Особливості розвитку вищої освіти в період до незалежності України

Історія вищої освіти в Україні починається у 1576 р., коли відомий діяч і меценат кн. Костянтин Острозький заснував у своєму володінні, місті Острог на Волині, Греко-слов’янську Академію. Сьогодні це – Острозька академія. Подібно до середньовічних західноєвропейських університетів, у даному навчальному закладі викладався курс „семи вільних мистецтв”: граматика, риторика, діалектика (тривіум), арифметика, геометрія, астрономія, музика (квадривіум). Першим ректором Академії став заний на той час письменник Герасим Смотрицький. Академія відіграла велику роль у поширенні знань, підготовці кадрів, захисті православної віри. Однак, на жаль, зазначений навчальний заклад проіснував недовго. Після смерті К.Острозького його послідовники прийняли католицизм і не виявили зацікавленості у продовженні діяльності навчального закладу , що вів боротьбу проти католицької експансії. У 1624 р. в Острозі осіли ченці-єзуїти, які відкрили там свій колегіум. Острозька академія припинила існування.

Наступний етап становлення вищої освіти в Україні пов’язаний з існуванням Києво-Могилянської колегії, яка утворилася в 1632 р. унаслідок об’єднання Київської та Лаврської братських шкіл. У другій половині ХVІІ ст. колегія неофіційно називалася академією. Офіційно вона стала називатися так з 1701 р. відповідно до наказу Петра І. Засновником колегії (академії) був видатний український церковний і культурний діяч Київський митрополит Петро Могила, котрий так визначив роль колегії: „ Аби молодіж у справжній набожності, в звичаях добрих і науках вільних навчена була”. Іншими словами, на думку засновника колегії, навчальний процес у колегії слід поєднати з виховним. У навчальному закладі в різні роки працювали найкращі наукові й педагогічні діячі. Серед них автор Інокентій Гізель, автор „Синопсису” –першого підручника з історії України, відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький, видатний церковний і державний діяч, письменник, публіцист Феофан Прокопович та ін. , Навчання в академії тривало 12 років. Окрім традиційних для тих часів навчальних дисциплін, у колегії викладали історію, географію, літературу, астрономію, архітектуру тощо. Важливою особливістю навчальний закладу був його демократичний характер, тут навчалася молодь, що репрезентувала різні тогочасні соціальні верстви. Так, у 1737 р. у 10академії здобувало освіту: діти: козацької старшини – 22, офіцерів російської армії - 1, ратушних чиновників – 2, купців – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селян – 39 тощо. Всього навчалося в різні роки понад 1100 -1200 юнаків, причому не тільки з України, але й з інших країн „православного світу”, де академія вважалася осередком освіти, наукових знань, віри, духовності. Особливо велику роль вихованці академії відіграли в політичному й культурному розвитку Росії, куди їх почали запрошувати після Переяславської Ради (1654 р.). Так, вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький заснував у Москві Слов’яно-греко-латинську академію, згодом з 21 ректорів зазначеного навчального закладу 18 були вихованцями Київської академії Феофан Прокопович, колишній ректор, викладач піїтики й риторики в Київській академії, став помічником Петра І у його реформаторській діяльності, Данило Туптало став Ростовським митрополитом. Взагалі практично всі вищі церковні посади в Російській імперії у ХVІІІ ст. обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Коли в Росії заснували духовні семінарії, то вчителями в них теж були виключно українці, адже вони вважалися кращими педагогами. Тож до того, як наприкінці на початку ХІХ ст. Академія припинила своє існування, вона майже двісті років задовольняла потреби України й Росії в підготовці наукових, педагогічних і церковних фахівців.Наступний етап розвитку вищої освіти в Україні – виникнення університетів на українській території, що перебувала у складі двох імперій – Російській та Австрійській ( з 1848 р. – Австро-Угорській). На відміну від тих вітчизняних закладів, про які йшлося вище, університети були суто світськими вищими навчальними закладами, мали у своєму складі факультети й забезпечували фахову освіту, мали затверджену навчальну програму.

