• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Б) періодизація міжвоєнного державотворення та його аналіз

Історію радянської державності міжвоєнного періоду в Україні можна поділити на декілька етапів: 1) 1920-1922 роки – дискусійний, коли тривав пошук і союзної, і республіканської державної моделі; 2) 1922-1929 роки – конституційний, коли відбулося законодавче закріплення факту утворення СРСР і УСРР у його складі; 3) 1929-1939 роки – номенклатурний, коли за умов одноосібної влади компартії та її вождя незалежний статус УСРР втратив будь-які ознаки реальності і перетворився на фантом; 4) 1939-1941 роки – територіальний, коли до складу Радянської України, внаслідок таємної угоди з фашистською Німеччиною, увійшли землі Західної України, Північної Буковини та Південної Бессарабії.

Перший етап радянського державотворення в Українірозпочався у роки громадянської війни і позначився тим, що більшовики спочатку намагалися мирно пристосуватися до вже існуючого державного утворення – УНР. Про це свідчить той факт, що у грудні 1917 року ініційований більшовиками Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові проголосив радянську республіку під тією ж назвою, яку дала державі Центральна рада, – Українська Народна Республіка (УНР). Більшовики навіть визнали символіку УНР і Центральної Ради: на своїх червоних прапорах у лівому кутку поблизу древка вони вміщували жовто-блакитний прапорець. Так, відомий громадський діяч та історик Д. Дорошенко з цього приводу писав, що у січні 1918 року на будинку Народного секретаріату у військових справах (перша назва радянського міністерства оборони – ред.) у Харкові «висів червоний прапор, але в куточку, згори біля древка, були нашиті дві смужки – жовта і блакитна». Таке чудернацьке поєднання державної символіки, запровадженої Центральною Радою, і головного атрибута радянської влади проіснувало до 6 січня 1919 року, коли була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

У столиці УСРР – м. Харкові – вже на початку 1919 року осіли обидві гілки влади – компартійна і радянська. Назва радянського уряду України була скопійована з відповідної російської назви – Ради народних комісарів. Головою Раднаркому УСРР став Х. Раковський. Цікаво, що з приводу цієї назви у партії виникла дискусія: відомий партійний діяч В. Затонський пропонував залишити стару назву радянського уряду, що діяла впродовж 1917-1919 років, – Народний секретаріат. Однак, дана пропозиція не знайшла належної підтримки.

Навесні 1919 року протоколом Політбюро ЦК РКП(б) та Пленумом ЦК КП(б)У було прийнято рішення про злиття УСРР з радянською Росією (РСФРР). Х. Раковський відреагував на цю подію листом до В. Леніна, в якому наполягав на збереженні УСРР як незалежного державного утворення, що визнає підлеглість від Москви у питаннях оборони та економіки. Аргументи Х. Раковського, напевно, переконали вождя пролетаріату, бо в подальшому В. Ленін послідовно підтримує самостійницьку позицію голови Раднаркому УСРР.

Тандем Раковський-Ленін став абсолютно очевидним у процесі підготовки І з’їзду Рад, що 30 грудня 1922 року проголосив утворення СРСР. Суть ленінського проекту полягала у тому, що всі незалежні радянські республіки, а саме, РСФРР, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька СРР на рівних правах вступають до нової держави і набувають у ній однакові права й обов’язки. Ще раніше В. Ленін заблокував спроби Держплану РСФРР зруйнувати кордони радянської України, створивши на її території автономні економічні райони – Південно-Західний з центром у Києві та Південний з центром у Харкові.

Самостійницької позиції у питанні утворення об’єднаної соціалістичної держави дотримувався і відомий український радянський діяч В. Затонський. Так, на X з’їзді РКП(б), дискутуючи зі Й. Сталіним, він говорив: «Нам необхідно витравити з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію неодмінно російську, тому що справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська. Необхідно, щоб увійшло у свідомість широких партійних мас, що їм не треба додержуватися тієї примітивної російської лінії, якої додержується значна частина наших товаришів на шкоду радянській владі і на шкоду радянській федерації».

