Здобутки і прорахунки

На відміну від УСРР-УРСР, де відбувалася розбудова української радянської державності, у західноукраїнських землях тривав процес пошуку ефективних форм боротьби за майбутню незалежність. Справа у тому, що впродовж 1920-30-х років західноукраїнські землі перебували у складі держав – Польщі, Румунії, Чехословаччини, які не мали наміру надавати їм будь-яких автономних прав. Більш того, у названих країнах проводилася відверта антиукраїнська політика. Так, польський уряд був прибічником національної і державної асиміляції українців; румунська влада здійснювала румунізацію підлеглого населення, називаючи українців – «румунами за походженням, які забули рідну мову»; чеські урядовці, попри свій демократизм і відносну міжнаціональну толерантність, категорично не погоджувалися надати Закарпаттю автономію.

За таких умов, західноукраїнське державотворення набуло характеру прагнень та мрій, до яких можна наближатися тими чи іншими способами. Останні якраз і визначали течії у національно-визвольних змаганнях «західняків».

Так, Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), що утворилося у 1925 році, виступало за легальні (парламентські) засоби боротьби й активно використовувало пресу (друкованим органом УНДО була українська газета «Діло»). Лідерами організації були Дмитро Левицький, Василь Мудрий, Степан Баран, Мілена Рудницька, Іван Кедрин-Рудницький. Висуваючи вимогу автономії українських земель у складі Польщі, ундовці ініціювали план «нормалізації» польсько-українських стосунків.

До табору легалістів належала й українська соціалістична радикальна партія (УСРП), заснована у 1926 році. На чолі партії спочатку стояли Лев Бачинський, Іван Макух, Дмитро Ладика, а згодом – Лев Ганкевич і Володимир Старосольський. Поділяючи соціал-демократичні цінності і відстоюючи немарксистський соціалізм, соціал-радикали критикували суспільний устрій СРСР і засуджували більшовицьку практику будівництва соціалізму. Метою УСРП було утворення об’єднаної нерадянської суверенної Української Соціалістичної Республіки.

Представником легалізму у Румунії стала Українська національна партія (УНП) під проводом Володимира Залозецького. Вона утворилася у 1927 році і схилялася до «органічної роботи» з румунською владою. У 1930 році УНП виборола для українців кілька місць у парламенті. Органом друку УНП став часопис «Рада», який редагував Юрій Сербинюк.

Ідеї легалізму поділяли й представники Християнської народної партії, що діяла на Закарпатті. Лідерами ХНП були Августин Волошин, брати Михайло та Юлій Бращайки. За зразком Галичини на Закарпатті були створені товариство «Просвіта», скаутська організація «Пласт», друкувалися часописи, працювали кооперативи тощо.

Окремою ланкою національно-визвольних змагань західних українців був комуністичний рух. Його зміцненню сприяли прорадянські настрої. З 1919 року у регіоні діяла Комуністична партія Східної Галичини, згодом перейменована у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Керівниками партії були Йосип Крілик (Васильків), Роман Кузьма (Турянський). Програмною метою КПЗУ було приєднання Західної України до радянської України. Незважаючи на підпільний характер діяльності, комуністи намагалися застосовувати і легальні способи боротьби: у 1926 році вони заснували легальне Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання «Сельроб».

Комуністи Буковини також діяли у підпіллі. Однак, у 1929 році виникає легальний філіал румунської компартії під назвою «Визволення». Названа партія існувала до 1934 року і закликала до боротьби за «Радянську червону Буковину» та її приєднання до радянської України (УСРР).

На відміну від галичан та буковинців, комуністи Закарпаття діяли у складі легальної Комуністичної партії Чехословаччини. Компартія визнавала український характер Закарпаття і відстоювала гасло його приєднання до радянської України.

Найрадикальніший табір західноукраїнських національно-визвольних змагань становили націоналісти. Свою діяльність вони розпочали у 1920 році, коли була утворена Українська військова організація (УВО) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Готуючись до антипольського повстання, УВО провела кілька збройних акцій, зокрема, замах на главу Речі Посполитої – Ю. Пілсудського (1921 р.), кампанію саботажу та теракти проти колаборантів (1922 р.), озброєні напади на польські банки та каси підприємств з метою експропріації їх коштів (1924-1926 рр.)

Упродовж наступних років відбувалося об’єднання націоналістичних організацій Західної України. Так, у 1925 році на основі «Українського національного об’єднання», «Союза визволення України» та «Союза українських фашистів» утворюється «Легія українських націоналістів» (ЛУН). У 1926 році об’єдналися націоналістичні групи студентської молоді Галичини і заснували «Союз української націоналістичної молоді» (СУНМ).

