• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ДОСЛІДЖЕННЯ ГРУДНОЇ КЛІТКИ

Грудну клітку досліджують оглядом, пальпацією, перкусією І аускультацією. Велике значення має рентгенологічне, зокрема флюорографічне, дослідження грудної клітки. При необхідності проводять торакоцентез для взяття рідини з плевральної порожнини. Застосовують функціональне дослідження дихальної системи, пневмографію.

Огляд грудної клітки.У здорових тварин грудна клітка округлої форми, у коней легкого типу — дещо звужена. При рахіті вона внаслідок тиску м'язів плечового пояса стає вузькою і меншою в-об'ємі, що призводить до послаблення її екскурсій, порушення зовнішнього дихання і розвитку легеневих хвороб (ателектазу легень, катаральної бронхопневмонії). За даними П. Я. Конопель-ка, у 40 % поросят рахіт ускладнюється бронхопневмонією. З іншого боку, ураження легень може стати причиною зміни форми, величини та функції грудної клітки. Так, при альвеолярній емфіземі легень спостерігається двобічне розширення грудної клітки, а іноді вона нагадує бочкоподібну форму. Двобічний ателектаз легень призводить до зменшення об'єму грудної клітки, а однобічний — супроводжується однобічним зменшенням об'єму грудної клітки та асиметричним диханням. Нагромадження у плевральній порожнині ексудату (однобічний плеврит) або повітря (пневмоторакс) зумовлюють однобічне розширення грудної клітки

Пальпація грудної клітки.Пальпацією грудної клітки виявляють болючість і температуру, наявність набряків, емфізем, цілісність ребер і характер їхньої поверхні.

Чутливість грудної клітки виявляють натискуванням кінчиками пальців або ручкою перкусійного молоточка на міжреберні проміжки. Болючість грудної стінки виявляють при фібринозному плевриті, запаленні міжреберних м'язів, переломах ребер. Підвищення її температури буває при плевриті, місцевих запальних процесах, зниження — при застійних набряках. Крепітацію підшкірної клітковини встановлюють у випадку інтерстиціальної емфіземи та емфізематозного карбункула'.

Порушення мінерального обміну призводить до деформації ребер. Так, при рахіті знаходять розширення ребер на місці з'єднання кістки з реберним хрящем (рахітні чотки), а при остеодистрофії— нерівну поверхню, горбкуватість країв ребер, часткове, а інколи і повне розсмоктування останньої пари ребер. £. Перкусією грудної кліткивизначають межі легень (топографічна перкусія) і характер звуку (порівняльна перкусія). Остання дає змогу виявити патологічні зміни легень і плеври. Якщо ці зміни досить добре помітні (наприклад, якщо од ер жуємо тупий чи тимпанічний звуки), то наше вухо уловлює їх і без порівняння з нормальним. Коли ж зміни незначні, то для їх виявлення необ-

хідно порівняти одержаний перкусійний звук з нормальним (звідси й назва — порівняльна перкусія). Застосовуючи дану перкусію, краще порівнювати одержаний на даній ділянці грудної клітки звук з перкусійним звуком на симетричній ділянці другої половини грудної клітки.

При перкусії у ділянці легень одержують своєрідний чіткий легеневий або атимпанічний звук, в утворенні якого беруть участь такі компоненти: звук плесиметра і молоточка, що виникає у момент нанесення удару по плесиметру; власний звук грудної клітки, який виникає внаслідок коливань реберної стінки і утворює тупий звук; резонанс стовпа повітря у легенях (виникає тимпанічний звук). Комбінація усіх звуків утворює довгий, сильний і низький звук, так званий чіткий легеневий або атимпанічний звук, основна властивість якого — неможливість для нашого вуха визначити його висоту.

Залежно від виду тварин, їх вгодованості, місця перкусії, еластичності легеневої тканини атимпанічний звук буде дещо відрізнятися. У коней з широкою і глибокою грудною кліткою, вузькими ребрами, еластичною легеневою паренхімою перкусією виявляють чіткий легеневий звук, у корів він більш звучний, у вгодованих свиней, навпаки — слабший. У дрібних тварин — кролів, котів, маленьких собак легеневий звук високий з тимпанічним відтінком; у худих — будь-якого виду він сильніший, дзвінкіший і довший порівняно з добре вгодованими тваринами, оскільки тонка грудна стінка легше виводиться із стану спокою.

Залежно від ділянки грудної клітки, де проводиться перкусія, інтенсивність звуків помітно змінюється. Найбільш інтенсивний звук буває у середній третині грудної клітки, яка обмежена зверху лінією, що проходить через нижній виступ маклака, а знизу — через середину плечового суглоба. Тут коливальні рухи грудної стінки найінтенсивніші.

Правила перкусії грудної клітки загальні (див. главу І). У великих тварин застосовують інструментальну перкусію, у дрібних перевагу віддають дигітальній Перкусію бажано робити на стоячій тварині. Силу перкусійного удару змінюють залежно від товщини грудної стінки і мети перкусії. Для знаходження поверхнево розміщених у легеневій тканині фокусів застосовують слабку перкусію, а при глибокому знаходженні патологічних фокусів — глибоку (спосіб стаккато). Слабкі удари способом легато рекомендується наносити при топографічній перкусії.

Поле перкусії легень. Ділянку грудної клітки, на якій виявл^-тоть чіткий легеневий звук, називають полем перкусії легень. Особливості будови грудної клітки сільськогосподарських тварин, а саме: масивний розвиток лопатко-плечового пояса, який товстим шаром вкриває середню ділянку грудної клітки (до четвертого ребра), значно зменшує поле перкусії легень, роблячи недоступ-

ним все те, що розміщене під шаром м'язів плеча 5 лопатки. Таким чином, зона поширення чіткого легеневого звуку не відповідає топографічним межам легень (у коня поле перкусії зменшене на '/з усієї поверхні легень). Грудне поле перкусії розміщується за лопаткою і має форму трикутника.»Передня перкусійна межа його проходить по лінії анконеусів, тобто лінії, проведеній від заднього кута лопатки до ліктьового горба, верхня межа паралельна остистим відросткам грудних хребців на відстані від них у великих тварин на ширину долоні, а у дрібних — на 2—3 см. Ці межі практично не змінюються, а діагностичне значення має визначення задньої перкусійної межі легень.