Діаметрально протилежну позицію у питанні утворення соціалістичної федерації займав нарком у справах національностей Й. Сталін, який у квітні 1922 року обійняв посаду Генерального секретаря партії. На відміну від ленінського плану «федерації незалежних республік», він відстоював план «автономізації», який передбачав, що до складу Росії на правах автономних одиниць увійдуть УСРР, БСРР, ЗСРР.

І з’їзд Рад, що, через хворобу В. Леніна, проходив «під патронатом» Й.Сталіна, формально дослухався до настанов вождя: у Декларації про утворення Союзу РСР і Союзному договорі фігурують ленінські тези. Водночас, В. Ленін, відчуваючи підміну понять і передбачаючи майбутню небезпеку, безпосередньо у день роботи доленосного з’їзду написав листа до партії під назвою «До питання про національності або про «автономізацію»», в якому із сумом зазначав, «що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про союз радянських соціалістичних республік».

Союзний договір включав такі тези: 1)незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз, передаючи деякі зі своїх повноважень «центру»; 2)до компетенції союзного уряду входять зовнішня торгівля, військово-морські та закордонні справи, залізниця і поштово-телеграфний зв’язок; охорона спільних кордонів; 3)питаннями обопільної (і союзної, і республіканської) компетенції є фінанси, продовольства, праці, інспекції; 4) виключно республіканською компетенцією є внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення; 5)на чолі Союзної держави стає об’єднаний Центральний Виконавчий Комітет, що складається з голів ЦВК республік.

До першого об’єднаного ЦВК входили такі відомі діячі, як М. Калінін (РСФРР), Г. Петровський (УСРР), О. Черв’яков (БСРР), Н. Наріманов (Закавказька федерація).

Зміст Союзного договору свідчив, що відбулася централізація основних наркоматів. Це викликало протести республіканських керівників. За обмеження повноважень центру виступив і Х. Раковський. На ХІІ з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року він заявив, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом, і запропонував відібрати у союзних комісаріатів дев’ять десятих їхніх прав на користь національних республік. Виступ Х. Раковського не залишився без уваги: Й. Сталін відкликав його з України і призначив повноважним представником СРСР у Великій Британії.

Юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на ІІ з’їзді Рад СРСР у січні 1924 року. Тоді була прийнята Конституція, що складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Конституція закріпила право кожної союзної республіки на вільний вихід з Союзу, встановила, що території республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Та, як уже зазначалося, реальна влада у національних республіках належала більшовицькій партії, зокрема, її центральним органам. Республіканські ж партійні органи виконували посередницьку функцію.

Таким чином, на початку 1920-х років Україна набула статусу держави у форматі союзної радянської соціалістичної республіки у складі СРСР. У цьому статусі вона і проіснувала аж до 1991 року.

Слід зазначити, щоперший етап радянського державотворення також поклав початок адміністративно-територіальному устрою УСРР-УРСР. У травні 1920 року територія республіки була поділена на 12, замість 9 (за царських часів) губерній: Волинську, Донецьку, Олександрівську (з 1921 року Запорізька), Катеринославську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Подільську, Полтавську, Харківську і Чернігівську.

Другий – конституційний – етап формування радянської державності в Україні є достатньо специфічним. Він розмежований поворотними 1925 і 1929 роками і позначений відносною самостійністю (в УСРР, наприклад, упродовж 1920-х років діяла автономна, принципово відмінна від Росії, система освіти).

