Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Здобутки та труднощі сучасної української вищої освіти, необхідність її реформування

Після проголошення державної незалежності України розпочався новий етап розвитку вищої освіти в державі. Його основними прикметами стали: розширення міжнародних зв’язків українських вищих навчальних закладів, запровадження в навчальний процес обчислювальної техніки, деяка демократизація управління в системі освіти, запровадження студентського самоврядування, розширення мережі вищих навчальних закладів, відкриття приватних ВНЗ. Статус вищих навчальних закладів І –ІІ рівнів акредитації отримали технікуми та коледжі. Більша частина колишніх інститутів отримала ІІІ – ІV рівень акредитації й відповідно статус університету або академії. Нині в країні налічується 1003 вищих навчальних закладів, з яких понад триста університетів і академій, майже 40 відсотків з них стали національними[1, с. 11].. Щороку збільшувалося число студентів у них. Нині до вищої школи України на навчання вступають понад чотириста тисяч юнаків та дівчат. За кошти держави навчається 50 % українських студентів, інші – за рахунок власних коштів, кредитів тощо. Український професорсько-викладацький загал – це 78 тисяч викладачів, з яких 12 відсотків – професори. Подібно до американської та європейської системи вищої освіти у вітчизняних ВНЗ запроваджені кваіфікаційні рівні „бакалавр” і „магістр”.

Разом з тим протягом тривалого часу кардинальних змін в організації навчального процесу не відбувалося. Домінуючою залишалася лекційно-семінарська форма занять. Попри офіційні дані, основною мовою викладання в більшості українських ВНЗ залишається російська мова. Вищі навчальні заклади не отримали автономії, яку мають університети в США та більшості європейських країн. У нас зберіглася надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584, тоді як кращі світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше[1, с. 12].. Вищі навчальні заклади України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі. За кордоном прийнята двоступенева система вищої освіти. Навчальні заклади готують бакалаврів (3-4 роки навчання) і магістрів (ще 1,5 – 2 роки). Диплом бакалавра свідчить про повну вищу освіту. Хто бажає продовжити навчання, стає спершу магістром, а потім може отримати науковий ступінь доктора. Наші вищі навчальні заклади сьогодні забезпечують чотири рівні підготовки фахівців з вищою освітою: заклади 1-2 рівнів акредитації готують молодших спеціалістів і бакалаврів, у закладах 3-4 рівнів акредитації готують бакалаврів, спеціалістів і магістрів. За кордоном цього не розуміють. Отже, треба уніфікувати освітньо-кваліфікаційні рівні, перейти на двоступеневу систему освіти відповідно до європейських стандартів.Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих. Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований. Отже, в українських вищих навчальних закладах збереглися основні риси колишньої російської та радянської системи вищої освіти.

Одночасно додалися й деякі нові негативи, сере них: корупція, відсутність у студентів мотивації до здобуття знань, легковажне ставлення до навчання тощо. Рівень викладання у деяких начальних закладах аж ніяк не віжповідає вимогам вищої школи. У першу чергу це стосується приватних ВНЗ та низки філій. Запровадивши нову кваліфікаційну систему, ми занадто довго вагалися зі скасуванням кваліфікації „спеціаліст”. Як один з наслідків -недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Виникла плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV. Сьогодні вищі навчальні заклади України приймають на навчання до 70% випускників шкіл, тобто у 7 разів більше, ніж дозволяє нормальний розподіл інтелекту[1, с. 15].Через усе це наш диплом, на жаль ,поки що не визнається у Європі, наші фахівці без додаткового перенавчання не можуть влаштуватися на роботу за фахом. У Європейському Союзі прийняті й діють інші стандарти. Престиж освіти, високої кваліфікації у Європі традиційно дуже високий. Там знають і розуміють, що здолати освіту здатна не кожна людина. Вищу освіту спроможний здобути заледве один з десяти тих, хто навчався у школі, а до вищих студій (на магістерському і докторському рівнях) доходить не більше 10-15 % випускників бакалаврату. У Європі завершують середню освіту на високому рівні лише тільки ті випускники, які мають намір вступити до вищих навчальних закладів. Це приблизно від 15 до 25% усіх учнів середніх шкіл. І хоча наши студенти за багатьма показниками, за розвитком, ерудованістю, спеціальною підготовленістю часто перевершують зарубіжних фахівців, дискредитація українського диплома триває. Найбільше не влаштовує закордонних працедавців у підготовці наших фахівців низька дієвість знань, тобто здатність фахівців використовувати набуті знання, уміння на практиці. За експертними оцінками, цим параметром ми поступаємося найбільше. За європейським стандартом дипломований фахівець відразу займає робоче місце і виконує свої посадові обов’язки, а диплом гарантує високий рівень підготовки [1, с. 15].


Читайте також:

  1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
  2. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
  3. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
  4. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
  5. Аудіювання на уроках української мови
  6. Безперервність як провідний принцип реформування освітніх систем
  7. Болонська конвенція як засіб створення зони європейської вищої освіти.
  8. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти
  9. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти країн Європи.
  10. Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
  11. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60- 80-х роках XVII ст.
  12. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Особливості розвитку вищої освіти в період до незалежності України | Лекція 2. Передумови та сутність Болонського процесу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.001 сек.