У великої рогатої худоби, крім грудного поля перкусії, виявляють передлопаткове, що розміщене над плечовим суглобом, і йде вверх майже до середини лопатки, шириною у добре вгодованих тварин 3—4 см, а в помірно вгодованих — 6—8. Відведення грудної кінцівки назад збільшує розміри передлопаткового поля перкусії.

У дрібної рогатої худоби також є передлопаткове поле перкусії, але вено зливається з грудним, хоча перкусійний звук у ділянці лопатко-плечового пояса значно тихіший і слабший, ніж у пе-редлопатковій та грудній частинах перкусійного поля легень.

# Задню межу легень у коней, свиней, собак, верблюдів визначають за трьома горизонтальними лініями: маклака, сідничного горба; плечового суглоба, а у великої і дрібної рогатої худоби — по двох — маклака і плечового суглоба, оскільки у них лінії маклака і сідничного горба практично збігаються. Перкусію здійснюють послідовно по міжреберних проміжках, орієнтуючись на відповідні горизонтальні лінії, спрямовані від лінії анконеусів і назад. Про межі легень судять по переходу чіткого легеневого звуку в тупий або тимпанічний.

• У великої і дрібної рогатої худоби задню перкусійну межу лівої половини легень визначают.ь по лінії маклака в 11-му міжреберному проміжку, по лінії плечового суглоба—у 8-му, а місце перетину задньої межі правої легені по лінії маклака — в 10-му міжреберному проміжку.

У коней задня межа легень перетинає лінію маклака на 16-му, сідничного горба—14-му, лінію плечового суглоба—10-му міжреберних проміжках (рис. 43), у собак — відповідно по 11-, 9- і 8-му міжреберних проміжках. У свиней, на відміну від собак, задня межа легень по лінії плечового суглоба проходить по 7-му міжреберному проміжку, а по решті ліній — збігається.

Зміни меж легень. Залежно від характеру патології буває одно-або двобічне збільшення чи зменшення перкусійних меж легень.

Збільшення меж легень супроводжується в основному зміщенням задньої межі в каудальному напрямку. При аль-

веолярній емфіземі розтягнуті повітрям легені заповнюють додаткові простори між грудною стінкою і діафрагмою, яка відсувається назад до черевної порожнини. Крім того, верхівка легень вклинюється між серцем і грудною стінкою, що призводить до зменшення або й повного зникнення зони абсолютної тупості серця. Особливо добре виражене збільшення задньої межі легень (на 5—7 см) при гострій альвеолярній емфіземі легень, а в деяких випадках вона проходить навіть по реберній дузі. Менш виражене збільшення задньої межі легень характерне для хронічної альвеолярної емфіземи.

Збільшення задньої межі однієї половини легень буває значно рідше, і, як правило, зумовлене однобічною вікарною альвеолярною емфіземою. Цей симптом спостерігається при однобічній пневмонії, обтураційному (від закриття бронха) або компресійному (виникає внаслідок однобічного ексудативного плевриту) ателектазах. Зменшення дихальної активності ураженої половини легень викликає компенсаторне посилення функції іншої, непо-

шкодженої, об'єм якої збільшується-, а її перкусійні межі зміщуються.

Зменшення меж легень є наслідком зміщення вперед задньої межі легень і відсунення вверх і назад передньо-нижньої межі в ділянці серця. Зміщення вперед задньої межі може бути однобічним, що спостерігається при хворобах печінки, які перебігають із збільшенням її розмірів (гіпертрофічний цироз, абсцеси), і двобічним внаслідок зміщення діафрагми в грудну порожнину при підвищенні внутрішньочеревного тиску (тимпанія рубця, гостре розширення шлунка, метеоризм кишечника).

Зменшення грудного поля перкусії легень спостерігається внаслідок збільшення об'єму серця, зумовленого ексудативним перикардитом, водянкою серцевої сорочки — гідроперикардіумом. При цих хворобах нижня перкусійна межа лівої половини легень зміщується вверх, інколи навіть до лінії плечового суглоба.

Патологічні зміни перкусійного звуку при ураженні органів грудної порожнини можна виявити порівняльною перкусією.

При порівняльній перкусії ми прагнемо добитися проникнення перкусійного звуку в глибину, а не в боки і в той же час вивести з рівноваги глибше розміщені ділянки легеневої тканини. При цьому ми не маємо іншого засобу, крім посилення перкусійного удару. При такій перкусії дія удару буде інтенсивніше поширюватися не в глибину, а по боках, відповідно поперековий діаметр перкусійної сфери буде наближатися за своєю величиною до поздовжнього, тобто форма перкусійної сфери буде наближатися до шароподібної. У той же час при розширенні поперечного діаметра перкусійної сфери одночасно зі звуком, який виникає від коливання легеневої тканини в патологічному вогнищі, буде вислуховуватися і звук від коливання розміщеної поряд нормальної ділянки легень, що не дає змоги чітко уявити зміни перкусійного звуку. Тому, перкутуючи сильно, лікар має змогу знайти глибше розміщену патологічну ділянку, але у цьому випадку він одержить менш чіткий змінений перкусійний звук. Перкутуючи слабо, можна не знайти глибоко розміщених патологічних вогнищ, але у випадку поверхневого їх залягання краще уловлюється змінений перкусійний звук.

Отже, якщо інфільтрат великий і проникає на 6—8 см у глибину легень, його легко знайти за зміною звуку. Якщо фокус прикритий на 1—3 см здоровою легеневою тканиною, то його можна знайти лише застосовуючи сильну перкусію. Проте навіть у такому випадку звук не проникає глибше 6—7 см, і тому глибше розміщені патологічні вогнища не можна встановити перкусією. Слабка перкусія буде виводити з рівноваги лише поверхневий шар легень, і тому звук буде атимпанічним. І, навпаки, поверхнево розміщені патологічні вогнища товщиною 1,5—2 см розпізнають лише слабкою перкусією, при якій буває лише характерне при-

туплення. За допомогою сильної перкусії, виводячи з рівноваги глибше розміщені здорові ділянки легеневої тканини, одержують нормальний атимпанічний звук.