1925 рік, взагалі, є своєрідним вододілом у міжвоєнній історії УСРР. По-перше, до середини 1920-тих років у Радянській Україні існувала багатопартійність, що, безумовно, позитивно впливало на національно-суспільне життя; по-друге, саме до 1925 року зберігали свою, хоч і відносну, самостійність від партійного диктату різноманітні владні структури республіки (комітети незаможних селян, органи політичної та професійної освіти, соціального виховання тощо), що сприяло збереженню національних ознак української радянської влади; по-третє, протягом 1925 року були проведені перші (установчі) з’їзди учасників формування радянського світогляду (вчителів, видавців, науковців, клубних робітників, робітничих і сільських кореспондентів), що мали на меті забезпечити відповідне до сталінських сценаріїв комуністичне виховання українців та їх схвальне ставлення до національної політики партії; по-четверте, у квітні 1925 року партійним лідером УСРР, замість національно толерантного Е. Квірінга, став Л. Каганович, який, хоч і був активним провідником українізації і навіть вивчив українську мову, проте розпочав неприхований наступ на українство: саме тоді у своїх владних повноваженнях був обмежений Голова ВУЦВК Г. Петровський, позбувся посади нарком освіти УСРР О. Шумський; по-п’яте, у грудні 1925 року XIV з’їздом ВКП(б) було проголошено курс на індустріалізацію, що форсував здійснення доктринальних цілей більшовиків – потужний розвиток промисловості, процеси пролетаризації селянської України та інтернаціонального виховання її населення.

Епохальність 1929 року – «року великого перелому», що остаточно згорнув нову економічну політику (неп) і повернув країну до воєнно-комуністичних методів управління, – полягала у тому, що назавжди було поховано будь-які ознаки незалежного державотворення в Україні. А, відтак, подальші роки стали періодом цілковитої уніфікації життя національних республік, у тому числі й УСРР.

Починаючи з 1929 року Й. Сталін повністю підкорив собі Центральний комітет (ЦК) партії. Його останній опонент – М. Бухарін – був виведений з політбюро ЦК і зі складу самого ЦК у листопаді 1929 року. Тепер Політбюро ЦК складалося з особисто відданих Й. Сталіну партійців (К. Ворошилова, М.Калініна, В. Молотова) та вдячних діячів нової хвилі, які були висуванцями вождя (Я. Рудзутака, В. Куйбишева).

1929 рік поставив заключний акорд у юридичному оформленні УСРР у складі СРСР. На підставі першої Конституції СРСР, прийнятої 26 січня 1924 року, XІ Всеукраїнський з’їзд Рад 15 травня 1929 року остаточно затвердив другу Конституцію УСРР (перша була затверджена 14 березня 1919 року).

Затвердженню нової конституції республіки передувала довготривала й надзвичайно копітка праця. Відразу після прийняття Конституції СРСР VIII Всеукраїнський з’їзд Рад (1924 р.), розглянувши питання про Конституцію, доручив ВУЦВК «згідно з Договором про утворення Союзу РСР і Конституцією СРСР переглянути Конституцію УРСР та подати її на затвердження наступному ІХ Всеукраїнському з’їзду Рад». Проте ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад (1925 р.) затвердив лише невідкладні зміни у тексті Конституції УСРР і доручив ВУЦВК підготувати до чергового з’їзду Рад її перероблений текст. Однак, останній, як зазначалося вище, був представлений лише на ХІ з’їзді Рад УСРР.

Конституція УСРР 1929 року складалася з п’яти розділів, що містили 82 статті. У 1-му розділі – «Загальні положення» – було викладено Декларацію прав і обов’язків трудящих УСРР, що була основною частиною попередньої радянської конституції України. 2-й розділ – «Про устрій Радянської влади» – складався з двох частин, що врегульовували діяльність органів центральної і місцевої влади. 3-й розділ конституції був присвячений виборчим правам, 4-й – бюджету УСРР, а 5-й – містив опис Державного Прапора УСРР, Державного Герба УСРР, окрема стаття розділу була присвячена столиці України – місту Харкову.

Конституційний етап радянського державотворення в Україні позначився й формуванням державної символіки. Остання отримала відповідний до ідей пролетарської революції колір (червоний) та знакову атрибутику (серп, молот, гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!). Цікаво, що у символіці 1929 року використовувалася лише одна мова – українська, тоді, як символіка УСРР 1919 року була двомовною – російсько-українською.

