в цьому напрямку розвинув керівник ДПУ УСРР В. Балицький.
З початку 30-х років інженерні посади обіймали здебільшого так звані «висуванці», — робітники, які мали певний стаж виробничої діяльності.
Вони частково замінили винищену і понівечену стару технічну інтелігенцію. До багатьох із них застосовувався термін «саботажник», якщо вони десь не могли виконати «зверхпланових» завдань. Ця атмосфера страху і психозу стала типовим методом розв´язання проблем керівництва будівництвом нових підприємств, галузей промисловості, була однією із причин втрати частиною керівників ініціативи, бажання йти на ризиковані заходи, брати на себе відповідальність.
Як же виконувалася п´ятирічка? Сталін продиктував авантюристичний план зростання промисловості в середньому на 37,7%. Однак ці темпи залишилися на папері, що пояснюється їх нереальністю, диспропорціями між галузями господарства, зривами в технічному забезпеченні, недостатнім досвідом робітників та інженерів. Планувалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т, пізніше завдання збільшили до 80 млн, а між тим фактичний видобуток у 1933 р. досяг лише 45 млн т. Виплавка чавуну в Україні повинна була зрости з 2,4 до 6,6 млн т. Фактично було виплавлено 4,3 млн т. Перший п´ятирічний план за більшістю показників не був виконаний. І все ж на Україні він характеризувався високими темпами розвитку індустрії, значними інвестиціями та створенням нових галузей.
Внаслідок того, що планувалися надзвичайно високі показники, вживалися суворі заходи для покарань та різні форми стимулювання для їх виконання (Сталін називав це «підхльостуванням країни»), використання трудового ентузіазму, були досягнуті значні успіхи, що мали важливі наслідки для України. УРСР в роки першої п´ятирічки одержала понад 20% загальнодержавних капіталовкладень, а з 1,5 тис. нових підприємств — 400 будувалися в Україні. Серед них найбільша в Європі Дніпровська гідроелектростанція, Харківський тракторний завод, гіганти металургії — «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь».
Зростання індустрії продовжувалось і в другій та третій п´ятирічках, хоча капіталовкладення і темпи зростання зменшилися. Враховуючи, що у разі війни промислові центри України виявилися б незахищеними, уряд СРСР зосереджував ресурси і увагу на будівництві і розвитку промислових центрів Уралу, Сибіру та Далекого Сходу. Із 4500 підприємств, що будувалися в СРСР у роки другої п´ятирічки (1933-1937 pp.), лише 1000 знаходилися в Україні. У перші роки наступної п´ятирічки (1938 — перша половина 1941 р.) із 3000 заводів-новобудов в Україні зводилося лише 600. Проте створення такої кількості нових заводів, шахт, електростанцій протягом трохи більше десяти років вивело Україну на рівень великих індустріальних країн. Стали до ладу гіганти металургії в Донбасі і на півдні України, машинобудівні підприємства в Харкові, Києві, Одесі, Миколаєві, Луганську, Дніпропетровську. Виникли нові галузі промисловості, в тому числі кольорова, авіаційна, хімічна та військова.
Індустріалізація України викликала зміни в соціальній структурі та розселенні українців. Сформувалися національний український робітничий клас і технічна інтелігенція. Розгорталась урбанізація. У міста переселилися мільйони українців, що було викликано потребою грандіозного будівництва і експлуатації нових підприємств. Новозбудовані заводи України спиралися на місцеву робочу силу. Чисельність міських мешканців лише за 1926-1930 pp. подвоїлася. У 1939 р. в містах проживала третина жителів УРСР (у 1926 р. — п´ята частина). У 1920 р. українці складали 32 % міського населення, а в 1939 р. — 58%. Зріс прошарок українців в середовищі робітничого класу: у 1920 р. — 6%, у 1939 — 30%. Величезний приплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі умови для існування, різко загострив дефіцит житла. Молодь розміщувалася в переповнених гуртожитках, а сімейні —- в убогих халупах, часто землянках в передмісті. І все ж їхнє становище було кращим, ніж на селі.