При проведенні порівняльної перкусії плесиметр кладемо на міжреберні проміжки, не чіпаючи ребро, яке буде давати свій звук. Якщо плесиметр буде потрапляти на ребро, то звук буде поширюватися по боках, а не в глибину. Перкусію проводять зверху вниз, починаючи із задніх частин легень, де рідше бувають зміни перкусійного звуку, особливо тупого.

Серед патологічних змін чіткого легеневого (атимпанічного) звуку грудної клітки клінічне значення мають такі звуки: притуплений і тупий; тимпанічний; розколотого горшка; коробковий; металевий.

Тупий і притуплений звуки. Як було відмічено в главі І, характер перкусійного звуку залежить від співвідношення повітря і щільних елементів у перкусійній сфері. Чим менше повітря, а більше щільних елементів, тим більше притуплення нормального перкусійного звуку, якщо ж чисельник буде дорівнювати нулю, то звук буде абсолютно тупим. Із цього виходить, що чіткий легеневий звук стає притупленим (тихішим, коротшим і нижчим за тембром) у тому випадку, якщо в перкусійній сфері менше повітря і більше щільних елементів, тобто альвеоли містять замість повітря ексудат, транссудат, кров, пухлинну тканину і т. д. Зменшення кількості повітря в легеневій тканині буває: при локальній (лобулярній) пневмонії внаслідок інфільтрації легеневої тканини ексудатом і чим більші будуть ділянки запалення, тим звук буде тупішим. Оскільки перкусійний удар проникає лише на 2—5 см в глибину легеневої тканини, то зміни її можуть бути виявленими в тих випадках, коли вони лежать поверхнево і досягають певної величини: у собак можна знайти фокуси величиною з грецький горіх, у коней і великої рогатої худоби — вогнище величиною 6—12 см. Притуплення перкусійного звуку виявляють також при застійному набряку легень, ателектазі і абсцесах легень, кавернах, заповнених ексудатом.

Тупий звук утворюється у тому випадку, коли об'єм безповітряної ділянки буде збігатися з розмірами перкусійної сфери, тобто при повній відсутності повітря у цілій частці легень або в більшій частині їх. Такий звук спостерігається при крупозній пневмонії у стадії гепатизації, коли альвеоли повністю заповнені ексудатом, а повітря, яке створює тимпанічний звук, у них не надходить і тому перкусійний звук стає тупим. Зона тупого або притупленого звуку розміщується на великих ділянках легеневої тканини, поширюється значно вище лінії плечового суглоба (лобарна пневмонія). Ця ділянка обмежена зверху дугоподібною інколи ламаною лінією з випуклістю, зверненою вверх; при утворенні в легенях порожнини, повністю заповненою рідиною (ехінококоз, ве-

ликий абсцес, гангрена легень); розростанні у легеневій тканині великих новоутворень; нагромадженні у плевральній порожнині великої кількості рідини—ексудату (плеврит), транссудату (гідроторакс), крові (гемоторакс). Легені скорочуючись, виходять з шару ексудату і лише при важкій формі плевриту, коли ексудат піднімається за лінію плечового суглоба, нижні відділи легень знаходяться у рідині, альвеоли стискуються і втрачають повітря. У результаті цього перкусійний звук втрачає всі елементи тимпа-нічності і стає абсолютно тупим.

Однак внаслідок великого об'єму грудної клітки у великих тварин, човниковоподібної форми і масивності грудної кістки, яка утворює ділянку притупленого звуку, абсолютну тупість виявляють лише при важкій формі плевриту, коли нагромаджується велика кількість ексудату. Невеликі кількості його, близько 5 л, вільно розміщуються у нижніх відділах грудної порожнини (у ви-ямці грудної кістки), недоступних для перкусії (Синьов А. В.). Ексудат чи транссудат при водянці збирається у нижніх відділах грудної клітки. Відповідно до рівня рідини верхня частина тупого звуку відмежовується горизонтальною лінією. Якщо позу тварини змінити (наприклад, собаці надати сидяче положення), то рідкі випотівання будуть зміщуватися, місце розміщення і форма ділянки тупого перкусійного звуку також змінюються, але верхня горизонтальна лінія тупості, яка буде знаходитися на рівні рідини в плевральній порожнині, збереже свою горизонтальність (рис. 44).

Відмічені властивості перкусійного звуку ексудативного плевриту — абсолютна тупість, обмежена зверху горизонтальною лінією, зміщення ділянки тупого звуку відповідно до змін положення тіла в просторі, стійкість відмічених змін — дають змогу визначити характер патологічного процесу й диференціювати плеврит від крупозної пневмонії. Нагромадження транссудату при грудній водянці також утворює тупий звук при достатній кількост» рідини. Однак це частіше буває у собак.

Тимпанічний звук на грудній клітці великих тварин завжди є ознакою патології і свідчить про те, що у перкусійній сфері більше повітря і менше щільних елементів, тобто співвідношення повітря і щільних елементів змінюються у бік чисельника. Тимпанічний звук при перкусії на грудній клітці спостерігається: при альвеолярній і інгерстиціальній емфіземі легень; перкусії каверн і бронхоектазій; нагромадженні повітря або газів у плевральній порожнині (пневматоракс, гнильний плеврит); короткочасно в деякі фази перебігу крупозної пневмонії і набряку легень; при розривах діафрагми і випадінні в грудну порожнину петель кишечника.

Альвеолярна емфізема легень характеризується руй* нуванням частини альвеолярних перегородок, розтягненням аль* веол повітрям, збільшенням об'єму -легень. Руйнування альвео-'

лярних перегородок зменшує кількість щільних елементів у перкусійній сфері, а стінки альвеол, що залишилися, в результаті втрати ними еластичності, майже не здатні до коливання, тому із загальної кількості елементів, які беруть участь в утворенні чіткого легеневого звуку, випадають ті, що дають тупий звук. Основну роль у коливаннях, які створюють перкусійний звук, відіграє повітря, що міститься в альвеолах. Цей звук поєднує в собі властивості тимпанічного й атимпанічного, він сильніший і триваліший, ніж чіткий легеневий, і тому його ще називають коробковим.

