Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Давній Рим і особливості його господарського устрою. Періодизація економічної історії Риму

В результаті кризи рабовласництва в Греції і на Сход,і центр економічного розвитку поступово переміщується в Рим, який у свою чергу завершує історію античного світу й рабовласницького способу виробництва у Європі. Раннє зникнення сільської громади прискорило становлення античного типу рабовласницького суспільства. Під впливом грецької колонізації на півдні Італії стало розвиватися землеробство, садівництво, виноградарство, а в заснованих греками містах розвивалися ремесло й торгівля.

Економічному підйому Давнього Риму сприяли історичні й природні умови, а саме:

- сприятливі географічні й кліматичні умови;

- багатство лісових матеріалів і будівельного каменю, що було основою для будівництва будинків і палаців;

- наявність земельної власності в руках держави;

- численні війни, які поставляли в Рим рабів і цінності з переможених країн.

В історії Давнього Риму, на етапі існування держави, виділяють три періоди:

· царський (VIII-VI ст. до н.е.);

· республіканський (VI-I ст. до н.е.);

· імператорський (I ст. до н.е.).

Царський період – час ліквідації первіснообщинних порядків і становлення рабовласницького ладу. В цей період рабство було на щаблі патріархального, а майнова нерівність тільки починала розвиватися. У період утворення Римської держави відбувся досить складний класовий розподіл на вільне й залежне населення. Вільне населення у свою чергу ділилося на землеробську і рабовласницьку знать (патриціїв). В VIII-VI ст. до н.е. патриції ще самі займалися землеробством, але поступово вся робота стала обов’язком рабів. Земля вважалася власністю всієї римської громади й перебувала в умовному приватному володінні окремих патриціанських родів. Пізніше ці володіння перейшли в приватну власність.

До VI ст. до н.е. у Римі з'явилася нова група вільного населення - плебеї. Про походження плебеїв у науці не існує єдиної думки. Швидше за все, одні з них були сторонні люди, інші - члени завойованих римлянами сусідніх громад, треті - звільнені раби. Плебеї були особисто вільними людьми, але не входили в громаду повноправних громадян - патриціїв. Вони не мали права на общинну землю, були позбавлені всіх політичних прав. Більшість плебеїв складалася з дрібних і середніх власників. Багато плебеїв перебували в сильній економічній залежності від патриціїв, які давали їм під лихварський відсоток худобу, гроші, зерно. За неповернення позички й відсотків плебеїв безжалісно продавали в рабство.

В 510 р. до н.е. владу захопили патриції, які організували аристократичну республіку. З метою згладжування соціальних і політичних конфліктів між патриціями і плебеями, в середині VI ст. до н.е. у Римі була проведена реформа Сервія Туллія.

Відповідно до реформи, всі здатні носити зброю - патриції й плебеї - були розділені на 6 класів залежно від майнового положення. Реформа Сервія Туллія стала свого роду політичною революцією, яка завершила перехід від родового ладу до рабовласницької держави. Таким чином, запекла класова боротьба призвела до ліквідації привілеїв родової знаті й утворенню рабовласницької держави.

Римська рабовласницька держава на відміну від Афінської була аристократичною. У зв’язку з тим, що основою римської економіки цього періоду було сільське господарство - всю владу в державі захопили великі землевласники й рабовласники.

До III ст. до н.е. всі командні пости в державному апараті республіки перебували ще в руках патриціїв, але поступово плебеї, використовуючи свою кількісну перевагу зіграли вирішальну роль у складі збройних сил Риму, домоглися повного зрівняння в політичних правах. Було заборонено боргове рабство. Однак, місце патриціїв зайняла нова рабовласницька аристократія, яка складається з невеликої групи знатних багатих землевласників і рабовласників - як патриціїв, так і плебеїв. Нова аристократія одержала назву нобілітету(нобіль – знатний).

Володіючи значними збройними силами, Римська держава спочатку підкорила собі сусідні латинські племена, потім поступово усі племена, які населяли Італію. Вільні селяни латинських, а згодом і деяких інших італійських народів були включені в римське народне ополчення. Воно настільки зміцнилося, що було в змозі вести загарбницькі війни за межами Італії.

До середини II ст. до н.е. Рим, підкоривши собі більшу частину країн Середземноморського басейну, став центром величезної рабовласницької держави. Римська держава значну частину населення завойованих країн перетворювала на рабів. Це було джерелом поповнення робочого контингенту Риму.