Державний Прапор Української Соціалістичної Радянської Республіки у порівнянні з 1919 роком, коли була прийнята перша радянська конституція України, зазнав найменше змін. Червоне полотнище, у лівому верхньому кутку якого золотавим кольором були написані великі літери УСРР, залишалося незмінним, за винятком однієї деталі – двох золотавих ліній, які виокремлювали вищеназвану абревіатуру і перехрещувалися під прямим кутом у верхньому лівому кутку прапора.

Що ж стосується Державного Герба УСРР, то він зазнав змін як у дизайні, так і в ідеологічному змісті. Герб 1929 року став ошатнішим, видовженим, навіть стильним, хоча сюжетно він не змінився у порівняні з Гербом УСРР від 1919 року. Як і раніше, у центрі композиції був увігнутий щит червоного кольору, на якому розташовувалися перехрещені рукоятками донизу серп і молот, сонце, що сходить, та літери У. С. Р. Р., виконані золотавим кольором. Однак, були відчутно змінені пропорції: у Гербі 1929 року домінували серп і молот, а сонце було позначене довгими тонкими променями, тоді, як у зображенні 1919 року домінувало сонце з товстими променями, на тлі яких «губились» серп і молот. Змінило вигляд колосся: у Гербі 1919 року воно було виконано реалістично, а у Гербі 1929 року – графічно. Принципова відмінність Державних Гербів УСРР 1919 і 1929 років полягала у тому, що на першому зразку гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» подавалося українською мовою (ліворуч) і російською мовою (праворуч), а зразок 1929 року мав лише один україномовний напис по центру, нижче щита.

Державним Гімном СРСР і національних республік, у тому числі й УСРР, до кінця 1943 року був міжнародний пролетарський гімн «Інтернаціонал», написаний у 1887 році французьким революціонером Еженом Потьє і покладений на музику П’єра Дегейтера та вперше виконаний у червні 1888 року робітниками французького міста Лілль. Російський текст «Інтернаціоналу» був написаний у 1902 році поетом А. Я. Коцем (Даніним). Український переклад «Інтернаціоналу» належить М. Вороному.

Упродовж конституційного етапу радянського державотворення продовжувалася розбудова адміністративно-територіального устрою УСРР. 25 жовтня 1922 року сесія ВУЦВК прийняла постанову «Про адміністративно-територіальний поділ УСРР і про спрощення радянського апарату», в якій говорилося про необхідність поступового переходу від чотириступеневої (центр-губернія-повіт-волость) системи управління до триступеневої (центр-округ-район). Постанова також передбачала об’єднання Одеської і Миколаївської губерній та ліквідацію Кременчуцької і Запорізької губерній. Згодом, постановою сесії ВУЦВК від 12 квітня 1923 року «Про новий адміністративно-територіальний поділ України» замість 102 повітів і 1989 волостей було утворено 53 округи і 706 районів. Остаточне рішення про перехід республіки до триступеневої системи управління прийняв 9-й Всеукраїнський з’їзд Рад, що відбувся у 1925 році. Саме тоді було ліквідовано губернії й утворено 41 округ і 680 районів. Слід зазначити, що Кривий Ріг отримав однаковий окружний статус з такими містами, як Київ, Одеса, Дніпропетровськ тощо. Це був єдиний в історії Кривбасу період адміністративно-територіального підвищення. У подальшому, з відновленням обласних центрів, Кривий Ріг «розжалували» у район і у цьому, невідповідному для промислового гіганта, статусі місто перебуває дотепер.