Каверни — порожнини, утворені внаслідок гангренозного розпадання легеневої тканини при крупозній і аспіраційній пневмоніях, абсцесах і туберкульозі легень, бронхоектази — обмежені розширення легень, які утворюються при дифузному бронхіті, бронхопневмонії, диктіокаульозі та інших хворобах. Тимпанічний звук знаходять над ними лише у тих випадках, коли вони розміщені не глибше 5 см від поверхні грудної клітки, мають достатньо великий об'єм і містять повітря.

При пневмотораксі повітря, що потрапляє у плевральну порожнину, відтісняє легені від грудної стінки і в перкусійну сферу спрямовується, головним чином, повітря, а із щільних елементів при перкусії коливається лише грудна стінка. Внаслідок цього перкусійний звук набуває тимпанічного відтінку.

Крупозна пневмонія характеризується певною послідовністю зміни перкусійного звуку. В першу стадію хвороби — стадію гіперемії ексудату ще недостатньо для заповнення альвеол і він лише просочує стінки альвеол, які стають менш еластичними і здатними до коливання. Стінки альвеол не беруть участі в утворенні чіткого легеневого звуку, а оскільки вони, коливаючись пои перкусії, дають тупий звук, то один з елементів складного

перкусійного легеневого звуку випадає, в утворенні його починає переважати звук від коливання повітря в альвеолах, що й зумовлює перехід чіткого легеневого звуку в більш дзвінкий, триваліший, тобто тимпанічний. У стадії гепатизації звук у місці ураження легеневої тканини тупий. І на кінець, у третю стадію — стадію розв'язання, коли ексудат розсмоктується і повітря надходить в альвеоли, але стінки їх ще не коливаються при нанесенні перкусійних ударів, звук у загальній зоні притуплення місцями знову стає тимпанічним, а потім, поступово змінюючись по мірі одужання, переходить у чіткий легеневий. Однак поява тимпанічного звуку в зоні колишнього притуплення не завжди є ознакою одужання. Якщо він зберігається протягом 4—5 днів, то є, як правило, передвісником гангрени легень. Такі переходи перкусійного звуку дають змогу стежити за перебігом крупозної пневмонії, яка, крім спорадичних форм, часто розвивається внаслідок специфічних інфекцій (пастерельоз, контагіозна плевропневмонія коней, перипневмонія великої рогатої худоби, чума свиней та інші хвороби).

Причини появи тимпанічного звуку на початку розвитку набряку легень, коли транссудат ще не заповнює порожнини альвеол, а лише просочує їх стінки, аналогічні вищеописаним у стадії гіперемії при крупозній пневмонії.

Тимпанічний звук з металевим відтінком спостерігається при діафрагмальній грижі, пневмотораксі, а також над кавернами, які розміщені поверхнево, якнайближче до грудної стінки й мають достатньо великий діаметр (не менше 6 см) і гладенькі стінки. Якщо каверни у легенях з'єднані через бронхи з зовнішнім повітрям, то перкусія над цими ділянками дає своєрідний звук — «розколеного горшка». Подібний звук можна почути, якщо скласти обидві долоні так, щоб між ними залишався шар повітря, і тильним боком однієї із долонь ударяти по коліну.

Плегафонія або трахеальна перкусія — метод дослідження, в основі якого лежить оцінка зміни звукопровідності уражених бронхів, легень і плеври. Здійснюють її два дослідники. Один з них перкутує трахею, інший — аускультує легені. У здорових тварин на ділянці легень чути глухі, що долинають здалеку, звуки. Чіткий сильний трахеальний звук буває при інфільтрації легеневої тканини ексудатом або транссудатом (крупозна пневмонія, бронхопневмонія, набряк легень), при ателектазі легень (із збереженою провідністю бронхів). Якщо в плевральній порожнині нагромаджується ексудат або транссудат, то передавання трахеальних перкусійних звуків на поверхню грудної клітки утруднюється, тому звуки прослуховуються ослабленими або зовсім не прослухову-ються. Оцінка результатів плегафонії полегшує диференціальну діагностику уражень легень і плеври та виявлення у них глибоко

розміщених патологічних вогнищ, коли при звичайній перкусії не одержують надійних результатів.

Аускультація грудної клітки. Аускультація легень — це один з найбільш результативних клінічних методів дослідження системи дихання у тварин, її здійснюють безпосередньо або за допомогою інструментів, використовуючи фонендоскоп або стетоскоп. Посередня (інструментальна) аускультація дає змогу досліджувати звукові явища в різних відділах дихальної системи. Нею частіше виявляють вогнища ураження у легенях і плеврі. Цей спосіб застосовують також при дослідженні неспокійних тварин, хворих з пошкодженням шкіри і при вимушеному положенні хворої тварини, коли безпосередню аускультацію застосовувати неможливо.

Аускультацію зручно проводити в закритому приміщенні, з дотриманням тиші. Аускультацію легень на грудній клітці проводять у певній послідовності. Спочатку вислуховують ті ділянки легень, де дихальні шуми найсильніші і найчіткіші. Таким місцем є середня третина грудної клітки безпосередньо за лопаткою. Потім досліджують задню середню ділянку, за нею — передню верхню, задню верхню і нарешті нижню ділянку грудної клітки. Така послідовність вислуховування легень зумовлена тим, що найчіткіше дихальні шуми чути в середній третині грудної клітки, слабше— у нижній третині її. Дотримання такої послідовності скорочує тривалість аускультації і дає змогу уникнути діагностичних помилок.

У жуйних тварин під час аускультації легень слід досліджувати також передлопаткові ділянки, вислуховуючи при цьому передні (верхівкові) частки легень. У кожній ділянці прослуховують 2—3 дихальні рухи, порівнюючи результати з симетричною ділянкою. Якщо дихальні шуми слабкі, то застосовують проганяння тварини або закривають її носові отвори на 20—ЗО с. Після проведення, проганяння або закривання носових отворів дихальні шуми посилюються і краще прослуховуються.

При аускультації грудної клітки на ділянці легень можуть бути виявлені основні або фізіологічні й патологічні дихальні шуми Останні спостерігаються лише при патології, вони домішуються до основних шумів і можуть бути бронхо-пульмональними і плевро-пульмональними.

Основні дихальні шуми — це шуми, які вислуховуються у дихальних органах. До них відносяться шуми гортанного стенозу (ларингеальне дихання), трахеального, бронхіального і везикулярного дихання. Ларингеальний стенотичний дихальний шум є основою і трахеального й бронхіального.