Більша частина полонених рабів зосередилася в руках нобілітету. Нобілі створювали на своїх землях великі рабовласницькі господарства. Основна частина римського народного ополчення, що забезпечувала римські перемоги, складалася з вільних італійських селян, які були доведені до зубожіння. Селяни, з їхнім дрібним господарством, не могли витримати конкуренції з дешевою рабською працею. Вони розорялися, убожіли, залишали свої земельні ділянки, йшли до Риму й інших міст, перетворюючись у люмпен-пролетарів, а їх землі переходили до рук нобілітету.

Так виникли великі плантації, які мали назву „латифундій” (від слів «латус» — великий і «фундус» — маєток). Латифундії – це великі маєтки з лісовими й пасовищними угіддями, водоймами тощо у володіннях Риму, господарство яких засновано на праці рабів.

Так, у Римській державі було засновано велике рабовласницьке виробництво. Праця рабів використовувалася головним чином у сільському господарстві. Саме тут утворилася завершена і типова форма рабовласницького сільськогосподарського виробництва. Як і в інших античних державах, у Римі раб вважався річчю, знаряддям праці.

До завоювань в Італії превалювало примітивне зернове господарство. З початком припливу рабів був зроблений крок у напрямі інтенсивного господарства. В середніх рабовласницьких маєтках зернові культури відійшли на другий план, а провідна роль стала належати винограду, городнім культурам, оливам тощо.

Коли ж в Італії стали превалювати латифундії, було зроблено крок назад - до екстенсивних способів господарювання. Власники латифундій стали відмовлятися не тільки від трудомістких культур (винограду тощо), але навіть і від зернових, приділяючи все більшу увагу скотарству. Виробництво зернових культур стало менш рентабельним, тому що зерно у великій кількості надходило в Італію у вигляді данини з римських провінцій. Попит же на продукцію скотарства в Італії увесь час зростав, що було зумовлено збільшенням чисельності армії та мешканців міст.

Спочатку застосування рабської праці сприяло розвитку продуктивних сил у сільському господарстві Італії. У I ст. до н.е., за свідченням сучасників, Італія являла собою суцільний фруктовий сад. Не було тоді у світі вина, пшениці, масла оливи, які могли б конкурувати з італійськими.

Італійські породи рогатої худоби й овець славилися в давньому світі. Скотарство носило в основному пасовищний і перегінний характер. Природа країни створювала умови для перебування худоби під відкритим небом протягом цілого року.

Підйом сільського господарства у II-I ст. до н.е. зумовлюється трьома причинами:

- широке застосування рабської праці;

- встановлення ринкових зв'язків між містом і селом, які потребували продукції один одного. Пануючим типом господарювання став рабовласницький маєток, пов'язаний з ринком;

- перехід від дрібного землеволодіння до укрупненного. Це, безперечно, стало досягненням римлян. Великих маєтків, так званих, латифундій, з більшим числом рабів було небагато, тому що їхню працю була занадто складно організувати.

Ремісниче виробництво в Римській державі розвивалося повільніше, ніж у Давній Греції. Воно досягло значного рівня лише у I ст. н. е. У цей час почали застосовувати технічні прийоми у гірничій справі й металургії.

Так, для видобутку руди широко застосовувалася система обвалення породи (у виняткових випадках - складний механізм - гвинт Архімеда); для підйому руди - ручний комір; для обробки металу - муфельна піч. У римських кузнях I ст. н.е. застосовувався вже більш ефективний механізм у вигляді гармоніки.

У цілому металургія й металообробка в античну епоху знаходилися на досить низькому технічному рівні. У ремісничому виробництві Риму на першому плані стояло виробництво зброї та військового спорядження для захоплення рабів, предметів культу й розкоші для обслуговування рабовласників. Для військових цілей і зведення видовищних споруджень у Римі застосовувалися досить складні механізми, але не могло бути й мови про впровадження їх у виробничий процес.

Перетворення Риму в центр величезної рабовласницької держави спричинило створення певної системи експлуатації завойованих країн. Економіка Риму стала носити паразитичний характер. Рабовласницьке господарство Риму цілком залежало від його провінцій (колоній), з яких надходили раби, продовольча сировина, кошти. Значна частина землі завойованих країн оголошувалася державною власністю. Ця земля або здавалася в оренду, або на ній ґрунтувалися колонії ветеранів римської армії, які мали становити опору римського панування. Все корінне населення, яке не було відправлено в рабство, обкладалося натуральними й грошовими податками.