14.5. Колективізація. Голодомор 1932-1933 pp. Ще радикальнішими були перетворення на селі. У 1929 р. тут почала розгортатися масова колективізація, що стала трагічною сторінкою в історії українського селянства і всієї України. Селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного керівництва СРСР. Прискорені темпи індустріалізації держава не могла забезпечити, коли вела справи з мільйонами дрібних власників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, селянин мало залежав від державних органів, а вони від нього в основному були залежними, потребуючи продуктів для міст, промисловості та армії. І тому партійний і державний апарат взяв курс на створення великих виробництв у вигляді колективних господарств (колгоспів). Колективне господарство у формі кооперативу ринкового типу, в якому селянин залишався власником засобів виробництва, не цікавило Сталіна, хоча ідея реформування сільського господарства відстоювалася Леніним у його останніх працях (так званому «Заповіті Леніна до партії»). Ленінському кооперативному плану партійна і радянська преса співала дифірамби, а сталінське керівництво, ліквідувавши неп, стиха, замасковано відкинуло цю ідею. І це незважаючи на те, що селяни продемонстрували своє ставлення до колгоспів у 20-х роках: за десятиліття перебування у складі СРСР в колгоспи вступило всього 3% від загальної кількості сільгоспробітників. В жовтні 1927 p., вони об´єднували трохи більше 1% селянських господарств. В той же час бурхливо розвивалися різні форми кооперації, яка зберігала власність селян. Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. Уряд СРСР розраховував, що буде безперешкодно купувати у селян достатню кількість хліба за низькими цінами, забезпечуючи країну і експортуючи його для закупівлі машин на потреби індустріалізації. Однак засуха зменшила урожай, ціни на зерно піднялися, і селяни відмовлялись продавати державі хліб за цінами, які вона їм диктувала. У відповідь до селян було вжито репресивних заходів: конфіскація зерна, великі штрафи, розкуркулювання, депортації, як і в часи воєнного комунізму. «Надзвичайні заходи» дали можливість «видавити» із неврожайної України на 33% більше зерна, ніж у попередньому році. Але у багатьох районах почався голод. Однак постійно застосовувати «надзвичайні заходи» до великої маси селян-одноосібників було небезпечно, і Сталін вирішив приборкати непокірне селянство, яке в очах догматиків-марксистів було антисоціалістичною дрібнобуржуазною стихією. Розгорнулася масштабна пропагандистська кампанія. Органи преси, радіо, партійні керівники цитували Леніна часів воєнного комунізму, ігноруючи його останні роботи, і переконували селян в перевагах великого колективного господарства, Гасло «суцільної колективізації» (найбільш поширений в ті роки вираз) стало в центрі діяльності партійних і державних органів. Рішення про його здійснення приймає листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). В його постанові від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931-го або навесні 1932 р. Щоб залякати і зламати селянство, починається масове розкуркулення (за виразом Сталіна, «ліквідація куркульства як класу»). Куркулями називали заможних селян, які мали великі господарства і використовували найману робочу силу. Однак це були ті люди, які за радянської влади стали заможними завдяки своїй завзятій праці. «Глитаї», або ж багаті селяни, які жорстоко визискували своїх односельчан, були розгромлені ще в часи «воєнного комунізму». Більшість заможних селян не мали антирадянських настроїв, але в колгоспи не вступали. Та не бажали вступати в колгоспи і середняки та бідняки. Тому куркулями оголошували і багатьох середняків. Для бідняків винайшли термін — підкуркульник. Всі вони також були репресовані. Тих, хто чинив впертий опір колективізації, розстрілювали або масово вивозили в табори. У решти конфісковувалася власність, а господарів із сім´ями викидали з будинків. Але найчастіше їх теж вивозили на північ, де скидали серед арктичної пустелі без їжі та притулку. З-понад мільйона українських селян, експропрійованих радянською владою на початку 1930 p., близько 850 тис. депортовано на північ та до Сибіру, де багато з них, особливо діти, загинуло. Немало селян самі розпродавали майно, кидали землі й виїздили на новобудови. Особливо жорстоко проводилася колективізація взимку 1930 р. Людей заганяли