Важливою справою у контексті радянського державотворення стала кампанія коренізації-українізації, розпочата у 1923 році. Її проведення більшовики пов’язували з доктринальною метою партії – будівництвом комунізму. Відомий політичний діяч УСРР, тодішній нарком освіти республіки О. Шумський, виступаючи на Травневому (1927 р.) Пленумі ЦК КП(б)У, з цього приводу говорив: «Російський комуніст править в партії з підозрою і недружелюбністю… Найважливішим, першорядним є переведення на українську мову життя партії як сили керівної, рушійної і ідейно запліднюючої суспільно-культурне будівництво українського народу. Мова є засіб спілкування людей, засіб виховання, душа народу, інструмент його культурного прогресу. Без оволодіння цим інструментом і оволодіння ним досконало кадрами КП(б)У, від членів ЦК і до секретарів осередків, неможлива культурна революція українського народу і його просування по шляху до комунізму». Слід зазначити, що політика коренізації-українізації мала приголомшливі результати: усього за чотири роки (далі наводяться показники 1927 року) україномовними стали 80% шкіл, 30% вузів, 85% газет і часописів; 50% книжок, що видавалися у республіці, виходили українською мовою; відчутно зріс відсоток українців у державному апараті (54% українців серед службовців і 52% – серед урядовців) і керівних партійних органах (25% українців серед членів ЦК КП(б)У); діловодство в УСРР на 70% було переведено на українську мову. Динаміка зростання і поглиблення україномовності у республіці зберігалася впродовж наступного п’ятиріччя. Згортання українізації на початку 1930-х років свідчило про наступ репресивної сталінської машини на Радянську Україну і дало старт «розстріляному відродженню» – політиці знищення національної інтелігенції.

Та попри все, означений період позначився небувалим злетом у різних сферах духовного життя українського народу. Швидкими темпами розвивалися теоретичні і прикладні науки, освіта, література, мистецтво. Українські вчені Д.Граве, М. Крилов, М. Боголюбов зробили відкриття у вивченні нелінійної механіки; Ю. Кондратюк розвинув теорію космічних польотів; Є. Патон винайшов спосіб автоматичного зварювання металу; А. Сапегін, В. Юр’єв, М.Холодний розробляли питання генетики і селекції рослин. В Українському фізико-технічному інституті у Харкові вперше в СРСР було штучно розщеплено атомне ядро, вчені цього інституту В. Маслов і В. Шпінель вперше у світовій науці теоретично описали принцип дії атомної бомби. Швидкими темпами розвивалися і гуманітарні науки. Значний внесок у розробку проблем вітчизняної історії зробили академіки М. Грушевський (сформулював наукову концепцію української історії), Д. Багалій (дослідив історію Слобідської України), Д. Яворницький (написав ґрунтовні праці з історії українського козацтва), М. Яворський (заснував марксистську історичну школу, представив марксистську інтерпретацію історії України) та ін.

Найвагомішим досягненням у галузі освіти стала ліквідація масової неписьменності серед населення України. Робота у цьому напрямку розпочалася у 1923 році, коли в УСРР було утворено товариство «Геть неписьменність» на чолі з головою ВУЦВК Г. Петровським. Упродовж кількох років неписьменність скоротилася майже вдвічі, а в кінці 1930-х років – остаточно зникла.

Розквіт української літератури цього періоду пов’язаний з іменами П.Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, Ю. Смолича, Ю. Яновського, П. Панча. Ідейним лідером вітчизняних письменників став М. Хвильовий. У кіномистецтві цього часу засяяла зірка О. Довженка, автора легендарних стрічок «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Новий український театр створила трупа на чолі із Л. Курбасом.

Третій – номенклатурний – етап радянського державотворення в Україністав періодом встановлення жорсткої партійної диктатури та бюрократичного поглинення будь-яких ознак республіканської самостійності. 30-ті роки ХХ ст. зажили сумної слави кривавого терору, морального і фізичного знищення кращих представників українського народу.

Ключовою подією тогочасного державотворчого процесу стала зміна столиці Української СРР: місто Харків, що протягом 1917-1933 років було ідеологічною противагою «буржуазно-націоналістичному» Києву, гідно виконало свою історичну роль і поступилося правами столиці на користь історичного центру українських земель.