Шум бронхіального дихання вислуховується в усіх домашніх тварин, за винятком коней, ослів, мулів і верблюдів на грудній клітці в ділянці лопатко-плечового пояса. В задніх ділянках діа-

фрагмальних часток бронхіальне дихання не вислуховується, оскільки воно не проводиться по легеневій тканині. Цей шум виникає у гортані при проходженні повітря через вузьку голосову щілину, розміщену між голосовими зв'язками, оскільки при цьому виникає круговорот повітря, який викликає коливання еластичних голосових зв'язок і стінок гортані. Завдяки цим коливанням виникає шум ларингеального дихання, поширення якого на бронхах називають шумом бронхіального дихання. Воно має такі властивості: нагадує собою звук, який одержують, якщо відкривають рот, щоб сказати букву «х» і видихають повітря; вислуховується під час обох дихальних фаз — вдиху і видиху; звук при видиханні повітря має більшу висоту, ніж при вдиханні.

Поява шуму бронхіального дихання на грудній клітці у ко ней, ослів, мулів і верблюдів, а в інших домашніх тварин у ді лянках легень, де воно не повинно вислуховуватися, свідчить про патологічні зміни в легенях. У таких випадках ведуть мову про патологічне бронхіальне дихання.

Шум везикулярного дихання виникає внаслідок коливання стінок альвеол у період вдиху. Вдих супроводжується наповненням альвеол повітрям. Об'єм їх збільшується, стінки швидко розширюються, напружуються і еластичні альвеолярні елементи починають коливатися, створюючи звук. Альвеоли заповнюються повітрям послідовно, тому велика кількість звуків, що виникають при коливанні альвеолярних стінок, утворює три валий дуючий шум, який, поступово посилюючись, чути протягом усієї фази вдихання повітря. Звук при вдиханні створюється також завихренням повітря, що заходить в альвеоли. Під час видиху альвеоли звільняються від повітря і спадаються, напруга їх стінок швидко й одночасно зменшується і тому знижується їх здатність до коливання. Виходячи з цього, шум везикулярного дихання чути лише на початку видиху. Шум везикулярного дихання має такі властивості: він нагадує звук, який одержують, якщо надають губам положення, необхідного для виголошення букви «ф» і втягують повітря; він прослуховується лише при вдиханні повітря і на початку видиху, причому в другу дихальну фазу його чути гірше; везикулярне дихання, на відміну від бронхіального, чисте, дуюче, ніжне.

Характер і сила везикулярного дихання залежать від виду тварин, вгодованості, віку. У коней і верблюдів воно слабке, м'яке, ніжне, краще його можна вислухати під час вдиху. У вузькогрудих і худих коней воно прослуховується на всіх ділянках поля перкусії легень (рис. 45), а у випадках, коли грудна клітка масивна у добре вгодованих тварин, шум везикулярного дихання вислуховується лише над серединою і верхньою третиною грудної клітки. Дихальний шум у молодих тварин значно сильніший, ніж у дорослих, оскільки грудна клітка у них тонша, легенева тканина

еластичніша, дихальні рухи енергійніші. У старих тварин шум везикулярного дихання слабший, ніж у здорових тварин середнього віку.

У великої рогатої худоби чисте везикулярне дихання 'вислуховується лише в задніх ділянках діафрагмальних часток. Позаду м'язів лопатки в середній частині грудної клітки дихальний шум найінтенсивніший, оскільки тут до везикулярного дихання домішується бронхіальне, й тому цей дихальний шум звуть бронхо-везикулярним або змішаним. Таке ж дихання вислуховується і перед лопаткою. У овець і кіз змішане бронховезикулярне дихання прослуховується не лише за лопаткою, а й на ній. Найбільш інтенсивне бронховезикулярне дихання у м'ясоїдних.

При патології шум везикулярного дихання може бути ослабленим і посиленим. Послаблення цього шуму буває: при зменшенні вентиляції легень внаслідок утрудненого надходження повітря при звуженні верхніх дихальних шляхів, у новонароджених тварин — гіпотрофіків; при зниженні еластичності легеневої тка-

нини, що спостерігається при альвеолярній емфіземі легень (зменшуються також дихальні екскурсії легень та кількість альвеолярних перегородок) і на початкових стадіях запалення легень, коли альвеоли ще продовжують розправлятися, але в результаті інфільтрації їх стінок ексудатом напруження і амплітуда коливань їх зменшується; при зменшенні кількості альвеол, які беруть участь в утворенні шуму везикулярного дихання внаслідок заповнення їх ексудатом, тобто при утворенні невеликих ділянок ущільнення при лобулярній пневмонії; при рефлекторному зменшенні дихальної рухливості однієї половини грудної клітки внаслідок болю, що виникає у ній, при переломі ребра, сухому плевриті (альвеоли ураженої половини менше розправляються і тому шум везикулярного дихання послаблюється); при нагромадженні патологічного випоту в плевральній порожнині (ексудативний плеврит, гідроторакс, гемоторакс) порушується проведення шуму везикулярного дихання на поверхню грудної клітки і, по-друге, стиснені рідиною легені здійснюють менші дихальні екскурсії, що й зумовлює послаблення везикулярного дихання.

Шум везикулярного дихання може зовсім не вислуховуватися у деяких місцях при закупорюванні бронха сторонніми тілом або стисненні його пухлиною (ателектаз легень), повному заповненні альвеол ексудатом (пневмонії) або транссудатом (набряк легень).

Посилений шум везикулярного дихання на обох половинах легень виникає при задишках, пов'язаних з серцево-судинною недостатністю, різко вираженим малокрів'ям, подразненні дихального центра.

Велике діагностичне значення має місцеве посилення шуму везикулярного дихання, яке виявляють над здоровою ділянкою легень, розміщеною поряд з патологічно зміненою. Здорові ділянки легень розправляються сильніше звичайного, напруження стінок альвеол і амплітуда коливань їх зростає, вони ніби заміщують недостатнє дихання уражених ділянок легень. У таких випадках посилений шум везикулярного дихання називають заміщуючим або вікарним.