в колгоспи силою, усуспільнюючи всю худобу і птицю. Оскільки винищувати односельчан відмовлялася навіть сільська біднота, об´єднана в комітети незаможників (комнезами), в села України відряджалися віддані компартії безпартійні робітники, комуністи та комсомольці: восени — 15 тис, в січні — 47 тис. Одночасно в села прибула велика група 25-тисячників (переважно робітники). З підприємств безперервно виїздили також групи і бригади виробничників, які проводили монтаж, ремонт та експлуатацію сільськогосподарської техніки та агітаційну діяльність серед селян. До березня 1930 р. близько 3,2 млн селянських господарств України було колективізовано. Однак це спричинило наростання протесту серед селян. Одним з його проявів було масове вирізання худоби. Між 1928 і 1932 роками її поголів´я скоротилося вдвічі. Напруження на селі все більше посилювалося і загрожувало перерости в нову селянську війну. Селяни били, а часто і вбивали чиновників. Поширювалися й інші форми протесту, в тому числі так звані «бабські бунти»: виступи жінок проти усуспільнення їхньої власності, особливо там, де забирали в колгоспи корів і домашню птицю. Озброєні виступи селян придушувалися частинами регулярних військ. У всіх заходах колективізації обов´язково брала участь міліція. Сталін робить хитрий маневр: на початку березня 1930 р. друкує статтю «Запаморочення від успіхів», у якій наголошує на добровільності колективізації, визнає «перегини» і перекладає відповідальність за них на місцеву владу. В постановах уряду і партійного керівництва в цей час багато говориться про добровільність вступу в колгоспи і про право селян виходити з них. і масштаби колективізації різко зменшилися. За три місяці після цього з колгоспів вийшла половина селянських дворів, у тому числі всі середняцькі. Але сталінська верхівка вимагала від місцевих організацій нового наступу, і восени починається друга хвиля колективізації. Тепер селян примушували вступати в колгоспи шляхом накладання колосальних податків на одноосібників і надання значних податкових пільг членам колгоспів. Поряд з цим була зроблена значна поступка колгоспникам: їм дозволялося мати присадибну ділянку і підсобне господарство. Податковий прес погнав селян у колгоспи, і на початок наступного року було колективізовано 67% селянських господарств, а до кінця 1932 — 70% господарств і понад 80% посівних площ. У липні 1935 р. вже 93 % селянських господарств України входили до колгоспів, яким належало 98 % посівних площ. Держава посилює свій вплив на колгоспи. Для цього створювалися державні машинно-тракторні станції (МТС), у яких зосереджувалася основна частина сільськогосподарської техніки для обробітку колгоспних полів. Це було засобом економічного контролю над колгоспами, подібно до того, як мережа партійно-комсомольських організацій, Рад усіх рівнів, міліція здійснювали політичний контроль. Користуючись цим, керівництво країни оголосило поставки колгоспної продукції державі «першою заповіддю». Продукція поставлялася, а не продавалася, і держава сплачувала за неї лише символічні гроші. Розміри державних поставок охоплювали майже весь урожай. Це було фактично відновленням продрозкладки. До того ж у 1930 р. заборонили приватну торгівлю. Колгоспники отримували копійки і мізерну кількість хліба за свою працю, а тому втрачали заінтересованість у розвитку виробництва і ставилися до колгоспного майна байдуже, іноді навіть вороже. Так, у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; а площа посівів з 1929 по 1932 рік зменшилася на одну п´яту. Посилюється дезорганізація колгоспного виробництва. Було очевидно, що ліквідація економічної самостійності селян підриває сільськогосподарське виробництво. Особливо фатальну роль у погіршенні становища в сільському господарстві відіграла жорстока сталінська хлібозаготівельна політика. Вже у 1931 р. з республіки вивезли близько 400 млн пудів зерна, хоча керівники УРСР благали Сталіна зменшити хлібозаготівлі, на що той відреагував мізерним зниженням. В результаті в ряді районів України весною 1932 р. почався голод, що припинився лише влітку, з новим врожаєм. У відповідь селяни приховували зерно, розтягували при нагоді те, що було ще не оприбутковане, недообмолочували солому, а пізніше обмолочували її вдруге — для себе. Замість відмови від податків, які змушували колгоспників ставати на цей шлях, сталінська верхівка посилювала