Взагалі, рішення про зміну столиці УСРР ніде не дебатувалося і не викликало суспільного резонансу. Мотиви цього рішення не були оприлюднені. У тогочасних партійних і державних документах вони фактично не коментуються. Однак, логіка тогочасних подій дає підстави думати, що, окрім історично-традиційної, організаційно-управлінської та, ймовірно, економічної компоненти (Київ є одноосібним центром променевої системи залізничної мережі України), це була ще й своєрідна демонстрація міцності радянської влади, «незаперечного авторитету» партії та її вождя. Запорукою ж цього, по суті сумнівного авторитету, стала кривава вакханалія масових репресій, що охопила увесь Радянський Союз і, впродовж багатьох років, наводила жах на мільйони людей.

На офіційному рівні рішення про перенесення столиці України приймалося сумнозвісним ХІІ з’їздом КП(б)У, який проходив у Харкові 18-23 січня 1934 року. З-поміж важливих питань, як-то: доповідь про роботу ЦК ВКП(б), звіт ЦК КП(б)У, Звіт Ревізійної комісії КП(б)У та ін., делегати ухвалили постанову про перенесення столиці УСРР до Києва. Згодом більшість свідків цієї події були репресовані, а ХІІ з’їзд Компартії України, за аналогією до XVII з’їзду ВКП(б), отримав назву «розстріляного»: так, обраний на з’їзді склад Політбюро ЦК КП(б)У був майже повністю знищений, вижили лише три комуністи: Г. Петровський, М. Чувирін і А. Шліхтер.

Готуючись до перенесення столиці, Раднарком УСРР прийняв рішення ліквідувати або перенести в інші міста частину вищих навчальних закладів Києва. Тогочасна республіканська преса називала цей крок вимушеним і пояснювала його нестачею приміщень для центральних органів влади, що переїздять до нової столиці. Майже одночасно з даною подією нещадній критиці був підданий інститут червоної професури (ІЧП): у відповідній постанові ЦК КП(б)У говорилося, що «протягом 1929-1934 рр. з 956 слухачів, прийнятих до інституту, лише 195 його закінчили, причому більшість із них ні з партійної, ні з наукової точок зору не відповідають вимогам ЦК КП(б)У. Такий стан виник внаслідок того, що керівництво інститутом опинилося в руках націонал-ухильників в особі М. Скрипника і націоналістів Романюка, Трублаєвича, Яворського, Чичкевича». Оцінивши ситуацію, керівництво партії прийняло рішення про викорінення залишків українського буржуазного націоналізму шляхом «розробки нових навчальних програм, забезпечення марксистсько-ленінського викладання національного питання в ІЧП, нової комплектації складу керівників і викладачів кафедр, допущення до захисту дисертацій лише тих випускників 3-го курсу, які цілком відповідають партійним і академічним вимогам».

Вищеназвані факти дають підстави стверджувати, що серед мотивів перенесення української столиці не останнє місце займала ще й проблема ідеологічної слабкості тогочасних вищих навчальних закладів (ВНЗ) України.

Переїзд вищих державних і партійних установ України – ВУЦВК, Раднаркому УСРР, ЦК КП(б)У – з Харкова до Києва відбувся 24 червня 1934 року. Надалі приймаються різноманітні державні документи, що сприяли зростанню столичного статусу Києва: у серпні 1934 року Раднарком УСРР приймає постанову про заборону знищення лісу в 50-кілометровій зоні навколо Києва; зміцнює Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН) шляхом відкриття в її складі нових інститутів та установ (зокрема, інститутів електрозварювання, історії, матеріальної культури (згодом інститут археології), ботанічного саду тощо); створює державний архітектурно-історичний заповідник «Софіївський музей»; у 1935 році Київ отримує тролейбусне сполучення, автоматичну телефонну станцію; протягом 1935-1939 років у столиці зводяться багатоповерхові приміщення Ради народних комісарів УСРР (архітектори – І.Фомін і П. Абросимов), будівля Верховної Ради УСРР (архітектор – В.Заболотний).

Кульмінаційним моментом номенклатурного етапу радянського державотворення в Україні стала кампанія прийняття сталінської конституції та її дочірнього варіанта – третьої Конституції УСРР.