Першими університетами у Підросійській Україні були Харківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Одеський (1865 р.). Організація навчального процесу в них була майже такою, як і в західноєвропейських університетах, однак, на відміну від останніх, в російських і українських університетах не було богословських факультетів. Вони готували чиновників, юристів, науковців, працівників освіти. В університетах виникли наукові школи, серед них всесвітньо відомі: в Києві – з молекулярної фізики та хімії, у Харкові – з філології та фізичної хімії, в Одесі – з бактеріології тощо. Випускник Харківського університету І.І.Мечников, маючи європейську славу, працював у Одесі, в Санкт-Петербурзі, Парижі, на втрачаючи зв’язки з Україною Часто приїздив до Києва, допомагав налагодити санітарно-епідеміологічні лабораторії на зразок тих, що створив у Франції. Потреби економічного й соціального розвитку країни обумовлювали необхідність створення технічних, педагогічних, медичних та інших 11спеціалізованих вищих навчальних закладів.

Всього на початку ХХ ст. в українських містах Російської імперії було 29 вищих навчальних закладів, у яких нараховувалося 35 тис. студентів. Ще декілька вищих навчальних закладів виникло у період революційно-визвольних змагань 1918 – 1920 рр., недовгого існування Української Народної Республіки та Гетьманату Павла Скоропадського. Зокрема, були відкриті університет у Січеславі (Катеринославі), консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі, учительський інститут у Житомирі.

У Західній Україні на початку ХХ ст. діяло 4 вищі навчальні заклади: Львівський університет ( 1784 р.), Львівський політехнічний інститут (1844 р.), Ветеринарна академія в Дублянах (1855 р.), Чернівецький університет (1875 р.).

Освіта у Львівському національному університеті імені Івана Франка: історія та сучасність.20 січня 2011 року виповнилося 350 років з дня заснування Львівського національного університету імені Івана Франка. Історія створення Львівського університету сягає витоками ХVІІ ст.У ХVІ – ХVІІ ст. центрами культурного життя на українських землях були церковні братства. Найдавнішим в Україні було Успенське ставропігійське братство у Львові, яке стало визначним українським культурним центром. З 1586 р. у Львові діяла братська школа, яка була середнім навчальним закладом. Тут вивчались церковнослов’янська, грецька, латинська і польська мови, математика, граматика, риторика, астрономія, філософія та інші дисципліни. Члени Львівського братства планували навіть перетворити свій «гімнасіон» (так вони називали цю школу) у вищий навчальний заклад. У Львівській братській школі працювали і здобули освіту визначні діячі української культури кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст.: Лаврентій Зизаній (Кукіль) і його брат Степан, Кирило Ставровецький, Іван Борецький та ін.

До середини ХVІІ ст. в Україні не було жодного вищого навчального закладу. Шляхетська Польща чинила опір створенню тут вищої школи, яка могла б стати небезпечним політичним і культурним центром. Українська молодь змушена була здобувати вищу освіту в стінах Краківського й інших європейських університетів.

Згідно зі статтями Гадяцької угоди (1658 р.) між Україною та Річчю Посполитою польський уряд обіцяв у майбутньому відкрити в Україні дві вищі школи-академії: одну в Києві, а другу там, де знайдеться для неї відповідне місце. Академіям було обіцяно ті самі права університету, якими користувався Краківський університет. Впливові кола Речі Посполитої не виключали й того, що під тиском певних політичних обставин в Україні могли утворитися власні національні університети. Король Ян ІІ Казимир 20 січня 1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові «гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпорядковувався генералові єзуїтів у Римі. На чолі університету стояв ректор. Приміщення університету було поблизу Краківської вулиці в центрі Львова. Навчальний заклад будував і купував нові приміщення, мав свою бібліотеку, найбільшу у Львові друкарню.Університет складався з двох відділів (факультетів) – філософського і богословського (теологічного). Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання.

Історичні джерела засвідчують, що у 1667 р. на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, викладачів – до 15-17. Поляки становили 75% студентів, решту були українці та представники інших етнічних груп.