Від посиленого шуму везикулярного дихання необхідно відрізняти жорстке везикулярне дихання. Останнє не має характерного нормальному везикулярному диханню рівного, м'якого, дуючого характеру, а, навпаки, здається нерівним, жорстким, немовби деренчливим. Його необхідно відрізняти від посиленого везикулярного, яке залишається таким же м'яким, дуючим, рівним, як і нормальне, лише сильнішим останнього. Жорстке везикулярне дихання спостерігається при бронхітах. Набрякання слизової оболонки уражених бронхів призводить до звуження їхнього діаметра, причому воно нерівномірне на всьому протязі. Повітря при вдиханні проходить через декілька звужень, що викликав утворення стенотичних шумів, які накладаються на везикулярне

дихання, набувають характеру, який і визначається як жорстке везикулярне. Якщо звуження прогресує, то везикулярне дихання стає ще жорсткішим, нагадуючи хриплий голос. І накінець, при ще більшому звуженні бронхів стенотичні шуми набувають характеру свисту і тому їх називають сухими хрипами.

При бронхіті змінюється видих. Якщо у здорових тварин шум везикулярного дихання вислуховується лише під час вдиху і на самому початку видиху, то при б-ронхіті — протягом всього видиху або більшої його частини. Це називають подовженим видихом. Він являє собою не що інше, як той же стенотичний шум, який під час вдиху примішується до везикулярного дихання, роблячи його жорстким, а під час видиху вислуховується один, зумовлюючи подовжений видих.

Патологічнідихальні шумиподіляють на бронхо- і плевропуль-мональні. Серед бронхопульмональних розрізняють крепітацію, хрипи, патологічне бронхіальне дихання і амфоричне дихання, а серед плевропульмональних — шум тертя плеври, хлюпання ї легеневої фістули.

Патологічні (додаткові) дихальні шуми виникають у трахеї, бронхах, альвеолах, кавернах, бронхоектазах, в плевральній щілині і спричиняються нагромадженням сторонніх мас (слизу, гною, ексудату, транссудату, крові), які можуть при проходженні повітря і дихальних екскурсіях легень рухатися, створюючи коливання і викликаючи цим додаткові дихальні шуми.

Крепітація — своєрідний шум, який прослуховується в кінці вдиху і нагадує звук схожий із звуком від розминання пальцями пучка волосся біля вуха. Крепітація вислуховується лише в перші дні пневмонії і в період одужання, на початку набряку легень. На початку запального процесу в легенях ексудат ще не заповнює порожнини альвеол, а лише просочує їх стінку й змочує внутрішню поверхню. При видиханні повітря альвеоли спадаються і стінки їх, змочені клейким ексудатом, злипаються. При вдиху альвеоли знову розправляються, стінки, що злишшся, відриваються одна від іншої, внаслідок чого виникає слабкий шум. Сума таких звуків від одночасного розправлення стінок величезної кількості альвеол і створює патологічний дихальний шум, який називають крепітацією. У період розпалу пневмонії, коли альвеоли заповнені ексудатом, крепітація не вислуховується. Коли ж ексудат починає розсмоктуватися і порожнина альвеол очищається, стінки їх ще залишаються на деякий час змоченими ексудатом, тоді знову створюються умови для виникнення крепітації. Інколи крепітація не вислуховується при поверхневому диханні й тому необхідно провести чи прогнати тварину. Після фізичного навантаження крепітацію можна виявити в місцях ателектазу легень, оскільки в них уповільнюється відтікання венозної крові та лім-

фи й виникає незначна застійна транссудація в альвеоли, яка створює крепітацію.

Крепітацію іноді тяжко відрізнити від дрібнопухирчастих вологих хрипів, які виникають при запаленні дрібних бронхів. Диференціюють їх за такими ознаками: крепітацію вислуховують лише під час вдиху, а хрипи й під час видиху; на інтенсивність хрипів впливає кашель, а на крепітацію він не впливає; дрібно-пухирчасті хрипи супроводжуються хрипами, які виникають у бронхах малого діаметру й мають зовсім інше звучання, а при крепітації вислуховується одноманітний звук.

Патологічне бронхіальне дихання вислуховується у випадку ущільнення легеневої тканини, тобто при такому патологічному процесі в легенях, при якому альвеоли замість повітря заповнені іншою, більш щільною масою (ексудатом, транссудатом, кров'ю, пухлинною тканиною), оскільки ущільнена легенева тканина добре проводить ларингеальний шум. Бронхіальне дихання добре вислуховується у тому випадку, коли уражена ділянка достатньо велика й не особливо віддалена від грудної стінки. Необхідною умовою для вислуховування бронхіального дихання є прохідність бронха, який міститься в ущільненій ділянці легень, бо ларин-геальне дихання може передаватися на грудну стінку лише через повітряний стовп у бронхах. При непрохідності бронха бронхіальне дихання зникає.

Патологічне бронхіальне дихання великої інтенсивності спостерігають при лобарній пневмонії, рідше при бронхопневмонії, якщо уражені ділянки зливаються в обширні інфільтрати. Значно рідше патологічне бронхіальне дихання буває при ателектазі легень, коли альвеоли повністю спадаються, а прохідність бронхів ще збережена. Такі ж умови виникнення бронхіального дихання при ексудативному плевриті, внаслідок якого розвивається компресійний ателектаз, проте воно вислуховується значно слабше, ніж при ущільненні легеневої тканини, оскільки поширюється через шар рідини, що погано проводить звук.

Патологічне бронхіальне дихання необхідно відрізняти від фізіологічного бронхіального і жорсткого везикулярного. У коней, ослів, мулів бронхіальне дихання будь-якої інтенсивності, якщо воно вислуховується на грудній стінці, е завжди патологічним, тому що у тварин цих видів тут вислуховується лише везикулярне дихання. У тварин інших видів за лопатко-плечовим поясом вислуховується змішане бронховезикулярне дихання і лише в задніх ділянках діафрагмальних часток — чисте везикулярне. Якщо тут дихальний шум вислуховується і при вдиху, і при видиху, то він є патологічним бронхіальним. Для диференціації патологічного бронхіального дихання від фізіологічного бронхіального та жорсткого везикулярного необхідно провести порівняльну аускультацію аналогічної ділянки другої легені, порівняти характер звуків,

урахувати, що патологічне бронхіальне дихання вислуховується під час обох дихальних фаз і, накінець, в зоні патологічного бронхіального дихання, як правило, знаходиться ділянка притупленого або тупого перкусійного звуку.