репресії. Так, 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР затвердили власноручно написану «вождем народів» постанову, відповідно до якої розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом´якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк до десяти років. За кишеню зерна, принесеного з поля голодуючій сім´ї, колгоспник отримував строк у концтаборах. Купити в містах продовольство селяни не могли, бо з 1929 р. воно розподілялося за картками. Жителі сіл опинилися в безвихідному становищі. На 1932 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) затвердили хлібопоставки в розмірі 356 млн пудів, Урожай 1932 р. був трохи менший порівняно з 1931 р. Але у зв´язку з деградацією сільськогосподарського виробництва, дезорганізацією господарств хлібозаготівля у 1932 р. проходила важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень з колгоспів та господарств одноосібників вдалося вивезти лише 136 млн пудів зерна, з радгоспів — 20. Тоді Сталін направив в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим і Кагановичем, яка мала надзвичайні повноваження. План хлібозаготівель був зменшений до 282 млн пудів, і його колгоспи мали виконати негайно. Зрив заготівель комісія пояснювала не відсутністю хліба, а відсутністю боротьби за нього. Це було різке звинувачення на адресу республіканської парторганізації. У зв´язку з цим були мобілізовані партактивісти, війська, органи міліції, а в селах — сільські активісти, так звані «ударні бригади». Спеціальні комісії обшукували кожне селянське господарство, забирали не лише зерно, але й незернові їстівні припаси. В поїздах, на вокзалах працівники міліції конфісковували харчі, придбані колгоспниками або обміняні за коштовні речі в містах. Сільські трударі були приречені на голодну смерть. Та й комісія Молотова зуміла «вичавити» з України лише 105 млн пудів, тобто усього держава одержала з УРСР 261 млн пудів. План не був виконаний, хоча з республіки було вивезено майже все зерно. Голод охопив лише сільськогосподарські райони України і був спрямований проти селянства. Це було продовженням процесу розкуркулювання. Найважче він проходив весною і влітку 1933 р. Люди їли трупи тварин, траву, кору дерев, траплялися випадки канібалізму. Дітей вивозили в міста і кидали там в установах та лікарнях, які відправляли їх у дитбудинки. Кількість голодуючих зростала з місяця в місяць. Втекти з України було важко: кордон з Росією і Білорусією перекрили війська і міліція. Врятувати населення України від голоду була можливість. Для цього мали використати воєнні резерви та звернутися по допомогу до міжнародної громадськості. Однак Сталін відкидав будь-які розмови про голод. Слово «голод» не зустрічається в документах, навіть у стенограмах пленумів ЦК ВКП(б) та ЦК компартії республік. Українські партійні і радянські лідери мовчки погоджувалися з цим жахливим злодійством «вождя», залякані і зломлені ним. їм показали, що на них чекає, коли була репресована велика група місцевих партійних і радянських керівників, голів колгоспів, які робили спроби перешкодити насильству і якось врятувати населення своїх районів від голоду. У січні 1933 р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П. Постишева, який став секретарем ЦК КП(б)У, а фактично — єдиновладним керівником КП(б)У і УРСР. Він лише дещо змінив політичну лінію, організувавши весною і влітку харчування тих колгоспників, які працювали на посіві і збиранні врожаю. За його вказівкою в селах продовжувалися обшуки — тепер зерно конфісковувалось для посівної кампанії. За оцінкою сучасних істориків (С. Кульчицького та ін.), прямі втрати від голоду складають приблизно 5-5,5 млн осіб, повні, з урахуванням зниження народжуваності, — 6-7 млн. Терор голодом 1933 p., спрямований проти українського народу, передовсім селянства України, був найстрахітливішим серед численних злочинів сталінщини. У 1932-1933 pp. голод охопив не лише Україну, а й Крим, Курщину, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Казахстан. Найжахливішим він був на Україні і Кубані. Більшість істориків пов´язує це з тим, що там жили українці. В радянській історичній науці на цю тему було накладено «табу», і до 1987 р. про неї науковці не згадували. Частина істориків української діаспори і сучасні науковці вважають, що голод був спрямований саме проти українців і мав чітко виражений характер геноциду. Деякі