Кульмінаційним моментом процесу об’єднання націоналістів стало виникнення Організації українських націоналістів (ОУН). Подія сталася у 1929 році під час проведення І конгресу українських націоналістів у Відні. Головою організації одностайно був обраний лідер УВО – Є. Коновалець. Крім УВО, до складу ОУН увійшли вищеназвані ЛУН, СУНМ та «Група української національної молоді» (ГУНМ).

Програмною метою ОУН стало створення незалежної Української держави на засадах теорії «інтегрального націоналізму», розробленої Дмитром Донцовим. Остання проголошувала націю «абсолютною цінністю» та підкреслювала «перевагу волі над розумом». У розумінні ОУН ідеалом держави була національна диктатура під проводом єдиної націоналістичної партії, керованої вождем з необмеженою владою. Радикальність програмних засад ОУН полягала у тому, що для досягнення своїх політичних цілей пропонувалося використовувати будь-які засоби. Оунівці рішуче відкидали здобутки демократії, соціалізму, капіталізму, лібералізму та інших суспільних рухів. Натомість, вони відстоювали положення національного солідаризму, тотожного італійському фашизму.

Близькість тогочасної ідеології ОУН до тоталітаризму була очевидною і визнавалася сучасниками. Так, український соціолог І. Лисяк-Рудницький з цього приводу писав: «…український націоналізм походить під поняття тоталітарного руху… розбурхану національну енергію націоналізм скеровував у річище політичної системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними течіями в повоєнній Європі» (мається на увазі повоєнна Європа після Першої світової війни – ред.). Отже, відчайдушно воюючи проти польської і радянської диктатур, оунівці, по суті, боролися за встановлення власного диктаторського режиму правління.

Головним методом боротьби, що його застосовувала ОУН, був теракт. Впродовж 1930-тих років оунівці здійснили кілька політичних убивств: у 1933 році у Львові був вбитий один з працівників радянського консульства, у 1934 році від рук українських націоналістів загинули директор Львівської української гімназії Іван Бабій та міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький. Найбільш послідовним прибічником тероризму, як засобу боротьби за незалежну Україну, був Степан Бандера, який у 1933 році обійняв посаду крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях.

Тоталітарна ідеологія ОУН доповнилася і відповідною зовнішньою політикою. Коли у 1938 році у Роттердамі був убитий Євген Коновалець, і на чолі ОУН став Андрій Мельник, організація визнала своїм природним союзником нацистську Німеччину, сподіваючись, що фюрер допоможе здобути самостійну Україну.

Націоналістичний рух на Буковині розгорнувся у 1930-тих роках. Останній очолювали Іван Григорович, Орест Зибачинський та Денис Квітковський. Буковинські націоналісти заснували спортивне товариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк», видавали журнал «Самостійна думка» та тижневик «Самостійність».

Закарпаття стало єдиним регіоном, де у міжвоєнний період була заснована автономна українська республіка. Це сталося внаслідок Мюнхенської змови 1938 року, коли Чехословаччина була розчленована фашистською Німеччиною. Деморалізований чеський уряд погодився надати Закарпаттю автономний статус, після чого 11 жовтня 1938 року був затверджений перший уряд Карпаторуської держави, що перебувала у федерації з Чехією та Словаччиною. 15 березня 1939 року у м. Хуст під час засідання сейму Карпатську Україну було проголошено незалежною державою, а її президентом став А. Волошин.

Отже, державотворчі прагнення західноукраїнських земель зосереджувалися у різноманітних площинах легальної та підпільної діяльності. Виходячи зі своїх політичних уподобань, учасники національно-визвольних змагань прагнули або об’єднання з Радянською Україною (зокрема, комуністи, деякі легалісти, наприклад президент ЗУНР Є. Петрушевич), або автономії у складі іноземних держав (більшість легалістів), або незалежності під протекторатом Німеччини (націоналісти).

У цілому, в Україні у міжвоєнний період співіснували дві тоталітарні моделі державотворення – комуністична й оунівська. Перша з них була розроблена і реалізована в Україні Радянській (УСРР-УРСР), друга – у Карпатській Україні. Слід зазначити, що радянське державотворення, як провідна ідея монопольної влади більшовицької партії, від самого початку носило фундаментальний характер, неодноразово закріплювалося конституційними актами і проіснувало майже 70 років. Що ж стосується націоналістичної моделі державотворення, то вона формувалася у вкрай несприятливих умовах бездержавності та гноблення і через те презентувала радикальні ідеї (тоталітаризм) та форми боротьби (тероризм). Окрім того, оунівська концепція державного будівництва орієнтувалася на тогочасні тоталітарні режими Європи, зокрема, нацизм, а відтак була приречена самою Історією. Помірковані ідеї державотворення на західноукраїнських теренах також не мали жодної перспективи, адже Польща, Чехословаччина і Румунія рішуче відмовляли українцям у будь-якій автономії. Взагалі, трагізм ситуації полягав у тому, що, для здійснення державотворчих прагнень українців, з боку демократичних країн Заходу не було доброї волі, між тим, на тлі загальної байдужості світової спільноти, «турбота» Й. Сталіна про «молодшого слов’янського брата» виявилася історично результативною, особливо у контексті збирання українських земель у межах єдиної радянської української держави – УРСР.