Навчальний процес у Львівському університеті проводився за програмою єзуїтських шкіл, розробленою ще наприкінці ХVІ ст.; помітні зміни у цю програму стали вноситись лише в середині ХVІІІ ст. На відділі філософії, головним чином вивчали філософську систему Аристотеля, яка була сукупністю логіки, фізики й метафізики; у складі фізики розглядали також елементи математики, астрономії, біології, метеорології, у складі метафізики – питання психології та етики. Вивчали, крім цього, історію, географію, грецьку мову та ін. На відділі філософії навчання тривало два-три роки. Після закінчення цього відділу можна було здобувати богословську освіту. На теологічному відділі навчання тривало чотири роки. Тут проходили історію церкви, Старий і Новий Заповіт, догматичне і моральне богословіє, канонічне право, казуїстику, староєврейську мову. Всі університетські дисципліни викладали професори.

Після розпуску у 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. Однак незабаром ряд підрозділів єзуїтської академії стали підвалинами Йосифінського університету у Львові.

У 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської імперії. З метою централізації і германізації багато національної держави уряд імператора Йосифа ІІ велику увагу приділяв освіті, в тому числі вищій. У Львові передбачалось створити університет. Заміщення викладацьких посад на кафедрах мало відбуватися шляхом конкурсу, з допущенням кандидатів без урахування віровизнань та національної належності.

Університетові було передано приміщення колишнього ордену тринітаріїв при Краківській вулиці. У дипломі вказувалося, що Львівський університет створюється у складі чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного. Урочисте відкриття університету відбулось 16 листопада 1784 р.

Слід зазначити, що університет мав певну автономію.. Навчальний процес відбувався латинською, польською та німецькою мовами. У 1787 р. при теологічному факультеті функціонував studium Ruthenum – українські («руські») курси з дворічним навчанням українською мовою. Вони діяли до 1806 р. Зі Львівським університетом перших десятиліть ХІХ ст. пов’язані імена видатних діячів українського національного відродження: Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Юрія Венеліна (Гуци).

Майже до кінця ХІХ ст. в університеті діяло три факультети: юридичний, філософський і теологічний. Кафедр у сучасному розумінні цього слова, не було, поняття кафедра пов’язувалося з особою професора, що читав певний курс лекцій. Проте в університеті діяли наукові заклади, або інакше інститути, які приблизно відповідають сучасному поняттю про кафедру чи кабінет. В інститутах відбувалися практичні та семінарські заняття, вони мали постійні приміщення, обладнання, бібліотеки та обслуговуючий персонал.

Педагогічний персонал Львівського університету складався з професорів, приват-доцентів, асистентів і лекторів. Право викладання в університеті, або доцентуру (venia docendi) можна було отримати лише після здобуття звання доктора, проходження габілітації та затвердження Міністерством освіти у Відні. У 1851 р. в університеті навчалось 699 студентів (з них на юридичному факультеті 302 особи, філософському – 89, теологічному – 308), а в 1913/14 навч. році – аж 5871 студент. Протягом другої половини ХІХ ст. тривала боротьба за право відвідування університетських студій жінками. У 1897 р. жінкам було дозволено навчатися на філософському факультеті, а в 1900 р. – на медичному факультеті та відділі фармацевтики. Жінки неодноразово вимагали дозволити їм навчатися на юридичному факультеті, але уряд не йшов їм назустріч.

Навчання в університеті для переважної частини студентів було платним. Зовсім не платили за навчання студенти теологічного факультету. Були і студентські стипендії. Стипендійний фонд складався в основному з пожертвувань приватних осіб.