Амфоричне дихання виникає при аускультації легень над поверхнево розміщеною каверною, яка оточена ущільненою легеневою тканиною і в той же час з'єднується з бронхом, а через нього з гортанню. Воно прослуховується у вигляді м'якого стенотичного звуку з металевим відтінком і нагадує звук, який вислуховується при вдуванні повітря через вузьку горловину в тонкостінну скляну посудину, й тому його називають амфоричним диханням (amphora — посуд). Таке ж дихання можна виявити при наявності шароподібних обмежених розширень бронхів (бронхоектазіях), що виникають при хронічних бронхітах із сильним кашлем.

Хрипи — додаткові дихальні шуми, які виникають внаслідок патологічних змін у дихальних шляхах і нагромадження в них ексудату, транссудату чи крові. Частіше вони вислуховуються при бронхітах, спазмах бронхів, оскільки в цих випадках розвивається стеноз дихальних шляхів. Нагромадження у дихальних шляхах патологічного випоту чи стеноз бронхів самі по собі ще не викликають хрипів. Необхідний ще один фактор: енергія руху повітря. Чим енергійніший рух повітря, тим більше амплітуда коливань патологічного випоту і тим сильніші хрипи. В спокійному стані тварин хрипи іноді настільки слабкі, що не розпізнаються аускультацією. Після фізичного навантаження, коли апарат зовнішнього дихання активізується, сила хрипів зростає, і вони легко вислуховуються на поверхні грудної клітки. За механізмом виникнення та звуковим вираженням, яке одержують при аускультації, розрізняють сухі й вологі хрипи.

Сухі хрипи виникають при відкладенні на поверхні слизової оболонки бронхів липкого, в'язкого, тягучого ексудату і значному звуженні бронхів. Характер сухого хрипу — його висота, сила, тембр залежать від багатьох умов: ступеня звуження отвору бронхів, довжини, ширини й товщини плівки, що коливається, від її форми, щільності. Цим пояснюється надзвичайна різноманітність звуків. Так, висота хрипів значно залежить від діаметра уражених бронхів — хрипи високого тембру виникають у дрібних бронхах (мікробронхіт, бронхопневмонія), вони подібні за звучанням до свисту, писку, шипіння, а хрипи низького тембру — у великих бронхах (макробронхіт) і нагадують дзижчання, гудіння.

Сила сухих хрипів залежить від швидкості проходження повітря у дихальних шляхах і тому, природно, що краще вислуховуються вони під час вдихання повітря, ніж видихання, досягаючи максимальної сили на висоті вдиху. Однак це правило не є обов'язковим, оскільки у деяких випадках розміщення плівок таке, що вони краще коливаються при видиху.

Сухі хрипи можуть вислуховуватися на невеликих ділянках (локально), що характерно для катаральної бронхопневмонії та інших лобулярних пневмоній, туберкульозних уражень, або, навпаки, можуть бути розсіяними на великій площі, інколи майже на всій поверхні грудної клітки (дифузний бронхіт).

Крім характеру звучання, сухі хрипи мають ще дві особливості. Насамперед, вони змінюються при кашлі, бо сторонні маси переміщуються з одного бронха в інший, і тому хрипи або змінюють свій характер, або зникають у тому місці, де вони вислуховувалися до кашлю, або, навпаки, з'являються там, де їх до кашлю не було. Ця мінливість хрипів залежно від кашлю дає змогу відрізнити їх від інших додаткових дихальних шумів, на властивості яких кашель не впливає. Другою особливістю хрипів є їх тривалість, оскільки потік повітря, який приводить у коливання сторонні маси в бронхах, діє протягом вдиху та видиху. Ця властивість сухих хрипів дає змогу відрізняти їх від вологих, які характеризуються швидко наступаючим один за другим короткими звуками.

Вологі хрипи виникають у бронхах при нагромадженні в них крові, патологічного випоту (ексудату або транссудату) рідкої або напіврідкої консистенції. Вони нагадують собою звуки, які вислуховуються при лопанні пухирців повітря, булькання, клоко-тання. Якщо повітря при вдиху і видиху проходить через рідину, що заповнює бронх, то пухирці, підіймаючись на поверхню, лопаються, що сприймається дослідником як вологий хрип.

Вологі хрипи прослуховуються під час вдихання і видихання повітря, а оскільки швидкість руху повітря по бронхах у період вдиху більша, ніж у період видиху, то в фазу інспірації вологі хрипи вислуховуються краще.

При вислуховуванні одні з вологих хрипів нагадують лопання дрібніших пухирців, яких є велика кількість, вони тихіші, високі й короткі. Виникають вони в дрібних бронхах, тому їх називають дрібно-пухирчастими й характерні для мікробронхіту, пневмонії. Інші хрипи виникають у великих бронхах, вони відносно сильні, низькі й продовжені. Називають такі хрипи велико-пухирчастими. Вони утворюються у великих бронхах, бронхоектазах, легеневих кавернах. При нагромадженні рідкого випоту в трахеї вологі хрипи набувають характеру булькання, переливання і кло-котання. Подібного роду хрипи спостерігаються при легеневій кровотечі, якщо у верхніх дихальних шляхах нагромаджується кров.

Усі вологі хрипи поділяють на незвучні та звучні (сильні). Хрипи, які виникають у бронхах, особливо глибоко розміщених, незвучні (слабкі). Якщо ж бронх, у якому виникають вологі хрипи, оточений ущільненою легеневою тканиною, то хрипи стають звучними (сильними), тому що через ущільнену тканину вони лег-

ко передаються на поверхню грудної клітки. Таким чином, звучні вологі хрипи мають важливе діагностичне значення, бо свідчать про те, що у даному випадку є не лише бронхіт, а й запалення легеневої тканини (катаральна бронхопневмонія). Звучні вологі хрипи також бувають при кавернах і абсцесах легень, оскільки вони, як правило, оточені запально ущільненою легеневою тканиною, що буває при гангрені легень та аспіраційній бронхопневмонії.