Конструктивними були й інші державотворчі кроки радянської влади. Зокрема, політика державного капіталізму (неп) витягнула країну з економічної прірви; політика форсованої індустріалізації всього за 10 років перетворила Україну на республіку з потужним промисловим виробництвом; кампанія українізації забезпечила радянській владі національний характер і сприяла національно-культурному відродженню України (у цей час швидкими темпами розвивалися українська наука, освіта, література, мистецтво тощо). Українізація стала своєрідною індульгенцією для радянської влади: навіть колишні вороги більшовиків визнавали здобутки цієї політики і перетворювалися на симпатиків УСРР-УРСР. Водночас, злочинного змісту набула політика «розстріляного відродження» та практика суцільної колективізації, ворожа до ментальності українського селянина і спрямована на пролетаризацію багатомільйонної верстви хліборобів. Колективізація, фактично, обслуговувала політику індустріалізації, яка мала за пріоритет важку промисловість і відверто ігнорувала потреби села. Наслідком цього індустріального експерименту став Голодомор українського народу 1932-1933 рр.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Дайте загальну характеристику вітчизняного державотворення у міжвоєнний період.

2. Розкрийте процес утворення СРСР та визначте роль і місце України у ньому.

3. Порівняйте зміст радянських конституцій України і визначте тенденції конституційного оформлення УСРР – УРСР.

4. Назвіть та прокоментуйте визначальні події соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя Радянської України у міжвоєнний період.

5. Поясніть терміни: українізація, форсована індустріалізація, суцільна колективізація, розстріляне відродження.

6. Проаналізуйте еволюцію державної символіки УСРР – УРСР.

7. Назвіть особливості державотворчих пошуків політичних партій Західної України.

8. Поясніть, яку роль у державотворенні в Україні відіграли наступні діячі:

а) В. Ленін; б) Й. Сталін; в) Х. Раковський; г) Є. Коновалець;

д) А. Волошин.

Історичні дати:

30 грудня 1922 року – утворення СРСР

15 травня 1929 року – проголошення другої Конституції УСРР

30 січня 1937 року – проголошення третьої (сталінської) Конституції УРСР

Персоналії:

Євген Олексійович Коновалець (1891-1938) – вояк легіону українських січових стрільців (1914-1916), згодом лідер західноукраїнських націоналістів, голова Організації українських націоналістів (1929-1938), прибічник тероризму як методу політичної боротьби.

Володимир Ілліч Ленін(справжнє прізвище Ульянов) (1870-1924) – видатний діяч соціал-демократичного руху, лідер пролетарської революції у Росії, перший голова радянського уряду Росії, теоретик і практик соціалістичного будівництва.

Християн Георгійович Раковський(1873-1941) – видатний діяч більшовицької партії, перший голова радянського уряду України, активний учасник процесу створення СРСР.

Йосип Віссаріонович Сталін (справжнє прізвище Джугашвілі) (1879-1953) – лідер Комуністичної партії Радянського Союзу (1922-1953), прибічник одноосібної диктатури і казарменого соціалізму, безпосередній ініціатор масових репресій в СРСР.

Терміни і поняття:

Тоталітаризм – політичний режим, що передбачає цілковитий контроль державної (партійної) влади над суспільством і кожним громадянином; супроводжується знищенням опозиції та масовими репресіями.

Конституція – основний закон держави, в якому закріплюються положення про існуючу форму правління, державний устрій, політичний режим, права й обов’язки громадян, державні символи тощо.

НЕП –нова економічна політика (1921-1929 рр.), ініційована В. Леніним, являла собою симбіоз соціалістичних і капіталістичних форм господарювання.

Українізація– політична кампанія більшовицької партії (1923-1933 рр.), спрямована на посилення комуністичного впливу у народних масах шляхом поєднання ідей соціалізму із розвитком української нації, її мови і культури. Мала позитивні наслідки, забезпечила відродження і розквіт української культури.

Форсована індустріалізація – політичний курс ВКП(б), проголошений у грудні 1925 року і реалізований у роки довоєнних п’ятирічок; передбачав пріоритетний розвиток важкої промисловості.

Суцільна колективізація – політичний курс ВКП(б), проголошений у грудні 1927 року і реалізований у 1930-1932 рр., забезпечив усуспільнення селянських господарств і призвів до ліквідації заможного селянства в Україні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Б) періодизація міжвоєнного державотворення та його аналіз	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.