Підставою для нового конституційного процесу став висновок Й.Сталіна про те, що в СРСР соціалізм переміг «у цілому». Звісно, що цей «суспільний здобуток» потребував юридичного закріплення. Відтак, у лютому 1935 року сесія ЦВК СРСР обрала Конституційну комісію, яка розробила проект нової Конституції СРСР. 12 червня 1936 року цей проект був опублікований для всенародного обговорення: в УСРР у процесі взяли участь 13 млн громадян. Надзвичайний VIII з’їзд Рад СРСР 5 грудня 1936 року затвердив Сталінську Конституцію СРСР.

Одночасно із загальносоюзним конституційним процесом в Україні була створена власна Конституційна комісія для розробки Конституції УСРР. До її складу увійшла 31 особа, серед яких такі відомі партійні і державні діячі Української СРР, як: В. Затонський, С. Косіор, Г. Петровський, П. Постишев, В.Чубар, І. Якір та ін. Комісія підготувала текст третьої Конституції УСРР, що був затверджений Надзвичайним XIV Всеукраїнським з’їздом Рад 30 січня 1937 року.

Третя радянська конституція України складалася з 146 статей, об’єднаних у 13 глав: «Суспільний устрій», «Державний устрій», «Найвищі органи державної влади УРСР», «Органи державного управління УРСР», «Найвищі органи державної влади і органи державного управління Молдавської Автономної РСР», «Місцеві органи влади», «Бюджет УРСР», «Суд і прокуратура», «Основні права і обов’язки громадян», «Виборча система», «Герб, прапор, столиця», «Порядок зміни Конституції».

Безумовно, що сталінська конституція була юридично досконалішою, ніж її попередні варіанти. Вона принципово відрізнялася не тільки за структурою, але і за змістом. Колишнє положення про диктатуру пролетаріату знайшло свою органічну заміну у тезі про «Комуністичну партію як керівне ядро всіх громадських і державних організацій». У державній символіці УРСР був зроблений акцент на братському союзі робітників і селян: ще більш об’ємною і виразною стала композиція серпа і молота на Державному Гербі УРСР, а зображення перехрещених серпа і молота почали уміщувати і на Державному Прапорі УРСР, поверх напису «УРСР».

Слід зазначити, що номенклатурний етап радянського державотворення позначився подальшими адміністративно-територіальними перетвореннями. Постановою ВУЦВК і РНК від 2 вересня 1930 року «Про ліквідацію округів і перехід на двоступеневу систему управління» на території республіки було виокремлено 503 адміністративні одиниці, серед яких 484 райони, 18 міст і Молдавська автономна республіка, що була утворена у 1924 році і перебувала у складі УСРР. Двоступенева система управління передбачала, що названі адміністративні одиниці підпорядковувалися безпосередньо центру. На практиці дана ідея виявилася провальною, і 9 лютого 1932 року сесія ВУЦВК ухвалила постанову про перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему: центр-область-район. Тоді ж в УСРР було утворено перші п’ять областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську й Одеську; у липні 1932 року було засновано Донецьку область, у жовтні 1932 року – Чернігівську. Пізніше, 22 вересня 1937 року було утворено Житомирську, Миколаївську, Полтавську, Кам’янець-Подільську (з 1954 року Хмельницька) області. 3 червня 1938 року Донецьку область було поділено на Сталінську (з 1961 року Донецька) та Ворошиловградську. 10 січня 1939 року утворено Запорізьку, Кіровоградську і Сумську області.