Вологі хрипи, так як і сухі, змінюються при кашлі. Рідкий вміст бронхів під впливом кашлю переміщується або зовсім видаляється.

Діагностичне та прогностичне значення сухих і вологих хрипів не однакове. Хрипи, які вислуховуються на обмежених ділянках грудної клітки, свідчать про те, що вони розміщені поряд із запальною ділянкою у легенях і тому є більш несприятливими для прогнозу порівняно з дифузними.

Характер хрипів змінюється у ході розвитку патологічного процесу. Як було відмічено, сухі хрипи виникають у бронхах в результаті набряку слизової оболонки, чи при зосередженні в них в'язкого, густого вмісту, вологі—при наявності рідкого вмісту в бронхах. Таким чином, сухі хрипи вислуховуються або в початкову стадію бронхіту, або в період припинення подальшої ексудації, вологі ж хрипи вислуховуються або в розпалі бронхіту, коли ексудат має рідку консистенцію, або при легеневих кровотечах, якщо бронхи переповнені кров'ю, або при набряку легень, коли' в бронхах набирається транссудат, чи у випадку наявності каверн і абсцесів. Звідси виходить, що вологі хрипи є більш несприятливим прогностичним симптомом порівняно з сухими

Із вологих хрипів дрібнопухирчасті повинні привернути значну увагу, оскільки вони свідчать про локалізацію запалення у дрібних бронхах, що, з одного боку, може бути ознакою висхідного характеру бронхіту, а з іншого — загрожує переходом запального процесу з дрібних бронхів на альвеоли, тобто може бути ускладнення бронхіту пневмонією.

Шуми тертя плеври нагадують звуки від згинання нової шкіри, хрустіння снігу, шелестіння шовкової тканини або паперу. Спостерігаються вони при сухому (фібринозному) плевриті внаслідок тертя парієтального та вісцерального листків плеври при дихальних рухах.

У нормі поверхні плеври гладенькі й тому рухи їх непомітні. При сухому плевриті внаслідок відкладання на поверхні листків плеври плівок, ниток або пластівців фібрину, повернені одна до другої поверхні плевральних листків стають шорсткими. Фібринозний плеврит, крім спонтанних випадків, може спостерігатися при туберкульозі у великої рогатої худоби, контагіозній плевро-

пневмонії коней, пневмоніях свиней (у них найчастіше розвивається фібринозний плеврит).

Шуми тертя плеври прослуховуються в обидві дихальні фази, однак виразніше під час вдиху. Локалізуються шуми тертя у місці розміщення ділянки ураження плеври, частіше це нижня частина грудної клітки позаду ліктьового горба (3—5-ий міжреберні проміжки).

По мірі нагромадження рідкого ексудату в плевральній порожнині листки плеври роз'єднуються і тому шуми тертя поступово зникають. І навпаки, поява шуму тертя плеври при ексудативному плевриті вище верхнього рівня ексудату свідчить про початок розсмоктування ексудату, коли плевральні листки знову починають торкатися.

Шуми тертя необхідно відрізняти від сухих хрипів і крепітації. На відміну від хрипів, шуми тертя плеври прослуховуються нібито біля вуха, посилюються при тиску на грудну клітку стето- чи фонендоскопом або пальцями внаслідок зближення листків плеври, не змінюються при кашлі, вислуховуються у вигляді переривчастих звуків, тоді як сухі хрипи являють собою протяжні звуки. Від крепітації шуми тертя плеври відрізняються тим, що вислуховуються в обидві дихальні фази, а крепітація лише при вдиханні повітря.

При локалізації запале.ння у тій ділянці плеври, яка торкається перикарда, з'являється так званий плевро-перикардіальний шум (див. главу IV). його краще чути на висоті видиху, тобто тоді, коли плевральні листки тісніше стикаються з перикардом. Від шумів тертя плеври відрізняються тим, що при апное (затримці дихання) вони не зникають, а лише послаблюються, а від пери-кардіальних шумів тертя тим, що та ж проба не впливає на чутливість перикардіальних шумів.

Шум хлюпання виникає у плевральній порожнині при наявності рідини (ексудату, транссудату) і незначної кількості повітря або газу. Він нагадує звуки, які виникають під час струшування пляшки з невеликою кількістю у ній рідини. Прослуховуються ці шуми при рухах тварини, серцевих скороченнях, дихальних рухах. Спостерігаються вони в легенях у випадку наявності каверн, але частіше — у плевральній порожнині при пневмотораксі, ускладненому плевритом, або при гнійному плевриті, коли у цих порожнинах нагромаджуються одночасно рідина та газ (повітря).

Оскільки плевральні шуми хлюпання збігаються з серцевим ритмом, бо працююче серце є головним генератором коливання рідини й газу в плевральній порожнині, то їх необхідно відрізняти від перикардіальних шумів хлюпання. Плевральні шуми хлюпання прослуховуються краще за перикардіальні по горизонталь-

ній лінії притуплення, яку виявляють перкусією грудної клітки при ексудативному плевриті.

Шум легеневої фістули (клекотіння, булькання) виникає при утворенні в легенях відкритої каверни, яка через фістулу з'єднується з плевральною порожниною, що містить рідкий ексудат, і нагадує булькання, яке виникає при проходженні струменя повітря через рідину. Він з'являється на фазі вдиху при набряку, гангрені або туберкульозі легень, клапанному пневмотораксі, ускладненому ексудативним плевритом, а також ураженнях легень і наявності легеневих свищів.

Читайте також:

1. Абстрактно-логічні прийоми економічного дослідження.
2. Автоматизовані системи управлінні охороною праці, обліку, аналізу та дослідження травматизму
3. Адаптовані й специфічні методи дослідження у журналістикознавстві
4. Актуальність дослідження
5. Алгоритм дослідження кон’юктури
6. Алгоритм променевого дослідження опорно-рухової системи
7. Аналіз документів як метод соціологічного дослідження.
8. Аналіз інформації та постановка задачі дослідження
9. Аналіз потреб споживачів та аналіз конкурентів у процесі маркетингового дослідження
10. Аналітичний метод дослідження
11. Анкета — основний інструмент дослідження
12. Біблія як об'єкт читання і сприйняття в християнстві. Дослідження

Переглядів: 7014