На юридичному, філософському і теологічному факультетах навчання тривало чотири роки, на медичному – п’ять, на фармацевтичному відділі медичного факультету – два або три роки. Навчальний рік поділявся на два семестри: зимовий (з 1 жовтня до 20 чисел березня) та літній (кінець квітня – кінець липня). Студенти мали право вибору навчальних дисциплін. До 70-х років ХІХ ст. навчання на всіх факультетах відбувалось в основному німецькою мовою, на теологічному – латинською; кілька дисциплін читали українською та польською мовами. 27 квітня 1869 року польська мова спеціальним розпорядженням імператора була визнана як офіційна в цілому краю – поступово відбувалася полонізація Львівського університету. 4 липня 1871 р. імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про скасування обмежень на читання лекцій польською і українською мовами на юридичному і філософському факультетах. Уже в 1906 р. польською мовою читали 185 предметів, німецькою – 5, латинською – 14 і українською – 19.

У 70-х роках ХІХ ст. на філософському факультеті Львівського університету навчався Іван Франко – всесвітньовідомий український мислитель, письменник, вчений, перекладач, політичний та громадський діяч, один з геніїв України, що увійшов в історію культури як «титан праці».

Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була захоплена Польщею. Міністерство віровизнань і освіти Польщі вже 18 листопада 1918 р. спеціальним розпорядженням оголосило, що бере Львівський університет під свою опіку, і присвоїло йому ім’я польського короля Яна Казимира. Мовою викладання у навчальному закладі стала тільки польська, лише на теологічному факультеті окремі дисципліни читалися латинською мовою. Кафедри з українською мовою викладання були закриті. Протягом двох-трьох років було звільнено з роботи всіх професорів і доцентів української національності, українській молоді було обмежено доступ до навчання в університеті. Лише в 1933 р. право викладання отримав доцент І. Свєнціцький. У 1928/29 навч. році було відкрито кафедру «Руської філології», якою керував професор Я. Янів.

За кількістю студентів Львівський університет був одним з найбільших у Польщі. 23 квітня 1923 р. Львівському університету було передано будинок колишнього Галицького сейму, який став головним корпусом університету. На фронтоні головного корпусу є гасло: «Patriae decori civibus educandis» («Освічені громадяни – окраса Батьківщини»). За статтями таємного протоколу до угоди СРСР з Німеччиною від 23 серпня 1939 р. Західна Україна потрапила в зону впливу Радянського Союзу. 22 вересня у Львів увійшли радянські війська. 26 жовтня 1939 р. у Львові зібралися маріонеткові Народні Збори Західної України, які проголосили запровадження Радянської влади. У цей період радикальних змін зазнав і Львівський університет. Відповідно до Статуту про вищу школу СРСР проведено докорінну організаційну перебудову університету як вищого навчального закладу з безоплатним і вільним навчанням для всіх громадян. Теологічний факультет було ліквідовано, а медичний з фармацевтичним відділом реорганізовано в медичний інститут. У жовтні 1939 р. були створені нові кафедри: історії марксизму-ленінізму, діалектичного та історичного матеріалізму, політичної економії, української мови, української літератури, російської мови, російської літератури, історії СРСР, історії України, фізичного виховання. Поряд з забезпеченням високої професійної підготовки спеціалістів вони мали виховувати молодь на основі марксистсько-ленінської ідеології та матеріалістичного світогляду.

Проголошення незалежності України – нова сторінка в історії нашого Університету. У 1990 р. очолив Університет професор, доктор фізико-математичних наук Іван Вакарчук. 11 жовтня 1999 року Указом Президента України Львівському державному університету імені Івана Франка надано статус «національний».

Сьогодні Львівський національний університет імені Івана Франка є одним із провідних вищих навчальних закладів України та Європи. У структурі Університету функціонують 18 факультетів, Інститут післядипломної освіти, 3 коледжі, 7 науково-дослідних інститутів, Астрономічна обсерваторія, Ботанічний сад, Наукова бібліотека, 6 музеїв. Здійснюється підготовка фахівців відповідно до отриманих ліцензій за 16 галузями, 52 напрямами та 91 спеціальністю. Сьогодні в Університеті функціонує 130 кафедр, три з яких відкрито за останні роки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття вищої освіти.	\|	Здобутки та труднощі сучасної української вищої освіти, необхідність її реформування

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.