Важливим державотворчим чинником названого етапу стала форсована індустріалізація, що перетворила Україну на потужний промисловий регіон Радянського Союзу. У ході першої (1928-1932 рр.), другої (1933-1937 рр.) та третьої перерваної війною п’ятирічок в УСРР було збудовано понад 2000 промислових об’єктів, серед яких такі відомі гіганти, як: гідроелектростанція «Дніпрогес», металургійні заводи «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Краматорський машинобудівний та Харківський тракторний заводи. Наприкінці 1930-х років в УРСР вироблялося 65% чавуну, 51% вугілля, майже 30% машинобудівної продукції від загальносоюзного виробництва в СРСР. Однак, вражаючі темпи промислового розвитку ґрунтувалися на політиці диспропорцій і відвертої експлуатації українського села. Задля отримання коштів на форсовану індустріалізацію влада не гребувала нічим: у хліборобів віднімали навіть посівний матеріал, зерно продавали за кордон, а на отриману валюту проводилася закупівля верстатів, механізмів тощо. У поєднанні з насильницькою колективізацією така політика призвела до масової загибелі українських селян під час Голодомору 1932-1933 років. За даними академіка С.Кульчицького, кількість заморених голодом людей становить близько 3,5 млн осіб – і це лише прямі втрати. Якщо ж урахувати кількість ненароджених дітей від людей репродуктивного віку, то демографічні втрати українського народу під час Голодомору 1932-1933 років становлять 4,5 – 5 млн осіб.

Складним і суперечливим був четвертий – територіальний – етап формування радянської державності в Україні. Він відбувся внаслідок зовнішньої політики Й. Сталіна, а саме, його участі у розподілі сфер впливу в Європі між фашистською Німеччиною і СРСР. Згідно із підписаними між ними Пактом про ненапад і таємним протоколом (23.08.1939) землі Західної України, що на той час перебували у складі Польщі, потрапили у радянську зону впливу.

За цим договором до складу СРСР було повернуто більшість етнічних територій українського народу, окрім Холмщини, Підляшшя, Посяння і Лемківщини. Кордони СРСР посунулися на захід на 250-350 км.

Західні українці, що плекали віковічну надію на соборність українських земель, радісно вітали частини Червоної Армії: червоноармійців зустрічали хлібом і сіллю, у містах і селах встановлювалися спеціальні вітальні арки, прикрашені квітами, прапорами, гаслами. Натомість, польське населення Західної України спішно пакувало речі і тікало на захід.

Тож, територіальне прирощення СРСР відбулося за підтримки західних українців.

Роком пізніше, влітку 1940 року, Й. Сталін примусив Гітлера погодитися на включення до СРСР Північної Буковини і Бессарабії. Збентежений Гітлер не став чинити опір, бо вів військові дії у Західній Європі й остерігався погіршення стосунків з Радянським Союзом. Відтак, 28 червня 1940 року частини Червоної Армії перетнули радянсько-румунський кордон і вступили у Чернівці, Хотин і Акерман. Румунія, не підтримана Гітлером, підкорюючись радянським ультиматумам, залишила територію без бою.

Приєднання західноукраїнських земель завершило формування адміністративно-територіального устрою УРСР. 4 грудня 1939 року були засновані Волинська, Дрогобицька, Львівська, Ровенська, Станіславська (з 1962 року Івано-Франківська) і Тернопільська області; 7 серпня 1940 року утворені Ізмаїльська і Чернівецька області. Напередодні відбулася вагома подія у братнього молдавського народу: 2 серпня 1940 року Молдавську автономну республіку, що входила до складу УРСР, було перетворено на союзну республіку – Молдавську РСР.

У цілому, останній період радянського державотворення в Україні носив надзвичайно гострий і суперечливий характер. На тлі віковічних прагнень українців до соборності своїх етнічних земель Й. Сталін задовольнив владні та імперські амбіції.

3. Державотворчі процеси на західноукраїнських землях:

Читайте також:

1. ABC-XYZ аналіз
2. I етап. Аналіз впливу типів ринку на цінову політику.
3. II. Багатофакторний дискримінантний аналіз.
4. III етап. Аналіз факторів, що визначають цінову політику підприємства.
5. SWOT-аналіз у туризмі
6. SWOT-аналіз.
7. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
8. V. Нюховий аналізатор
9. VI етап. Аналіз варіантів зміни цін конкурентами.
10. АВС (XYZ)-аналіз
11. Автоматизовані системи управлінні охороною праці, обліку, аналізу та дослідження травматизму
12. Автомати­зовані інформаційні систе­ми для техніч­ного аналізу товар­них, фондових та валют­них ринків.

Переглядів: 966