дослідники вважають голод формою боротьби Сталіна проти селянства, яке не сприймало цієї моделі соціалізму, не погоджувалося з колективізацією. Окремі історики пов´язують голод з ідеєю форсованої індустріалізації, яку Сталін здійснював в ці роки за підтримки робітничого класу. Однак Сталін брав до уваги особливості сільського населення України: його схильність до приватної власності, природну любов до своєї Батьківщини, його опір заходам по здійсненню прискореної індустріалізації та колективізації. Поряд з цим незаперечним є те, що найжорстокіша форма голоду розповсюджувалася переважно на райони, де в роки громадянської війни існувала опозиція радянській владі, політиці воєнного комунізму, і її основною силою, «головним опонентом» було селянство України, як і Дону, Кубані та інших регіонів. Відомо, що «батько народів» не вмів прощати своїх противників, як і йти на компроміси. У 1933 р. відбувся поворот у розвитку колгоспного виробництва: замість безрозмірної хлібозаготовки, згідно з Постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 р., у колгоспів вилучалася твердо фіксована частина продукції, а решту вони могли ділити між собою чи продавати. Це пробуджувало у колгоспників зацікавленість у розширенні посівних площ і сприяло поступовому подоланню безгосподарності. Однак між державою та одержавленими колгоспами ринкових відносин не виникало. Історики саркастично відзначають, що праця селян з рабської перетворилася в кріпацьку. Та все ж це давало певні можливості працювати на себе. Науковці справедливо вважають, що в 1933 р. обидві сторони — держава і селянство відступили від своїх первісних позицій. Сталінський режим відмовився від буквального втілення в життя комуністичної доктрини про примусове об´єднання селян у комунах, а селяни під тиском розкуркулювання і терору голодом — від власної землі і економічної незалежності і йшли в колгоспи, отримавши можливість розпоряджатися частиною виробленої в них продукції. Сталінська верхівка була задоволена, вмонтувавши в тоталітарний державний механізм мільйони селян, в минулому одноосібників та дрібну буржуазію. В лютому 1933 р. Сталін навіть висунув гасло — «Зробити усіх колгоспників заможними», і в цьому напрямку здійснювалися в майбутньому певні заходи. У другій п´ятирічці партійно-державне керівництво СРСР здійснило низку заходів для зміцнення колгоспів, а також для деякого поліпшення життя колгоспників. Вводилися методи індивідуальної і дрібногрупової оплати праці залежно від кількості і якості виробленої продукції. Все ширше використання принципів матеріальної зацікавленості сприяло зростанню продуктивності праці. З´явилися і герої: бригадир Старобешівської МТС на Донеччині Паша Ангеліна, ланкова колгоспу імені Комінтерну в селі Старосілля на Черкащині Демченко та багато інших. Зростала машинно-технічна база колективізованого села, все ширше запроваджувалися наукові досягнення. У роки другої п´ятирічки в середньому за рік в УРСР ставало до ладу 73 МТС. Практично вони обслуговували технікою переважну більшість колгоспів республіки, виконували майже всі роботи в рільництві і деякі в колгоспному тваринництві. В колгоспах на кінець другої п´ятирічки зникли ручна праця на посіві та збиранні зернових. Застосування машин не тільки полегшувало працю в полі, а й створювало можливості для впровадження агротехніки. Так у 1932 р. зернові не прополювалися зовсім. В 1933 р. вони оброблялися на площі 5,8 млн га, а в 1934 — вже на 11,4 млн га. Посіви озимих на парах у 1932 практично не проводилися, а в 1936-му вони становили 33,6% озимого клину. Більшість колгоспів стали розвивати, крім основних виробництв, додаткові — птахівництво, садівництво та ін. До кінця 1934 р. криза в сільськогосподарському виробництві була подолана і в усьому СРСР відбулося скасування карткової системи розподілу продовольчих товарів. Поліпшення матеріального становища селян, матеріальна їх заінтересованість виявилися більш вигідними державі, ніж вилучення врожаю насильницькими методами. У 1933 р. українські селяни дали державі 317 млн пудів хліба, в 1935 — 462, а в 1936 — 545 млн. При цьому відбувалося і певне зростання життєвого рівня колгоспників та культури села.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Нa пeрexрeстi нoвиx вaртoстeй	\|	Польська політика щодо Західної України

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.