Підйом продуктивних сил, викликаний масовим застосуванням рабської праці, тривав недовго. У I ст. до н.е. уже було закінчено процес концентрації землі й рабів у руках порівняно невеликої купки багатіїв. Велике землеволодіння здобуло рішучої перемоги над дрібним. Але ця перемога була фатальною для всього рабовласницького ладу:

- по-перше, вільне римське селянство перетворювалось на міських люмпен-пролетарів, які перебували фактично на утриманні рабовласницької держави;

- по-друге, падала міць римського війська, яка складалася із селян.

Отже, порушувався увесь відтворювальний процес рабовласницької економіки, що спричинило кризу рабовласницького господарства.

З метою підтримки рабовласницького виробництва в умовах катастрофи дрібного землеволодіння, рабовласники встановили в Римській державі відкриту військово-рабовласницьку диктатуру у формі імперії. Вся соціально-економічна політика імперії, що проіснувала п'ятсот років, була спрямована практично на збереження міцної військової організації, яка була б спроможна забезпечити залучення нових рабів. Імператори надавали пільгові позички для землевласників, намагалися змусити багатих рабовласників вкладати частину коштів у сільське господарство, наділяли професійних воїнів земельними ділянками, навіть забороняли рабовласникам убивати рабів, щоб не зменшувати їхню кількість, але міць народного селянського ополчення не могла відродитися. Рабська праця перестала бути рентабельною; методи відтворення робочої сили змінилися.

Уже в середині I ст. до н.е. в Італії спостерігалася аграрна криза. Сільське господарство стає нерентабельним. Земельні масиви розбиваються на невеликі ділянки (парцелли), та віддаються в оренду рабам, які мали назву «серви-касати», або вільним селянам, які називалися «колонами». Колонів забезпечували інвентарем, посівним матеріалом, стягуючи з них орендну плату грішми або частиною врожаю.

Згодом положення колонів істотно змінилося. У I ст. і на початку II ст. н. е. колони були вільними орендарями, але в результаті заборгованості землевласникам і рабовласницькій державі, вони були фактично прикріплені до землі. Так, у надрах рабовласницького суспільства створювався клас залежних селян.

Криза охопила і рабовласницьке ремесло. Занепад ремесла відбився на державній скарбниці. Для того щоб забезпечити регулярне надходження податків, рабовласницька держава закріпила (а фактично закріпачила) вільних ремісників за своїми міськими колегіями. Вони в примусовому порядку повинні були забезпечувати імператорський двір, армію, населення столиці ремісничою продукцією. Використання таких заходів спричинило повний занепад ремесла та запустіння міст.

Об'єктивний закон відповідності виробничих відносин характеру продуктивних сил вимагав заміни рабовласницького способу виробництва таким, при якому безпосередній виробник був би зацікавлений у результатах своєї праці. Таким способом виробництва в тих умовах став феодалізм.

У 395 р. відбувся розподіл Римської імперії на Західну й Східну (Візантію). Історичний розвиток пішов різними шляхами. На сході феодалізація відбувалася повільно при збереженні сильної влади імператора в Константинополі. Східна Римська імперія (або Візантія), що об'єднала більшість східних римських провінцій, проіснувала як держава ще 1000 років, після чого рабовласницький лад поступився місцем феодальному.

На заході імператорська влада поступово слабшала, і в 476 р. була остаточно знищена. Одночасно на території імперії формувалися самостійні, так звані варварські королівства, у межах яких синтезувалися протофеодальні відносини, що виникали в надрах рабовласницьких структур.

На території Західної Римської імперії рабовласницький лад було ліквідовано і почав розвиватися феодальний спосіб виробництва. 476 р. у всесвітній історії вважається кінцем Давнього світу й початком середньовічного періоду європейської історії.

 


Читайте також:

  1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
  2. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
  3. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
  4. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
  5. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
  6. АГД як галузь економічної науки
  7. Агітація за і проти та деякі особливості її техніки.
  8. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
  9. Аграрне виробництво і його особливості
  10. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
  11. Аконність залишення засуджених у слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслуговування.
  12. Актуальні проблеми економічної безпеки України.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Господарський розвиток Давньої Греції | Економічна думка Давньої Греції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.002 сек.